Запрошення на презентацію часопису: "Філео+Логос" ("Люблю+Слово"), 2010, #13.
вівторок, 26 листопада 2019 р.
Запрошення на презентацію часопису: "Філео+Логос" ("Люблю+Слово"), 2010, #13.
Запрошення на презентацію часопису: "Філео+Логос" ("Люблю+Слово"), 2010, #13.
понеділок, 25 листопада 2019 р.
Людмила Золотюк. Три успішні "романи-чернетки". Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Три успішні «романи-чернетки»
Передмова. Чотири крижки: 3+1
Праворуч мене – три книжки, точніше чотири: Альбера Камю, Карела Шульца, Богуміла Грабала і… Богуміла Грабала. Хоч начебто літературознавча компаративістика лояльна до будь-яких найнесподіваніших порівнянь, однак ці чотири, точніше, три книжки навіть важко поставити в один стосик, коли немає полички, тому я розставила їх, як картини в мистецькій галереї, і милуюся ними. Так я натякаю на їхню несподівану (для мене) своєрідність. І все ж якісь вектори можна розставити між цими творами: Карел Шульц і Богуміл Грабал – чехи, а всі три твори таки можна підвести під спільний дашок, тобто під широку, велику, глобальну філософську тему – тему пошуку чогось у цьому житті: у кожного героя свій об’єкт і свій шлях широкий, на якому часто б’ються, губляться розмагнічуються компаси. Коли Вам цікаво і Ви ще дочитали до цих слів, то навзамін Вашому терпінню признаюся, що читання цих творів співпало з таким моїм життєвим періодом, коли і я зависала, як часом герої, як собака в космосі, а мене підбадьорювали: «Нічо, собаки теж повертаються звідти!», словом, я чекала, поки життя мене викине на якийсь берег чи теплі острови. І якби я справді стала «Робінзоною Крузо» (ж.р.), то я знайшла собі заняття – дописати незакінчені романи і Шульца, і Камю, бо вони таки недописані і це їх несподівано об’єднує, однак оскільки я втрапила на людний берег, то залишається ніщо інше, як розповісти свої історії читання цих книг. Отож…
Роман Карела Шульца гідний-рівний зросту Давида
Шульц, Карел. Камінь і біль: Роман / З чес. Пер. Д. Андрухів. – К.: Юніверс, 2006. – 688 с.
18 вересня, полудень-обід
… Також ми обмінялися враженнями від прочитаного. Приятелька читає «Льох» В’ячеслава Медведя, вважає цей твір нецікавим і не збагне смислу епізоду, в якому герої справляють свою нужду в льосі. […] У свою чергу я розповідаю деякі епізоди із роману «Камінь і біль» К. Шульца, в який зараз «учиталася». Дивуюся, як дитина, тому, що людська фантазія може оживити стільки «замечательних» людей – Макіавеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Пікко делла Мірандола, Фічино, Медичі. Всі вони тут, у вигаданому просторі, думають, сумніваються, сперечаються: хто за Платона і Плотіна, хто за Аристотеля. Ще вчаться в Платоновій Академії, однак починається вік середньовічної схоластики. Завдяки цьому твору я наблизилася до розуміння величі генія Мікеланджело. Сучасні мистецькі справи у порівнянні з його монументальним мистецтвом видаються дріб’язковими і не професійними, як зараз кажуть. У цьому контексті правдивою видається концепція О. Шпенглера.
Читаю роман Карела Шульца з цікавістю, хоча загалом історичні твори не припадають мені до смаку, однак інтерес до «Каменю і болю» зумовлений іншим інтересом – до творчості і всіх її похідних.
1 – 2 жовтня, вечір, ніч
Спостерігаючи через вікно за роботою кількох господинь на городах, я міркувала і про композицію роману К. Шульца. Не скажу, що вона утворює хитре сплетіння у психологічному плані (хоча, якщо взятися за дослідження, то якусь психологічну основу можна і «нащупати»), натомість вона багата, умовно кажучи, на лінії: 1) лінія оповідача; 2) внутрішні монологи героїв; 3) історичні відступи (здебільшого ретроспективи); 4) сни; 5) міфи. Можливо, 3, 4, 5 лінії буде виправданим розглядати у контексті перших двох. Поки що туманним уявляється теорія, гіпотеза і методологія дослідження, однак інтуїтивно вловлюються підстави посортувати і вияснити значення чи ліній, чи поки що білих кубиків – «сни», «міфи», зрештою, «описи скульптур Мікеланджело». Одним словом, хочеться «придумати» їм свою історію, поставити їх на місце, чи що.
Уже шістнадцять хвилин першого листопада
Звідкілясь дізналася, що Шульц не встиг закінчити роман: він помер. Тому читач має право поставити крапку, де сам забажає, а список недочитаних книг не поповниться ще однією. Однак, по-перше, натрапила я про історію написання «Каменя…» запізно, коли вже взялася із болем «різьбити» його разом із Шульцем і Мікеланджело, а по-друге, негідна то справа для випускника філфаку й аспіранта недочитувати книгу. Тоді він втрачає бали, щоби мати право на думку, тим паче, на письмову інтерпретацію. Але той день, коли я прочитаю Шульца, стане особистим святом і я ладна випити бокал червоного вина за обох – Мікеланджело і Шульца, прихильників великих слідів у власній творчості та історії культури загалом.
Дечим стиль Шульца нагадує Винниченків: багато (і багаті) дієслівні ряди у теперішньому часі з метою (у випадку зі Шульцем): 1) перенести події середньовіччя в епоху читача або читача в пору середньовіччя; 2) (у випадку обох письменників) надати оповіді руху, щоб надруковані рядки нагадували швидкісний поїзд, який несеться повз читача, викидаючи на його невидимі мішки повітря і видимого бруду. А от чого немає у Шульца, так це яскравої та незвичайної метафорики. Ні, звичайно, це є недоліком чи мінусом, до того ж у Шульца випрацювана своя, так би мовити, поетика, однак вона, як розум жінки, помітна не відразу. Зважаючи на репортажний стиль Шульца, йому, мабуть, швидко писалося і подорожував він багато у швидкісних поїздах, зважаючи на хорошу підготовку до написання роману…
Разом із тим є підстава вважати перше листопада святом: дочитала «Камінь і біль» Карела Шульца. Хоча роман і недописаний, однак має логічну крапку: «Всі з полегкістю відітхнули й гаряче підхопили. Нараду було закінчено» [1; 686]. Мабуть, у якийсь із вечорів автор вирішив дописати до крапки і продовжити наступного дня. Втім, не судилося… Та поки я не дійшла до цієї крапки, мені думалося, що папа Юлій ІІ помре, наскільки від «останніх» сторінок пахло старістю та передсмертною агонією церковних служителів, які сильно переймалися справою побудови надгробків собі, передчуваючи подих із потойбіччя. {Часто фантазія затуманює мої очі, відводить їх від реального і банального}.
Я уявляю собі книгу, обсяг якої рівний зросту Мікеланджелового Давида, якби Карелу Шульцу вдалося дописати роман! Майже сімсот сторінок твору розповідають тільки про 30 (ну, нехай 36, якщо накинути трохи часу на останні розділи, якщо моя голова таки запам’ятала цю цифру, а не вигалада і якщо я правильно порахувала() років життя італійського скульптура. Очевидно, Шульц вважав, що великі люди, та що там великі, генії, гідні великої панорамної біографії. Тому, думаю, що й жанр твору можна охарактеризувати широко: історичний, біографічний, можливо, навіть документальний, пригодницький.
Учора вже мовилося про стиль Шульца. Він тихий, плавний, буває непомітним, краще – ненав’язливий. Дуже часто Шульц вдається до ретроспекцій і повторів. Значення ретроспекцій ясне, зважаючи на обсяг твору (нагадати, хто є хто, наголосити на чомусь), повтори ж надають реченням динаміки, забезпечують «ефект швидкісного поїзду»: текст має «мчати» перед очима читача, словом, читання як подорож.
Чомусь мені щастить на недописані романи. Задумала взятися до «Першої людини» Альберта Камю: виявляється, вона теж «недосотворена».
Три крапки від Альбера Камю
Камю, Альбер. Перша людина: Роман / З фр пер. Г. Філіпчук та О. Жупанський. – К.: Юніверс, 2005. – С. 131 – 386. – (Лауреати Нобелівської премії).
Життя, в тому числі й читацьке, тішить своїми сюрпризними збігами: з інтерв’ю з Анатолієм Дімаровим дщізналася, як він вертить цей кубик-рубик – слово, допоки не вляжуться словесні кольори в гармонію і які з тої справи має творчі муки, і, може, в них є якась таємна одиниця письменницького щастя: автор живий, а значить може взятися за справу приборкання непокірного – уже, щойно написаного твору. А потім переглядала матеріал Майї Злобіної, в якому вона оповідає про інше життя, життя творів без автора і важке (у психологічному плані) опікунство родичів і близьких над ними. До такої категорії потрапив чернетковий і недописаний роман «Перша людина» Альбера Камю.
Хоч цей твір і незакінчений, однак він таки має подвійну, навіть потрійну крапку. Першу встиг поставити сам автор. У фінальній главі другої частини «Незрозумілий самому собі» Альбер Камю наче споглядає алжирський пейзаж і портрет малого Жака на його тлі, а потім на кілька кроків наближається до цієї картини і пильно вдивляється в її деталі і витягує з того печеного сонцем дитинства волокна, які протягнулися і в дорослість: «Отож, завдяки все тій же бідності, він став здатним отримувати гроші, ніколи їх не просячи і ніколи не стаючи їхнім рабом… » (С. 340). Для когось, наприклад, для мене, це вже вдача, пункт із стилю життя – мати гроші і панувати над ними, однак тільки не для Альбера Камю. На той час, коли йому писалася «Перша людина», а сам він склався як філософ, то ясно, що він вже не просто згадує і розповідає, а «філософствує» про минуле, певною мірою своє минуле, тому він і запитує так: «Але хіба тільки це було в його житті – ці вчинки, ці ігри, ця відвага, цей запал, родина, гасівниця і темні сходи, пальмові гілки на вітрі, народження і хрещення в морі, і нарешті, ці похмурі і важкі літні вакації? Все це було, о так, але було також і щось і незриме, що протягом усіх цих років потай ворушилось десь глибоко в його душі, як ті незглибимі підземні води […]. І цей сліпий рух, який ніколи не припинявся в ньому і відчувався ще й тепер, – цей чорний вогонь, що жеврів усередині нього, як торфяні (у романі пише без ’) вогні, що погасли на поверхні, але продовжували бурхати в глибинах…» (С. 341). Як на мене, Альбер Камю, називаючи другу частину «Незрозумілий самому собі», дає зрозуміти собі першочергово, що у справі саморозуміння чимало марноти і зусиль, і часу. Однак він таки береться за цей камінь, хоч і почуває себе тим же Сізіфом, і від того докладає ще більше праці і сили, від якої його слова – як гірське каміння, однак воно вже не скельне (від слова – «скеля») і не Сізіфове, а коштовне і тому насправді читати цю частину все одно, що простувати під гору стежкою з коштовного каміння: красиво, бо коштовно, і трохи боляче, бо атрибут «коштовний» не знімає відповідальності з каміння бути камінням, яке видавлює п’яти.
Власне, цими напівархетипними горами-стежками і словесними манівцями я прагну вийди на екзистенціальний настрій і книжки, і цієї частини зокрема, бо не вдається читати Камю, випадаючи з контексту доби, філософської доби, сам Камю – людина-доба. Найчастіше згадується екзистенціалізм із усіма його похідними, знову ж таки, у читанні «Незрозумілий самому собі». По-перше, спроба перегородити висновковою крапкою потік спогадів про певні, перші, етапи життя без батька прототипного до автора героя Жака, наперед відаючи, що нічого не додасться у розумінні не тільки самого себе, себе і світу, себе, світу та інших, що за цією крапкою не крикнеться «белі ссімо», а тихо змовчиться «безсмислово, безсенсово», – вже ця спроба натякає на уславлене Камю та компанією поняття «абсурд як певна універсальна дисгармонія». Самі ж дослідники філософсько-творчих думок Альбера Камю полюбляють пригадувати один із його пунктів про прірву між існуванням і тим змістом, яким прагнеться його, існування, заповнити, і оскільки ця прірва нездоланна, то – навіки незрозумілий, чужий сам собі. По-друге, екзистенціальний настрій бере і від того, що життя, хай із хандрою, нудьгою, меланхолією, ностальгією, минає. Та якщо з абсурдом свого життя ще можна якогось управитися і найкраща з того рекомендація прожити-вижити його, абсурд, наповнивши цього мішка (воза, форму хреста), подіями, діяльністю, творчістю, то стримувати руку, яка чи то в двадцять, чи то в дев’яносто має проставити хреста на твоєму житті, житті усякого і будь-кого – ось справді намарна справа. Та навіть не це печально. Свідомий конечності життя, буття чи існування, яка поширена на геть усе, в тому переліку – і любов, яка до того ж помирає раніше від тебе, від вас обох. І що ще печальніше, так те, що мало не на початку любовного цвітіння згадується ця неминуча навіть не доконаність, а конечність: «Їй (йдеться про велике кохання вже старшого Жака) було важко збагнути, змиритися з тим, що час минає, хоча вона знала, що він минає цеї миті, не хотіла, аби про неї колись говорили, що вона ще молода, а навпаки, вона хотіла залишитися молодою, завжди юною, і розплакалася одного разу, коли він, жартуючи, сказав їй, що молодість минає, а життя іде на спад: «О ні, ні, – перечила вона крізь сльози, я так люблю кохання», вона, така розумна і незвичайна, можливо, саме тому, що насправді була розумною і незвичайною, вона відмовлялася сприймати світ таким, який він є» (С. 344-345). На мою думку, цей абзац глибинно-печальний настільки, щоб податися у більші лабіринти у пошуках еліксиру вічної молодості і любові, тиняючись від одного авторитетного кутка, філософського, наприклад, Миколи Бердяєва, до другого, художнього, приміром, сучасного популярного польського письменника Януша Леона Вишнєвського: «Із того, що вічне, найкоротший термін у любові». Ці та схожі до них «різношерсті» твори (першочергово Камю, Бердяєва, яких у різних екзаменаційних списках філософських запитань «об’єднують» екзистенціалізмом) розбивають те казкове яйце водночас шлюбних і любовних стосунків «до могили і після могили», мовляв, він і вона померли щасливо в один день і воскресли для потойбіччя в одну ж мить…
Суму й ностальгії цьому роману Камю додає й мотив повернення. З кожним так траплялося: через якийсь час, місяць чи роки, повертаєшся в якусь місцину і не впізнаєш ті закутки, в яких оселив свої спогади, куди всадив свою пам’ять, як записку в Стіну плачу, або взагалі не знаходиш їх, ні спогадів, ні записок. Жак Кормері, герой твору, опиняється десь у такій ситуації, чи не помежівній: одні спогади тримаються в африканських пісках, інші – вимітаються в міражі. «Одні» – це спогади про бідне і щасливе дитинство, яке відбулося під знаком сонця і моря, таки сильніших від європейських, і від того враження – яскраві і чіткі спалахи. Не знаю, як Вас, але мене як представника народу, який живе на розпутті між славнозвісними Заходом і Сходом, хоч його і називають вигідним геополітичним становищем, завжди у літературі зацікавлювали більші і глибші крайнощі: якщо сонце, то щоб спопеляюче, якщо прянощі, то теж зібрані наче в самому пеклі: Жаків дядько, Ернест, мав саме такий кухарський хист: «Влітку на риболовлі він завжди варив рибну юшку з часником, додаючи стільки прянощів, що в роті аж горіло» (С. 215). Я взялася читати «Першу людину» не тільки тому, що мені однозначно подобається французький екзистенціалістський гурт – Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, а й тому, що там Африка (йдеться про Алжир), хай і не така далека від нас і від Європи загалом, як скажімо, Мозамбік чи Намібія. Звісно, інтерес до книги так пояснюють у першому класі, мовляв, забаглося в Африку, взяла книжку і «попливла» Середземним морем в Алжир. Однак первинне зацікавлення книжкою здебільшого так і звучить просто і невибагливо і, по-друге, Африка в романі Камю – це цілий комплект. Та ж Майя Злобіна нарахувала в записних книжках такі теми: мати, Алжир, дитинство, політична боротьба, Опір, «Комба» (підпільна газета, якою керував Камю), зрілість, любов, жінки, арабська проблема тощо. І з цим ширшим, материковим і міжматериковим контекстом ув’язується той, «інший», блок споминів, яких хтілося би мати, однак їх нема, вони десь таки справді як міражі. Це спогади про батька, якого Жак не встиг запам’ятати: він гине у війні: «…відтак він назавжди залишився незнайомцем для своїх близьких і для сина, пішовши у велике забуття […] Ні, він ніколи не знав свого батька, який спочиває десь далеко із назавжди втраченим зотлим обличчям. У цій людині була таємниця, і цю таємницю він хотів розгадати. Але кінець кінцем то була лише таємниця бідности, яка породжувала людей без імени і без минулого, що примусила їх увійти до цього безіменного незчисленного тлуму мерців, які створили цей світ, а самі зникли назавжди» (С. 279). Люди без спогадів про минуле, про яке залишається тільки здогадуватися біля могили та зі скупих розповідей старої матері, яка й сама не встигла скласти для себе образ свого чоловіка, асоціюються з Адамом, одна нога якого ще в раю, а друге вже готується переступити його поріг. «Перша людина», – стверджує Майя Злобіна, – звичайно ж, не що інше, як персональний варіант утраченого раю. Парадокс в тому, що Камю зберігає тверезий погляд на дійсність, із якої вибудовує свій Едем, а розрив між міфом і реальністю долає силою чуття, яке не потребує ніяких раціональних виправдань». Мирослав Попович вже проектує образ першої людини і на самого автора: «Альбер Камю і сам мав чимало причин ототожнювати себе з Адамом. Першими людьми в Африці почували себе його предки і рідні. Новим світом була для нього Франція, яку він відкрив і підкорив. Але головне, він почував себе першою людиною на Землі, тому що сам будував свій світ і все починав наново».
Мотив сумного (більше сумного) повернення провокує принаймні згадати стрічку «Мрія про Африку» німецької режисерки Лені Ріфеншталь, теж автобіографічного плану; вона розповідає про повернення Лені та її коханого приятеля до нубійців, африканського племені. Колись, кілька десятків років тому, вона, духовно змучена співпрацею з Гітлером і ІІІ Рейхом, їде саме до цих первинних людей, шукаючи серед них прототипів для свого фільму, а також душевного спокою і наснаги. Вона знаходить ліки – їхню любов до неї, любов, щиру, невимогливу, ні на чому не основану, як вона згадувала про неї, це любов не за те, що ти – режисер, а за те, що ти – просто Лені, просто є, навіть без «за те». Сама режисерка дивувалася: ці люди, такі далекі від цивілізації, спізнали повне щастя, повну радість на відміну від її співвітчизників, які мають усе для комфорту, однак ці блага не діють як стимули для щастя, і тут від мене, додають більше тривог і мук. Вона милується цими первинними людьми, вчить їхню мову, спостерігає за їхніми обрядами й ініціаціями, бавить (-ся) з їхніми дітьми. Ясно, що важко переконати глядача в тому, що Лені Ріфеншталь просто милувалася, споглядаючи за голісінькими і чорнющими нубійцями, грала роль такого собі відвідувача-естета в природному музеї чорної еротики у прямому значенні, чорний-чорний, навіть вугляний – такий колір шкіри нубійців. Видно, вона очікувала на такі потаємні запитання і здогадки від любителів фрейдизму, тому запевнила, що саме так вона і почувалася серед них – відвідувачем-естетом.
Минув час, багато часу, вона постаріла і обезсилила тілом, однак все ж хоче ще раз зустрітися зі своїми друзями-нубійцями і вирушає в Африку, але не знаходить там своєї мрії – тих первинних щасливих нубійців. Тепер вони або вбиті, або живі і цивілізовані і в тому її велика туга. До всього їхній вертоліт потрапляє в аварію, однак чудом усі пасажири залишилися живі і вона, столітня. Лені повертається в Німеччину, деякий час поновлює свої сили і збирається на Мальдіви зайнятися дайвінгом.
Сукупно ці два твори – «Перша людина» Альбера Камю і «Мрія про Африку» Лені Ріфеншталь – поміж приватних знайдених і ледве реконструйованих спогадів заторкують, а може, таки проговорють через свою творчість окремо й заодно тему африканського материка: є у ній якийсь світовий конфлікт між райською первинністю і цивілізаційним наступом збоку.
