Народилася 18 червня 1988 року. Навчається в обласному педаґоґічному ліцеї на історичному відділі.
Втрачена реальність
Частина перша
Ефін на повні груди вдихнув повітря. Сонце вже заходило... Сонце... Він вперше за своє життя бачив сонце. Він вперше бачив хмари. Він вперше спостерігав такий чудовий краєвид, коли червоний розпечений диск повільно ховався за горизонт. Враження було настільки сильним, що закарбується на все життя. Навіть якщо він ніколи більше не побачить цього сонця...
Навіть якщо йому доведеться знищити це Сонце...
Як він міг прийти до такого?! Він, Ефін, може знищити всю цю красу! Це в його силах. Та чи має він право на це? І чи мають право люди, що стоять над ним, змусити його знищити цей прекрасний незнайомий світ? Світ, якому вони не належать!
Господи, на що перетворилося його життя! Ким він став? Люди його світу вже звикли вважати себе богами. І він звик до цього, він почав вірити в це. Але як і чому це сталося?
В його реальності йшов 596 рік після Атомного Катаклізму. Ця подія справді була варта того, щоб від неї відраховувати новий вік. Почалася зовсім інша, відмінна від попередньої, епоха в житті людства. Вірніше, в житті тих розрізнених жменьок людей, що лишилися. Спочатку більша частина населення заживо згоріла в атомному пеклі.
Всі інші загинули згодом, від хвороб та природних катаклізмів, які потрясали смертельно поранену планету. Земля гинула невпинно і стрімко. А разом з нею гинуло та дичавіло людство, жалом неминучого вимирання доведене до тваринного існування.
Аж поки не був винайдений та поставлений Бар’єр.
На той час на Землі лишилося зовсім мало людей. Мало для того, щоб навіть через тисячу років хоч на чверть відродити свою попередню чисельність. Та, мабуть, достатньо, щоб експериментувати на побудові все нових, один від одного не кращих зразків суспільства. Суспільства в нових природних умовах, в яких не існував жоден суспільний устрій в історії Землі.
І врешті-решт кілька століть по тому ситуація стабілізувалася, сформувалося нове суспільство, була збудована нова всесвітня держава. Та яким сірим, одноманітним та страшним став цей світ! Замість неба – сірий Бар’єр, замість трави та дерев – гола земля з металевим запасом. Замість тварин по голому ґрунті човгали роботи.
Люди стали такими ж сірими, як і довколишнє середовище. Ні тобі сміху та веселощів, ні дитячого гармидеру та пустощів. Всі серйозні, все розраховано до хвилини, і до кінця життя. Жінку не відрізниш від чоловіка, дитину від дорослого.
Крім того, з часом запровадився жорсткий поділ на класи. Вищий, середній та брудний. Або, як стали їх називати пізніше – люди 1-го, 2-го, і 3-го ярусів, за місцем поселень, поділеним Великим та Малим Бар’єрами. І сталося так, що люди третього, брудного ярусу опинилися під землею. Вони заселяли чисельні приміщення, катакомби, коридори під землею, побудовані ще за часів створення Бар’єру, коли люди змушені були шукати там захисту від розгніваної Природи, від космічного випромінювання. Тут знаходили притулок найбідніші та найбезправніші. Жили тут за законами тваринного світу. Це був свого роду окремий світ, і разом з тим – осередок волі. Зі своїми правилами та законами, переступивши які, отримуєш жорстоке покарання, в більшості випадків – смерть.
Ефін походив саме звідти, з 3-го брудного ярусу. Все його дитинство пройшло в тісних проходах глибоко під землею, де навчитися виживати потрібно було ще змалечку. Невідомо чим він далі займався б, якби одного разу не знати звідки дістав величезну купу нікому тут не потрібних книг. Древніх, ще Старих Часів. Для рідних та малочисельних приятелів так і лишилося загадкою – як він навчився читати, оскільки ріс Ефін трохи відлюдкуватим та дивним. Час від часу вони разом з приятелями здійснювали вилазки до чужої зони, під самий Малий Бар’єр, головним чином в пошуках їжі. А також всіляких новин, чуток.
