Святослав Васильчук. Біографія. Вірші: Умиваюсь росами, Ти поклич мене, Не такої України ми хотіли!, Вони і ми, Клим Савур - повстанський ґенерал, Ще лиш тільки вересень, Пахне вітер, Човен сподівань, Забута стежина, Добридень, саде!

Святослав ВАСИЛЬЧУК
 
Святослав Карпович Васильчук родом із серединної Волині, з Костополя на Рівненщині. Там виростав, закінчив школу № 1. Далі - дорога "в люди": праця в Донецьку на шахті, служба в "москалях" чотири роки на Каспії в Азербайджані. Тоді - знову праця шахтарем, в протилежному краї, в Холодному Заполяр'ї, у Воркуті. Але Україна лишалась в думках "землею обітованою", і линув до неї, як птах, із вірою; тож із холодних і далеких країв прибув до Золотоверхого Київа, де вступив на факультет журналістики Шевченкового університету.
Був бунтарем, разом з друзями - студентами вимагав викладання українською мовою, Української незалежної держави, що вважалось тяжким злочином за СССР.
По завершенні навчання знову потягло в мандри: опинився аж на півдні совіцької імперії, в Узбекистані, в м. Карш, де працював кореспондентом ґазети "Кашкадарйо Хакикати" ("Правда Кашкадар'ї"). Вивчив узбецьку мову і спілкувався нею з місцевими жителями, за що мав шану від них.
Але снилась ночами Україна, рідна Волинь, зелені луги, тінисті гаї, сині річки, і зрозумів: патріотові слід жити на рідній землі. Повернувся до маленького містечка Любар на Житомирщині, де стала проживати сім'я. І знову праця в ґазетах: "Радянське Поділля" (м. Хмельницький), "Вінницька правда", а ще, згодом, після переїзду до Житомира - редактор "Укрінформаґропрому" та тісне співробітництво з ґазетами "Житомирщина", "Літературна Україна", "Сільські вісті", "Молодь України", а також друкував критично-публіцистичні статті в літературно-художніх журналах "Дніпро", "Вітчизна", "Жовтень".
Проте в Житомирі Святослава Карповича більше знають як політика, орґанізатора Народного Руху України в місті й області, Товариства української мови "Просвіта" імени Тараса Шевченка. Знають ще з уже далеких буремних років боротьби за Українську Самостійну Державу з 1989 року та за її утвердження (після проголошення незалежности 24.08.1991 р.).
Адже досі на Житомирщині ототожнюють політичну орґанізацію РУХ саме із іменем Святослава Васильчука, який створив її в 1989 році і досі (весна 2003 р.) є керівником обласної орґанізації Руху (спочатку Народного Руху України, з 1999 року -Українського Народного Руху, з січня 2003 р. - Української Народної Партії. А ще - багатолітнього депутата обласної ради (1990-2002 років)). Нині Святослав Карпович очолює водночас і обласне товариство "Просвіта".
Творчі здібності проявив ще в школі, коли писав найкращі твори, друкував дошкульні замітки в шкільній стінівці. Писав скрізь: будучи в "москалях", студентом, журналістом. Вірші, оповідання, нариси, новели, повісті. Навіть роман. Але складав те все в шухляду, бо пробитись у літературу йому, синові "українського буржуазного націоналіста", та ще самому виключеному з університету "за націоналістичні погляди, не сумісні з переконаннями радянського студента" (із наказу ректора КДУ), - годі було й мріяти.
Чекав кращих часів. Вірив, що вони прийдуть. Вірив, що відродиться Українська Держава. До неї спрямовував свої помисли, зусилля, творчі сили. Ризикуючи свободою і безпекою сімї - всюди і скрізь говорив про упослідженість української мови і культури, про тотальну русифікацію, про розтоптання і царською, і червоною Москвою прав і вольностей українського народу імперською Росією.
Тож при найменшій можливості, в 1989 році, став у ряди активних поборювачів тоталітарного комуністичного режиму, докладав усіх зусиль, аби розвалити тюрму народів - СССР. Мріяв жити в своїй незалежній Україні - і виборював її усіма засобами. Хоча не такою, як нині, бідною, окраденою, ошуканою, зґвалтованою зграєю крадіїв і грабіжників, бачить свою теперішню і майбутню державу Святослав Карпович. "Чекаю Україну в Україні"- каже. Справжньої, для всього народу, а не для зграї знахабнілих злодіїв, грабіжників, словоблудів.
Аж тепер склав добірку віршів до видання; частина її пропонується альманахові "Перевесло". І Вам, читачі збірника, шанувальники ґазети "Віче". Бо саме при її редакції (а головним редактором її більше 10-ти років є Святослав Карпович) в 1997 році й було створено поетичний клуб "Перевесло".