Отже, роман «Перша людина» Альбера Камю, хай і недописаний, має фінальну крапку, від якої і розпочався мій запис, і разом із тим він багатий на трикрапки і крапки для продовжуваного рядка букви «І» чи навіть «Ї», тобто я веду до того, що цю книгу мало поставити у стосик «творчо-філософська спадщина Альбера Камю» чи, коли такий відсутній, у стосик «Лауреати Нобелівської премії»; на той чи інший стосик належить прикріпити табличку «NB! Варто перечитати!». Якщо не перечитати, то взятися за інші, програмові, твори філософа-письменника. Особливо шанувальникам і прихильникам екзистенціалізму, особливо французького, а також усім тим, хто мріє побувати в екзотичній для українського ока Африці.
Залишилося сказати про авторство останньої крапки у трикрапці: одна – авторська, друга – читацька, третю поставило саме абсурдне життя. 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. Його рукопис «Першої людини» знайшли у дорожній сумці письменника. У нотатках і планах до роману є прозірливий запис: «Книжка мусить бути незавершена. Напр.: «І на кораблі, який доправляє його до Франції…» (С. 358). Роман опубліковано через 34 роки потому.
P. S. Зазвичай, навіть постійно, мій процес писання чогось або чого-небудь супроводжує музика. Цього разу ті дні, вечори і частини ночей, водночас витрачені, страчені і присвячені міркуванням про «Першу людину» Камю, «пролунали» спокійним, без особливих надривів, меланхолійним і навіть десь і приреченим голосом Шаде Аду, англійської співачки африканського походження. Про її африканське походження я дізналася кілька хвилин тому, як майже закінчила роботу над матеріалом. Воістину життя підсовує одноголосі збіги.
За чеським часом,
або
Готель імені Грабала
Грабал, Богуміл. Я обслуговував англійського короля: Роман / З чес. пер. Ю. Винничук; Авт. післямови Ю. Винничук – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2009. – 239 с.
Якщо про «Першу людину» Альбера Камю вдалося (чи далося) думати і писати на фоні сильного голосу Шаде, то баляндрасити про творчість Богуміла Грабала краще всього під супровід різних збірників чи то інструментальної, чи то джазової музики та навіть зійде щось простіше, бо настрій цієї книги, як температура ранньої, ще не зміцнілої, весни. Та про різні настрої – через абзац-два.
Книга Богуміла Грабала прийшла до мене із Заходу і то є річ логічна і незмінна, бо Чехія таки знаходиться у західно-європейському напрямку від України. Однак вісті про цього чи не одіозного письменника і його не менш незвичайну творчість дійшли до мене таки з українського Заходу – чи з творчості Тараса Прохаська, чи то з якихось інтерв’ю Юрія Винничука. Потім рекламно-інформаційний наступ відбувся з київської сторони: видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» взялося видавати «читанки» і для дорослих і однією з перших книг в «Дорослій серії» вийшов грабалівський роман «Я обслуговував англійського короля» у перекладі того ж таки Винничука. Словом, усі зірки – і небесні, і художньо-видавничі – станцювали свій парад і як же за нього не заплатити, щоб і самому десь тихо і збоку з ними не потанцювати під ритм швидкої, майже дискотечної балачки Богуміла Грабала? Згодом зовнішні рекламні маніпуляції і не менш маніпулятивний у доброму тоні цього слова текст чеського письменника таки проїлися в мою читацьку свідомість і я вже й сама почала «грабати», мовлячи приятелям, час від часу, тобто часто, «А от Грабал…», «Ой, я вже здається казала тобі про Грабала. – Так, я вже чув». А про постать і творчість цього чеського письменника «грабають» різне, любе та всяке:
Олена каже:
09.11.2009 о 16:04
Проза Грабала так само божевільна, як і сам Грабал. І це в даному випадку є позитив, адже відсутність тараканів у голові мистця робить його творчість прісною та бездушною.
Хведя каже:
Аж захотелось почитать, позор на мои седины, что до сих пор не читал Грабала.
Арчибальд Писюн каже:
09.11.2009 о 16:39
Конфлікт притчевої форми та профанної свідомості, співвідношення сакрального плану та плану авторських ідей творів Богуміла Грабала виступають яскравим свідченням того, що як екзистенціалізм, позитивізм, так і пантеїзм “уявних” творів псевдомитців “срібного віку” усього лише “бравада” та “об’єктивна візуалізація”. Вживання в роль, в обставини не прориває “об’єктивну вибимість” і тому в меншій мірі слугує реалістичності, аніж відчуженню. Грабал не погоджується з тим, що вживання та перевтілення – шлях правди. К.С. Станиславський, що ствержував це, був, на його думку, “нетерплячим”, оскільки вживання не стверджує відмінність між істиною та “об’єктивною видимістю”.
Арчибальд Писюн, спеціально для радіо ВВС-Україна
Читач каже:
10.11.2009 о 12:33
Арчибальде, ви – зародок.
наталя каже:
10.11.2009 о 17:31
«Cтарий засцяний пияцюра» Богуміл Грабал, певно, страждав на роздвоєння, якщо не розтроєння, особистості)
Цікаво, що видавництво Івана Малковича, старанне в оформленні й архітектоніці своїх книг, й до роману Грабала пропонує й біографічну довідку, і цікаву післямову Юрія Винничука про нього та його творчість, а от такий звичний і невід’ємний атрибут видання, як анотація типу «цей твір про те й про се.., призначений для тих і цих…», ігнорує, бо навіщо вона, коли є такий чарівний і простий вступ від самого Грабала: «Слухайте, що я вам тепер скажу» і з цієї першої фрази можна вмоститися прямісінько на підлозі книгарні, оселитися на тій території на час читання п’ятьох розділів і хай весь світ заждеться з його претензіями до твого життя. А п’ять розділів – це п’ять щаблів кар’єри одного офіціанта (заодно й оповідача) різних готелів. А готель – то таке місце, що його тільки й описувати в романах та досліджувати в різних розвідках, бо в ньому завше збираються диваки, причому диваки різношерсті, ось, наприклад, пан Вальден мав не звичку, а ритуал обкладатися грошима, викладати з них «килим в узорі із стокронок, вистелений зеленими банкнотами» (С. 39). Та якщо літературознавча «компаративка» назбирає у творах й інших письменників когорту таких поклонителів крон, ґульденів, франків, марок, зрештою, євро, доларів і гривень, то Ґумовий Король – тільки грабалівський герой-король: «Той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят або й на мавп, непристойних і смішних, отож завжди, коли приїжджа Ґумовий Король, він обов’язково підкидав комусь у тарілку презерватив, кудись під кнедлик, і всі так уже регочуть, бо найпізніше за місяць таке може трапитися і їм, вони взагалі любили один з одного дерти лаха» (С. 30). Ось такі та багато інших тайн готельного життя і просто життя розкриває Грабал, серед них – і назву твору. Навсправжки головний герой обслуговував не англійського короля, але цей у романі теж грає. Здається, я почала видавати секрети(, а так вже не цікаво тому, хто терпить це читати. Зазначу лишень, композиція роману нагадує гардеробного, пробачте, готельного, вішака, до якого підходять різні-різні клієнти і тимчасові мешканці і начіплюють на нього свої історії, а офіціант-оповідач все те підслуховує та й переповідає: «Слухайте уважно, що я вам зараз скажу» (С. 81).
У «прескриптумі» цієї рубрики я навмисне повторилася: «Богуміл Грабал і Богуміл Грабал», один раз купивши його роман «Я обслуговував англійського короля», я придбала його ще раз у подарунок, а у вітальній листівці нашкребла десь так: «Прийми, будь ласка, не тільки новорічні вітання, але й вітання з Днем народження(. А також прийми у подарунок цю книжку. На жаль, я не знаю сподобається чи не сподобається ця книжка тобі. Зате мені відомо дві речі: 1) вона особлива, 2) вона створює різні настрої:
веселий,
сумний,
прикольний,
відразливий,
захопливий,
цікавий,
та інші відповідно до індивідуальних смаків(. Приємного читання у теплому ліжку з горнятком кави/чаю/вина/води/соку/бульйону… Щиро, Людмила Золотюк».
Насправді перелік настроїв від цієї книги укладається пізніше, чи не від середини, якщо не наприкінці, бо хіба встигаєш скласти враження, коли повз тебе, за метр чи два, мчиться поїзд «Київ – Прага» і від його попутного вітру кошлатиться волосся, ніс забивається різними запахами, а в очі нагрібається пил, притчеві галузки і колоди? Єдине, на що ти ще спроможний, так це вчепитися за якесь поруччя кінцевого вагону, як в американському фільмі про героїв і героїн, і мчати далі: волосся якщо не злетить, то триматиме курс за вітром, який водночас прочистить і очі, і дихальні шляхи і просто захопить, перехопить, а то й затамує подих. Власне, ця романтична й не дуже поетика присвячена стилю Грабала, бо передусім він зацікавлює, ці по-розмовному оповідні плетива, які зазвичай і плетуться в тих же поїздах, коли за кілька хвилин твоя станція і від того чиясь житейська історія ризикує бути недоказаною, недоконаного виду. «Тю! – хтось із Вас може збунтуватися, –Знаємо ми про цей напівпритомний стан художнього письма!..» І звідсіля почнеться «література», «список використаних джерел» тощо, таких природних і невідривних від інтелектуально-ерудовано-елітарних бесід. Однак маю Вас запевнити без особливих покликань, що стиль Грабала видається мені більш «первозданнішим» і той ефект мало не райської первозданності забезпечено тим, що Грабал все поспішає, а часу все меншає, а ще ж треба сказати й те, й те, й ось це: «Ця книга написана під яскравим літнім сонцем, яке розжарювало друкарську машинку так, що по кілька разів на хвилину щось заїдало, ніби вона загикувалася. Неможливо було дивитися на сліпучо-білі чвертки паперу, отже я не міг контролювати написане, а писав я, сп’янілий світлом, не дивлячись, як автомат...» (С. 228), – пише сам автор в післямові. Ось чому влучніше і певніше буде сказати, що Грабал не написав і навіть не створив свій роман, а «настрочив», але «настрочив», як вправний модельєр слова, бо, схоже, твір від того поспіху тільки виграв, як запевняє Юрій Винничук (а за ним повторюється і Мирослава Сапко): «1971 року Грабал написав найзнаменитіший свій роман «Я обслуговував англійського короля». Упродовж 70-х років цей твір активно тиражувався у чеському самвидаві і лише 1980 року вийшов друком окремою книжкою, що відразу викликало репресії проти видавництва. Масовим накладом у 190 000 примірників роман вийшов аж у 1989 році» (С. 238). Та мало писати швидко і поспіхом, щоб бути опублікованим і схвально прийнятим, захопленим і схопленим читацьким колом, а з усіма трьома романами (К. Шульца, Камю, Грабала) так і сталося. «Швидко, але й смачно» – такий девіз на кухні цих трьох творців. Наприкінці роману Грабала головний герой-оповідач, а за професією прислужник (офіціант) різних готелів, цитує одного професора естетики і французької літератури, теж героя: «Найкраща людина та, котра вміє найкраще висловитися» (С. 223) і ця думка наштовхує на Мартіна Хайдеггера, який – «за» чисту мову, бо вона – візитівка буття. Однак коли думку професора французької літератури у контексті Хайдеггера прикласти до стилю самого Грабала, то виявиться, що для нього, очевидно, найкраще висловитися значить висловитися так, як є, коли зі словесними прикрасами, а коли й поздирати їх. Кажу це й на основі спостережень за грабалівським словом і власних, і, більш авторитетних, перекладача Винничука: «На відміну від Шульца (йдеться про Бруно Шульца, хоча я додала би для контексту й контрасту й стиль Карела Шульца – прим. Л. З.), котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Грабал писав, як дихав, перевтілюючись у своїх героїв. […] Одначе нелітературні слова – це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису, виробляючи з розділовими знаками незвичні для ока речі» (С. 237).
О, тут стається компаративне диво, наперед не зауважене мною! Усі три твори – і Карела Шульца, і Альбера Камю, і Богуміла Грабала – романи чернеткові, хай і різного ступеню тої чернетковості, бо ж не можуть ще такі письменницькі величини підпадати ще й під геть спільну психологію творчості. Здається мені, що з тої кількості саме таких чернеткових творів, яких сьогодні наважуються видавати все більше, протискаються якісь ширші дослідницькі обрії (зараз байдуже, наукового чи есеїстичного плану) для означення таких романів, припустимо, не так опису якихось їхніх спільних особливостей, хоча й такі можуть виявитися, як просто описати-розказати їхні творчі та видавничі історії.
Людмила Золотюк. Три успішні "романи-чернетки" / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.104-116.
Передмова. Чотири крижки: 3+1
Праворуч мене – три книжки, точніше чотири: Альбера Камю, Карела Шульца, Богуміла Грабала і… Богуміла Грабала. Хоч начебто літературознавча компаративістика лояльна до будь-яких найнесподіваніших порівнянь, однак ці чотири, точніше, три книжки навіть важко поставити в один стосик, коли немає полички, тому я розставила їх, як картини в мистецькій галереї, і милуюся ними. Так я натякаю на їхню несподівану (для мене) своєрідність. І все ж якісь вектори можна розставити між цими творами: Карел Шульц і Богуміл Грабал – чехи, а всі три твори таки можна підвести під спільний дашок, тобто під широку, велику, глобальну філософську тему – тему пошуку чогось у цьому житті: у кожного героя свій об’єкт і свій шлях широкий, на якому часто б’ються, губляться розмагнічуються компаси. Коли Вам цікаво і Ви ще дочитали до цих слів, то навзамін Вашому терпінню признаюся, що читання цих творів співпало з таким моїм життєвим періодом, коли і я зависала, як часом герої, як собака в космосі, а мене підбадьорювали: «Нічо, собаки теж повертаються звідти!», словом, я чекала, поки життя мене викине на якийсь берег чи теплі острови. І якби я справді стала «Робінзоною Крузо» (ж.р.), то я знайшла собі заняття – дописати незакінчені романи і Шульца, і Камю, бо вони таки недописані і це їх несподівано об’єднує, однак оскільки я втрапила на людний берег, то залишається ніщо інше, як розповісти свої історії читання цих книг. Отож…
Роман Карела Шульца гідний-рівний зросту Давида
Шульц, Карел. Камінь і біль: Роман / З чес. Пер. Д. Андрухів. – К.: Юніверс, 2006. – 688 с.
18 вересня, полудень-обід
… Також ми обмінялися враженнями від прочитаного. Приятелька читає «Льох» В’ячеслава Медведя, вважає цей твір нецікавим і не збагне смислу епізоду, в якому герої справляють свою нужду в льосі. […] У свою чергу я розповідаю деякі епізоди із роману «Камінь і біль» К. Шульца, в який зараз «учиталася». Дивуюся, як дитина, тому, що людська фантазія може оживити стільки «замечательних» людей – Макіавеллі, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Пікко делла Мірандола, Фічино, Медичі. Всі вони тут, у вигаданому просторі, думають, сумніваються, сперечаються: хто за Платона і Плотіна, хто за Аристотеля. Ще вчаться в Платоновій Академії, однак починається вік середньовічної схоластики. Завдяки цьому твору я наблизилася до розуміння величі генія Мікеланджело. Сучасні мистецькі справи у порівнянні з його монументальним мистецтвом видаються дріб’язковими і не професійними, як зараз кажуть. У цьому контексті правдивою видається концепція О. Шпенглера.
Читаю роман Карела Шульца з цікавістю, хоча загалом історичні твори не припадають мені до смаку, однак інтерес до «Каменю і болю» зумовлений іншим інтересом – до творчості і всіх її похідних.
1 – 2 жовтня, вечір, ніч
Спостерігаючи через вікно за роботою кількох господинь на городах, я міркувала і про композицію роману К. Шульца. Не скажу, що вона утворює хитре сплетіння у психологічному плані (хоча, якщо взятися за дослідження, то якусь психологічну основу можна і «нащупати»), натомість вона багата, умовно кажучи, на лінії: 1) лінія оповідача; 2) внутрішні монологи героїв; 3) історичні відступи (здебільшого ретроспективи); 4) сни; 5) міфи. Можливо, 3, 4, 5 лінії буде виправданим розглядати у контексті перших двох. Поки що туманним уявляється теорія, гіпотеза і методологія дослідження, однак інтуїтивно вловлюються підстави посортувати і вияснити значення чи ліній, чи поки що білих кубиків – «сни», «міфи», зрештою, «описи скульптур Мікеланджело». Одним словом, хочеться «придумати» їм свою історію, поставити їх на місце, чи що.
Уже шістнадцять хвилин першого листопада
Звідкілясь дізналася, що Шульц не встиг закінчити роман: він помер. Тому читач має право поставити крапку, де сам забажає, а список недочитаних книг не поповниться ще однією. Однак, по-перше, натрапила я про історію написання «Каменя…» запізно, коли вже взялася із болем «різьбити» його разом із Шульцем і Мікеланджело, а по-друге, негідна то справа для випускника філфаку й аспіранта недочитувати книгу. Тоді він втрачає бали, щоби мати право на думку, тим паче, на письмову інтерпретацію. Але той день, коли я прочитаю Шульца, стане особистим святом і я ладна випити бокал червоного вина за обох – Мікеланджело і Шульца, прихильників великих слідів у власній творчості та історії культури загалом.
Дечим стиль Шульца нагадує Винниченків: багато (і багаті) дієслівні ряди у теперішньому часі з метою (у випадку зі Шульцем): 1) перенести події середньовіччя в епоху читача або читача в пору середньовіччя; 2) (у випадку обох письменників) надати оповіді руху, щоб надруковані рядки нагадували швидкісний поїзд, який несеться повз читача, викидаючи на його невидимі мішки повітря і видимого бруду. А от чого немає у Шульца, так це яскравої та незвичайної метафорики. Ні, звичайно, це є недоліком чи мінусом, до того ж у Шульца випрацювана своя, так би мовити, поетика, однак вона, як розум жінки, помітна не відразу. Зважаючи на репортажний стиль Шульца, йому, мабуть, швидко писалося і подорожував він багато у швидкісних поїздах, зважаючи на хорошу підготовку до написання роману…
Разом із тим є підстава вважати перше листопада святом: дочитала «Камінь і біль» Карела Шульца. Хоча роман і недописаний, однак має логічну крапку: «Всі з полегкістю відітхнули й гаряче підхопили. Нараду було закінчено» [1; 686]. Мабуть, у якийсь із вечорів автор вирішив дописати до крапки і продовжити наступного дня. Втім, не судилося… Та поки я не дійшла до цієї крапки, мені думалося, що папа Юлій ІІ помре, наскільки від «останніх» сторінок пахло старістю та передсмертною агонією церковних служителів, які сильно переймалися справою побудови надгробків собі, передчуваючи подих із потойбіччя. {Часто фантазія затуманює мої очі, відводить їх від реального і банального}.
Я уявляю собі книгу, обсяг якої рівний зросту Мікеланджелового Давида, якби Карелу Шульцу вдалося дописати роман! Майже сімсот сторінок твору розповідають тільки про 30 (ну, нехай 36, якщо накинути трохи часу на останні розділи, якщо моя голова таки запам’ятала цю цифру, а не вигалада і якщо я правильно порахувала() років життя італійського скульптура. Очевидно, Шульц вважав, що великі люди, та що там великі, генії, гідні великої панорамної біографії. Тому, думаю, що й жанр твору можна охарактеризувати широко: історичний, біографічний, можливо, навіть документальний, пригодницький.
Учора вже мовилося про стиль Шульца. Він тихий, плавний, буває непомітним, краще – ненав’язливий. Дуже часто Шульц вдається до ретроспекцій і повторів. Значення ретроспекцій ясне, зважаючи на обсяг твору (нагадати, хто є хто, наголосити на чомусь), повтори ж надають реченням динаміки, забезпечують «ефект швидкісного поїзду»: текст має «мчати» перед очима читача, словом, читання як подорож.
Чомусь мені щастить на недописані романи. Задумала взятися до «Першої людини» Альберта Камю: виявляється, вона теж «недосотворена».
Три крапки від Альбера Камю
Камю, Альбер. Перша людина: Роман / З фр пер. Г. Філіпчук та О. Жупанський. – К.: Юніверс, 2005. – С. 131 – 386. – (Лауреати Нобелівської премії).
Життя, в тому числі й читацьке, тішить своїми сюрпризними збігами: з інтерв’ю з Анатолієм Дімаровим дщізналася, як він вертить цей кубик-рубик – слово, допоки не вляжуться словесні кольори в гармонію і які з тої справи має творчі муки, і, може, в них є якась таємна одиниця письменницького щастя: автор живий, а значить може взятися за справу приборкання непокірного – уже, щойно написаного твору. А потім переглядала матеріал Майї Злобіної, в якому вона оповідає про інше життя, життя творів без автора і важке (у психологічному плані) опікунство родичів і близьких над ними. До такої категорії потрапив чернетковий і недописаний роман «Перша людина» Альбера Камю.
