Народилась 8 травня 1970 року у м. Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу №23 (нині гуманітарна гімназія). Випускниця аґротехнічного коледжу. Працювала в управлінні освіти, Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, дитячому садоку АБВГдейка (вела театральну студію). Нині працює секретарем обласного відділення Національної Спілки письменників України. Заочно є студенткою режисерського відділу Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Голова Житомирського обласного елітарного літературного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги з нинішнього року. Має публікації у періодичних виданнях. Надрукована у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99" (представлена, як Наталя Васьковська). Автор збірки поезій та прози "Банальності на синтепоні" (вид. біл. "Nеабищо", 2003 р.).
* * *
Я просто малювала на вікні.
Казали люди: "Певно божевільна..."
Співали краплі на прозорім склі
І танцювали пензлі в пальцях вільно.
Легкий метелик - з літнього дощу,
Духмяні квіти - із роси малюю.
Ще намалюю сонця досхочу
Й хмарки прозорі, що його цілують.
Я фарбам веселковим доручу
Усі думки мої і сподівання.
Слухняний пензлик виведе свічу
І запалає вогником бажання.
Прозорі фарби на прозорім склі
Співали безліч неземних мелодій...
Я просто малювала на вікні,
А хтось не бачив ту красу, та й годі.
* * *
Крику душі ніхто не почує,
Сльози на серці ніхто не побачить,
Загублену долю ніхто не врятує,
Тихо, без сліз, кохання плаче.
Зранену душу сховаю від вітру,
Стомлене серце молитва зігріє,
Може до мене повернеться віра,
Лише кохання в тузі німіє.
Спокою просить душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння.
* * *
Є речі ті, що людям не належать.
Їх зміст високий людям не досяжний.
Лиш вічність їм суддя та їх хранитель
Ховає в темряві химерні таємниці...
Минуле завжди переслідує сучасність,
Та, в свою чергу, на майбутнє наступає.
У всесвіті цей кругообіг часу
Слабка людина мало помічає.
* * *
Обережно,
як зелений листочок до гербарію,
ти поклав мене до своєї кишені.
Доглядав, як коштовний камінець у схованці,
Здував пилинки, посміхався і радів.
Чому ж тоді, коли камінець став метеликом,
ти перестав посміхатися і радіти?
Чому, коли засушений листочок гербарію
зацвів маленькими ніжними квіточками
ти втратив спокій, затишок і безтурботність?
Мені хотілося співати, танцювати, веселитися...
Ти ж намагався приклеїти метелика під скло, у рамку.
Приватна власність висушувала ніжні квіти,
а метелик вилетів у прочинену кватирку.
Незвично, цікаво, весело, вільно...
Старий будинок
Мамі
Часто повертаюся до старого будинку. Бачу там небо, в якому відобразилися хмари мого дитинства. Бачу там стару грушу, що колише на сухих скрипучих покручених гіляках спогади. Люблю дивитися, як на листях яблуні, що у дворі, біля старого будинку, гойдаються посмішки, а потім, розгойдавшись, падають у траву краплинами безжурного сміху.
Торкаюся білих стін старого будинку. Не зважаю, що усім не видно, я все ще можу їх бачити. Заглядаю у вікна крізь мережані часом фіранки, бачу минуле, бачу своє дитинство. Бачу і твоє дитинство, мамо. Наші дитячі спогади можуть зустрітися лише у цьому старому будинку.
Він ще донедавна затишно спочивав під високою березою, що любила лоскотати своїми довгими зеленими косами лисуватий дах старого будинку. Від лоскоту він кумедно трусився усіма стінами, рипів дверима, що осіли, брязкав шибками.
Я пам'ятаю, як старий будинок доглядав квіти під вікнами. Квіток було багато, і від того радісно билося серце. Воно й тепер б'ється як пташка, лише від однієї згадки про старий будинок, біля якого завжди живе літо і мої сни.
Я часто повертаюся до старого будинку. Ну то й що, що лише у снах, зате там завжди літо і... моє дитинство зустрічається з твоїм, мамо. І ми, обидві маленькі, йдемо по траві до річки, і наша мама лагідно дивиться нам услід. Вона любить на нас дивитися біля старого будинку з білими стінами, який часто повертається до мене у снах.
Хочеш і тобі насню його?
Дорога
Йду. Йду вузькою кам'янистою стежкою свого життя, балансуючи, одному Богу відомо як, над прірвою реальности.
Долаю міліметри днів і години подій. Вітер спогадів розчісує моє волосся, молитовний дощ вмиває лице, місяць сподівань не дає заснути уночі, а вдень спекотне сонце обов'язків вказує напрямок руху.
Кожен крок супроводжується гострим болем реалій. Реп'яхи наклепів прикрашають мій одяг, який колись був білим, а тепер весь поплямований гріхами і полатаний каяттям. Щасливі Миттєвості зализують мої зранені ноги, легкий подих Радости підштовхує в спину. Колючий сніг Буденности б'є в обличчя. Підступні Заздрощі нашіптують настирливо "Навіщо? Зупинись". Суїцидальність лагідно і обережно, з завидною постійністю, смикає за руку.
Відмахнусь від Нестриманости, загорнуся у Всепрощення і рушу далі.
Заради чого? Що чекає на мене там, де закінчиться стежка над прірвою? Мармурові сходи донизу, чи хитка драбина вгору? Чи просто - відкриті двері?
Я заплющила очі, я не хочу знати.
Можливо я не одна на цьому шляху? Агов! Є хто поруч?!!
* * *
Знову холодно. Гайворони тупими дзьобами копирсаються у брудному снігові міста. Що шукаєте? Тепла? Вічности? Урбанічтично-містичне місто заховало вічність під брудний сніг, під замерзлий асфальт.
Зимно, знову. Коли народилася, то ще пам'ятала космічну енерґію життя, тоді було тепло. Але янгол вдарив десницею мене по вустах: "Мовчи, мовчи! Не варто про це говорити..." Тепер забула, бо заблукала у місті бруду і брутальности. А навіщо пам'ятати?
Минуле тяжіє скалками заіржавілих сердець, що звисають з дерев торішнім листям. Як же міцно вони тримаються за гілля часу.
Забула минуле, залишила.
Урбаністичний сніг стає брудом.
Чим стане моє сьогодні?
Немає коментарів:
Дописати коментар