Умиваюсь росами

Умиваюсь вранішніми росами,
Надихаюсь клопотами дня,
Хочеться помчать ногами босими
За городи, де блищить стерня.

Хочеться податись за виднокіл,
Закотивши штані до колін,
Чи ловити раки під лотоки,
Де у сні стоїть козацький млин.

Чи лягти собі в духмяну кашку,
Наслухати шепотіння трав,
А вгорі жене кудись на пашу
Хмар-овець небесний гуртоправ.

Чи податись до близького гаю,
Що ховає стільки таємниць,
І під дичкою, що росте скраю,
Нашукать в траві грушок-гнилиць

Чи податись в хащі, так, наосліп,
До місцини, де ростуть дуби,
Де в гурті, вогкі й червонобрості
Гомонять боровики-гриби.

Тихо я послухаю їх раду,
Загадаю в думці щось своє...
І тоді, на смуток і відраду,
Враз прийде дитиннячко моє.

І згадаю хату край соснини:
Пахнуть рута-м'ята і полин...
Так прадавньо пахне Україна,
Край мій рідний, лісова Волинь.


Ти поклич мене...

Пісня

Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де чар-зілля пахуще росте,
Де меди густі,
Слово запашне,
Де веселка в півнеба цвіте.
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де веселка в півнеба цвіте.
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де розлогі квітучі луги...
Де вночі туман
Молоком пливе,
І зітхають у сні береги.
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де розлогі квітучі луги...
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Там, де тиші туга тятива,
Де могутній клен
В небо зазирне
І зоріє, іскриться трава.
Ти поклич мене, Отчий краю мій, Де зоріє, іскриться трава.
Явори стрункі
Узялись в боки
І з берізками йдуть у танок.
Дуби-козаки,
Смушеві шапки
Квіт-калині сплітають вінок...
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де калині сплітають вінок...
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де тривожно гудуть так бори.
Де сосна-стріла
Струменить увись
І з травою шепочуть вітри...
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де з травою шепочуть вітри...
Там гаї стрункі,
Там річки в'юнкі,
Там повітря прозора блакить,
Там пісні дзвінкі,
Там слова пахкі,
І з віками Волинь гомонить...
Ти поклич мене,
Отчий краю мій,
Де з віками Волинь гомонить.
6 жовтня 2002 р.


Не такої України ми хотіли!

Ніби в Україні синьо-жовті стяги,
Ніби Україні прийнято присягу.
Але влада наша досі не вкраїнська,
А лиха й недобра, люта і чужинська.
Комуняки, як ті круки, все обсіли -
Не такої України ми хотіли!

Ніби маємо свою державу,
Ніби і шануємо славу ту криваву...
Але бідна стала Україна-мати.
Обікрали рідну злії супостати.
Злодійня нахабна все об'їла -
Не такої України ми хотіли!

Ніби маємо мову солов'їну,
Що звучить для батька і для сина.
Але гонять до порога знову
Нерозумні діти неньку-мову.
Меншовартість в наших головах засіла -
Не такої України ми хотіли!

Ніби маємо козацьку славу,
Що принесла волю і державу,
Але досі все «хващиста побіждаєм»
І хвалу війні й Москві співаєм.
Бездержавність - трута в наших жилах -
Не такої України ми хотіли!

Ніби маєм землі ми родючі,
Ніби люди вперті і робучі.
Але злидні скрізь в селянських хатах
І не можем їх повиганяти.
Бідність чорна села наші вкрила -
Не такої України ми хотіли!

Влада бреше людям про достатки,
Обіцяє манну і оладки...
А нещасний люд з торбами диба,
В смітниках шука шкуринку хліба.
Злодійня і перевертні все об'їли -
Не такої України ми хотіли!