Хоч цей твір і незакінчений, однак він таки має подвійну, навіть потрійну крапку. Першу встиг поставити сам автор. У фінальній главі другої частини «Незрозумілий самому собі» Альбер Камю наче споглядає алжирський пейзаж і портрет малого Жака на його тлі, а потім на кілька кроків наближається до цієї картини і пильно вдивляється в її деталі і витягує з того печеного сонцем дитинства волокна, які протягнулися і в дорослість: «Отож, завдяки все тій же бідності, він став здатним отримувати гроші, ніколи їх не просячи і ніколи не стаючи їхнім рабом… » (С. 340). Для когось, наприклад, для мене, це вже вдача, пункт із стилю життя – мати гроші і панувати над ними, однак тільки не для Альбера Камю. На той час, коли йому писалася «Перша людина», а сам він склався як філософ, то ясно, що він вже не просто згадує і розповідає, а «філософствує» про минуле, певною мірою своє минуле, тому він і запитує так: «Але хіба тільки це було в його житті – ці вчинки, ці ігри, ця відвага, цей запал, родина, гасівниця і темні сходи, пальмові гілки на вітрі, народження і хрещення в морі, і нарешті, ці похмурі і важкі літні вакації? Все це було, о так, але було також і щось і незриме, що протягом усіх цих років потай ворушилось десь глибоко в його душі, як ті незглибимі підземні води […]. І цей сліпий рух, який ніколи не припинявся в ньому і відчувався ще й тепер, – цей чорний вогонь, що жеврів усередині нього, як торфяні (у романі пише без ’) вогні, що погасли на поверхні, але продовжували бурхати в глибинах…» (С. 341). Як на мене, Альбер Камю, називаючи другу частину «Незрозумілий самому собі», дає зрозуміти собі першочергово, що у справі саморозуміння чимало марноти і зусиль, і часу. Однак він таки береться за цей камінь, хоч і почуває себе тим же Сізіфом, і від того докладає ще більше праці і сили, від якої його слова – як гірське каміння, однак воно вже не скельне (від слова – «скеля») і не Сізіфове, а коштовне і тому насправді читати цю частину все одно, що простувати під гору стежкою з коштовного каміння: красиво, бо коштовно, і трохи боляче, бо атрибут «коштовний» не знімає відповідальності з каміння бути камінням, яке видавлює п’яти.
Власне, цими напівархетипними горами-стежками і словесними манівцями я прагну вийди на екзистенціальний настрій і книжки, і цієї частини зокрема, бо не вдається читати Камю, випадаючи з контексту доби, філософської доби, сам Камю – людина-доба. Найчастіше згадується екзистенціалізм із усіма його похідними, знову ж таки, у читанні «Незрозумілий самому собі». По-перше, спроба перегородити висновковою крапкою потік спогадів про певні, перші, етапи життя без батька прототипного до автора героя Жака, наперед відаючи, що нічого не додасться у розумінні не тільки самого себе, себе і світу, себе, світу та інших, що за цією крапкою не крикнеться «белі ссімо», а тихо змовчиться «безсмислово, безсенсово», – вже ця спроба натякає на уславлене Камю та компанією поняття «абсурд як певна універсальна дисгармонія». Самі ж дослідники філософсько-творчих думок Альбера Камю полюбляють пригадувати один із його пунктів про прірву між існуванням і тим змістом, яким прагнеться його, існування, заповнити, і оскільки ця прірва нездоланна, то – навіки незрозумілий, чужий сам собі. По-друге, екзистенціальний настрій бере і від того, що життя, хай із хандрою, нудьгою, меланхолією, ностальгією, минає. Та якщо з абсурдом свого життя ще можна якогось управитися і найкраща з того рекомендація прожити-вижити його, абсурд, наповнивши цього мішка (воза, форму хреста), подіями, діяльністю, творчістю, то стримувати руку, яка чи то в двадцять, чи то в дев’яносто має проставити хреста на твоєму житті, житті усякого і будь-кого – ось справді намарна справа. Та навіть не це печально. Свідомий конечності життя, буття чи існування, яка поширена на геть усе, в тому переліку – і любов, яка до того ж помирає раніше від тебе, від вас обох. І що ще печальніше, так те, що мало не на початку любовного цвітіння згадується ця неминуча навіть не доконаність, а конечність: «Їй (йдеться про велике кохання вже старшого Жака) було важко збагнути, змиритися з тим, що час минає, хоча вона знала, що він минає цеї миті, не хотіла, аби про неї колись говорили, що вона ще молода, а навпаки, вона хотіла залишитися молодою, завжди юною, і розплакалася одного разу, коли він, жартуючи, сказав їй, що молодість минає, а життя іде на спад: «О ні, ні, – перечила вона крізь сльози, я так люблю кохання», вона, така розумна і незвичайна, можливо, саме тому, що насправді була розумною і незвичайною, вона відмовлялася сприймати світ таким, який він є» (С. 344-345). На мою думку, цей абзац глибинно-печальний настільки, щоб податися у більші лабіринти у пошуках еліксиру вічної молодості і любові, тиняючись від одного авторитетного кутка, філософського, наприклад, Миколи Бердяєва, до другого, художнього, приміром, сучасного популярного польського письменника Януша Леона Вишнєвського: «Із того, що вічне, найкоротший термін у любові». Ці та схожі до них «різношерсті» твори (першочергово Камю, Бердяєва, яких у різних екзаменаційних списках філософських запитань «об’єднують» екзистенціалізмом) розбивають те казкове яйце водночас шлюбних і любовних стосунків «до могили і після могили», мовляв, він і вона померли щасливо в один день і воскресли для потойбіччя в одну ж мить…
Суму й ностальгії цьому роману Камю додає й мотив повернення. З кожним так траплялося: через якийсь час, місяць чи роки, повертаєшся в якусь місцину і не впізнаєш ті закутки, в яких оселив свої спогади, куди всадив свою пам’ять, як записку в Стіну плачу, або взагалі не знаходиш їх, ні спогадів, ні записок. Жак Кормері, герой твору, опиняється десь у такій ситуації, чи не помежівній: одні спогади тримаються в африканських пісках, інші – вимітаються в міражі. «Одні» – це спогади про бідне і щасливе дитинство, яке відбулося під знаком сонця і моря, таки сильніших від європейських, і від того враження – яскраві і чіткі спалахи. Не знаю, як Вас, але мене як представника народу, який живе на розпутті між славнозвісними Заходом і Сходом, хоч його і називають вигідним геополітичним становищем, завжди у літературі зацікавлювали більші і глибші крайнощі: якщо сонце, то щоб спопеляюче, якщо прянощі, то теж зібрані наче в самому пеклі: Жаків дядько, Ернест, мав саме такий кухарський хист: «Влітку на риболовлі він завжди варив рибну юшку з часником, додаючи стільки прянощів, що в роті аж горіло» (С. 215). Я взялася читати «Першу людину» не тільки тому, що мені однозначно подобається французький екзистенціалістський гурт – Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар, а й тому, що там Африка (йдеться про Алжир), хай і не така далека від нас і від Європи загалом, як скажімо, Мозамбік чи Намібія. Звісно, інтерес до книги так пояснюють у першому класі, мовляв, забаглося в Африку, взяла книжку і «попливла» Середземним морем в Алжир. Однак первинне зацікавлення книжкою здебільшого так і звучить просто і невибагливо і, по-друге, Африка в романі Камю – це цілий комплект. Та ж Майя Злобіна нарахувала в записних книжках такі теми: мати, Алжир, дитинство, політична боротьба, Опір, «Комба» (підпільна газета, якою керував Камю), зрілість, любов, жінки, арабська проблема тощо. І з цим ширшим, материковим і міжматериковим контекстом ув’язується той, «інший», блок споминів, яких хтілося би мати, однак їх нема, вони десь таки справді як міражі. Це спогади про батька, якого Жак не встиг запам’ятати: він гине у війні: «…відтак він назавжди залишився незнайомцем для своїх близьких і для сина, пішовши у велике забуття […] Ні, він ніколи не знав свого батька, який спочиває десь далеко із назавжди втраченим зотлим обличчям. У цій людині була таємниця, і цю таємницю він хотів розгадати. Але кінець кінцем то була лише таємниця бідности, яка породжувала людей без імени і без минулого, що примусила їх увійти до цього безіменного незчисленного тлуму мерців, які створили цей світ, а самі зникли назавжди» (С. 279). Люди без спогадів про минуле, про яке залишається тільки здогадуватися біля могили та зі скупих розповідей старої матері, яка й сама не встигла скласти для себе образ свого чоловіка, асоціюються з Адамом, одна нога якого ще в раю, а друге вже готується переступити його поріг. «Перша людина», – стверджує Майя Злобіна, – звичайно ж, не що інше, як персональний варіант утраченого раю. Парадокс в тому, що Камю зберігає тверезий погляд на дійсність, із якої вибудовує свій Едем, а розрив між міфом і реальністю долає силою чуття, яке не потребує ніяких раціональних виправдань». Мирослав Попович вже проектує образ першої людини і на самого автора: «Альбер Камю і сам мав чимало причин ототожнювати себе з Адамом. Першими людьми в Африці почували себе його предки і рідні. Новим світом була для нього Франція, яку він відкрив і підкорив. Але головне, він почував себе першою людиною на Землі, тому що сам будував свій світ і все починав наново».
Мотив сумного (більше сумного) повернення провокує принаймні згадати стрічку «Мрія про Африку» німецької режисерки Лені Ріфеншталь, теж автобіографічного плану; вона розповідає про повернення Лені та її коханого приятеля до нубійців, африканського племені. Колись, кілька десятків років тому, вона, духовно змучена співпрацею з Гітлером і ІІІ Рейхом, їде саме до цих первинних людей, шукаючи серед них прототипів для свого фільму, а також душевного спокою і наснаги. Вона знаходить ліки – їхню любов до неї, любов, щиру, невимогливу, ні на чому не основану, як вона згадувала про неї, це любов не за те, що ти – режисер, а за те, що ти – просто Лені, просто є, навіть без «за те». Сама режисерка дивувалася: ці люди, такі далекі від цивілізації, спізнали повне щастя, повну радість на відміну від її співвітчизників, які мають усе для комфорту, однак ці блага не діють як стимули для щастя, і тут від мене, додають більше тривог і мук. Вона милується цими первинними людьми, вчить їхню мову, спостерігає за їхніми обрядами й ініціаціями, бавить (-ся) з їхніми дітьми. Ясно, що важко переконати глядача в тому, що Лені Ріфеншталь просто милувалася, споглядаючи за голісінькими і чорнющими нубійцями, грала роль такого собі відвідувача-естета в природному музеї чорної еротики у прямому значенні, чорний-чорний, навіть вугляний – такий колір шкіри нубійців. Видно, вона очікувала на такі потаємні запитання і здогадки від любителів фрейдизму, тому запевнила, що саме так вона і почувалася серед них – відвідувачем-естетом.
Минув час, багато часу, вона постаріла і обезсилила тілом, однак все ж хоче ще раз зустрітися зі своїми друзями-нубійцями і вирушає в Африку, але не знаходить там своєї мрії – тих первинних щасливих нубійців. Тепер вони або вбиті, або живі і цивілізовані і в тому її велика туга. До всього їхній вертоліт потрапляє в аварію, однак чудом усі пасажири залишилися живі і вона, столітня. Лені повертається в Німеччину, деякий час поновлює свої сили і збирається на Мальдіви зайнятися дайвінгом.
Сукупно ці два твори – «Перша людина» Альбера Камю і «Мрія про Африку» Лені Ріфеншталь – поміж приватних знайдених і ледве реконструйованих спогадів заторкують, а може, таки проговорють через свою творчість окремо й заодно тему африканського материка: є у ній якийсь світовий конфлікт між райською первинністю і цивілізаційним наступом збоку.
Отже, роман «Перша людина» Альбера Камю, хай і недописаний, має фінальну крапку, від якої і розпочався мій запис, і разом із тим він багатий на трикрапки і крапки для продовжуваного рядка букви «І» чи навіть «Ї», тобто я веду до того, що цю книгу мало поставити у стосик «творчо-філософська спадщина Альбера Камю» чи, коли такий відсутній, у стосик «Лауреати Нобелівської премії»; на той чи інший стосик належить прикріпити табличку «NB! Варто перечитати!». Якщо не перечитати, то взятися за інші, програмові, твори філософа-письменника. Особливо шанувальникам і прихильникам екзистенціалізму, особливо французького, а також усім тим, хто мріє побувати в екзотичній для українського ока Африці.
Залишилося сказати про авторство останньої крапки у трикрапці: одна – авторська, друга – читацька, третю поставило саме абсурдне життя. 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. Його рукопис «Першої людини» знайшли у дорожній сумці письменника. У нотатках і планах до роману є прозірливий запис: «Книжка мусить бути незавершена. Напр.: «І на кораблі, який доправляє його до Франції…» (С. 358). Роман опубліковано через 34 роки потому.
P. S. Зазвичай, навіть постійно, мій процес писання чогось або чого-небудь супроводжує музика. Цього разу ті дні, вечори і частини ночей, водночас витрачені, страчені і присвячені міркуванням про «Першу людину» Камю, «пролунали» спокійним, без особливих надривів, меланхолійним і навіть десь і приреченим голосом Шаде Аду, англійської співачки африканського походження. Про її африканське походження я дізналася кілька хвилин тому, як майже закінчила роботу над матеріалом. Воістину життя підсовує одноголосі збіги.
За чеським часом,
або
Готель імені Грабала
Грабал, Богуміл. Я обслуговував англійського короля: Роман / З чес. пер. Ю. Винничук; Авт. післямови Ю. Винничук – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2009. – 239 с.
Якщо про «Першу людину» Альбера Камю вдалося (чи далося) думати і писати на фоні сильного голосу Шаде, то баляндрасити про творчість Богуміла Грабала краще всього під супровід різних збірників чи то інструментальної, чи то джазової музики та навіть зійде щось простіше, бо настрій цієї книги, як температура ранньої, ще не зміцнілої, весни. Та про різні настрої – через абзац-два.
Книга Богуміла Грабала прийшла до мене із Заходу і то є річ логічна і незмінна, бо Чехія таки знаходиться у західно-європейському напрямку від України. Однак вісті про цього чи не одіозного письменника і його не менш незвичайну творчість дійшли до мене таки з українського Заходу – чи з творчості Тараса Прохаська, чи то з якихось інтерв’ю Юрія Винничука. Потім рекламно-інформаційний наступ відбувся з київської сторони: видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» взялося видавати «читанки» і для дорослих і однією з перших книг в «Дорослій серії» вийшов грабалівський роман «Я обслуговував англійського короля» у перекладі того ж таки Винничука. Словом, усі зірки – і небесні, і художньо-видавничі – станцювали свій парад і як же за нього не заплатити, щоб і самому десь тихо і збоку з ними не потанцювати під ритм швидкої, майже дискотечної балачки Богуміла Грабала? Згодом зовнішні рекламні маніпуляції і не менш маніпулятивний у доброму тоні цього слова текст чеського письменника таки проїлися в мою читацьку свідомість і я вже й сама почала «грабати», мовлячи приятелям, час від часу, тобто часто, «А от Грабал…», «Ой, я вже здається казала тобі про Грабала. – Так, я вже чув». А про постать і творчість цього чеського письменника «грабають» різне, любе та всяке:
Олена каже:
09.11.2009 о 16:04
Проза Грабала так само божевільна, як і сам Грабал. І це в даному випадку є позитив, адже відсутність тараканів у голові мистця робить його творчість прісною та бездушною.
Хведя каже:
Аж захотелось почитать, позор на мои седины, что до сих пор не читал Грабала.
Арчибальд Писюн каже:
09.11.2009 о 16:39
Конфлікт притчевої форми та профанної свідомості, співвідношення сакрального плану та плану авторських ідей творів Богуміла Грабала виступають яскравим свідченням того, що як екзистенціалізм, позитивізм, так і пантеїзм “уявних” творів псевдомитців “срібного віку” усього лише “бравада” та “об’єктивна візуалізація”. Вживання в роль, в обставини не прориває “об’єктивну вибимість” і тому в меншій мірі слугує реалістичності, аніж відчуженню. Грабал не погоджується з тим, що вживання та перевтілення – шлях правди. К.С. Станиславський, що ствержував це, був, на його думку, “нетерплячим”, оскільки вживання не стверджує відмінність між істиною та “об’єктивною видимістю”.
Арчибальд Писюн, спеціально для радіо ВВС-Україна
Читач каже:
10.11.2009 о 12:33
Арчибальде, ви – зародок.
наталя каже:
10.11.2009 о 17:31
«Cтарий засцяний пияцюра» Богуміл Грабал, певно, страждав на роздвоєння, якщо не розтроєння, особистості)
Цікаво, що видавництво Івана Малковича, старанне в оформленні й архітектоніці своїх книг, й до роману Грабала пропонує й біографічну довідку, і цікаву післямову Юрія Винничука про нього та його творчість, а от такий звичний і невід’ємний атрибут видання, як анотація типу «цей твір про те й про се.., призначений для тих і цих…», ігнорує, бо навіщо вона, коли є такий чарівний і простий вступ від самого Грабала: «Слухайте, що я вам тепер скажу» і з цієї першої фрази можна вмоститися прямісінько на підлозі книгарні, оселитися на тій території на час читання п’ятьох розділів і хай весь світ заждеться з його претензіями до твого життя. А п’ять розділів – це п’ять щаблів кар’єри одного офіціанта (заодно й оповідача) різних готелів. А готель – то таке місце, що його тільки й описувати в романах та досліджувати в різних розвідках, бо в ньому завше збираються диваки, причому диваки різношерсті, ось, наприклад, пан Вальден мав не звичку, а ритуал обкладатися грошима, викладати з них «килим в узорі із стокронок, вистелений зеленими банкнотами» (С. 39). Та якщо літературознавча «компаративка» назбирає у творах й інших письменників когорту таких поклонителів крон, ґульденів, франків, марок, зрештою, євро, доларів і гривень, то Ґумовий Король – тільки грабалівський герой-король: «Той агент роздавав розмаїті презервативи, на всі кольори й форми, а я, хоч і був ще піколик, дивився на те все і відчував до наших завсідників огиду, бо на вулиці вони завжди такі поважні, а за столом, розіґзившись, скидалися на дуркуватих кошенят або й на мавп, непристойних і смішних, отож завжди, коли приїжджа Ґумовий Король, він обов’язково підкидав комусь у тарілку презерватив, кудись під кнедлик, і всі так уже регочуть, бо найпізніше за місяць таке може трапитися і їм, вони взагалі любили один з одного дерти лаха» (С. 30). Ось такі та багато інших тайн готельного життя і просто життя розкриває Грабал, серед них – і назву твору. Навсправжки головний герой обслуговував не англійського короля, але цей у романі теж грає. Здається, я почала видавати секрети(, а так вже не цікаво тому, хто терпить це читати. Зазначу лишень, композиція роману нагадує гардеробного, пробачте, готельного, вішака, до якого підходять різні-різні клієнти і тимчасові мешканці і начіплюють на нього свої історії, а офіціант-оповідач все те підслуховує та й переповідає: «Слухайте уважно, що я вам зараз скажу» (С. 81).
У «прескриптумі» цієї рубрики я навмисне повторилася: «Богуміл Грабал і Богуміл Грабал», один раз купивши його роман «Я обслуговував англійського короля», я придбала його ще раз у подарунок, а у вітальній листівці нашкребла десь так: «Прийми, будь ласка, не тільки новорічні вітання, але й вітання з Днем народження(. А також прийми у подарунок цю книжку. На жаль, я не знаю сподобається чи не сподобається ця книжка тобі. Зате мені відомо дві речі: 1) вона особлива, 2) вона створює різні настрої:
веселий,
сумний,
прикольний,
відразливий,
захопливий,
цікавий,
та інші відповідно до індивідуальних смаків(. Приємного читання у теплому ліжку з горнятком кави/чаю/вина/води/соку/бульйону… Щиро, Людмила Золотюк».
