1988 року народження, м.Баранівка, учениця 8 класу Баранівської ЗОШ №1. Друкувалась у періодиці. У 2002 році зайняла ІІІ місце в обласному конкурсі на кращий твір про податки.
Нора
Оповідання
Теплий серпневий ранок приніс радість у сім’ю. Мала Тетянка, прокинувшись, побачила за вікном велику юрбу. Жінки, сміючись, мабуть, варили обід, бо пахло чимось смачненьким. Чоловіки щось майстрували.
– Що вони тут всі роблять? – запитала у старшого брата Іванка.
– Лелека приніс нам сестричку? – радісно повідомив.
О, яке це щастя! Тепер вона матиме з ким гратися, бо братик завжди її покидає і вовтузиться цілий день у пісочниці з сусідськими хлопчаками.
За півгодини вони уже побачили немовлятко, яке захотіли назвати Оленкою. Так вирішив Іванко.
Потім бігали між людьми та слухали цікаві розповіді. Але швидко їм це набридло. Сьогодні ніхто не звертав на них уваги, навпаки – всі турбувалися тільки про маленьку дівчинку.
Іванко випросив у мами дозволу піти з Танею в поле.
– Тільки глядіть! Не відходьте один від одного! – наказала мама...
У полі Іванко почав шукати собі пригод. А мала Таня збирала букет для мами. Через декілька хвилин їй це надокучило, і вона лягла серед розмаїття трав. По небу пливли хмари, поважно пересовуючи свої вимальовані боки. Навкруги така краса...
Раптом Тетянку розбудив голос:
– Чому це ти тут розляглася? – зневажливо спитав Іванко.
– І гарне ж цього року літо, правда?
– О-о-о! Знайшла над чим думати. Якби ти бачила, що я знайшов...
– Що?!
У сестрички вмить заблищали очі, і вона підвела до нього голову.
– Нору! Справжню!
– А чия ж вона?
– Ходімо, подивимось.
Зверху нора була дуже великою. Таня аж подих затамувала, а потім... Вона раптом захотіла дізнатися, чиє це житло і чи є хто там зараз. Іванко погодився на це і наказав Тані шукати палицю, щоб виманити отого звірка, який там ховається.
“Доки вона її знайде...” – подумав хлопчик і... повільно почав опускати ногу під землю. “Зараз прийде Тетяна, а я вже знатиму, хто там, – радів він. І враз побачив постать сестри, яка вже поверталася. “Треба поспішати!” – вирішив він і, не довго думаючи, з усієї сили пхнув ногу в нору. Уже й коліна не було видно, а до кінця чийогось дому ще не дістав. Аж раптом... Матінко рідна, що це таке?! Він різко сіпонув, але ногу витягнути не зміг. Сильно застрягла, йому було боляче, далі зробив ще одну спробу, та марно... За мить тишу цього серпневого дня прорізав страшний дитячий вереск.
Таня, кинувши палицю, побігла до брата “Що ж я накоїла, – прокликала вона себе, – мама ж казала, щоб ні кроку від Іванка!”
Підбігши до нього, вона побачила страшну картину: брат то блід до кольору молока, то червонів, та так, що, здавалося, з його обличчя зараз піде кров. Його вуста були відкриті, вони намагалися щось сказати, але не в змозі були: від того крику. З жахом Таня кинулася додому по допомогу, але Іванко, зібравши останні сили, крикнув їй услід:
– Сестричко, вернися.
Більше нічого сказати не міг. Сили залишили його. Дівчинка почала витягати ногу брата. Вона дуже розпухла і, незважаючи на зусилля, залишалася в “коморі”. Брат, навіть знепритомнівши, видушував із себе страшні крики болю. Зловісна змія, вкусивши своїми гострими зубами, впустила у нього отруту.
Таня побігла по допомогу. І уже через годину братик був вдома. Його гаряче червоне лице обливали болісні сльози матері. Батько пішов по лікаря. Незабаром і мама пішла, бо ніяк не могла дочекатися їх.
Сестричка усе сиділа біля брата. Він ніяк не міг заснути. З його білих вуст виливалися звуки болю. Якими страшними вони були! А Таня усе себе винила: “Навіщо я так зробила, навіщо кинула його?! Це все через мене.” Подумки перебирала слова лікаря: “Коли у нього спаде жар, то дайте йому ліків, і він одразу засне.” І як жадала вона цього, прикладаючи до Іванкового чола ганчірку, вимочену в холодній воді. Нараз братик якось сильно схопив її за руку. Важко дихаючи, він, напевно, хотів сказати щось дуже важливе. Але це у нього не виходило. Тільки сухо ворушив вустами. Потім, не маючи більше сил, знову відкинувся на подушку. І, жадібно хапаючи повітря, тримаючись за Танину руку, сказав такі слова:
– Таню! Я вас усіх дуже люблю!
І став повільно опускатися на ліжко. Його чоло повільно охолоджувалося. І Таня з думкою про видужання Іванка миттю злетіла зі стільчика та побігла на кухню. Там вона взяла ліків та води і – миттю до брата. Підвела його голову, поклала на руки. Ліки, розведені у воді, лила у відкритий рот, не бачачи того, що із кутиків вуст вони текли струмком...
І тут почула, як відчиняються двері.
– Мамо! – гукнула. – Мамо! Івасик видужав!
У душі матері загорівся вогонь, і вона на радощах кинулася до постелі сина. Батько, не тямлячи себе від радості, мало не підіймав на руках лікаря. І тут... Веселощі прорізала блискавка розпачливого крику. Усі вбігли до кімнати і побачили жахливу картину: мати приголублювала на руках сина і, вся в сльозах, кричала:
– Проснись, синочку, не помирай!!!
Мала Таня, не розуміючи, що сталося, злякалася за маму і почала плакати теж. Батько рвав на собі волосся. Оленка теж синіла від крику у колисці...
Усім селом проводжали Іванка в останній путь. Матір, сиву від горя, вели попід руки жінки. Батько ледве-ледве ішов сам. Таня везла візочок з меншою сестричкою. І плакала, плакала, плакала...
Немає коментарів:
Дописати коментар