Рух боровсь за вільну Україну,
За державу, волю, Батьківщину.
За вкраїнське слово, за достатки,
За життя щасливе в кожній хаті!
Щоб гербом, державою гордились -
Ось такої України ми хотіли!

Ми йдемо в визвольному поході,
До джерел, до рідного народу!
Тож гуртуймось в «Нашій Україні»,
Віктор Ющенко лідер нині.
Разом ми - потужна сила! Буде дужа Україна мила!

Годі, люди, сльози проливати,
Годі скрушно охать і зітхати!
Станьмо разом проти зла й неправди
І життя зробім собі доладне.
Хай співають пісню щастя люде -
Хай така Вкраїна вічно буде!


Вони і ми

В садочку біля п'ятиповерхового будинку, на лавочках за саморобним столиком, збираються літом діди: зігнуті, згорблені, поточені хворобами і роками. Такі викликають співчуття, бажання допомогти. Вони - захід людського життя.
Та придивившись до них пильніше, прислухавшись до їхніх розмов, починаєш з жахом розуміти, що це не прості діди, які з філософською безпристрасністю осягають життєвий шлях, стоячи на порозі вічности. Ці люди - сталінські опричники, енкаведисти, які справляли в країні дикий руйнівний шабаш, лишивши по собі море сліз і крови. Тепер - персональні пенсіонери, за «видатні заслуги» перед нищеною ними Україною. Дивляться на світ зле, з-під лоба, підозріло, й понині скрізь їм ввижається «гасударствєнная ізмєна», «заговор націоналістов», «козні враґов», «проіскі імпєріалістов».
Вони гірко тужать за старими часами, коли «переконували» канчуком, кулаком, тортурами, наґаном, розоренням і сплюндруванням осель, ґвалтуванням, висиленням і концтаборами, тотальним голодом. Вони живуть у минулому, марять ним, вбачають у ньому велич епохи. Досі моляться на диктатора, твердо переконані, що встановлений ним і ними жорстокий терористичний режим - єдино правильний.
Ось і нині перед ними - дбайливо доглянутий портрет вусатого вождя. Ностальгія по кривавих справах і чорних роках репресій не лишає їх ані на мить.
...Побачене схвилювало, збурило душу, викресало протест, викликавши отакі рядки:

Глибокий яр. Вверху - широкий двір, Зчорнілий столик в затінку під кленом. Кругом діди сидять, як на підбір -
Старі, порослі мохом - аж зелені.

А на столі - побий же вас біда!
Диктатор пильно зирить із портрета.
Кривава молодість ввижається дідам,
І кожен ладен за вождя умерти.

Живуть вони у давніх страшних снах:
В оваціях, арештах, маршах, зборах,
Як нищили людей, як тих комах,
Стріляли у підземних коридорах.

Поклони били ідолу-божку,
Диктатору, «вождеві всіх народів»:
«Спасибі, Сталіне, за ласку отаку,
Що довго й мудро нами верховодив».

Горлали гімни-здравиці вождю,
Ім'ям свободи розп'яли свободу.
Наславши страх, покору і біду -
Нестало між людьми братерства-згоди.

З ім'ям диктатора опричники нові,
Як вовча рать, розбіглися по селах, Лишивши по собі кривавий слід
І виморені голодом оселі.

Вони вдирались в хати по ночах,
Їх «чорний ворон» хтів усіх пожерти.
Наґан в руці, і хижа лють в очах -
Тупі кати, сліпе знаряддя смерти.

«Круґом враґі!» Лови, чави їх! Бий!
Катуй, ламай кістки, стріляй, виколюй очі!
Чим більше знищимо, тим дужчі станем ми,
І здійсним заповіт вождя пророчий.

Ми моноліт! Ґраніт! Ми - сіль землі.
Нехай посміє хтось сказать хоч слово проти!
Він зникне в безвісти! Розчиниться в імлі,
У таборах ҐУЛАҐ, на ешафоті.

Ми йдем туди, куди нас вождь веде!
Ми здійсним його віщі заповіти!»
...Мільйони знищимо в льохах еНКаВеДе,
В ямах-могилах, без імені і звітів.