Насправді перелік настроїв від цієї книги укладається пізніше, чи не від середини, якщо не наприкінці, бо хіба встигаєш скласти враження, коли повз тебе, за метр чи два, мчиться поїзд «Київ – Прага» і від його попутного вітру кошлатиться волосся, ніс забивається різними запахами, а в очі нагрібається пил, притчеві галузки і колоди? Єдине, на що ти ще спроможний, так це вчепитися за якесь поруччя кінцевого вагону, як в американському фільмі про героїв і героїн, і мчати далі: волосся якщо не злетить, то триматиме курс за вітром, який водночас прочистить і очі, і дихальні шляхи і просто захопить, перехопить, а то й затамує подих. Власне, ця романтична й не дуже поетика присвячена стилю Грабала, бо передусім він зацікавлює, ці по-розмовному оповідні плетива, які зазвичай і плетуться в тих же поїздах, коли за кілька хвилин твоя станція і від того чиясь житейська історія ризикує бути недоказаною, недоконаного виду. «Тю! – хтось із Вас може збунтуватися, –Знаємо ми про цей напівпритомний стан художнього письма!..» І звідсіля почнеться «література», «список використаних джерел» тощо, таких природних і невідривних від інтелектуально-ерудовано-елітарних бесід. Однак маю Вас запевнити без особливих покликань, що стиль Грабала видається мені більш «первозданнішим» і той ефект мало не райської первозданності забезпечено тим, що Грабал все поспішає, а часу все меншає, а ще ж треба сказати й те, й те, й ось це: «Ця книга написана під яскравим літнім сонцем, яке розжарювало друкарську машинку так, що по кілька разів на хвилину щось заїдало, ніби вона загикувалася. Неможливо було дивитися на сліпучо-білі чвертки паперу, отже я не міг контролювати написане, а писав я, сп’янілий світлом, не дивлячись, як автомат...» (С. 228), – пише сам автор в післямові. Ось чому влучніше і певніше буде сказати, що Грабал не написав і навіть не створив свій роман, а «настрочив», але «настрочив», як вправний модельєр слова, бо, схоже, твір від того поспіху тільки виграв, як запевняє Юрій Винничук (а за ним повторюється і Мирослава Сапко): «1971 року Грабал написав найзнаменитіший свій роман «Я обслуговував англійського короля». Упродовж 70-х років цей твір активно тиражувався у чеському самвидаві і лише 1980 року вийшов друком окремою книжкою, що відразу викликало репресії проти видавництва. Масовим накладом у 190 000 примірників роман вийшов аж у 1989 році» (С. 238). Та мало писати швидко і поспіхом, щоб бути опублікованим і схвально прийнятим, захопленим і схопленим читацьким колом, а з усіма трьома романами (К. Шульца, Камю, Грабала) так і сталося. «Швидко, але й смачно» – такий девіз на кухні цих трьох творців. Наприкінці роману Грабала головний герой-оповідач, а за професією прислужник (офіціант) різних готелів, цитує одного професора естетики і французької літератури, теж героя: «Найкраща людина та, котра вміє найкраще висловитися» (С. 223) і ця думка наштовхує на Мартіна Хайдеггера, який – «за» чисту мову, бо вона – візитівка буття. Однак коли думку професора французької літератури у контексті Хайдеггера прикласти до стилю самого Грабала, то виявиться, що для нього, очевидно, найкраще висловитися значить висловитися так, як є, коли зі словесними прикрасами, а коли й поздирати їх. Кажу це й на основі спостережень за грабалівським словом і власних, і, більш авторитетних, перекладача Винничука: «На відміну від Шульца (йдеться про Бруно Шульца, хоча я додала би для контексту й контрасту й стиль Карела Шульца – прим. Л. З.), котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Грабал писав, як дихав, перевтілюючись у своїх героїв. […] Одначе нелітературні слова – це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису, виробляючи з розділовими знаками незвичні для ока речі» (С. 237).
О, тут стається компаративне диво, наперед не зауважене мною! Усі три твори – і Карела Шульца, і Альбера Камю, і Богуміла Грабала – романи чернеткові, хай і різного ступеню тої чернетковості, бо ж не можуть ще такі письменницькі величини підпадати ще й під геть спільну психологію творчості. Здається мені, що з тої кількості саме таких чернеткових творів, яких сьогодні наважуються видавати все більше, протискаються якісь ширші дослідницькі обрії (зараз байдуже, наукового чи есеїстичного плану) для означення таких романів, припустимо, не так опису якихось їхніх спільних особливостей, хоча й такі можуть виявитися, як просто описати-розказати їхні творчі та видавничі історії.
неділя, 24 листопада 2019 р.
Галина Левченко. Чи й справді білі брови у Білобровця? Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Чи й справді білі брови у Білобровця?
І брови, і вуса у нього чорні. А ще — примружені карі жаринки-очі і захована у вусах посмішка. Вже із першого погляду на його обличчя не зможете позбутися враження, що десь ви таке лице вже бачили. І повірте, що бачили таки, і часто… Коли уявляли собі Кулішевого Кирила Тура чи Стороженкового проклятого Марка, коли намагалися збагнути характерництво козака Мамая, а то й просто, коли розглядали оті мило заокруглені чубато-вусаті, крутолобі і круглоокі лубяні зображення архетипних українських дядечків і козаків. Це він — Володимир Володимирович Білобровець — ліричний характерник і пародист; переконаний патріот і футболіст (у різні роки відбувся переломами однієї й другої ніг на футбольному полі); хокеїст і співак, випускник філфаку і призер обласної олімпіади з математики (у шкільні роки), найкращий серед кураторів і старший викладач кафедри українського літературознавства та компаративістики.
Його дід, Іван Лаврінович Дмитрук, книголюб і випускник Київського університету, повернувшись із восьмирічного увязнення в Красноярському краї (хоч засуджений був на 25 років), з українською завзятістю крутив у своїх кишенях дулі, стоячи на Московській Красній площі перед могилою Сталіна. Так-таки: а хто кого? У цьому — доля й характерництво їхнього роду: жити довше, ніж їхні вороги, в цьому неймовірно щільно залюдненому земному світі. Дід передав дружині Олімпіаді Володимирівні з увязнення тонісіньку, писану на цигарковому папері цидулочку з іменем зрадника. Відтоді, передане в рубчику носової хустинки імя темним тавром передавалося від діда-баби до батьків, а від них — онукам. Той зрадник Соколовський працював разом із мамою в одній школі, всіляко намагався шкодити, вимагав від начальства звільнення Олімпіади Володимирівни. Підлість людська невичерпна… І вже аж онукові — Володимиру Володимировичу — випало випадково наткнутися на житомирському смолянському цвинтарі на могилу дідового ворога. Коло зла замкнулося таки на самому собі. А світ укотре виявився навдивовижу тісним.
Жив, як і всі жили в ті далекі (не так у часі, як у разючій інакшості світосприйняття) радянські роки. Народжений у бунтівливі 60-ті, зростав у сімї свідомих українців. Протистояння з системою далося взнаки не лише дідові, але дідовому братові Івану Лавріновичу Дмитруку, котрий був репресований через публікацію у газеті «Голос Волині» статті «На устах народу» (про справжній радянський фольклор із колгоспами, Сталіним і т.д.) та поезії «Колискова», присвяченої сімям репресованих радвладою людей. Мама Алла Іванівна і батько Володимир Семенович — вчителі. Сімї вдалося зберегти від конфіскації дідову бібліотеку. Читання заборонених тоді українських кних і розмови дорослих замикалися проте сімейним колом. Діяв інстинкт самозбереження. Він і досі діє, бо Володимир Володимирович не поспішає називати імена найближчих друзів і найрідніших людей. Найсокровенніше захищається мовчанкою. Легко ословити минуле, але не актуальне буття. Та й чи варто? Чи не мудріше прикрити його мовчанням?
Найближчим другом дитинства Білобровець називає діда. Той народився, як і Шевченко — в чотирнадцятому році, щоправда, століттям пізніше. У родині, як легенда, передається сон, бачений іще дідовим батьком перед народженням сина: наснився ремінь без язичка. І прадід витлумачив: навіть якщо й розумний син народиться — толку з нього не буде. Але саме від діда — любов до української філології, від діда — триб до колекціонування, від діда характерницький, дещо ірраціонально-споглядальний, не цілеспрямований, а спонтанний підхід до життя. Живи, як живеться. Мрій, але не плануй. Як от у перших рядках присвяченої дідові збірки поезій «Окрушини смутку»:
А ти знаєш, що нас нема?
Що з тобою ми навіть не тіні?
Не забілить снігом зима,
Не засипле нас лист осінній…
У цьому земному триванні цінуються лише актуальні живі стосунки і речі: дружба, кохання, насолода від праці і творчості. Навіть колекціонерські хобі: від постмодерного колекціонування цигаркових пачок до позачасової, частково успадкованої від діда шевченкіани — насамперед, емоційно повязуються з певними людьми, людськими долями й історіями. Тому колекції не тримаються на видноті, і лише в особливі миті, коли зі схронів памяті зринають дорогі серцю постаті і важливі події — експонати виймаються з їхніх сховків і кімната заповнюється невидимими тінями з минулого. І Шевченкові бюсти та значки, привезені з різних міст і країв — з Росії, Узбекистану, Прибалтики — нагадують діда і новорічну ялинку у Київському палаці спорту, батькові хорові гастролі, милу серцю жіночу сильвету… Кохання порівнюється з багаттям — традиційно: і спалахи почуттів, і напади ніжності, і просто вибухи — його варто берегти і ним варто жити:
Рука з ніжними пучками на пурпуровому столі.
На стіні картина (невідомий художник) —
Зорі в імлі.
Двері відчинені і можна вийти,
Але не хочеться —
Зі мною ти.
У спадок від батька отримав гарний голос і вміння грати на музичних інструментах — піаніно і баяні. Мріялося про майбутній фах музиканта, але на заваді стала зламана в 4-ому класі рука (невдало стрибнув із дерева). З поезією роман завязався рано. У 5-6 років було написано вірш про діда Уласа і санчата, покладений згодом на музику батьком. Повернувся до лірики після армійського дембелю. Бо службу в армії прирівнює до занурення в первинний хаос, недаремно ж кожної армійської ночі йому снився невпинний фантасмагоричний лет зоряними світами. В цьому частково ізольованому від зовнішнього життя солдафонському світі вражала величезна товкотнеча, концентрація у малому просторі великої кількості людей, коли кожен постає духовно оголеним перед іншими, і сховатися у власні думки, сформувати більш-менш дистанційовану свідому позицію щодо подій, що відбувалися, і людей, що оточували — було ніде і ніколи. Тому й вичерпний означник того дворічного періоду в житті: божевільня. Як і має бути з усіма, хто пройшов реабілітацію в схожих закладах — він одужав від ідеалізму, і наче в нагороду — у його життя вступила поезія:
Я беру поезію в долоні.
Зігріваю руки, тіло, душу.
Я в полоні.
Цей осколок виверженої магми
Ще теплий, і
В моїх долонях він не захолоне —
Моя кров циркулюватиме у ньому.
Зігріваю поезію, грію…
Мрію… Мрію..
Мрію
Не роби того, чого не хочеш, — каже Володимир Володимирович про творчість. Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб робили тобі, — про стосунки з людьми. Але все, що людина може, мусить робити, — про обовязки. Дещо іронічно про начальство: якщо команда виграє, то виграв тренер, якщо програє — програла команда. Хоч і важче робити те, чого не хочеш, аніж робити те, чого хочеш, — це вже про гармонійні взаємини з власною Самістю…
Галина Левченко. Чи й справді білі брови у Білобровця? Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.100-102.
І брови, і вуса у нього чорні. А ще — примружені карі жаринки-очі і захована у вусах посмішка. Вже із першого погляду на його обличчя не зможете позбутися враження, що десь ви таке лице вже бачили. І повірте, що бачили таки, і часто… Коли уявляли собі Кулішевого Кирила Тура чи Стороженкового проклятого Марка, коли намагалися збагнути характерництво козака Мамая, а то й просто, коли розглядали оті мило заокруглені чубато-вусаті, крутолобі і круглоокі лубяні зображення архетипних українських дядечків і козаків. Це він — Володимир Володимирович Білобровець — ліричний характерник і пародист; переконаний патріот і футболіст (у різні роки відбувся переломами однієї й другої ніг на футбольному полі); хокеїст і співак, випускник філфаку і призер обласної олімпіади з математики (у шкільні роки), найкращий серед кураторів і старший викладач кафедри українського літературознавства та компаративістики.
Його дід, Іван Лаврінович Дмитрук, книголюб і випускник Київського університету, повернувшись із восьмирічного увязнення в Красноярському краї (хоч засуджений був на 25 років), з українською завзятістю крутив у своїх кишенях дулі, стоячи на Московській Красній площі перед могилою Сталіна. Так-таки: а хто кого? У цьому — доля й характерництво їхнього роду: жити довше, ніж їхні вороги, в цьому неймовірно щільно залюдненому земному світі. Дід передав дружині Олімпіаді Володимирівні з увязнення тонісіньку, писану на цигарковому папері цидулочку з іменем зрадника. Відтоді, передане в рубчику носової хустинки імя темним тавром передавалося від діда-баби до батьків, а від них — онукам. Той зрадник Соколовський працював разом із мамою в одній школі, всіляко намагався шкодити, вимагав від начальства звільнення Олімпіади Володимирівни. Підлість людська невичерпна… І вже аж онукові — Володимиру Володимировичу — випало випадково наткнутися на житомирському смолянському цвинтарі на могилу дідового ворога. Коло зла замкнулося таки на самому собі. А світ укотре виявився навдивовижу тісним.
Жив, як і всі жили в ті далекі (не так у часі, як у разючій інакшості світосприйняття) радянські роки. Народжений у бунтівливі 60-ті, зростав у сімї свідомих українців. Протистояння з системою далося взнаки не лише дідові, але дідовому братові Івану Лавріновичу Дмитруку, котрий був репресований через публікацію у газеті «Голос Волині» статті «На устах народу» (про справжній радянський фольклор із колгоспами, Сталіним і т.д.) та поезії «Колискова», присвяченої сімям репресованих радвладою людей. Мама Алла Іванівна і батько Володимир Семенович — вчителі. Сімї вдалося зберегти від конфіскації дідову бібліотеку. Читання заборонених тоді українських кних і розмови дорослих замикалися проте сімейним колом. Діяв інстинкт самозбереження. Він і досі діє, бо Володимир Володимирович не поспішає називати імена найближчих друзів і найрідніших людей. Найсокровенніше захищається мовчанкою. Легко ословити минуле, але не актуальне буття. Та й чи варто? Чи не мудріше прикрити його мовчанням?
Найближчим другом дитинства Білобровець називає діда. Той народився, як і Шевченко — в чотирнадцятому році, щоправда, століттям пізніше. У родині, як легенда, передається сон, бачений іще дідовим батьком перед народженням сина: наснився ремінь без язичка. І прадід витлумачив: навіть якщо й розумний син народиться — толку з нього не буде. Але саме від діда — любов до української філології, від діда — триб до колекціонування, від діда характерницький, дещо ірраціонально-споглядальний, не цілеспрямований, а спонтанний підхід до життя. Живи, як живеться. Мрій, але не плануй. Як от у перших рядках присвяченої дідові збірки поезій «Окрушини смутку»:
А ти знаєш, що нас нема?
Що з тобою ми навіть не тіні?
Не забілить снігом зима,
Не засипле нас лист осінній…
У цьому земному триванні цінуються лише актуальні живі стосунки і речі: дружба, кохання, насолода від праці і творчості. Навіть колекціонерські хобі: від постмодерного колекціонування цигаркових пачок до позачасової, частково успадкованої від діда шевченкіани — насамперед, емоційно повязуються з певними людьми, людськими долями й історіями. Тому колекції не тримаються на видноті, і лише в особливі миті, коли зі схронів памяті зринають дорогі серцю постаті і важливі події — експонати виймаються з їхніх сховків і кімната заповнюється невидимими тінями з минулого. І Шевченкові бюсти та значки, привезені з різних міст і країв — з Росії, Узбекистану, Прибалтики — нагадують діда і новорічну ялинку у Київському палаці спорту, батькові хорові гастролі, милу серцю жіночу сильвету… Кохання порівнюється з багаттям — традиційно: і спалахи почуттів, і напади ніжності, і просто вибухи — його варто берегти і ним варто жити:
Рука з ніжними пучками на пурпуровому столі.
На стіні картина (невідомий художник) —
Зорі в імлі.
Двері відчинені і можна вийти,
Але не хочеться —
Зі мною ти.
У спадок від батька отримав гарний голос і вміння грати на музичних інструментах — піаніно і баяні. Мріялося про майбутній фах музиканта, але на заваді стала зламана в 4-ому класі рука (невдало стрибнув із дерева). З поезією роман завязався рано. У 5-6 років було написано вірш про діда Уласа і санчата, покладений згодом на музику батьком. Повернувся до лірики після армійського дембелю. Бо службу в армії прирівнює до занурення в первинний хаос, недаремно ж кожної армійської ночі йому снився невпинний фантасмагоричний лет зоряними світами. В цьому частково ізольованому від зовнішнього життя солдафонському світі вражала величезна товкотнеча, концентрація у малому просторі великої кількості людей, коли кожен постає духовно оголеним перед іншими, і сховатися у власні думки, сформувати більш-менш дистанційовану свідому позицію щодо подій, що відбувалися, і людей, що оточували — було ніде і ніколи. Тому й вичерпний означник того дворічного періоду в житті: божевільня. Як і має бути з усіма, хто пройшов реабілітацію в схожих закладах — він одужав від ідеалізму, і наче в нагороду — у його життя вступила поезія:
Я беру поезію в долоні.
Зігріваю руки, тіло, душу.
Я в полоні.
Цей осколок виверженої магми
Ще теплий, і
В моїх долонях він не захолоне —
Моя кров циркулюватиме у ньому.
Зігріваю поезію, грію…
Мрію… Мрію..
Мрію
Не роби того, чого не хочеш, — каже Володимир Володимирович про творчість. Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб робили тобі, — про стосунки з людьми. Але все, що людина може, мусить робити, — про обовязки. Дещо іронічно про начальство: якщо команда виграє, то виграв тренер, якщо програє — програла команда. Хоч і важче робити те, чого не хочеш, аніж робити те, чого хочеш, — це вже про гармонійні взаємини з власною Самістю…
Задивлялася на козачі брови
Галина Левченко
субота, 23 листопада 2019 р.
Віктор Мельниченко. Віктор Мойсієнко: "Мене завжди полонила мова і краса тіла". Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Віктор Мойсієнко: "Мене завжди полонила мова і краса тіла"
Професор Віктор Мойсієнко відомий широкому загалу потужною науковою діяльністю, ідеальним знанням історії мови та пишними козацькими вусами, які зводять з розуму житомирське жіноцтво. Волейбольні фани знають Віктора Михайловича як успішного цілеспрямованого спортсмена. І лише обрані щасливці бачили його в ролі люблячого батька й чоловіка, відданого друга, наставника.
Віктор Мойсієнко - директор Інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка. Він — професор, доктор філологічних наук, автор численних праць з українського мовознавства, історії української мови.
А ще Віктор Михайлович — чудовий співрозмовник і справжній людинолюб. Він зізнається, що не уявляє такої ситуації, яка б змусила людину підвищити голос, накричати на ближнього. Переконаний, що людина, зокрема, студент, повинен бути винагороджений згідно вкладених сил.
Віктор Михайлович з приємністю відкриває бажаючим секрет успіху: потрапити в колію власних вподобань і, за будь-яких умов, наполегливо йти до мети.
Студенти і колеги радо прислухаються до поради. Адже особистим життям Віктор Мойсієнко доводить: формула працює.
З дитинства Вітя занадто часто довго і багато «пропадав» на стадіоні, щоранку бігав, вправлявся на турніку. За надто шалену любов до спорту, частенько отримував на горіхи від батьків. Благо, стадіон знаходився через дорогу від хати, а тому, більше за інших, його вуха потрясала карколомна мамина фраза: «Вітю, іди їсти». Звісно, гримання батьків були лише «засобом профілактики» негативного зациклення на спорті. Адже краще «пропадати» на стадіоні, аніж справді пропадати.
Вітя вміло поєднував турботи про здоровя і освіченість. Зробити уроки і «постукати» мяч для нього були однаково важливими «процедурами».
В середній школі рідного села Мелені Коростенського району Віктор був справжньою зіркою. В нього було «дуже нормально» з українською мовою, яка захопила юнака. Крім спорту і мови, любив хімію.
Саме під впливом авторитету вчителя української Степана Дмитровича Грищенка, Віктор обрав професію філолога. Хоча були і реальні плани стати професійним спортсменом. Пізніше, вже будучи директором інституту філології, Віктор Мойсієнко стане дворазовим переможцем Міжнародного турніру з волейболу серед ветеранів «Кубок житомирського міського голови» (у 2008 та 2010 роках). Досі ніхто не побив рекорд школи, встановлений десятикласником Вітею Мойсієнком на обласних змаганнях з кросу, - 8,49 секунд.
Віктор Михайлович каже, що йому подобалось писати твори. І зізнається, що під час вступу до Житомирського педінституту, маючи три «відмінно» за укрмову і літературу, німецьку та історію, отримав «задовільно» за… твір.
За цілеспрямованість, доля дає Вікторові Михайловичу зелене світло. Зелений колір — його улюблений. Він має прекрасну сімю. Разом з красунею-дружиною Наталею дали путівку в життя сину Ярославу, виховують донечку Ждану. Йому вдається знаходити час і на родинне спілкування, і на улюблену роботу. Сьогодні він з посмішкою згадує написання докторської дисертації, яка тривала 6 років. Це була цілеспрямована, конкретна, послідовна робота над дослідженням памяток. Тоді змушений був дещо відсунути на другий план спорт. Мусив нещадно вчинити і з телевізором. Однак сімя завжди була поруч. Певно, треба мати талант, аби писати дисертацію і одночасно кохати жінку, віддаватися родині, приділяти максимум уваги дітям.