Мабуть, так і безґлуздо промайнуло б його життя в пошуках не знати чого, якби одного разу, вже підлітком, він випадково не потрапив під облаву на 2–му ярусі, яку час від часу здійснювала Влада. Цього разу відбирали міцних дітей для праці у заможних представників 2-го ярусу.
Розгубленого 15-тирічного хлопця схопили та запровадили до великої кімнати, наповненої такими ж обірванцями, як і він. Потім їх змусили вишикуватися у шеренґи і опустити голови. Після цього почався відбір. Відбирали найміцніших та найсильніших. На відміну від інших, Ефін усією душею прагнув-таки потрапити до робочої команди. Він вже все про себе вирішив. Він за будь-яку ціну вирішив більше не повертатися до затхлих шахт та сирих коридорів. За будь-яку ціну! Навіть якщо доведеться важко працювати. Вийти на волю!
І тому, коли відбирач пройшов повз Ефіна, не звернув на нього уваги, навіть на хвилю не затри-мався – хлопець не витримав і осмілився підняти голову, і благально глянути своїми великими сірими очима на відбирача. За що і поплатився, бо отримав такого ляпаса, що звалився на землю і кров тоненькою цівкою потекла з розбитої губи. Та Ефін вперто повернувся на своє місце, витер долонею кров і вже не опускав голови. Мабуть, цей вчинок і вирішив все, бо відбирач стримав розгніваного охоронця, зупинився зацікавленим поглядом на підліткові, а потім через хвилю легенько торкнувся своєю вказівкою плеча хлопця.
Важко зрозуміти, що коїлося в душі Ефіна в ті хвилини. Почуття боролися одне з одним. Страх перед незнайомим та чужим майбутнім, зацікавленість, раптове небажання покидати рідні підвали та відчайдушний потяг до давно омріяної волі, нового світу.
З цими почуттями Ефін разом з іншими відібраними сів до ліфта спецпризначення.
Дітей помістили на двотижневий карантин до спецлікарні. А коли він вперше вийшов звідти – йому аж запаморочилося від побаченого. Ефін вперше опинився за Малим Бар’єром. Відкритий простір, височезні хмарочоси, велика кількість людей одночасно в одному місці – все це потрясло його до глибини душі, йому аж дух перехопило. Коридори його рідного 3-го ярусу досягали найбільше півтора людського зросту, а в ширину і того менше. І люди, люди. Скрізь байдужі погляди людей.
Ефінові стало страшно…
Видали спеціальний одяг однакового сіро-синього кольору, наклеїли, ніби тавро, позначку “3-й ярус” і почали розвозити до замовників. Цікавість, поєднана з острахом, розпирала хлопця. Куди він потрапить? На важку роботу до фабрики чи до багатенького чиновничка-садиста? Ще дома, в шахтах, він іноді чув страшні історії про долю тих, хто вирвався з 3-го ярусу. Але Ефін сподівався на кращу долю. Сподівався, сподівався. . .
За тривожними роздумами не помітив, як разом з миловидною, але постриженою наголо жінкою піднявся на останній поверх хмарочосу. Опинившись в коридорі один, хлопчина розгубився. До яких дверей йому заходити, стукати чи ні? Але йому не прийшлося довго вирішувати – двері ліворуч самі відчинилися, і на порозі з’явився середнього віку чоловік з приємною посмішкою на вустах. Що відразу впало в очі Ефінові, так це те, що чоловік спирався на паличку, був дещо повним, що, однак, не псувало приємного враження про нього, і усмішка його сяяла великою кількістю золотих зубів
– Ну, заходь, хлопче. Не бійся, – голос незнайомця справляв таке ж приємне враження, як і зовнішність. – Мене звати Йонн Кейн. Це моє житло, – він обвів рукою величезну, як на розуміння Ефіна, кімнату. – Я керівник одного з відділів УМП, тобто Управління Міжчасових Подорожей. А тебе як звати?
– Ефін.
– Гаразд, Ефіне, А що ти вмієш робити?
Хлопець на хвилю задумався:
– Все.