Зло ширилось, як повідь-каламут,
Ординці-сталінці розіп'яли країну.
Нікому зашморгу аркана не минуть -
Од українця, молдаванина й до фіна.

Везли в теплушках їх, як той товар,
Етапом гнали у «Сибір неісходиму»,
Під гавкіт псів і леза яничар -
Ясиру праг султан ненаситимий.

...Вони... вони. А де були всі ми?
Чому дозволили себе у бруд втоптати? Чому не стали, як один, грудьми
Супроти лютого катюги-супостата?

Чому слухняно одягли ярмо,
Несли свій хрест приречено-пристойно?
Сміття людське знущалось з нас само,
І, як овець, погнало нас на бойню...

Народу іменем розстріляний народ
Загоїв рани, розправляє плечі,
Плекає жито, ростить сад-город,
І дужі руки підставля малечі.

Добро і зло. Життя одвічна суть.
Братерства стіл - і чорний шлях агресій.
Не можемо безпам'ятними буть,
Болять нам рани марних жертв репресій.

Давно вже ставши часткою землі,
Ви проросли травицею скупою
У тундрі Колими, Норільська, Амдерми,
Лозою кволою в снігах під Воркутою...

Немає навіть їх сумних могил,
І ймення їхні підлі вбивці вкрали,
Щоб замести сліди катів-громил,
І ми про них нічого не дізнались.

Та марні намагання, як не ріж,
Як не ховай, топи кінці у ямі,
А шила в торбі жахів не втаїш:
«Нема таємного, та що б не стало явним».

Бо квітка Правди всеодно зросте,
Скрізь бронь брехні, залякувань, терору, І зерно істини, жадане й золоте,
Зійде на ґрунті волі й непокори!

Чи сміли посіпаки уявить,
Що скресне крига чорних їх законів?
Що діждуть люди праведную мить
І проклянуть нового фараона?!

Добро таки долає зло -
Хай це затямить добре камарилья,
І претенденти на новітній трон
У дуче, фюрери, вожді і каудільйо.

Чому і досить не скарав убивць,
Чого так довго спиш ти, мій народе? Пора! Збудись! Вже воля нам горить,
І кличе синьо-жовтий стяг свободи!
Літо 1987 р. м. Житомир


Клим Савур -
повстанський ґенерал

Балада
про Головного Командира УПА,
ґенерала Клима Савура

Слова тексту і мелодія - авторські

Чи не гоже, друзі, пісню нам почати?
А для цього вже давно прийшла пора. Про повстанців українських завзятих, Командира Клима Савура!

Він зібрав повстанців леґіони вірні, Серед воєн, серед лиха, грізних бурь,
За святу Волинь, за волю України
Їх повів на битву Клим Савур.

А кругом ворожі зграї все обсіли: Німець-крук, мадяр, ляхи й «большевики».
Гуртував Савур до бою дужі сили, Волинян й древлян-поліщуків.

Підіймалися Костопіль і Деражне, Древня Степань, Сарни, Тучин, Боромля, Кременець, Остріг, Олика, Луцьк поважний;
Прагла волі рідная земля.

Гнали зайд - катюг, всіх окупантів клятих,
Розбігалась зграя люта і тупа ... -
Славні хлопці, лицарі завзяті
Партизани армії УПА.

Обізвався гучно славою Загорів,
Де чота «Берези», сорок вояків, Відбивала напад танків і моторів,
Тисячі поклавши німаків.

Відповіли громом битви Гурби-згари.
Де в боях УПА попереду іде,
Де повстанці відбивались од навали Хижої орди еНКаВеДе.

Гримотіли люті битви в селі кожнім, Тяжка була з окупантами січа...
Омивали рани воякам відважним
Води чисті Гориня й Случа.

Йшли з Савуром друзі вірні, побратими
Гончаренко2, Волошин3 і Верещак4...
Всі хоробрі, молоді й стосилі,
І провідник цього краю Сагайдак5.

Клим водив полки у бій за Україну,
За свободу, за волинський рідний край.
В битві тій священній Клим Савур загинув...
Україно, ти його згадай...

Не забула мати-ненька свого сина, Повернувся командир з імли століть...
У ґраніті-пам'яті нетлінній,
В місті Рівному, герой-Савур стоїть.