І хоч посада директора інституту — це щоденна зайнятість, сьогодні Віктор Михайлович може собі дозволити подивитись улюблені новини на «Пятому каналі» та «Футбольний уікенд». З радістю, знаходить пан директор хвилинку, аби насититись енергією від якісної фолькової музики чи хорошого кіно. Віддає перевагу гурту «Гайдамаки» та Олегу Скрипці, поважає Богдана Ступку.
Дозволяє собі Віктор Михайлович і ще одну маленьку слабкість. З дитинства він обожнює смажену картоплю на салі з часничком, а після одруження перебуває в полоні шуби, яку майстерно готує дружина Наталя.
Віктора Мойсієнка не завжди легко застати в кабінеті. Адже, разом з діяльністю науковця та директора, він активно бере участь в творчому житті університету. На початку 80-х керівник Академічного хору філологічного факультету Юрій Вікторович Гриневич залучив студента першого курсу Віктора Мойсієнка до пісенного мистецтва. Тоді разом з Сергієм Яценком (нині викладачем кафедри української мови) вони загравали не лише з музикою, а й зі старостою хору Оленою Кукліч (Вєдєрніковою). Сьогодні Олена Вячеславіна також працює в ЖДУ імені І. Франка.
Жіноча половина Інституту філології та журналістики відзначає вміння Віктора Михайловича робити компліменти. Працювати з таким керівником, за їхніми словами, — «свято душі». Як справжній художник, він вміє цінувати красу душі та тіла. Бачення прекрасного виливається у картинах, які у вільний час малює Віктор Мойсієнко. Також творчо-скурпульозно він підходить до ще одного свого хобі — читання та набору древніх текстів ХVІ століття.
Коли випадає вільна хвилинка, Віктор Михайлович їде до рідного села Мелені. Там живуть батьки Валентина Іванівна та Михайло Андрійович. Допомога батькам в господарстві, єднання з рідним краєм дає сили для роботи в міській круговерті. Найбільше взаємопроникнення з природою відбувається посеред літнього поля. З дитинства полюбляє Віктор Михайлович пасти корів. У цьому йому допомагає «з відданими щирими очима дворовий пес Рекс». Це вже третій Рекс. Першого собаку приніс батькам Віктор Михайлович і назвав Рексом. Сьогодні вірний нащадок імені «Цар» стереже рідне подвіря.
Робота педагога полягає в тому, аби навчити і оцінити. В першу чергу, себе — як ти навчив, чи зміг знайти відголосок у душі учня. В свої 44 роки Віктор Мойсієнко, як спортсмен, ставить перед собою нові нормативи. А для цього, як педагог, він повинен оцінити свій пройдений шлях.
Герой нашої розповіді поставить собі двійки і пятірки. Двійки ми залишимо в спокої. А ось найбільшу пятірку варто відзначити. Віктор Михайлович зізнався, що найбільшим досягненням у його житті є те, що через 15 років після народження сина, у них з дружиною «знайшлася донечка».
Нам, студентам, Віктор Михайлович радить, за будь яких обставин, проявляти ініціативу, свої позитивні якості. Не губитися. Лише тоді можна чогось досягнути. І памятати одвічний життєвий постулат: «Вчення — світ». Якщо сили вкладені, то все обовязково станеться так, як має бути. Адже те, що отримуєш, рівноцінне тому, що вкладаєш.
Віктор Мельниченко. Віктор Мойсієнко: "Мене завжди полонила мова і краса тіла". Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.97-99.
Професор Віктор Мойсієнко відомий широкому загалу потужною науковою діяльністю, ідеальним знанням історії мови та пишними козацькими вусами, які зводять з розуму житомирське жіноцтво. Волейбольні фани знають Віктора Михайловича як успішного цілеспрямованого спортсмена. І лише обрані щасливці бачили його в ролі люблячого батька й чоловіка, відданого друга, наставника.
Віктор Мойсієнко - директор Інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка. Він — професор, доктор філологічних наук, автор численних праць з українського мовознавства, історії української мови.
А ще Віктор Михайлович — чудовий співрозмовник і справжній людинолюб. Він зізнається, що не уявляє такої ситуації, яка б змусила людину підвищити голос, накричати на ближнього. Переконаний, що людина, зокрема, студент, повинен бути винагороджений згідно вкладених сил.
Віктор Михайлович з приємністю відкриває бажаючим секрет успіху: потрапити в колію власних вподобань і, за будь-яких умов, наполегливо йти до мети.
Студенти і колеги радо прислухаються до поради. Адже особистим життям Віктор Мойсієнко доводить: формула працює.
З дитинства Вітя занадто часто довго і багато «пропадав» на стадіоні, щоранку бігав, вправлявся на турніку. За надто шалену любов до спорту, частенько отримував на горіхи від батьків. Благо, стадіон знаходився через дорогу від хати, а тому, більше за інших, його вуха потрясала карколомна мамина фраза: «Вітю, іди їсти». Звісно, гримання батьків були лише «засобом профілактики» негативного зациклення на спорті. Адже краще «пропадати» на стадіоні, аніж справді пропадати.
Вітя вміло поєднував турботи про здоровя і освіченість. Зробити уроки і «постукати» мяч для нього були однаково важливими «процедурами».
В середній школі рідного села Мелені Коростенського району Віктор був справжньою зіркою. В нього було «дуже нормально» з українською мовою, яка захопила юнака. Крім спорту і мови, любив хімію.
Саме під впливом авторитету вчителя української Степана Дмитровича Грищенка, Віктор обрав професію філолога. Хоча були і реальні плани стати професійним спортсменом. Пізніше, вже будучи директором інституту філології, Віктор Мойсієнко стане дворазовим переможцем Міжнародного турніру з волейболу серед ветеранів «Кубок житомирського міського голови» (у 2008 та 2010 роках). Досі ніхто не побив рекорд школи, встановлений десятикласником Вітею Мойсієнком на обласних змаганнях з кросу, - 8,49 секунд.
Віктор Михайлович каже, що йому подобалось писати твори. І зізнається, що під час вступу до Житомирського педінституту, маючи три «відмінно» за укрмову і літературу, німецьку та історію, отримав «задовільно» за… твір.
За цілеспрямованість, доля дає Вікторові Михайловичу зелене світло. Зелений колір — його улюблений. Він має прекрасну сімю. Разом з красунею-дружиною Наталею дали путівку в життя сину Ярославу, виховують донечку Ждану. Йому вдається знаходити час і на родинне спілкування, і на улюблену роботу. Сьогодні він з посмішкою згадує написання докторської дисертації, яка тривала 6 років. Це була цілеспрямована, конкретна, послідовна робота над дослідженням памяток. Тоді змушений був дещо відсунути на другий план спорт. Мусив нещадно вчинити і з телевізором. Однак сімя завжди була поруч. Певно, треба мати талант, аби писати дисертацію і одночасно кохати жінку, віддаватися родині, приділяти максимум уваги дітям.
І хоч посада директора інституту — це щоденна зайнятість, сьогодні Віктор Михайлович може собі дозволити подивитись улюблені новини на «Пятому каналі» та «Футбольний уікенд». З радістю, знаходить пан директор хвилинку, аби насититись енергією від якісної фолькової музики чи хорошого кіно. Віддає перевагу гурту «Гайдамаки» та Олегу Скрипці, поважає Богдана Ступку.
Дозволяє собі Віктор Михайлович і ще одну маленьку слабкість. З дитинства він обожнює смажену картоплю на салі з часничком, а після одруження перебуває в полоні шуби, яку майстерно готує дружина Наталя.
Віктора Мойсієнка не завжди легко застати в кабінеті. Адже, разом з діяльністю науковця та директора, він активно бере участь в творчому житті університету. На початку 80-х керівник Академічного хору філологічного факультету Юрій Вікторович Гриневич залучив студента першого курсу Віктора Мойсієнка до пісенного мистецтва. Тоді разом з Сергієм Яценком (нині викладачем кафедри української мови) вони загравали не лише з музикою, а й зі старостою хору Оленою Кукліч (Вєдєрніковою). Сьогодні Олена Вячеславіна також працює в ЖДУ імені І. Франка.
Жіноча половина Інституту філології та журналістики відзначає вміння Віктора Михайловича робити компліменти. Працювати з таким керівником, за їхніми словами, — «свято душі». Як справжній художник, він вміє цінувати красу душі та тіла. Бачення прекрасного виливається у картинах, які у вільний час малює Віктор Мойсієнко. Також творчо-скурпульозно він підходить до ще одного свого хобі — читання та набору древніх текстів ХVІ століття.
Коли випадає вільна хвилинка, Віктор Михайлович їде до рідного села Мелені. Там живуть батьки Валентина Іванівна та Михайло Андрійович. Допомога батькам в господарстві, єднання з рідним краєм дає сили для роботи в міській круговерті. Найбільше взаємопроникнення з природою відбувається посеред літнього поля. З дитинства полюбляє Віктор Михайлович пасти корів. У цьому йому допомагає «з відданими щирими очима дворовий пес Рекс». Це вже третій Рекс. Першого собаку приніс батькам Віктор Михайлович і назвав Рексом. Сьогодні вірний нащадок імені «Цар» стереже рідне подвіря.
Робота педагога полягає в тому, аби навчити і оцінити. В першу чергу, себе — як ти навчив, чи зміг знайти відголосок у душі учня. В свої 44 роки Віктор Мойсієнко, як спортсмен, ставить перед собою нові нормативи. А для цього, як педагог, він повинен оцінити свій пройдений шлях.
Герой нашої розповіді поставить собі двійки і пятірки. Двійки ми залишимо в спокої. А ось найбільшу пятірку варто відзначити. Віктор Михайлович зізнався, що найбільшим досягненням у його житті є те, що через 15 років після народження сина, у них з дружиною «знайшлася донечка».
Нам, студентам, Віктор Михайлович радить, за будь яких обставин, проявляти ініціативу, свої позитивні якості. Не губитися. Лише тоді можна чогось досягнути. І памятати одвічний життєвий постулат: «Вчення — світ». Якщо сили вкладені, то все обовязково станеться так, як має бути. Адже те, що отримуєш, рівноцінне тому, що вкладаєш.
Віктор Мельниченко
пʼятниця, 22 листопада 2019 р.
Галина Левченко. Білі гобелени від Сніжани Чернюк, або Ігри, як(і) люди, люди, як(і) ігри. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Білі гобелени від Сніжани Чернюк, або Ігри, як(і) люди, люди, як(і) ігри
Внутрішня форма її імені – засніжене поле.
Прізвище – чітко й енергійно виведений стрункий ієрогліф.
А ще – яскраво-червоний замашний розчерк.
У пору ясної юності ми грали в таку напівпсихологічну гру, де потрібно було відповісти на запитання, не знаючи, з чим ці запитання пов’язані. «Ти йдеш дорогою, і бачиш перед собою ліс. Який це буде ліс?» Не знаю, чому я відповіла – джунглі. Можливо, вже тоді передбачала, що буду займатися роботою, яка потребує від тебе душевної віддачі, інтелектуального й емоційного розчинення, фактично – спосіб життя. Водночас про цю роботу більша частина людей думає, що це якесь нікому не потрібне пусте заняття (а щодо української літератури – що це взагалі неіснуюче заняття) або – що це ж так просто – ляпати язиком, або – що ця робота – така собі синекура, де нічого не треба робити, крім як рахувати хабарі чи бариші, якщо ти видаєш підручники.
Отож – джунглі. Неймовірно красиві, багаті й інформаційно наснажені в «нешинал джеогрефік», де захоплені дослідники з благополучними доглянутими обличчями в білому, як сніг, вбранні, повна відсутність цивілізації – повна неможливість нормального людського (в традиційному розумінні) життя. Їх приємно відвідати на екскурсії (зробивши перед цим усі необхідні щеплення), але жити там – ? Про них можна розповісти й показати класні фото — але зрозуміти сторонньому?
Етимологічно – Дмух – це про стиль життя. Цей сніжний повів звихрює події, ідеї, людей. Тому й отой замашний розчерк – боляче не буває, а буває так – палюче червоний розмах. Бо Овен розкручує квітневе зодіакальне колесо. А в очах – синій лід. І то не оманлива кірка, а ледова гора. Бо з тієї гори через двоопуклу оптичну лінзу досліджується серце – власне. За ним не встигають судини, але встигають думки і малюють химерний білий гобелен залюбленої в Слово жінки у чоловічому світі, жінки із повними синього льоду очима і гарно розмаяним на вітрі русявим волоссям. Бо ж етимологічно – Дмух...
До джунглів, як пам'ятаємо, потрібно було ще дійти. Серед пустелі Ви знаходили пляшку з водою і – що Ви з нею зробите? Вип’ю, скільки захочу, а далі заберу з собою. Це «розшифровувалося» як перше кохання. Було, хоча нумерація кохань уже тоді здавалася мені химерною. Перше, яке можливе було, бо мені про нього нагадувала подруга, – в дитсадку. Перше з поцілунком – влітку на відпочинку. Перше, коли тебе вважають богинею і ти в це віриш – у школі. Перше нещасливе – на першому курсі інституту. Перше щасливе – на другому курсі. Перше, яке щасливе й потім нещасливе, – багато років потому. Перше виключно самовіддане... Тут треба зупинитися, бо «перші» тривають, а місце для друку обмежене☺. Зацікавлених просимо звертатися до відомих класифікацій любові й нумерувати в довільному порядку. Бо друга пляшка, яку ми знаходимо в пустелі, – теж кохання, друге. Потім ми ще в цій пустелі знаходили коня – і це був друг. (Я знаю, що Вам ця пустеля вже подобається, хоча другові краще не казати, ким його тут назвали). Друзі – яке полегшення – не нумерувалися й не підраховувалися. Але при нагоді можна й пригадати. Найстаршій моїй дружбі (це ж таки обопільний процес), що триває, – 35 років. Дві подруги з часів школи стали моїми кумами, тож тепер прирівнюються до родичів. Є молодші й дуже молоді дружби, дуже активні, які приносять величезне задоволення й зобов’язують. Є друзі чоловіки. Майже все життя найближчою подругою є бабуся. Є дружби пунктирні, як із москвичкою, з якою потоваришували в 14 років в «Артеку», але раз на кілька років здзвонюємося або з’їжджаємося і розповідаємо одна одній про все, що було за рік. Або з поляками, з якими познайомилися в аспірантські роки, але двічі на рік вітаємося з Різдвом-Великоднем і обмінюємося новинами. Все частіше дуже близькою подругою є донька. Брат, сестра, батьки, куми – також і друзі.
Серед колег – друзі, але – не побоюся цього специфічного для нас слова – вчителі насамперед. Знаєте, про кого найбільше згадують мої однокурсники? Про Пивоварського, бо про нього не можна не згадувати. Про Власенка, бо він ідеально давав матеріал і вимагав ідеальних знань. Про Білобровця, бо наш куратор. У мене ж – Ванда Тадеушівна. Бо це саме вона прикликала нас трьох із групи й запропонувала для курсових такі теми, що ми аж облизувалися. Моя тема була – «Проблема гріха в українській літературі кінця XIX – початку XX ст.». Після того, як ця курсова плавно переросла в дипломну, а також у роботу на конкурс студентських наукових робіт, Леонід Тимофійович Пивоварський, який мене за швидкий спосіб пересування і за ім’я прозвав «Завірюха» або «Мєтєліца» («О, о, о, вже летить, летить, Завірюха!»), почав нас із Вандою Тадеушівною прозивати «грішниці». Для нього, викладача старого гарту, тема звучала неприйнятно, але він ніколи не висловлювався категорично проти, лише доброзичливо й дотепно кепкував.
Провінційний вуз – як доля – рідне й чуже патріархальне царство. «А жінка серед збору хай мовчить…». Вона не мовчить. Вона не мовчала вже у напружені 90-і. Студентські акції протесту, допит у міліційному відділку, човникові перебіги в Москву, Польщу і назад з метою вижити (і матеріально теж). Її тендітна слабкість оманлива. Вона легко перекине через себе удвічі важчого від себе самої дорослого й добре вгодованого чоловіка. Так уже було. То працює східна мудрість дзюдо, що парадоксально вивертає західну логіку раціо, а якщо треба – перекине саму себе у новий ландшафт, сміливо стане босими ногами на новий шлях…
Обросла мохом давнини, але невмируща легенда про те, що я – донька Леоніда Семеновича Монастирецького. Коли таку несподівану версію вперше почув мій тато, – жартома образився: «Що ж це таке? Ми з мамою мріяли про дитину, народили собі. Я тебе ростив, я тебе годував-виховував, а тепер, як виросла, на тобі!!!»
Цілком філологічна лоХіка: Леонідівна. За такою логікою досадно: Леонід Брежнєв, Леонід Кучма, Леонід Биков і ще багато Леонідів – всі мої батьки – і ніхто з них... для рідної кровинки... (тут помістити дуже заплаканий смайл, мовляв, я гірко ними розчарована).
Леонід Семенович – хрещений батько моєї кандидатської дисертації, а не мій батько – не туліть тут метонімій! Наприкінці буремних дев’яностих, коли я тяжко сумнівалася в своїх науково-дослідницьких здібностях, Леонід Семенович методично і – увага – таки по-батьківськи, шукаючи мислимі й немислимі аргументи, – не стомлювався повторювати, що потрібно вступати до аспірантури й писати кандидатську. Переконав! У той кучерявий час могло бути два керівники, тож на початках так було і з моєю роботою – Леонід Семенович і Григорій Максимович Штонь, нині професор Київського національного університету, а тоді – Інституту літератури. Коли ж законодавство змінилося й міг бути лише один керівник, Леонід Семенович вирішив цю болючу до розпачу для мене проблему з фантастичною делікатністю, за яку я йому понині вдячна. Як вдячна й Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, особливо моєму любому відділу української літератури XX століття, де закінчила аспірантуру й захистила дисертацію «Образна символіка в творах Тодося Осьмачки» і, звичайно, Григорію Максимовичу, який уважно вичитав роботу (помітив, наприклад, що в одному з епізодів я помилилася в підрахунках, «набавивши» Осьмачці 10 років) і блискуче виступив на захисті.
Колись, як буду старша й мудріша, запишу спогади й про Петра Васильовича Білоуса, Володимира Федоровича Шинкарука, Марію Володимирівну Масловську – знову треба спинитися, бо – чому лише наша кафедра? А «мовники»? А «зарубіжка»? А «психологи», «педагоги», «історики», «філософи»? Є кому бути вдячною.
Перед нею має бути білий гобелен, щоб писати по ньому вишуканими перами червоні й золоті ієрогліфи. Червоні – бо її малюнки йдуть дорогою серця, золоті – бо Злата – сонячна донечка.
І чорним по білому розмотувати нескінченні разки друкованих літер – статей, навчальних курсів, динамічно розгортати у просторі чорні стрічки залізничних і автошляхів – бо робота і хобі – конференції, переклади, заробітки – Москва – Київ – Херсон – Ніжин – Варшава – Жешув – Каунас – Луцьк – Житомир – Львів – Житомир – Люблін – Житомир…
Подорож від гріха – до Осьмачки – цим маршрутом не вичерпується мандрівка літературознавчими ландшафтами. Протягом 16 років викладання, так склалося, вела курси історії української літератури XIX ст., кінця XIX – початку XX ст., мою трепетно улюблену – XX століття (для непосвячених – це три різні курси), «всю історію української літератури за один семестр» – цей курс дуже сприяє вмінню узагальнювати й виділяти головне, хто не вміє – спробуйте, будете узагальнювати навіть вночі спросоння. Звичайно, історію української літературної критики й сучасний літературний процес. Спецкурси й спецсемінари «Національна ідея в українській літературі», «Проблеми рецепції української літератури» – теж мої улюблені й неулюблений «Жанрово-стильове розмаїття в українській літературі XX століття». Це все повідомляю для того, щоб пояснити «коло моїх наукових зацікавлень». Не вмію розробляти курси за підручниками і, чесно, не бачу в цьому сенсу. Кому потрібен підручник, той сідає і читає його – у списку рекомендованої літератури такі джерела головні. Цікаво ж (якщо в ідеалі є на це час, колись так і було!) подати кілька поглядів або стереоскопічну картинку, інколи навіть у форматі ЗD. Вірю, що студенти здатні сприймати наукову думку в динаміці, а не лише у вигляді зазубрених визначень-фактів-дат (це лише основа). Тож відповідно до курсів – і зацікавлення – творчість І. Франка, Лесі Українки, М.Вороного, О. Кобилянської, П. Тичини, «ланкцівців-МАРСівців», «пражан», М. Куліша, О. Коломійця, модерних і постмодерних драматургів, О. Забужко, Ю. Андруховича. І дещо екзотичне, ви ж не забули – джунглі – Дон Кіхот в українській літературі. Дуже люблю цю тему, якби можна було написати ще одну кандидатську – була б така. Затим – отако нахабно підхоплений у Ванди Тадеушівни синтез мистецтв, а ще – графіті, соціально-політичний міф у українському фольклорі й літературі. Завжди цікавить літературне явище в контексті, мистецькому, культурному, соціальному, або – коли хочете – інтертекст.