Чоловік щиро засмівся.
– Та ти самовпевнений! Ну, добре, добре. Сідай, не бійся. Я розповім тобі про твої обов’язки... До речі , ти не голодний? Ні? Гаразд, ну тоді про їжу пізніше. Отже, з самого початку до твоїх обов’язків буде входити обслуговування роботів–прибиральників. Розклад їх роботи ось тут роздрукований… – раптом він осікся. – Вибач, я все забуваю, що ти з 3-го ярусу і, певно, не вмієш читати?
Замість відповіді Ефін мовчки взяв картку з розкладом і почав голосно читати, чітко вимовляючи кожне слово. Побачивши задоволену посмішку Йонн Кейна, він і собі посміхнувся. Вперше за весь час перебування у Вищих ярусах йому таки вдалося здивувати цього чоловіка!
Будівля Управління Міжчасових Подорожей була найвищою в цьому місті, у цьому ярусі і взагалі на всій планеті Земля. Керівник відділу, та член Ради УМП Йонн Кейн затримався на роботі до пізньої ночі, коли приміщення Управління майже обезлюдніло, і тільки невтомні роботи продовжували свою щоденну та нудну роботу. Просто Кейну необхідно було неофіційно
переговорити зі своїм старим приятелем, також членом Ради Хорром. Тема була настільки делікатною, що вийди вона за межі його кабінету – наслідки могли бути не передбачувані. Навіть для такого великого посадовця, як Йонн Кейн.
– Як ти не розумієш? Такого здібного та розумного хлопця годі пошукати навіть на І–му і 2–му ярусах? Реакція блискавична, миттєво засвоює матеріали.
– А ти забув про жорстке правило щодо навчання в Академії? Тільки представники Вищих ярусів! Ти розумієш, що тебе чекає, коли ти ні з того ні з сього почнеш оплачувати навчання цього дикуна?
– Ти хотів сказати цього самородка?
– Так, цього дикого самородка з 3-го світу.
– Такі люди потрібні УМП! Це єдине, що я знаю. А ще я знаю, що він не один такий. І в пошуках реалізації свого таланту вони рано чи пізно прибиваються до Ґрупи Змін.
– Але ж правила…
– То ти цього хочеш? Навіть з погляду вигоди.
– Ну, не знаю. Особисто я катеґорично проти.
– Знаєш що, а я його всиновлю.
– Та ти з ґлузду з’їхав, Йоне!
– Так-так, – збуджено вигукнув Кейн. – Я думаю що це зніме більшість проблем. Це єдиний вихід у цій ситуації.
Він мовчки стояв усміхнений серед своїх ровесників, випускників Другої Всесвітньої Академії. Він таки домігся свого! Він, Ефін Кейн, не повторив долі вихідців 3-го ярусу, що марнували своє життя на фабриках чи в прислузі. Що це – доля чи щасливий випадок, що йому трапився на дорозі добрий старий Кейн? Мабуть, таки доля.
Він був таким щасливим на той момент, що забув про свої страхи, переживання, забув, хто він є насправді. Йому 23 роки, він молодий, сильний, повний енерґії та натхнення. Чого ще?
В Академії Ефін захопився історією різних Реальностей. І це його захоплення не могло не торкнутися найбільшої проблеми, найбільшого головного болю Управління проблеми Ґрупи Змін. Та по чавши вивчати та заглиблюватися в суть справи, Ефін відразу ж збагнув: інформація, якою він володів, інформація, якою йому дозволялося користуватися, – одностороння, і тому далека від істинної. Це його дратувало, оскільки детально знаючи історію Землі, прекрасно розбираючись у всіх нюансах кожної з Реальностей, він не міг зрозуміти, навіщо це, кому це потрібно, чого добивається невловима Ґрупа Змін, що плодить різні варіанти історії, незважаючи на всі зусилля цілого УМП?
За більше як 500 років нової ери людство винайшло чимало способів втечі від реальності. Серед них і подорож у Часі. Для одних це стало дорогою забавою. Для інших – невичерпним джерелом знань. Та головним катеґоричним правилом для всіх було – невтручання в хід історії, щоб зберегти своє майбутнє.