Разом з друзями - повстанцями на чатах
Став герой, аби державу захищать.
Кличе нас він, українців заповзятих,
Україну й волю рятувать.

Друже славний, наш герою-командире, Ми державу від біди захистимо, Клянемось тобі, наш вірний проводире, Що нікому України не дамо!

Слава гучна та повстанська не загине, Нехай лине, як той вільний гордий птах...
Слава нашій рідній неньці-Україні,
І героям слава у віках!

Пояснення до тексту:
Клим Савур (Дмитро Клячківський) - головний командир УПА, 1942-45 р.р.
Ґенерал Гончаренко (Леонід Ступницький) - шеф штабу УПА.
Волошин (псевдо Павленко) - Ростислав
Волошин, полковник УПА, командир запілля УПА.
Верещак - командир куреня особливого
призначення Головної Команди УПА.
Сагайдак (Сагайдачний) - Карно Васильчук, надрайоновий провідник ОУН Костопільської округи (тодішні Костопільський, Деражненський, Олександрійський, Тучинський райони).
м. Житомир
19 лютого 2003 р.

Ще лиш тільки вересень...

На дворі вже вересень...

Ще лиш тільки вересень!

Ще буяє силою й зелен-листом сад.

І спекотна днина,

Вогкі грибні ночі -

То вернулось літо наше знов назад.

Ах, те літо наше

З грозами й дощами:

Те спекотне літо, ночей таїна,

Зорепад серпневий.

Милої очима

Дивиться на мене рідна сторона.

На дворі вже вересень.

Ще лиш тільки вересень!

Ще квітують поле, левадки, гаї.

І брунаті селезні

В вирій лиш гуртуються,

Щоб повести зграї в теплії краї.

І качки полинуть

У краї далекі,

В високостя синя полетять ключем,

І заронять в душу

Смуток і неспокій,

І посіють згадки, тривогу і щем.

На дворі вже вересень.

Вже минає жовтень,

А за ним листопад, січень - холоди...

І зима ще хвалиться:

Снігом все запушено

І ніде немає талої води.

Десь далеко в вирії

Там, де вічне літо,

Там весну чекають гуси-журавлі,

Щоб полинуть знову

В сторону привітну,

Щоб вертать додому,

В ріднії краї.

І настане березень,

Прийде юний квітень -

Вернуть в Україну гуси-журавлі.

Принесуть надію

І погожу днину.

Принесуть з собою весну на крилі.

Знову дивна казка

Заплететься в серці,

Казка сподівання, щастя і буття.

І зустрінуть трави,

Луки і озерця,

Нас веселих, радісних в яруні життя.

Пахне вітер

Пісня

Я сьогодні весну,
 я сьогодні тебе виглядаю. 

Одійдіть-но, печалі,
 розвійся, болюча туго, 

Бо наснились мені

 придніпровські заквітчані далі,
Пахне вітер, кохана,
 з далекого краю твого...

Пахне вітер

 жасмином, бузком і коханням, Закружляла в саду

 яблунева рясна заметіль,
І приносить мені

 так жадане від тебе вітання,
Через відстані, далі

 і гомін щасливих весіль...

Пахне вітер

 квітучим зарошеним лугом,
Де ходили удвох

 по шовковій траві-мураві,
Де щасливі були,

 моя ніжна ласкава подруго,
І співали всю ніч

 нам весільних пісень солов'ї...

Ах, яке воно довге,

 яке воно прикре, чеканя,
Та невже відшуміли

 веселі, дзвінкі ручаї?
Чи зустрінемся знов

 серед літа в саду на світанні,
Чи підемо іще у квітучі зелені гаї?

Човен сподівань

Пісня

Передісторія цієї пісні така.

У нас на Житомирщині протікає річка Случ. Річка широка, глибока, гарна. Плине заквітчаними лугами, вся у вербах, вільхах, верболозах. Вона дорога нам, волинянам, бо є уособленням мальовничої лісової Волині.

Я часто буваю на берегах цієї річки. Якось мою увагу привернула така картина. Під берегом, попід густі верби плив самотній човен, чомусь із одним веслом. Де човняр дівся - невідомо. Човен плив, плюскотіла об весло вода, і невдовзі зник за поворотом у вітті густих верб, які прали віти у воді.