Кілька разів протягом роботи доводилося боротися з «комплексом меншовартості» – для більшості українців непереборним. Поділюся одним із рецептів. Якщо Вам здається, що українська література (чи літературознавство загалом, історія літератури, теорія чи критика) чимось невартісне заняття – простори відкриті. Не всім подобаються джунглі, це зрозуміло. Може у когось алергія на яскраві кольори чи на чисту воду або – на папуг чи мавп’ячу шерсть. Вперед на осягнення інших ландшафтів!
Для мене очевидно також, що літературознавство, як і література, –позачасове. Для людей конкретних, структурованих, закорінених у «м’ясо» життя – просто незрозуміле. Джунглі важко знищити, але людина це вже ефективно робить, у наш час симулякрів одна зелень підмінюється іншою зеленню. Прагматикам не дано зрозуміти, що джунглі – легені планети. Чим більше їх нищимо – тим більше задихаємося.
У цій грі не передбачалася наукова діяльність у галузі літературознавства. Який би то образ їй відповідав? Ви знаходите в пустелі мішок із бісером. Що Ви з ним зробите?
Ви не можете розгледіти на білому гобелені малюнка? Не бачите прокладених у білих нетрях стежок? Змініть налаштування ваших зорових аналізаторів і побачите прозору тінь Дон Кіхота. Йому назустріч вже крокує зодягнений у білі шати буддійський ченець. І ви побачите знаки, що ведуть у таємну гущавину джунглів. Там чекає на вас духовний скарб.......
Галина Левченко. Білі гобелени від Сніжани Чернюк, або Ігри, як(і) люди, люди, як(і) ігри. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.92-96.
Внутрішня форма її імені – засніжене поле.
Прізвище – чітко й енергійно виведений стрункий ієрогліф.
А ще – яскраво-червоний замашний розчерк.
У пору ясної юності ми грали в таку напівпсихологічну гру, де потрібно було відповісти на запитання, не знаючи, з чим ці запитання пов’язані. «Ти йдеш дорогою, і бачиш перед собою ліс. Який це буде ліс?» Не знаю, чому я відповіла – джунглі. Можливо, вже тоді передбачала, що буду займатися роботою, яка потребує від тебе душевної віддачі, інтелектуального й емоційного розчинення, фактично – спосіб життя. Водночас про цю роботу більша частина людей думає, що це якесь нікому не потрібне пусте заняття (а щодо української літератури – що це взагалі неіснуюче заняття) або – що це ж так просто – ляпати язиком, або – що ця робота – така собі синекура, де нічого не треба робити, крім як рахувати хабарі чи бариші, якщо ти видаєш підручники.
Отож – джунглі. Неймовірно красиві, багаті й інформаційно наснажені в «нешинал джеогрефік», де захоплені дослідники з благополучними доглянутими обличчями в білому, як сніг, вбранні, повна відсутність цивілізації – повна неможливість нормального людського (в традиційному розумінні) життя. Їх приємно відвідати на екскурсії (зробивши перед цим усі необхідні щеплення), але жити там – ? Про них можна розповісти й показати класні фото — але зрозуміти сторонньому?
Етимологічно – Дмух – це про стиль життя. Цей сніжний повів звихрює події, ідеї, людей. Тому й отой замашний розчерк – боляче не буває, а буває так – палюче червоний розмах. Бо Овен розкручує квітневе зодіакальне колесо. А в очах – синій лід. І то не оманлива кірка, а ледова гора. Бо з тієї гори через двоопуклу оптичну лінзу досліджується серце – власне. За ним не встигають судини, але встигають думки і малюють химерний білий гобелен залюбленої в Слово жінки у чоловічому світі, жінки із повними синього льоду очима і гарно розмаяним на вітрі русявим волоссям. Бо ж етимологічно – Дмух...
До джунглів, як пам'ятаємо, потрібно було ще дійти. Серед пустелі Ви знаходили пляшку з водою і – що Ви з нею зробите? Вип’ю, скільки захочу, а далі заберу з собою. Це «розшифровувалося» як перше кохання. Було, хоча нумерація кохань уже тоді здавалася мені химерною. Перше, яке можливе було, бо мені про нього нагадувала подруга, – в дитсадку. Перше з поцілунком – влітку на відпочинку. Перше, коли тебе вважають богинею і ти в це віриш – у школі. Перше нещасливе – на першому курсі інституту. Перше щасливе – на другому курсі. Перше, яке щасливе й потім нещасливе, – багато років потому. Перше виключно самовіддане... Тут треба зупинитися, бо «перші» тривають, а місце для друку обмежене☺. Зацікавлених просимо звертатися до відомих класифікацій любові й нумерувати в довільному порядку. Бо друга пляшка, яку ми знаходимо в пустелі, – теж кохання, друге. Потім ми ще в цій пустелі знаходили коня – і це був друг. (Я знаю, що Вам ця пустеля вже подобається, хоча другові краще не казати, ким його тут назвали). Друзі – яке полегшення – не нумерувалися й не підраховувалися. Але при нагоді можна й пригадати. Найстаршій моїй дружбі (це ж таки обопільний процес), що триває, – 35 років. Дві подруги з часів школи стали моїми кумами, тож тепер прирівнюються до родичів. Є молодші й дуже молоді дружби, дуже активні, які приносять величезне задоволення й зобов’язують. Є друзі чоловіки. Майже все життя найближчою подругою є бабуся. Є дружби пунктирні, як із москвичкою, з якою потоваришували в 14 років в «Артеку», але раз на кілька років здзвонюємося або з’їжджаємося і розповідаємо одна одній про все, що було за рік. Або з поляками, з якими познайомилися в аспірантські роки, але двічі на рік вітаємося з Різдвом-Великоднем і обмінюємося новинами. Все частіше дуже близькою подругою є донька. Брат, сестра, батьки, куми – також і друзі.
Серед колег – друзі, але – не побоюся цього специфічного для нас слова – вчителі насамперед. Знаєте, про кого найбільше згадують мої однокурсники? Про Пивоварського, бо про нього не можна не згадувати. Про Власенка, бо він ідеально давав матеріал і вимагав ідеальних знань. Про Білобровця, бо наш куратор. У мене ж – Ванда Тадеушівна. Бо це саме вона прикликала нас трьох із групи й запропонувала для курсових такі теми, що ми аж облизувалися. Моя тема була – «Проблема гріха в українській літературі кінця XIX – початку XX ст.». Після того, як ця курсова плавно переросла в дипломну, а також у роботу на конкурс студентських наукових робіт, Леонід Тимофійович Пивоварський, який мене за швидкий спосіб пересування і за ім’я прозвав «Завірюха» або «Мєтєліца» («О, о, о, вже летить, летить, Завірюха!»), почав нас із Вандою Тадеушівною прозивати «грішниці». Для нього, викладача старого гарту, тема звучала неприйнятно, але він ніколи не висловлювався категорично проти, лише доброзичливо й дотепно кепкував.
Провінційний вуз – як доля – рідне й чуже патріархальне царство. «А жінка серед збору хай мовчить…». Вона не мовчить. Вона не мовчала вже у напружені 90-і. Студентські акції протесту, допит у міліційному відділку, човникові перебіги в Москву, Польщу і назад з метою вижити (і матеріально теж). Її тендітна слабкість оманлива. Вона легко перекине через себе удвічі важчого від себе самої дорослого й добре вгодованого чоловіка. Так уже було. То працює східна мудрість дзюдо, що парадоксально вивертає західну логіку раціо, а якщо треба – перекине саму себе у новий ландшафт, сміливо стане босими ногами на новий шлях…
Обросла мохом давнини, але невмируща легенда про те, що я – донька Леоніда Семеновича Монастирецького. Коли таку несподівану версію вперше почув мій тато, – жартома образився: «Що ж це таке? Ми з мамою мріяли про дитину, народили собі. Я тебе ростив, я тебе годував-виховував, а тепер, як виросла, на тобі!!!»
Цілком філологічна лоХіка: Леонідівна. За такою логікою досадно: Леонід Брежнєв, Леонід Кучма, Леонід Биков і ще багато Леонідів – всі мої батьки – і ніхто з них... для рідної кровинки... (тут помістити дуже заплаканий смайл, мовляв, я гірко ними розчарована).
Леонід Семенович – хрещений батько моєї кандидатської дисертації, а не мій батько – не туліть тут метонімій! Наприкінці буремних дев’яностих, коли я тяжко сумнівалася в своїх науково-дослідницьких здібностях, Леонід Семенович методично і – увага – таки по-батьківськи, шукаючи мислимі й немислимі аргументи, – не стомлювався повторювати, що потрібно вступати до аспірантури й писати кандидатську. Переконав! У той кучерявий час могло бути два керівники, тож на початках так було і з моєю роботою – Леонід Семенович і Григорій Максимович Штонь, нині професор Київського національного університету, а тоді – Інституту літератури. Коли ж законодавство змінилося й міг бути лише один керівник, Леонід Семенович вирішив цю болючу до розпачу для мене проблему з фантастичною делікатністю, за яку я йому понині вдячна. Як вдячна й Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, особливо моєму любому відділу української літератури XX століття, де закінчила аспірантуру й захистила дисертацію «Образна символіка в творах Тодося Осьмачки» і, звичайно, Григорію Максимовичу, який уважно вичитав роботу (помітив, наприклад, що в одному з епізодів я помилилася в підрахунках, «набавивши» Осьмачці 10 років) і блискуче виступив на захисті.
Колись, як буду старша й мудріша, запишу спогади й про Петра Васильовича Білоуса, Володимира Федоровича Шинкарука, Марію Володимирівну Масловську – знову треба спинитися, бо – чому лише наша кафедра? А «мовники»? А «зарубіжка»? А «психологи», «педагоги», «історики», «філософи»? Є кому бути вдячною.
Перед нею має бути білий гобелен, щоб писати по ньому вишуканими перами червоні й золоті ієрогліфи. Червоні – бо її малюнки йдуть дорогою серця, золоті – бо Злата – сонячна донечка.
І чорним по білому розмотувати нескінченні разки друкованих літер – статей, навчальних курсів, динамічно розгортати у просторі чорні стрічки залізничних і автошляхів – бо робота і хобі – конференції, переклади, заробітки – Москва – Київ – Херсон – Ніжин – Варшава – Жешув – Каунас – Луцьк – Житомир – Львів – Житомир – Люблін – Житомир…
Подорож від гріха – до Осьмачки – цим маршрутом не вичерпується мандрівка літературознавчими ландшафтами. Протягом 16 років викладання, так склалося, вела курси історії української літератури XIX ст., кінця XIX – початку XX ст., мою трепетно улюблену – XX століття (для непосвячених – це три різні курси), «всю історію української літератури за один семестр» – цей курс дуже сприяє вмінню узагальнювати й виділяти головне, хто не вміє – спробуйте, будете узагальнювати навіть вночі спросоння. Звичайно, історію української літературної критики й сучасний літературний процес. Спецкурси й спецсемінари «Національна ідея в українській літературі», «Проблеми рецепції української літератури» – теж мої улюблені й неулюблений «Жанрово-стильове розмаїття в українській літературі XX століття». Це все повідомляю для того, щоб пояснити «коло моїх наукових зацікавлень». Не вмію розробляти курси за підручниками і, чесно, не бачу в цьому сенсу. Кому потрібен підручник, той сідає і читає його – у списку рекомендованої літератури такі джерела головні. Цікаво ж (якщо в ідеалі є на це час, колись так і було!) подати кілька поглядів або стереоскопічну картинку, інколи навіть у форматі ЗD. Вірю, що студенти здатні сприймати наукову думку в динаміці, а не лише у вигляді зазубрених визначень-фактів-дат (це лише основа). Тож відповідно до курсів – і зацікавлення – творчість І. Франка, Лесі Українки, М.Вороного, О. Кобилянської, П. Тичини, «ланкцівців-МАРСівців», «пражан», М. Куліша, О. Коломійця, модерних і постмодерних драматургів, О. Забужко, Ю. Андруховича. І дещо екзотичне, ви ж не забули – джунглі – Дон Кіхот в українській літературі. Дуже люблю цю тему, якби можна було написати ще одну кандидатську – була б така. Затим – отако нахабно підхоплений у Ванди Тадеушівни синтез мистецтв, а ще – графіті, соціально-політичний міф у українському фольклорі й літературі. Завжди цікавить літературне явище в контексті, мистецькому, культурному, соціальному, або – коли хочете – інтертекст.
Кілька разів протягом роботи доводилося боротися з «комплексом меншовартості» – для більшості українців непереборним. Поділюся одним із рецептів. Якщо Вам здається, що українська література (чи літературознавство загалом, історія літератури, теорія чи критика) чимось невартісне заняття – простори відкриті. Не всім подобаються джунглі, це зрозуміло. Може у когось алергія на яскраві кольори чи на чисту воду або – на папуг чи мавп’ячу шерсть. Вперед на осягнення інших ландшафтів!
Для мене очевидно також, що літературознавство, як і література, –позачасове. Для людей конкретних, структурованих, закорінених у «м’ясо» життя – просто незрозуміле. Джунглі важко знищити, але людина це вже ефективно робить, у наш час симулякрів одна зелень підмінюється іншою зеленню. Прагматикам не дано зрозуміти, що джунглі – легені планети. Чим більше їх нищимо – тим більше задихаємося.
У цій грі не передбачалася наукова діяльність у галузі літературознавства. Який би то образ їй відповідав? Ви знаходите в пустелі мішок із бісером. Що Ви з ним зробите?
Ви не можете розгледіти на білому гобелені малюнка? Не бачите прокладених у білих нетрях стежок? Змініть налаштування ваших зорових аналізаторів і побачите прозору тінь Дон Кіхота. Йому назустріч вже крокує зодягнений у білі шати буддійський ченець. І ви побачите знаки, що ведуть у таємну гущавину джунглів. Там чекає на вас духовний скарб.......
Милувалася гобеленом
Галина Левченко
четвер, 21 листопада 2019 р.
Петро Білоус. Лікувальні властивості літератури. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Петро БІЛОУС
Лікувальні властивості літератури
Відомо, що певна пристрасть може розвинутися у невроз, який психологи (і психіатри) називають комплексом. Буває, такий комплекс впливає і на літературну творчість, зумовлює її тематично-образне спрямування. Власне, у такому випадку творчість можна розглядати як звільнення од неврозу, витіснення його за допомогою уявно створеної віртуальної візії, що призводить до своєрідного катарсису – психологічного очищення від нав’язливих думок, почуттів, образів. Австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд вважав, що для художньо обдарованої людини мистецтво є спасінням од психічної хвороби, оскільки вона "може виражати свої фантазії не симптомами хвороби, а художніми творіннями, уникаючи завдяки цьому неврозу і повертаючись таким необхідним шляхом до дійсності". Той же Фрейд висловив думку про сублімацію – перехід, трансформацію підсвідомих бажань у художні образи, реалізацію душевних сил і розв’язання внутріпсихічних конфліктів. "Підсвідомі бажання", за Фрейдом, це переважно невдоволені сексуальні бажання, які й стають джерелом та рушійною силою літературної творчості. Абсолютизувати таке пояснення творчого акту немає підстав, проте варто задуматись над тим, що підштовхує, наприклад, юних поетів писати здебільшого про кохання, вимріювати образи коханих, зустрічі та розлуки з ними? З іншого боку, це сприяє витісненню сексуальної агресивності чи нав’язливої заклопотаності, окультурюючи почуття і не дозволяючи їм перерости в невроз з усіма хворобливими наслідками.
У такому випадку, повторюючи Юнга, можемо говорити про компенсаторну функцію художнього слова, до якого людина навертається ніби випадково, несвідомо, шукаючи виходу із конфлікту між внутрішнім та зовнішнім світом. А "несвідомі процеси, що компенсують свідоме Я, як вважає вчений, мають у собі всі ті елементи, котрі необхідні для саморегуляції цілокупної психіки".
Буває, письменника пригнічує якийсь факт, якась подія, що його вразила, чи образила, чи змінила ставлення до чогось або когось, - і це гнітить душу, створює постійний внутрішній дискомфорт, підштовхує "виговоритись", і літературний твір стає формою звільнення від того душевного стану, хоч у реальності може нічого так і не змінитися. Таким чином, літературна творчість стає спасенним актом, що врівноважує психіку творця.
Здатна вона врівноважувати психіку і читача, котрий може звернутися до літератури у період душевної кризи, аби витіснити певний психологічний комплекс. Поринувши у художній світ, читач знаходить розв’язання певних проблем, які мучать його, забирають спокій, тривожать душу. За допомогою художньогго слова так само, як і в літературній творчості, відбувається процес сублімації, внаслідок чого читач одужує від нав’язливих рефлексій. Інакше кажучи, у читанні він знаходить утіху.
З багатьох утіх, доступних людині, літературна творчість не належить до найдоступніших. Більше того, дехто з письменників розцінює творчий акт як напружене страждання, своєрідний стрес, що впливає як на фізичний, так і на психічний стан. Зокрема, Леся Українка зізнається, що після завершення "Лісової пісні" "була хвора і досить довго приходила до пам’яті". А в листі до Л.Старицької-Черняхівської пише: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати..." Немає сумніву, що творчість – то важкий труд душі та інтелекту, а проте творця, як завороженого, тягне до нього, спонукає раз у раз упірнути у напружене сплетіння думок та почуттів – і вистраждати новотвір. І якщо це мука – то це солодка мука, себто добування насолоди в процесі опанування Слова, його всеможливих значень. Найвищу насолоду, спалах позитивних емоцій, чуттєвий екстаз приносить творче натхнення.
Прагнення насолоди – егоїстичний потяг, спрямований передусім на самовдоволення, на обслуговування Я як основної субстанції у творчій діяльності. Фрейд увів ще й поняття ВОНО – це глибинний пласт душевного устрою, що залягає у підсвідомості і керується принципом задоволення. Деколи письменники, після завершення свого твору, висловлюють незадоволення створеним, і це не манірність, а закономірний момент психічного життя: коли відбувався творчий акт, то в стані натхнення все складалося ніби само по собі, стимулювалося несвідомими імпульсами насолоди, що йшли від ВОНО, а як втих шал творчого горіння, то настала мить своєрідного отверезіння, що виразилось у конфлікті Я і ВОНО.
Література може сприяти утечі від дійсності, якщо вона не задовольняє письменника або читача.Хоч відомо, що від дійсності втекти неможливо, але спробувати можна, як це і роблять деякі люди, обравши за спосіб утечі літературне слово. Щоправда, історія літератури знає й іншу позицію – наближення до дійсності, її аналіз та правдиве відображення, що і спонукає взятися за перо, аби розкрити іншим очі на "реальну дійсність". Такі письменники войовничо сприймають "утікачів" від дійсності, засуджують за те, що ті витають у вигаданому світі, вибудовують "вежу із слонової кості", поринають у відірваний від життя естетизм. І все ж є немало прикладів в історії літератури, зокрема новітньої, коли чи не головною спонукою звернення до художньої творчості була спроба звільнитися від дійсності, яка вносить у душу невдоволення і дисонанси, і створити інший, бажаний світ, що хоч і є ілюзорним, а проте приємним і витонченим. Створена із "реально існуючих" елементів модель художнього світу несе в собі індивідуальне розуміння буття і свого місця в ньому, глибоко виражає психологічні процеси та нюанси в людській душі, репрезентує складність і неповторність окремої особистості.
Втеча від дійсності не просто провокується незадоволенням нею (та й саме поняття "дійсність" - надто універсальне і загальне). Найчастіше це викликається гострою душевною кризою, яка виникає внаслідок зіткнення ідеалізованих (зокрема в дитинстві, юності) уявлень про світ із реальною динамікою та сутністю оприявнених процесів, стосунків, фактів. Утеча в цьому випадку мотивується інстинктом самозбереження, а відтак – спрямованим, навмисним відвертанням від "реальної дійсності", яка не збігається з уявленням "як повинно бути". Порятунком для когось стає слово, котре виводить зі стану кризи тим, що витісняє "світ дійсний" - світом художнім. Подолання такої кризи може статися за допомогою зміщення планів сприйняття, причому зміщення просторового, як це змальовано, наприклад, в "Intermezzo" М.Коцюбинського, а може відбуватися в процесі творчого "самоспалення", як то бачимо у деяких ліричних віршах Лесі Українки. У передмові до "житомирської саги" "Стежка в траві" Вал. Шевчука Р.Корогодський звернув увагу на те, як юна героїня Мирослава, вперше потрапивши в "поле кризових змагань добра і зла", почувається самотньою, тому й починає вчувати "барвисту музику", тримаючи в руках писанку з таємничими солярними знаками. "Художні одкровення, - зазначає критик, - з’являються в результаті величезних зсувів свідомості художника і його прагнення втекти із зони дисгармонійного світу внутрішньої несвободи, герметичної глухоти й самотності в омріяну оазу сонячного буття, де зазвучить музика, яка надійно оселилася в душі митця".