Та знайшлася ґрупа людей, яка вирішила спробувати виправляти Історію, позбавляти таким чином людство від болю та страждань, від війн та хвороб. Роблячи складні розрахунки, вони почали з невеличких Змін, що мало впливали на загальний хід Історії.
Знаючи, чим це може загрожувати, Управлінням Міжчасових Подорожей були зроблені та установлені, починаючи з часів виникнення Землі, через рівні проміжки Фіксатори. Такий чином, скільки б Ґрупа Змін не втручалася в хід історії, вона не в змозі була її змінити, або завдати шкоди. От тільки виник один парадокс: втручаючись в Історію, Ґрупа Змін породжувала нову Реальність, яка могла існувати поряд з Головною. Це б нічого, якби одного разу вчені не відкрили, що реальності можуть перетинатися. Тоді УМП всерйоз зайнялося Ґрупою Змін. Виникла ціла наука, яка вивчала, аналізувала, розраховувала Зміни, їх наслідки. І якщо розрахунки показували, що 3міна несе загрозу Головній Реальності, то таку Реальність безжально знищували. А сама Ґрупа 3мін таким чином опинилася поза законом.
Одного суботнього ранку Ефін Кейн прокинувся за кілька секунд, до того, як мала прозвучати ніжна мелодія електронного будильника, з дивним передчуттям тривоги. Він лежав непорушно з відкритими очима, намагаючись виявити джерело свого неспокою. Мелодія будильника зазвучала одночасно із зумером відеофону. Екран ще не прояснів, а вже лунав голос старого Йонна Кейна, хоч Ефін ще не встиг ввімкнути зв’язок. Отже було застосовано канал надзвичайного зв’язку. А це за десятирічну кар’єру аґента 2-го ступеня УМП Ефіна Кейна траплялося тільки двічі.
– Ефіне, синку, прокидайся! Ти чуєш мене? Мерщій прокидайся!
– Вже не сплю. Трапилось щось?
– Оголошено надзвичайний стан в усьому Управлінні. Нарада керівників відділів та аґентів всіх ступенів за п’ятнадцять хвилин. Режим секретності №1.
Далі зв’язок було вимкнено. І жодних пояснень. У Ефіна пересохло в горлі. Мабуть справді сталося щось надзвичайно важливе та небезпечне. Такі застосовуючи заходи у їхньому відомстві не часто, та і старий ніколи не розмовляв з ним так офіційно та коротко. Отже – п’ятнадцять хвилин. Перш за все замовити аеротаксі, поголитися, вмитися, поїсти. Він ще добре встигає.
За дві хвилини до сьомої Ефін Кейн вже виходив з аеротаксі, що доставило його прямісінько на 34-й поверх будинку Управління. Зала нарад була повна співробітників. Ніколи ще Ефін не бачив їх всіх разом в одному місці. Ця обставина ще більше збуджувала та тривожила. Настрій був кепський. Це саме можна було сказати про кожного, хто прийшов сюди. Ефін шукав очима Йонна Кейна, але дарма. Натомість зявилася висока та суха постать самого Ниїра, незмінного начальника Управління Міжчасових Подорожей. Навіть всівшись за столом, він здавався надзвичайно високим.
– Увага, колеґи, – проскрипів його голос, підсилений мікрофонами.
– Отже, я змушений повідомити вам таке. Сьогодні о третій ранку була зафіксована Зміна Реальності. Аналітичний Відділ відразу ж терміново розпочав розрахунки максимального числа можливих наслідків та ступінь загрози Основній Реальності. Висновки я отримав півгодини тому. Ось вони, – він витяг довжелезний рулон паперу, густо списаний термінами, знаками та цифрами.
– Тут у нас число можливостей... так, максимально можливі зміни... Так, далі, – голосно на весь зал через мікрофони шепотів Ниїр, переглядаючи звіт Аналітичного відділу. Можливе число перетинів... Ага, ось! “Реальність загрози може сягнути прозначки “4” за шкалою Реблі” (хтось у залі присвиснув). Основна Реальність почне змінюватись вже через 10 годин 16 хвилин від моменту її виявлення, – він глянув на електронне табло. – Це означає – через 6 годин 12 хвилин.