Побачене схвилювало. Здалося, човен той чарівний, а в ньому пливе сама доля. Ось лишень сядь у той човен, і попливеш у мрію, в солов'їні гаї, у свою юність.

Сприймалося це з щемним смутком.
Слова самі складалися в рядки, бриніла в голові мелодія. Отак і з'явилась ця пісня.

Вона співзвучна людям, особливо старшого віку, коли шмат життя пройдено, коли молоді роки позаду.
Бо завжди хотілося б заглянути у свою юність, коли був молодий, дужий, гарний, весь спрямований у майбутнє.
Але життя зворотнього ходу не має.
І лише на крилах пісні хоч на деякий час можна полинути в молоді роки...

В тихі верби спливає вода,
Попід берегом човна гойда.
Може, човен той є чарівний,
Може, сповнений щастя і мрій?

От би взяти у руки весло,
Щоб мій човен до тебе вело,
Може, там, на кленовім мосту
Стрінуть весна, і радість, і ти.

Над Случем ген летять журавлі,
Синю далеч несуть на крилі,
Може, там, в солов'їнім гаю,
Квітку щастя знайду я свою.

Де те срібне чарівне весло,
Щоб мій човен до тебе вело?
І в човні тому, повному мрій,
Я і ти, і кохання надій.

Може, човна приб'є навесні
До квітучого лугу ввісні,
Де п'янкий лине спів солов'я,
Де лишилася юність моя.

Може, десь веселкового дня
В зелен-гаю припнемо човна,
В тім гаю юні ми навіки,
Оминають наш човен роки...

Промайнула вервечка подій,
Загубилась десь річка надій.
Де той луг і весло сподівань,
Де той човен юнацьких бажань?..

Знову осінь полями бреде...
Я і досі шукаю тебе.
А вже іній на скронях осів,
Юна мавко з поліських лісів...


Забута стежина

Давно сюдою я вже не ходив,
Вже й призабути встиг оцюю стежку,
Де бачив літом стільки всяких див...
Сліди в піску, як вишита мережка.

Пірнає стежка у зелений шум,
У зарості березини й ожини,
У царство молодих високих дум,
Що виснуть тут на гілках деревини.

Лунають співи в небі голосні,
І вітер верховіття ледь колише,
І радісно стояти тут мені,
І наслухати полудневу тишу.

За гаєм - простір, сонця височінь,
І невгавають жайворонки в небі,
Розбіглась стежка в синю далечінь,
Туди, де зупинився час, далебі.

Та бачу диво, просто невтямки:
Все поле - в хащах юних березяток;
Тут густо стали деревця гнучкі,
Як гурт веселих щебетух-дівчаток.

Вітаю тебе, плем'я молоде,
Вітаю, гомінка живуча порость.
Хай доля щедра у життя веде,
Рости правдиве, як народу совість.

Добридень, саде!

Знайомим садом знову я іду,
Вітають мене яблуні і груші,
Росяний ранок молодий веду
І тишу цю врочисту не порушу.

Стоять на чатах трояни-дуби,
На плечах підіймають небо літнє,
У кронах їх туркочуть голуби,
І вітерець дріма у верховітті.

Берізка юна вибіга навстріч,
Простягує зелені руки-віти...
Занурюю лице в зелений лист
Як в коси милої, шовкові і тендітні.

У білі льолі вбрались яблуні,
Пахучі квіти вітрик ледь колише...
Так радісно стояти тут мені
І наслухати світанкову тишу...

В траві розсипані коштовні камінці,
Сапфіри, яшма, діаманти, сердоліки
Несу, багатство сеє у руці,
Як найдорожчі і цілющі ліки.

Як хороше прийти мені сюди:
Юнацькі мрії колобродять душу...
Тож довгих літ тобі, з роси й води!
Квітуй, буяй, мій добрий давній друже!

Святослав Васильчук. Біографія. Вірші: Умиваюсь росами, Ти поклич мене, Не такої України ми хотіли!, Вони і ми, Клим Савур - повстанський ґенерал, Ще лиш тільки вересень, Пахне вітер, Човен сподівань, Забута стежина, Добридень, саде! / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання газети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 12-18. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)