Петро Білоус. Лікувальні властивості літератури. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.88-90.
Лікувальні властивості літератури
Відомо, що певна пристрасть може розвинутися у невроз, який психологи (і психіатри) називають комплексом. Буває, такий комплекс впливає і на літературну творчість, зумовлює її тематично-образне спрямування. Власне, у такому випадку творчість можна розглядати як звільнення од неврозу, витіснення його за допомогою уявно створеної віртуальної візії, що призводить до своєрідного катарсису – психологічного очищення від нав’язливих думок, почуттів, образів. Австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд вважав, що для художньо обдарованої людини мистецтво є спасінням од психічної хвороби, оскільки вона "може виражати свої фантазії не симптомами хвороби, а художніми творіннями, уникаючи завдяки цьому неврозу і повертаючись таким необхідним шляхом до дійсності". Той же Фрейд висловив думку про сублімацію – перехід, трансформацію підсвідомих бажань у художні образи, реалізацію душевних сил і розв’язання внутріпсихічних конфліктів. "Підсвідомі бажання", за Фрейдом, це переважно невдоволені сексуальні бажання, які й стають джерелом та рушійною силою літературної творчості. Абсолютизувати таке пояснення творчого акту немає підстав, проте варто задуматись над тим, що підштовхує, наприклад, юних поетів писати здебільшого про кохання, вимріювати образи коханих, зустрічі та розлуки з ними? З іншого боку, це сприяє витісненню сексуальної агресивності чи нав’язливої заклопотаності, окультурюючи почуття і не дозволяючи їм перерости в невроз з усіма хворобливими наслідками.
У такому випадку, повторюючи Юнга, можемо говорити про компенсаторну функцію художнього слова, до якого людина навертається ніби випадково, несвідомо, шукаючи виходу із конфлікту між внутрішнім та зовнішнім світом. А "несвідомі процеси, що компенсують свідоме Я, як вважає вчений, мають у собі всі ті елементи, котрі необхідні для саморегуляції цілокупної психіки".
Буває, письменника пригнічує якийсь факт, якась подія, що його вразила, чи образила, чи змінила ставлення до чогось або когось, - і це гнітить душу, створює постійний внутрішній дискомфорт, підштовхує "виговоритись", і літературний твір стає формою звільнення від того душевного стану, хоч у реальності може нічого так і не змінитися. Таким чином, літературна творчість стає спасенним актом, що врівноважує психіку творця.
Здатна вона врівноважувати психіку і читача, котрий може звернутися до літератури у період душевної кризи, аби витіснити певний психологічний комплекс. Поринувши у художній світ, читач знаходить розв’язання певних проблем, які мучать його, забирають спокій, тривожать душу. За допомогою художньогго слова так само, як і в літературній творчості, відбувається процес сублімації, внаслідок чого читач одужує від нав’язливих рефлексій. Інакше кажучи, у читанні він знаходить утіху.
З багатьох утіх, доступних людині, літературна творчість не належить до найдоступніших. Більше того, дехто з письменників розцінює творчий акт як напружене страждання, своєрідний стрес, що впливає як на фізичний, так і на психічний стан. Зокрема, Леся Українка зізнається, що після завершення "Лісової пісні" "була хвора і досить довго приходила до пам’яті". А в листі до Л.Старицької-Черняхівської пише: "Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, - отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати..." Немає сумніву, що творчість – то важкий труд душі та інтелекту, а проте творця, як завороженого, тягне до нього, спонукає раз у раз упірнути у напружене сплетіння думок та почуттів – і вистраждати новотвір. І якщо це мука – то це солодка мука, себто добування насолоди в процесі опанування Слова, його всеможливих значень. Найвищу насолоду, спалах позитивних емоцій, чуттєвий екстаз приносить творче натхнення.
Прагнення насолоди – егоїстичний потяг, спрямований передусім на самовдоволення, на обслуговування Я як основної субстанції у творчій діяльності. Фрейд увів ще й поняття ВОНО – це глибинний пласт душевного устрою, що залягає у підсвідомості і керується принципом задоволення. Деколи письменники, після завершення свого твору, висловлюють незадоволення створеним, і це не манірність, а закономірний момент психічного життя: коли відбувався творчий акт, то в стані натхнення все складалося ніби само по собі, стимулювалося несвідомими імпульсами насолоди, що йшли від ВОНО, а як втих шал творчого горіння, то настала мить своєрідного отверезіння, що виразилось у конфлікті Я і ВОНО.
Література може сприяти утечі від дійсності, якщо вона не задовольняє письменника або читача.Хоч відомо, що від дійсності втекти неможливо, але спробувати можна, як це і роблять деякі люди, обравши за спосіб утечі літературне слово. Щоправда, історія літератури знає й іншу позицію – наближення до дійсності, її аналіз та правдиве відображення, що і спонукає взятися за перо, аби розкрити іншим очі на "реальну дійсність". Такі письменники войовничо сприймають "утікачів" від дійсності, засуджують за те, що ті витають у вигаданому світі, вибудовують "вежу із слонової кості", поринають у відірваний від життя естетизм. І все ж є немало прикладів в історії літератури, зокрема новітньої, коли чи не головною спонукою звернення до художньої творчості була спроба звільнитися від дійсності, яка вносить у душу невдоволення і дисонанси, і створити інший, бажаний світ, що хоч і є ілюзорним, а проте приємним і витонченим. Створена із "реально існуючих" елементів модель художнього світу несе в собі індивідуальне розуміння буття і свого місця в ньому, глибоко виражає психологічні процеси та нюанси в людській душі, репрезентує складність і неповторність окремої особистості.
Втеча від дійсності не просто провокується незадоволенням нею (та й саме поняття "дійсність" - надто універсальне і загальне). Найчастіше це викликається гострою душевною кризою, яка виникає внаслідок зіткнення ідеалізованих (зокрема в дитинстві, юності) уявлень про світ із реальною динамікою та сутністю оприявнених процесів, стосунків, фактів. Утеча в цьому випадку мотивується інстинктом самозбереження, а відтак – спрямованим, навмисним відвертанням від "реальної дійсності", яка не збігається з уявленням "як повинно бути". Порятунком для когось стає слово, котре виводить зі стану кризи тим, що витісняє "світ дійсний" - світом художнім. Подолання такої кризи може статися за допомогою зміщення планів сприйняття, причому зміщення просторового, як це змальовано, наприклад, в "Intermezzo" М.Коцюбинського, а може відбуватися в процесі творчого "самоспалення", як то бачимо у деяких ліричних віршах Лесі Українки. У передмові до "житомирської саги" "Стежка в траві" Вал. Шевчука Р.Корогодський звернув увагу на те, як юна героїня Мирослава, вперше потрапивши в "поле кризових змагань добра і зла", почувається самотньою, тому й починає вчувати "барвисту музику", тримаючи в руках писанку з таємничими солярними знаками. "Художні одкровення, - зазначає критик, - з’являються в результаті величезних зсувів свідомості художника і його прагнення втекти із зони дисгармонійного світу внутрішньої несвободи, герметичної глухоти й самотності в омріяну оазу сонячного буття, де зазвучить музика, яка надійно оселилася в душі митця".
середа, 20 листопада 2019 р.
Людмила Золотюк. Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #13 (2010)
Людмила ЗОЛОТЮК
Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба
Передмова. Історія задуму
Усе на світі має свою біографію, яку-небудь довідку, історію і ці розмисли теж, жанр яких незвичайний – це історія хвороби, незвичайної хвороби. «Хвороба ця – читання», – я так подумала, коли їхала в тролейбусі на одне зібрання, і коли приїхала, я сказала зібранню так: «І найскладніша, найтемніша, найзаплутаніша, найстрашніша – це третя асоціація, з якою я пов’язую художню літературу. Її читання – це хвороба», а всі, хто палко і віддано… ні, не кохає, а читає, хворі. А коли зібрання розбіглося, залишилися один хворий, один здоровий опонент, який читає, читає багато, однак так, як я, не вважає, а кого ще треба для дискусії? Отже, вона виникла не на порожньому місці та не так давно.
Однак ще раніше, кілька років тому, якоїсь теплої пори, чи то весняної, чи то майже літньої, відбулася ще одна розмова із приятелем, який невдовзі стане філософом. Вона, розмова, тривала стільки, скільки від супермаркету «Вопак» йти неспішним романтичним кроком так, щоб на світлофорі засвітився червоний для машин, тому не доведеться робити різних пауз, у тому числі й психологічних, і таким самим кроком перейти дорогу, та дійти до тролейбусної зупинки імені О. Ольжича. Ось стільки вона тривала, насправді не так довго, як речення, в якому оповідається про її хронометраж і хронотоп. Сам приятель не вилазив із бібліотек, однак часом дивувався із моєї, як йому видавалося, безрозмірної здатності читати. Цьому хлопцю взагалі властиве дещо іронічно-скептичне світосприймання, тому у його дусі він підсумував: «Надмірне читання книжок небезпечне для вашого здоров’я». Пам’ятаю, я заперечила цю думку слабо, мовляв, так, але трохи не так, я заперечила, бо ще була упевнена у користі читання та ще в тому, що, очевидно, марна справа, переконувати людину, яка об’їлася тим читанням, як дитина солодким, тому вона вже має право так казати, якщо такі права та вольності існують. На тому й закрили тему і пішли далі зупинки імені О. Ольжича. Отак ці дві розмови та ще деякі залягли в основу даного опусу, та перед тим, як я вберуся у білий халат, натягну білу лікарську шапочку і почну описувати різні фізичні та душевні хвороби, до спричинення яких причетне читання книжок, спробую коротко розповісти, як захворіла я, як це роблять відомі письменники, пишучи свої автобіографічні твори та розповідаючи про свою історію хвороби в інтерв’ю.
168 слів за хвилину
Хоч я народилася здоровою дівчинкою, із чистою біло-рожевою шкіркою, від самого початку свого життя я була приречена мати справу з книжками: моєю мамою стала бібліотекарка. І далі я росла нормальною дівчинкою, до дітей-вундеркіндів, дітей-індіго, геніальних дітей не належала, і у два роки читати не вміла. Я продовжувала не вміти читати і в три, і в чотири, і в п’ять, і в шість, і в сім років. Упродовж цих років мені читала різні казки та віршики мама, вона замучилася мені їх читати: її виразне читання було єдиною справою, яка мене заспокоювала і заколисувала, а оскільки я кричала день і ніч, то й мамі доводилося читати день і ніч. Як завжди несподівано, прийшов, ні, нагрянув час іти в школу. Потрапити в цей чарівний заклад для дітей я хотіла, однак все ще не вміла читати. Опанувавши сяк-так «Букварик» за серпень, Першого вересня, звичайно, у білих бантах, я пішла у чарівний заклад для діток. Однак й там чарівниця-перша вчителька не могла навчити мене читати, налякана моїми черепаховими темпами читання за годинником, вона викликала маму й ділилися своїми переживаннями з нею. Однак моя мама – бібліотекарка, а тому не приносила ті переживання додому і не морочила ними собі голови, бо знала, що у неї від нечитання повна комора ліків, тобто бібліотека, яка від мене нікуди не втече на відміну від дитинства, то хай поки грається й більш нічого не робить. От я й гралася, непомітно для себе навчилася швидко читати і мої показники з читання дорівнялися до рівня відмінника Кольки, який ось-ось довчиться і буде лікувати маленьких діток. І той момент, коли я зрозуміла, що хоч до відмінника Кольки мені трохи далеко по декількох параметрах учнівського табеля, однак і серед них був один, яким я почала пишатися, я читала 168 слів за хвилину. Із 168 слів за хвилину і почалася моя хвороба: я на власні очі побачила, що читати мені цікаво. І лише згодом, через приблизно п’ятнадцять років, тобто місяць тому, я виявила і протипоказання, і непередбачувані ефекти і від тих ліків, і від того лікування, тобто – книжок і їх читання.
Прості «непрОсті»:
фізичні та душевні хвороби від читання
Зараз пора довгих зимових вечорів, а отже, час філософських питань, приміром, чим пепсі відрізняється від кока-коли, або що спільного між книголюбителем і могилокопачем? Відповідь: книголюба та могилокопача об’єднує горбата спина. Зараз пора довгих зимових вечорів і не складає проблеми здогадатися, який із чотирьох кутів помешкання книголюба найулюбленіший. Той кут, у якому стоїть торшер чи світильник у формі глобуса, а поряд ліжко, диван, тахта, м’який куточок, розкішне велике крісло, словом, хто чим багатий. Ось таке зимове щастя книголюба: у тихому куточку читати цікаву книжку. У тому щасті книголюб тане, м’якшає, набуває обрисів подушки чи дивана, а потім і застигає у тому щасті, як новорічна заливна риба. Навіки щасливий… кривий хребет, хіба ні?
Часом або часто трапляються заплутані епізоди чи ліричні відступи, які зараз чомусь не хочеться розплутувати, у книжках, які зараз чомусь не хочеться читати, однак вони роблять погоду у читацькій кар’єрі, тому для їх опанування сила волі підкріплюється чаєм із лимоном, бутербродами, печивом, пирогами з маком і горіхами, принаймні сухарями із родзинками. А якщо книжку не просто варто, а треба прочитати сьогодні на сьогодні, то чай із різними смаколиками стає меню на всі випадки життя: на сніданок, на обід, на чай о п’ятій, на вечерю, ще кілька прийомів їжі залежно від індивідуальності читача та кількості бермудських трикутників у авторському тексті, як ось цьому. І так два чи більше днів без хліба єдиного, тільки духовний. Читацький піст особливий: він не лікує шлунки і не відбирає зайві кілограми і ще не знати, як впливає на об’єм мозкової коробки, точніше, того, що в ній. Та це ще не все. Книголюб – людина-подушка або людина з диванними обрисами має не тільки пошкоджену ту торбинку в животі, яку медики називають шлунком, а й дефектні манери поводження в домашніх умовах, бо не книжку він несе на кухню, щоб вкотре випити чаю читаючи, а цілу тацю з чаєм і до чаю – до книжки, яка знаходиться в улюбленому кутку. Чай додає книжці смаку, після якогось ковтка (теж індивідуально) книжка стає смачнішою, ніж сам чай, написане ясніше від білих полів, автор – як твій найближчий друг, як однодумець на всі сто… І добре, коли чашка вчасно поставлена на журнальний столик чи взагалі якусь горизонтальну поверхню, наприклад, підлогу, до інсайту. А якщо ні, то, ви ж знаєте, рука – не механічний держак, рано чи пізно втомлюється, почне тремтіти, спочатку поволі, потім сильніше – найсильніше – сильніше від усього на світі, відключена від розуму, бо той перебуває в стані інсайту, розум перетік в авторську свідомість, роздратована і нервова, вона повертає чашку догори дном і ще на один побутовий клопіт більше. Та не плями на одязі чи на лежанці викличуть розчарування у справжнього, істинного книголюба, а 1) попецькана книжка, якщо вона таки втрапила під тремтячу руку з чашкою-гантелею; 2) вихід з інсайту. Щоб намацати його двері знову, доводиться відволікатися: прямувати на кухню готувати чай, якщо ще чайник і холодильник не перенесені у кімнату, точніше улюблений куток.
Про те, що окуляри, лінзи і біноклі – чи не перший атрибут філологічної освіти, я взагалі мовчу, бо мені добре відоме ім’я Гемгольца. Однак не приведи Боже дізнатися ще й імена винахідників слухових апаратів: коли стомлюються очі, коли вони стають вогняні, як у казкового дракончика, важкі й несвідомі, як у наркомана, є вихід: тепер ще й можна слухати книжки. Коли вуха перевантажені, наче ті вагони, в яких все кидали і кидали наприклад, цеглу, і нарешті його заповнили так, що й нікуди сонячному промінцю впасти, є вихід: очі, вони вже відпочили і тепер можна почитати. І так до ранку: то очі, то вуха, то вуха, то очі.
Кажуть, що начебто читання, зокрема, художньої літератури розвиває уяву та фантазію, але якщо ці здатності просто розвивати і нікуди не сублімувати, то може трапитися так, що вони набудуть розмірів повітряної кулі, причому, уявіть собі (() кулю без корзини і мішків із піском, читач барахкається у верхній її частині, крутиться в ній у вільному і водночас обмеженому польоті несеться в небо доти, поки вона, куля чи вже тільки кулька, не пристане до неба, як люстра до стелі. Насправді такі польоти вві сні та на яву – це ознака витворення альтернативної реальності, а вона у свою чергу симптом душевного розладу, набутого у процесі читання. До неї призводить чи, точніше, приводить, сидячий (лежачий) спосіб життя за книжкою у тихому куточку довгими зимовими вечорами, коли і куди збираються герої не знати вже якого за ліком роману і починається… їхнє життя, а власне затихає, завмирає, а коли довго і багато читати, то й в якомусь сенсі помирає: людина починає жити чужими емоціями (так каже моя приват-бібліотекар і від цієї думки я довго відмахувалася, але бачу, що вона таки правдива), чужим коханням і звідки ще, як не з книжок, запозичуються якісь принципи, ті вже анекдотичні принци і білі коні та принцеси із фантастичними параметрами, із друкованих сторінок вирізаються і склеюються лекала для костюмів і суконь небаченої краси. Він/вона ходять по вокзалах, як цигани, з тими лекалами, приміряють їх до своїх пасій і симпатій і, о, щастя, коли розміри зійдуться, та й модель згодна носити те лекало. І нещастя, коли не зійдуться розміри, і мають рацію брати Капранові: розмір таки має значення.
Дещо краще, коли пробуджена пара уяви та фантазії має вихід у власну творчість читача – графоманство, письменство, літературознавство. Тим краще, що він щось робить у тому, альтернативному, світі, крім, як мріяти на уявлюваному узбережжі Середземного моря, колихаючись в такт морям в гамаку між двома пальмами… Тоді виникають інші запитання: чим графоманство відрізняється від письменства, хто ти між цих двох огнів, що то за професія така – читати і писати про книжки?.. Є питання – є страждання, є ще теми для розмов.
Книголюб і гроші. Книголюб без грошей
Що відмінного між клубом ігрових автоматів і книжковими магазинами? Відповідь: нічого немає… відмінного. І там, і там грошей кури не клюють. Це речення містить умови економічної задачі, де саме кури клюють більше під час кризи, в ігровому клубі чи книжковому магазині, в столиці чи провінції, та згадаємо книголюба. Насправді «Книгоманія» – це не книгарня, на вивісці якої чітко поділено книги та money, а ще одна болячка. Книголюби – це особливий суспільний прошарок гобсеків-аристократів: вони обкрадають самих себе заради задоволення у тихому куточку почитати цікаву книжку, ще свіжу, майже цнотливу зі зліпленими сторінками, як пелюстки ще не розквітлої троянди… Хіба такі ще є в застарілих фондах бібліотек, а коли й є, то ж дуже сумно для книголюба прощатися з гарною книгою, для нього це все одно, що розлука з коханою людиною. Аристократизм книжкового гобсека проявляється в неохоті обкрадати бібліотеки, не личить йому кримінальний епізод у біографії, тому він часто-часто заходить у книгарні і не просто заходить, а купує книжки мішками, як картоплю, на всі гроші і на всю зиму. А як трапиться таке, що немає всіх грошей, то він прохатиме знижку, а як знижки не дадуть, бо до знижки не дотягує загальна сума, то він гнатиме додому і хоч у такий спосіб розімне солі в хребті. Так, він виборе своє тихе зимове щастя в улюбленому кутку біля лампи-глобуса і пишно накритою тацею. Також аристократизм книжкового гобсека має гуманістичний, навіть саможертовний відтінок: «Ласкаво прошу до моєї хати-читальні», – припрошує він усіх, він не тільки любить книжку, а й свого ближнього, байдуже, що їхні читацькі інтереси можуть розійтися, як залізничні колії: начебто одним шляхом прямують декілька поїздів, однак о котрійсь шостій годині ранку тридцять хвилин і сорок п’ять секунд один із них перейде на іншу гілку… І, здається, така хороша проба гуманізму, проти якої не повстанеш, – збережи іншому і час, і гроші, посприяй розумовому вихованню, і що в тому лихе, злісне та недобре? А те, що аристократичні гобсеки тихо і ненав’язливо садять на книжку так само, як і на голку. Згодна, страшне оксюморонне порівняння, таке життя. Дехто із них відкрито закликає збирати власну бібліотеку, дехто ні до чого не закликає, а вже просто вражає масштабами своєї книгозбірні. У цій справі, як і в рекламі, різні способи маніпуляції вразливою до книг свідомістю. Отже, ця хвороба поширюється, як самотність: коли гуртуватися із самотніми, то й невдовзі й сам почуватимешся одиноким, навіть загубленим у цім світі та в тім раї; коли довго блукати між бібліотечними стелажами і часто заходити в книгарні, то несподівано одного вечора внюхаєш дивний запах від одягу, запах старого й сучасного друкованого слова і вже коли приніс його додому, то перехочеться куди-небудь бігти по ті книжки, а захочеться просто протягнути руку і дістати книжку зі своєї полиці. З цього бажання випрацьовуються різні способи здобуття книжок, розробляється свій google на книжковому ринку, переоблаштовується кімната, ба, навіть квартира. З цього бажання починається хвороба і вже у клубі книголюбів на одного хворого більше.