Запала мертва тиша.
Через деякий час начальник Управління знову заговорив:
– Гірш за все те, я буду з вами відвертий, що вперше за історію УМП ми не змогли встановити ні точного часу Зміни, ні координат, ні змісту. А тому, – він заговорив голосніше, – триста п’ятдесят моїх найкращих аґентів, тобто ви, – Ниїр провів очима по залу, будете відправлені в різні часи і в різні ґеоґрафічні координати цієї Реальності.
Ефін Кейн піймав себе на думці, що зараз він думає не про унікальну та небезпечну подорож у інший вимір, а мріє, саме так, мріє про сонце, поля, небо, море, дощ – все те про що читав тільки в книгах. І мріяв... Та в його уяві дощ – це холодний душ, що ллється з неба, море – це дуже багато солоної води. Він розумом всі ці речі міг пояснити, а от уявити…
– Кожен з вас зараз отримає конверт з індивідуальним завданням: місцем та координатою висадки. Після цього ви пройдете годинний прискорений гіпнокурс психоадаптації. Наголошую, Земля в новій реальності територіально поділена на величезну кількість країн, населення яких спілкується ще більшою кількістю мов. Ми, звичайно, не могли встигнути зібрати зразки їх всіх. Але найбільш поширені з них розшифровані, та введені до проґрами навчання. У мене все. Сподіваюсь незабаром побачити кожного з вас у цьому залі здоровим та неушкодженим.
* * *
Сонце саме вставало, і його ще не було видно з-за соснового лісу, що ріс відразу ж за невеличкою річкою. Тільки його промені опалювали верхівки дерев, немов вогнем. Річка і очерет були оповиті густою пеленою туману. Стояла тиша, якщо не рахувати лементу пташок в лісі за річкою та кумкання жаб. Над усе старалися соловейки та зозулі.
Ефін був приголомшений, він був зачарований. Ось уже годину він сидів на горбочку біля самісінької води і ніби розтворився у цій природі, не міг отямитися, зосередитись. Так, він знав, що його перемістять в безлюдне місце і в той же час відносно недалеко великого населеного пункту. Але такої запаморочливої краси не чекав, навіть сотні разів перечитуючи це у древніх книгах.
Зусиллям волі Ефін змусив себе відірвати погляд від заворожуючої течії нешвидкої річки. От тобі і “потік холодної води”!
Він витяг карту і почав орієнтуватися. Так, ця річка називається Тетерів, а містечко, чиї будівлі он вже видніються – Ірпінь. Але йому потрібна була інша ціль, столиця цієї країни – Київ. Востаннє з задоволенням вдихнувши свіжого прохолодного повітря, розвідник пішов стежиною, лоґічно думаючи, що вона його кудись та виведе. І справді, невдовзі Ефін вийшов на асфальтовану дорогу, майже геть таку ж, якою покрита мало не вся поверхня його Землі. Це ще раз нагадало йому про завдання, з яким він сюди прибув.
Перше – йому потрібно було якось добратися до столиці, друге – йому потрібен помічник для початку, щоб хоч трохи почати орієнтуватися у цьому вимірові… Нараз роздуми його перервав шум двигуна, який все гучнішав і нарешті переріс у дикий нестерпний рев, аж поки з-за повороту на шаленій швидкості не вилетів двоколісний вид транспорту. Його осідлало якесь дівчисько. Ефін встиг лише помітити величезні окуляри та довге біле волосся, яке з задоволенням рвав вітер. Мотоцикл вже прошмигнув повз нього, як хлопець зробив спробу зупинити його помахом руки.
Здавалося, марно, але мотоцикл раптом круто розвернувся і на такій же швидкості під’їхав до Ефіна.
– Чого витріщився? Тобі до Києва? Тоді сідай і тримайся.
Не дуже привітна. За всю дорогу дівчина тільки раз прокричала, пересилюючи вітер:
– Тебе де викинути?
