понеділок, 3 вересня 2018 р.

Павло Успенський. Проза: Осінні роздуми, Осінь

Павло УСПЕНСЬКИЙ

Народився 6 серпня 1988 року у м.Херсоні. Після закінчення 8-го класу Бердичівської ЗОШ у 2002 р. вступив до Житомирського обласного педаґоґічного ліцею.


Осінні роздуми

Я давно тут не був. Важко визнати, але я вже жалкую, що знов приїхав сюди.
Не розумію, як тут можна жити: це не місто – царство буденщини. Люди ходять по вулицях, але ніхто не посміхається. Сірі будинки, темний одяг, чорні машини, сірий асфальт. Навіть небо, доповнюючи цю картину, посіріло і затягло хмарами сонце.
Спускаюся через Дніпровський парк до річки. І навіть сюди в цей куточок спокою і краси забралися “юні геологи”: ті каруселі, на яких в дитинстві я так полюбляв кататися, стоять неробочі, розібрані...
Як добре! Я завтра їду з цього міста, яке я так любив, а зараз ненавиджу. Жовтий квиток на поїзд – єдине в цьому місті, що не наводить сум.
Нарешті в поїзді! Дорога має бути приємною, адже через тринадцять годин я буду вдома.
Чому поїзд не рушає – стоїть. Чому так довго? Чи не можна швидше?
Найкращий спосіб “вбити час” – заснути. Сон прийшов дуже швидко. Прокинувся я вже за кілька десятків кілометрів до моєї станції. Але чомусь і тут усе сіре. І люди такі ж невеселі, і вулиці, і будинки... Тільки листя розфарбовує місто у різні кольори. Дерева палають осіннім вогнем. Цей вогонь захопив усе навкруги.
Почав накрапувати дощик, немовби намагаючись загасити цю пожежу. Але це неможливо. Занадто сильно вона розгорілася.
Хто ж загасить її? Як з нею боротися? Невже це назавжди? Ні! Її переможе зима...


Осінь

Ніч. Він повільно підіймався на дах будинку. “Сімсот двадцять три, сімсот двадцять чотири, сімсот двадцять п’ять... Скільки ще сходинок? Може, не варто? Вісімсот... Навіщо це мені? Що я там забув? Вісімсот п’ятдесят”. Кожна сходинка була порахована. А навіщо? Він піднявся на дах, став на край. Іще один крок...
“Бути чи не бути? – ось питання... Що це зі мною? Шекспір. Як я його ненавижду! Що мені робити? Зробити один крок чи повернутися додому? Кину монетку. Чи я забув її? Ні, не забув. Орел чи решка? Орел... Ні, тільки не це! Яка прикрість, вона полетіла вниз. Може, й мені за нею? Хочу розслабитись. Увімкну плеєр востаннє. Ненавиджу цю музику”.
Він вийняв касету і кинув її за монеткою вниз... Це був його улюблений збірник.
“Я хочу жити”, – вирвалось із його грудей. Він повернувся і впевненим кроком пішов назад. Зайшов у квартиру. Вмикає музику... Ні. Це вже не для нього. Він скидає ці касети на підлогу і починає трощити, але помічає касету, яку давно не слухав. Це рок. Це повільний артрок. Спокійні звуки вливаються в мозок, стираючи краплі поту з великих півкуль.
“Все починаю спочатку”. Підходить до вікна – вже починає світати... Він ніколи не бачив світанку, але чомусь це навіяло сум. І чомусь так захотілося спати.
Він ліг і заснув як дитина. Так йому не спалось давно. Коли він прокинувся, то побачив, що йде дощ. Поглянув на годинник – шістнадцята давдцять п’ять. По усій підлозі розкидані порвані бобіни і дрібні шматочки пластмаси.
Одягає куртку. Виходить на вулицю. Сірий день, сірий дощ, сіре небо, сіра бруківка і жовте листя, яке звисока сиплеться прямо в долоні.
“Бігти. Бігти. Бігти. Щодуху бігти”, – казав мозок.
“Бігти. Бігти”, – підказувало серце.
“Бігти. Бігти”, – відбивали вени.
І він побіг, немов кудись не встигає. Туфлі стукають по бруківці. Вона стала слизькою, і він, послизнувшись, упав. Бруківка, охолоджена осінню, здалась йому теплою, навіть гарячою. І він засміявся. Цей сміх відбився у сірих стінах безлюдної вулиці.
Проїхав трамвай, обдавши його брудними сірими краплями. Але він на це не зважав. Йому стало легко. Так легко, як ніколи до цього не було.
А осінь продовжувала застеляти йому дорогу жовтою ковдрою...


Павло Успенський. Осінні роздуми, Осінь : проза / Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.91-92.

Немає коментарів:

Дописати коментар