Чому книголюби гобсеки і чому вони обкрадають самих себе? Насправді книголюби стають справжніми книголюбами завдяки своїй любові до книги, віри у Беконівську думку, що знання – це таки сила, передусім сила реальної книжки з масними плямами від ковбаси чи буфетівських пиріжків і затертими до невідомості сторінок (бібліотечний варіант), запиленої книжки із впевнено прокресленим ручкою чи салатовим маркером підтекстом поміж рядками (домашній, приватний варіант) і надії у наступному місяці обов’язково придбати вподобану книжку, бо в цьому місяці гроші вже того, тобто тютю. І заради цієї любові, віри і надії вони змушені обікрасти самих себе: щось не доїсти, дещо не змінити чи не замінити, наприклад, сантехніку чи капці, словом, не дожити і все заради неї, коханої, книжки, щоб померти бідним і ще й не знати чи гомо розумним. Як і бальзаківський Гобсек, книголюб живе тихо, скромно і бідно, а його статки вимірюються не грошима і не рахунками в банках, а кількістю книг, поличок, шафок, коробочок для них – це його гроші. Якщо Гобсек Бальзака сам задумав таким свій стиль життя, то український книголюб змушений чинити за цим літературним героєм. У сучасних українських умовах доля багатьох, кому без книжки не жити, кому вона справді потрібна, наприклад, для роботи чи вдосконалення читацької майстерності (і така є) складається так, що їм випадає трохи, зовсім трохи грошей. «Трохи грошей» – це українська зарплатня людей інтелігентних, із якою можна купити тільки те, або те, або он це і не одним більше на відміну від уявлюваної західної чи американської, із якою можна придбати і те, і це, і ще ось таке... Ось таке.
Серйозна післямова
Присутність у цьому тексті передмови, жартівливий із різними присмаками тон цієї балачки штовхає мене висловитися на ще один несерйозний абзац. Кожну професію і заняття людини можна розкласти, покласти на лопатки, у тому числі і читання. Все просто: є заняття, як предмети у школі, які подобаються не знати чому, і заради цього «подобається» терпиться і з точністю до навпаки. І все складно: є моменти, коли ті заняття, які начебто довго, вже майже постійно подобаються, раптом перестають бути такими. Що робити? На початку і в процесі написання цього опусу я обговорювала його творення і думки з друзями. Якось вони запитали те саме, тільки по-художньому: а якісь ліки, рецепти випишеш від тієї хвороби? І тут я розгубилася: мені нічого не спало на думку лікарського, жодних трав, жодних настоянок, зовсім нічого, не спало і не впало, мабуть, з тої причини, що я ще не лікувалася сама. На щастя, виручили друзі. Вони запропонували варіант «парне римування – аабб»: коли їм буде радісно від тисячної книжки і думок про неї, вони підтверджуватимуть їх думками Петра Васильовича, а коли не прийдеться книжка і робота над нею, то згадуватимуть нудьгу і нудоту. Або рецепт «перехресне римування – абаб», оснований на законі компенсації: коли книжка не люба, можна навіяти собі, що книжка і її читання лікує, як укол: багатьом неприємно, але заради здоров’я, злюбиться; а коли книжка приємна, тоді навряд чи є резон відмовляти собі в тихому щасті довгими зимовими вечорами.
Людмила Золотюк. Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба. Стаття / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #13. - 116 с. - С.82-87.
Нудьга і нудота. Хворобливе життя книголюба
Передмова. Історія задуму
Усе на світі має свою біографію, яку-небудь довідку, історію і ці розмисли теж, жанр яких незвичайний – це історія хвороби, незвичайної хвороби. «Хвороба ця – читання», – я так подумала, коли їхала в тролейбусі на одне зібрання, і коли приїхала, я сказала зібранню так: «І найскладніша, найтемніша, найзаплутаніша, найстрашніша – це третя асоціація, з якою я пов’язую художню літературу. Її читання – це хвороба», а всі, хто палко і віддано… ні, не кохає, а читає, хворі. А коли зібрання розбіглося, залишилися один хворий, один здоровий опонент, який читає, читає багато, однак так, як я, не вважає, а кого ще треба для дискусії? Отже, вона виникла не на порожньому місці та не так давно.
Однак ще раніше, кілька років тому, якоїсь теплої пори, чи то весняної, чи то майже літньої, відбулася ще одна розмова із приятелем, який невдовзі стане філософом. Вона, розмова, тривала стільки, скільки від супермаркету «Вопак» йти неспішним романтичним кроком так, щоб на світлофорі засвітився червоний для машин, тому не доведеться робити різних пауз, у тому числі й психологічних, і таким самим кроком перейти дорогу, та дійти до тролейбусної зупинки імені О. Ольжича. Ось стільки вона тривала, насправді не так довго, як речення, в якому оповідається про її хронометраж і хронотоп. Сам приятель не вилазив із бібліотек, однак часом дивувався із моєї, як йому видавалося, безрозмірної здатності читати. Цьому хлопцю взагалі властиве дещо іронічно-скептичне світосприймання, тому у його дусі він підсумував: «Надмірне читання книжок небезпечне для вашого здоров’я». Пам’ятаю, я заперечила цю думку слабо, мовляв, так, але трохи не так, я заперечила, бо ще була упевнена у користі читання та ще в тому, що, очевидно, марна справа, переконувати людину, яка об’їлася тим читанням, як дитина солодким, тому вона вже має право так казати, якщо такі права та вольності існують. На тому й закрили тему і пішли далі зупинки імені О. Ольжича. Отак ці дві розмови та ще деякі залягли в основу даного опусу, та перед тим, як я вберуся у білий халат, натягну білу лікарську шапочку і почну описувати різні фізичні та душевні хвороби, до спричинення яких причетне читання книжок, спробую коротко розповісти, як захворіла я, як це роблять відомі письменники, пишучи свої автобіографічні твори та розповідаючи про свою історію хвороби в інтерв’ю.
168 слів за хвилину
Хоч я народилася здоровою дівчинкою, із чистою біло-рожевою шкіркою, від самого початку свого життя я була приречена мати справу з книжками: моєю мамою стала бібліотекарка. І далі я росла нормальною дівчинкою, до дітей-вундеркіндів, дітей-індіго, геніальних дітей не належала, і у два роки читати не вміла. Я продовжувала не вміти читати і в три, і в чотири, і в п’ять, і в шість, і в сім років. Упродовж цих років мені читала різні казки та віршики мама, вона замучилася мені їх читати: її виразне читання було єдиною справою, яка мене заспокоювала і заколисувала, а оскільки я кричала день і ніч, то й мамі доводилося читати день і ніч. Як завжди несподівано, прийшов, ні, нагрянув час іти в школу. Потрапити в цей чарівний заклад для дітей я хотіла, однак все ще не вміла читати. Опанувавши сяк-так «Букварик» за серпень, Першого вересня, звичайно, у білих бантах, я пішла у чарівний заклад для діток. Однак й там чарівниця-перша вчителька не могла навчити мене читати, налякана моїми черепаховими темпами читання за годинником, вона викликала маму й ділилися своїми переживаннями з нею. Однак моя мама – бібліотекарка, а тому не приносила ті переживання додому і не морочила ними собі голови, бо знала, що у неї від нечитання повна комора ліків, тобто бібліотека, яка від мене нікуди не втече на відміну від дитинства, то хай поки грається й більш нічого не робить. От я й гралася, непомітно для себе навчилася швидко читати і мої показники з читання дорівнялися до рівня відмінника Кольки, який ось-ось довчиться і буде лікувати маленьких діток. І той момент, коли я зрозуміла, що хоч до відмінника Кольки мені трохи далеко по декількох параметрах учнівського табеля, однак і серед них був один, яким я почала пишатися, я читала 168 слів за хвилину. Із 168 слів за хвилину і почалася моя хвороба: я на власні очі побачила, що читати мені цікаво. І лише згодом, через приблизно п’ятнадцять років, тобто місяць тому, я виявила і протипоказання, і непередбачувані ефекти і від тих ліків, і від того лікування, тобто – книжок і їх читання.
Прості «непрОсті»:
фізичні та душевні хвороби від читання
Зараз пора довгих зимових вечорів, а отже, час філософських питань, приміром, чим пепсі відрізняється від кока-коли, або що спільного між книголюбителем і могилокопачем? Відповідь: книголюба та могилокопача об’єднує горбата спина. Зараз пора довгих зимових вечорів і не складає проблеми здогадатися, який із чотирьох кутів помешкання книголюба найулюбленіший. Той кут, у якому стоїть торшер чи світильник у формі глобуса, а поряд ліжко, диван, тахта, м’який куточок, розкішне велике крісло, словом, хто чим багатий. Ось таке зимове щастя книголюба: у тихому куточку читати цікаву книжку. У тому щасті книголюб тане, м’якшає, набуває обрисів подушки чи дивана, а потім і застигає у тому щасті, як новорічна заливна риба. Навіки щасливий… кривий хребет, хіба ні?
Часом або часто трапляються заплутані епізоди чи ліричні відступи, які зараз чомусь не хочеться розплутувати, у книжках, які зараз чомусь не хочеться читати, однак вони роблять погоду у читацькій кар’єрі, тому для їх опанування сила волі підкріплюється чаєм із лимоном, бутербродами, печивом, пирогами з маком і горіхами, принаймні сухарями із родзинками. А якщо книжку не просто варто, а треба прочитати сьогодні на сьогодні, то чай із різними смаколиками стає меню на всі випадки життя: на сніданок, на обід, на чай о п’ятій, на вечерю, ще кілька прийомів їжі залежно від індивідуальності читача та кількості бермудських трикутників у авторському тексті, як ось цьому. І так два чи більше днів без хліба єдиного, тільки духовний. Читацький піст особливий: він не лікує шлунки і не відбирає зайві кілограми і ще не знати, як впливає на об’єм мозкової коробки, точніше, того, що в ній. Та це ще не все. Книголюб – людина-подушка або людина з диванними обрисами має не тільки пошкоджену ту торбинку в животі, яку медики називають шлунком, а й дефектні манери поводження в домашніх умовах, бо не книжку він несе на кухню, щоб вкотре випити чаю читаючи, а цілу тацю з чаєм і до чаю – до книжки, яка знаходиться в улюбленому кутку. Чай додає книжці смаку, після якогось ковтка (теж індивідуально) книжка стає смачнішою, ніж сам чай, написане ясніше від білих полів, автор – як твій найближчий друг, як однодумець на всі сто… І добре, коли чашка вчасно поставлена на журнальний столик чи взагалі якусь горизонтальну поверхню, наприклад, підлогу, до інсайту. А якщо ні, то, ви ж знаєте, рука – не механічний держак, рано чи пізно втомлюється, почне тремтіти, спочатку поволі, потім сильніше – найсильніше – сильніше від усього на світі, відключена від розуму, бо той перебуває в стані інсайту, розум перетік в авторську свідомість, роздратована і нервова, вона повертає чашку догори дном і ще на один побутовий клопіт більше. Та не плями на одязі чи на лежанці викличуть розчарування у справжнього, істинного книголюба, а 1) попецькана книжка, якщо вона таки втрапила під тремтячу руку з чашкою-гантелею; 2) вихід з інсайту. Щоб намацати його двері знову, доводиться відволікатися: прямувати на кухню готувати чай, якщо ще чайник і холодильник не перенесені у кімнату, точніше улюблений куток.
Про те, що окуляри, лінзи і біноклі – чи не перший атрибут філологічної освіти, я взагалі мовчу, бо мені добре відоме ім’я Гемгольца. Однак не приведи Боже дізнатися ще й імена винахідників слухових апаратів: коли стомлюються очі, коли вони стають вогняні, як у казкового дракончика, важкі й несвідомі, як у наркомана, є вихід: тепер ще й можна слухати книжки. Коли вуха перевантажені, наче ті вагони, в яких все кидали і кидали наприклад, цеглу, і нарешті його заповнили так, що й нікуди сонячному промінцю впасти, є вихід: очі, вони вже відпочили і тепер можна почитати. І так до ранку: то очі, то вуха, то вуха, то очі.
Кажуть, що начебто читання, зокрема, художньої літератури розвиває уяву та фантазію, але якщо ці здатності просто розвивати і нікуди не сублімувати, то може трапитися так, що вони набудуть розмірів повітряної кулі, причому, уявіть собі (() кулю без корзини і мішків із піском, читач барахкається у верхній її частині, крутиться в ній у вільному і водночас обмеженому польоті несеться в небо доти, поки вона, куля чи вже тільки кулька, не пристане до неба, як люстра до стелі. Насправді такі польоти вві сні та на яву – це ознака витворення альтернативної реальності, а вона у свою чергу симптом душевного розладу, набутого у процесі читання. До неї призводить чи, точніше, приводить, сидячий (лежачий) спосіб життя за книжкою у тихому куточку довгими зимовими вечорами, коли і куди збираються герої не знати вже якого за ліком роману і починається… їхнє життя, а власне затихає, завмирає, а коли довго і багато читати, то й в якомусь сенсі помирає: людина починає жити чужими емоціями (так каже моя приват-бібліотекар і від цієї думки я довго відмахувалася, але бачу, що вона таки правдива), чужим коханням і звідки ще, як не з книжок, запозичуються якісь принципи, ті вже анекдотичні принци і білі коні та принцеси із фантастичними параметрами, із друкованих сторінок вирізаються і склеюються лекала для костюмів і суконь небаченої краси. Він/вона ходять по вокзалах, як цигани, з тими лекалами, приміряють їх до своїх пасій і симпатій і, о, щастя, коли розміри зійдуться, та й модель згодна носити те лекало. І нещастя, коли не зійдуться розміри, і мають рацію брати Капранові: розмір таки має значення.
Дещо краще, коли пробуджена пара уяви та фантазії має вихід у власну творчість читача – графоманство, письменство, літературознавство. Тим краще, що він щось робить у тому, альтернативному, світі, крім, як мріяти на уявлюваному узбережжі Середземного моря, колихаючись в такт морям в гамаку між двома пальмами… Тоді виникають інші запитання: чим графоманство відрізняється від письменства, хто ти між цих двох огнів, що то за професія така – читати і писати про книжки?.. Є питання – є страждання, є ще теми для розмов.
Книголюб і гроші. Книголюб без грошей
Що відмінного між клубом ігрових автоматів і книжковими магазинами? Відповідь: нічого немає… відмінного. І там, і там грошей кури не клюють. Це речення містить умови економічної задачі, де саме кури клюють більше під час кризи, в ігровому клубі чи книжковому магазині, в столиці чи провінції, та згадаємо книголюба. Насправді «Книгоманія» – це не книгарня, на вивісці якої чітко поділено книги та money, а ще одна болячка. Книголюби – це особливий суспільний прошарок гобсеків-аристократів: вони обкрадають самих себе заради задоволення у тихому куточку почитати цікаву книжку, ще свіжу, майже цнотливу зі зліпленими сторінками, як пелюстки ще не розквітлої троянди… Хіба такі ще є в застарілих фондах бібліотек, а коли й є, то ж дуже сумно для книголюба прощатися з гарною книгою, для нього це все одно, що розлука з коханою людиною. Аристократизм книжкового гобсека проявляється в неохоті обкрадати бібліотеки, не личить йому кримінальний епізод у біографії, тому він часто-часто заходить у книгарні і не просто заходить, а купує книжки мішками, як картоплю, на всі гроші і на всю зиму. А як трапиться таке, що немає всіх грошей, то він прохатиме знижку, а як знижки не дадуть, бо до знижки не дотягує загальна сума, то він гнатиме додому і хоч у такий спосіб розімне солі в хребті. Так, він виборе своє тихе зимове щастя в улюбленому кутку біля лампи-глобуса і пишно накритою тацею. Також аристократизм книжкового гобсека має гуманістичний, навіть саможертовний відтінок: «Ласкаво прошу до моєї хати-читальні», – припрошує він усіх, він не тільки любить книжку, а й свого ближнього, байдуже, що їхні читацькі інтереси можуть розійтися, як залізничні колії: начебто одним шляхом прямують декілька поїздів, однак о котрійсь шостій годині ранку тридцять хвилин і сорок п’ять секунд один із них перейде на іншу гілку… І, здається, така хороша проба гуманізму, проти якої не повстанеш, – збережи іншому і час, і гроші, посприяй розумовому вихованню, і що в тому лихе, злісне та недобре? А те, що аристократичні гобсеки тихо і ненав’язливо садять на книжку так само, як і на голку. Згодна, страшне оксюморонне порівняння, таке життя. Дехто із них відкрито закликає збирати власну бібліотеку, дехто ні до чого не закликає, а вже просто вражає масштабами своєї книгозбірні. У цій справі, як і в рекламі, різні способи маніпуляції вразливою до книг свідомістю. Отже, ця хвороба поширюється, як самотність: коли гуртуватися із самотніми, то й невдовзі й сам почуватимешся одиноким, навіть загубленим у цім світі та в тім раї; коли довго блукати між бібліотечними стелажами і часто заходити в книгарні, то несподівано одного вечора внюхаєш дивний запах від одягу, запах старого й сучасного друкованого слова і вже коли приніс його додому, то перехочеться куди-небудь бігти по ті книжки, а захочеться просто протягнути руку і дістати книжку зі своєї полиці. З цього бажання випрацьовуються різні способи здобуття книжок, розробляється свій google на книжковому ринку, переоблаштовується кімната, ба, навіть квартира. З цього бажання починається хвороба і вже у клубі книголюбів на одного хворого більше.
Чому книголюби гобсеки і чому вони обкрадають самих себе? Насправді книголюби стають справжніми книголюбами завдяки своїй любові до книги, віри у Беконівську думку, що знання – це таки сила, передусім сила реальної книжки з масними плямами від ковбаси чи буфетівських пиріжків і затертими до невідомості сторінок (бібліотечний варіант), запиленої книжки із впевнено прокресленим ручкою чи салатовим маркером підтекстом поміж рядками (домашній, приватний варіант) і надії у наступному місяці обов’язково придбати вподобану книжку, бо в цьому місяці гроші вже того, тобто тютю. І заради цієї любові, віри і надії вони змушені обікрасти самих себе: щось не доїсти, дещо не змінити чи не замінити, наприклад, сантехніку чи капці, словом, не дожити і все заради неї, коханої, книжки, щоб померти бідним і ще й не знати чи гомо розумним. Як і бальзаківський Гобсек, книголюб живе тихо, скромно і бідно, а його статки вимірюються не грошима і не рахунками в банках, а кількістю книг, поличок, шафок, коробочок для них – це його гроші. Якщо Гобсек Бальзака сам задумав таким свій стиль життя, то український книголюб змушений чинити за цим літературним героєм. У сучасних українських умовах доля багатьох, кому без книжки не жити, кому вона справді потрібна, наприклад, для роботи чи вдосконалення читацької майстерності (і така є) складається так, що їм випадає трохи, зовсім трохи грошей. «Трохи грошей» – це українська зарплатня людей інтелігентних, із якою можна купити тільки те, або те, або он це і не одним більше на відміну від уявлюваної західної чи американської, із якою можна придбати і те, і це, і ще ось таке... Ось таке.
Серйозна післямова
Присутність у цьому тексті передмови, жартівливий із різними присмаками тон цієї балачки штовхає мене висловитися на ще один несерйозний абзац. Кожну професію і заняття людини можна розкласти, покласти на лопатки, у тому числі і читання. Все просто: є заняття, як предмети у школі, які подобаються не знати чому, і заради цього «подобається» терпиться і з точністю до навпаки. І все складно: є моменти, коли ті заняття, які начебто довго, вже майже постійно подобаються, раптом перестають бути такими. Що робити? На початку і в процесі написання цього опусу я обговорювала його творення і думки з друзями. Якось вони запитали те саме, тільки по-художньому: а якісь ліки, рецепти випишеш від тієї хвороби? І тут я розгубилася: мені нічого не спало на думку лікарського, жодних трав, жодних настоянок, зовсім нічого, не спало і не впало, мабуть, з тої причини, що я ще не лікувалася сама. На щастя, виручили друзі. Вони запропонували варіант «парне римування – аабб»: коли їм буде радісно від тисячної книжки і думок про неї, вони підтверджуватимуть їх думками Петра Васильовича, а коли не прийдеться книжка і робота над нею, то згадуватимуть нудьгу і нудоту. Або рецепт «перехресне римування – абаб», оснований на законі компенсації: коли книжка не люба, можна навіяти собі, що книжка і її читання лікує, як укол: багатьом неприємно, але заради здоров’я, злюбиться; а коли книжка приємна, тоді навряд чи є резон відмовляти собі в тихому щасті довгими зимовими вечорами.
