Валентина Налапко. Вірш: "Виливаюсь у простір...". Проза: Вітер, Волошка, Лабіринт

Валентина НАЛАПКО

* * *
Виливаюсь у простір
Ось я
Щось самотньо
Вільно й порожньо
вдосталь
Просить двоногий світ
тисне
Вийти з притаманної
Сірості .
РИТМУ
ФАТУМІВ
І ПОСЛІДОВНОСТІ
ВИПАДКІВ
Я завагітніла
виродком
зізнання


Вітер

Чом вітер не дарує крила, а лише напуває свободою, миттєвість - і ти вже на землі. І мусиш ходити по ній, здирати ноги на камені і мріяти, мріяти про небесну легкість. Кожен рік відбирає здатність летіти - польоту крізь небуття, буденність, догматичність, навіть думкою. Кожен порух тіла, погляд очей має свою назву - страх перед незрозумілістю. Я йду до тебе по найтоншій нитці обережності, необережно хиткими кроками, крізь апробації і осуд. Скажи мені: чом життя не дарує вічність, а лише напуває жадобою до себе?


Волошка

Дивно, я ніколи не бачила волошки. Можливо, й бачила колись, але ніхто не сказав, що це саме ця квітка. А ще найдивніше те, що я завше ототожнювала себе з нею, мені дуже подобалася її назва, не бачивши, я уявляла її пелюстки, стебельце, які гармонійно поєднувалися. Хоча чула, що волошка - це невеличка блакитна квіточка, що дуже поширена в нашій місцевості. Хтось навіть намагався намалювати її мені, щоб вже остаточно здогадалася яка вона. Але ні, я зовсім не могла впізнати тебе в тих кострубатих малюночках: ти зовсім інша.
В мистецтві іноді кажуть, що не є головним змалювати точну копію якогось предмета, а відобразити те, яким чином він на тебе впливає.
Так само і я, моя волошко, малюю тебе без чітких контурів: так цікавіше, бо зможеш вилитись у все, що захочеш.
Волошка-воля-небо-вітер-во-лошка-неохоплена моя квітка.
А, можливо, волошка - це я, яка вродилась десь на полі, і малюють мене в кострубатих лініях невмілі руки, але ж насправді я зовсім інша.


Лабіринт

Не хочу виходити з лабіринту кімнати: в ній так затишно і спокійно. Притаманна прямокутність стель, вікон, стін поглинає тіло. З закритими очима знайду будь-яку шпарку. Навіть небо у вікні моє, лози винограду, хмари, жовтаве сонце - все, ніби намальоване на склі. Надворі вже не торкнешся, не знайдеш неба, що говорить зі мною. Розчиняться в безмежності простору мої хмари, врешті і я - серед тисяч лабіринтів вулиць, поглядів, е не варто закривати очі: спіткнешся серед бездуму речей, а хтось скаже: «Загадай бажання - скотилась ще одна зірка».

Валентина Налапко. Вірш: "Виливаюсь у простір...". Проза: Вітер, Волошка, Лабіринт / Неабищо : поетичний збірник / Ред.: Михайло Жайворон. - Житомир : Житомир [видавництво], 2002. - 20 с. - С. 12.