Людмила Сайко. Вірші: "Плутались...", "Підошвою човна...", "У глибинній тиші...", "У бузинового цвіту...", "Вичавиш звуки...", "У долонях твоїх загубилося літо...", "Ручка одягла ковпачок...", "Паростки фальшивих...", "Розбіглись гіркі паралелі...", "Змочиш у тиші ноги босі...", "Сновигають сни бруківкою мокрою...", "Іскри іржавого сміху..."

Людмила САЙКО

* * *
Плутались
пальці
у танці
повільному
плутались
кроки
у криках
порожнечі
плутались
тіні
у тенетах
розпачу
плутались
мрії
у марності
марень
плутався
грім
у ґратах
неба

* *

Б.К.М.

Підошвою човна
стираєш воду річки,
очима знов блукаєш
в старих німих
дзеркалах
і порухом сердечним
здіймаєшся трагічно.

... А я
лиш відмахнулась:
це все вже відзвучало.

* * *
У глибинній тиші
розіллється мрія
як німе волання
мертвої нудьги,
засміється болем
яблуко осіннє,
як уста червиві
сонце обпече...

* * *
У бузинового цвіту
гіркуватий присмак...
Крізь калюжу невмиту
просвічують риси
роздертого на клапті неба...

* * *
Вичавиш звуки
із пісні.
Розчавиш каміння
на ґрати.
Всміхнешся -
на усмішки прісні.
В багнюці -
а треба стояти.
Роздратоване сонце
блисне.
Змією пролізе
повз тебе,
стіни і світ
ненависні.
Дитина ридає.
Не треба!

* * *

К.С.

У долонях твоїх загубилося літо, розчинилось росою, лягло на чоло.
Соковите натхнення очима зігріте точить рядків виноградне вино.

* * *
Ручка одягла ковпачок.
Заховала дурні думки.

* * *
Паростки фальшивих
фраз
вкорінюються
у повітря,
роздирають
легкі,
бульбашкові погляди,
щиро приправлені
краденою усмішкою...

* * *

Р.З.

Розбіглись гіркі паралелі,
вже роздмухує вітер пташок,
і у спину ще дихають двері.
Ми пішли, ти пішла, він пішов...

І трамваї об сіру бруківку
розкресають суцільне колись, доживають короткого віку
всі слова, що від сліз розпливлись...

* * *
Змочиш у тиші ноги босі,
розкрутиш волосся краплини,
зажмурені болем уста
і досі крізь крапки небокраю линуть
до чола...

А десь у зими (чи, може, то літо)
розтоптані ноги болять і болять,
крізь тонке вікно душа буде щеміти,
і на світанку давно вже не сплять. Стомились...

Крізь струни стрімкі дерев
темношкірих
роз'ятрені мороком очі дрімають,
не можу зібрати марення сірі
у кошик...
А місяць кохає
відьом.

Десь верболози, покручені смутком,
розбризкують світла хоч краплі,
я закохалась, місяць був свідком,
із цілунків вдягла коралі...

* * *
Сновигають сни бруківкою мокрою,
розмотує вічність втрачений вітер,
петлі видовбує смуток із тіні
«По чім у вас сльози?»..

З того боку Дніпра сірочезного
вкрадливо вії розприскує дощ,
стомився вже красти надії жебрачі «Подайте слова!»

За садом, де мокрий будинок нудьгує,
у грішній печі випікають верлібри -
гіркі і сумні, і кислі, мов оцет,
розлітаються швидко на крихкі слова
(для інших)...

* * *
Іскри іржавого сміху
ховаєш у глиб просторову,
в потилицю дмухають очі,
іскряться, роз'їдають думки, 
і в своїм надбанні безтілеснім
шукаєш непомітну шпарину,
щоб сховатись і крапкою впасти
на тяжкий обважнілий рядок.

Людмила Сайко. Вірші: "Плутались...", "Підошвою човна...", "У глибинній тиші...", "У бузинового цвіту...", "Вичавиш звуки...", "У долонях твоїх загубилося літо...", "Ручка одягла ковпачок...", "Паростки фальшивих...", "Розбіглись гіркі паралелі...", "Змочиш у тиші ноги босі...", "Сновигають сни бруківкою мокрою...", "Іскри іржавого сміху..." / Неабищо : поетичний збірник / Ред.: Михайло Жайворон. - Житомир : Житомир [видавництво], 2002. - 20 с. - С. 14-15.