“Викинути”?.. Ага, може, це означає: “куди підвезти”?
– До центру, – гукнув їй у самісіньке вухо.
– Я бачу – ти приїжджий? – запитала білявка, коли вони в’їхали в місто, влилися в потік машин і стишили хід.
– Справді? А звідки?..
– Та все в тобі якесь нетутешнє: і поведінка, і, вибач, обличчя. Та чи бачиш ти кого-небудь у схожім на твій одяг? Чорний плащ серед літа, – вона знизала плечима. – Так куди тобі, може, до готелю?
– До готелю, – згодився Ефін.
– А до якого? Може, до “України”?
– До України? Ах так, до готелю “Україна”. Згоден.
– Так хто ж ти? – через деякий час запитала дівчина. – Може, шпигун? Ефін закляк на місці, не знаючи, як реагувати.
– Ні, мене звати Ян.
– Ян? Ти поляк, чех?
– Я угорець, – відповів хлопець, дотримуючись “леґенди”.
– А я Майя, – весело гукнула білява бестія. – Ти голодний?
І поки Ефін думав, що відповісти, вона вже зупинилася біля невеличкого кафе, припаркувала свого двоколесого диявола і повела дещо очманілого чужинця до порожніх у таку пору столиків...
“Вона бере ініціативу на себе, – застережив сам себе Ефін. – Ну, раз так, дозвольте відрекомендуватися – Ян Сегеді. Студент четвертого курсу Печського університету. Вивчаю побут та культуру східних слов’ян, зокрема вашої України.
– А у нас в Києві що, практика? – запитала Майя, подаючи хлопцеві каву з пиріжком.
– Практика?.. Ні, ми досліджуємо історію і культуру України на побутовому рівні. Так би мовити, інший, ненауковий, новий погляд на старі проблеми.
– Здорово! Хто ж таке придумав?
– Ми самі, студенти.
– Цікава ідея, – Майя задумливо посьорбувала гарячу каву. – А ти чому не п’єш?
– Що? Ах, так. Дякую, – і Ефін з величезний зусиллям волі зробив вигляд, що ця їжа, це питво – звичайні для нього речі.
– А знаєш, – нарешті заговорила дівчина. – Я також студентка. Майя Кирпоніс, другий курс історичного факультету Київського Національного університету. Пощастило мені, правда?
Ефін не повірив своїм вухам: “Оце так! Це ж те – що треба”.
– А знаєш що, я мешкаю неподалік “України”. Спочатку ми поставимо мого мотоцикла, а потім підемо влаштовувати тебе в готель. Гаразд? Мене страшно зацікавила ваша ідея. І як це ми у себе до такого не додумались?
Всю дорогу до готелю Майя про щось розповідала: про свою ґрупу, про захоплення і про викладачів, про історію Києва і тих місць, де вони проїжджали. І Ефін так захопився, слухаючи її, що на деякий час забув, хто він є насправді .
Ефін довго лежав з відкритими очима. Він думав. І думи його були невеселі. УМП обов’язково знищить Нео Землю. Адже справді, нова Реальність, перетинаючись з Основною, становить їй серйозну загрозу. Та заслали їх, майже всіх аґентів Управління, не стільки для того, щоб науково дослідити та вивчити новий світ, скільки по крупинках збираючи історичні факти, знайти, де саме було змінено хід історії. Як тільки це знайдуть, дані будуть подані в Аналітичний відділ Управління, і... Нову Реальність буде знищено. Не вперше і не востаннє. Проте – назавжди.
Але чому Ефін так шкодував про це? Чому він не хоче нищити цей світ? Чому? Так, він не ідеальний: час від часу жахливі війни, голод, хвороби, величезна соціальна несправедливість, людство кілька разів стояло на порозі самознищення… Але все одно – цей зелений світ прекрасний! Бо на зміну війні приходить мир, на зміну плачу – сміх. Хіба може вважатися кращим світ, де нема ні плачу, ні сміху, ні радості, ні горя? Невже суспільство його виміру, яке знищило свою Землю, краще за це?
Кінець першої частини.
Немає коментарів:
Дописати коментар