Народилася 1980 року в Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу №30, Житомирський державний педеґоґічний університет. Друкувалася в журналі «Авжеж!», літературно-мистецьких альменахах «Зустріч ’99» та «Зустріч 2000 - 2001». Автор збірки оповідань «Бігти по небу» (1998 р.). Готує до друку збірку прози «Заблокована романтика». Аспірантка кафедри української літератури ЖДПУ.
Пастелі
Посвята З. Р.
Жінка стелить мені постіль.Простирадло. Ковдра. Ти. Біла. Але я не ляжу поруч. Піду.
– У тебе СНІД?
– Так.
Банально. Торкався тіла. Ніч. Зорі топились в очах. Спалахи. Місяць падав униз. Тепло.
– Любиш?
Не знав. Руками. Близько.
– Любиш?
Не знав. Та й він – ні.
Банально. Вперше. Тиждень минув.
– Пробач.
– У нас СНІД?
– Так.
Жінка зачинила двері. Тихо. Пішла. Добре. Ховаю обличчя в руки. Очі. Сухість. Але капає.
– У мене СНІД?
Тиша.
– У мене СНІД?
Тиша.
Сам собі голосно:
– Так!
Аналізи. Кров скапує. Рукавички білі – тонкі пальчики. Сховати рожевість за блискітками. Крапелька.
– Ви ще не хворий, лише інфікований.
Лише. Нервозно руки вниз.
– Вам потрібно.
– Ні. Дякую.
Вирішив.
– Не треба. Просто жити.
Пішов.
Зимно. Сніг тане на обличчі. Теплий. Живий. Крокую. Далі. Машини. Легко вмерти. Не треба.
Жити.
Жити.
Мертвим, де серце...
Але жити.
Сніг. Тане. Подих.
Зміст буття віднайти. Брудна білизна. Хто випере? Снігом. Бруд з-під колес.
Жити.
Дома. До батареї. Тепло. На підвіконні вмерли квіти. У сміття пелюстки. Кинув.
Дзвінок.
– Вибачте, але це...
– Я!
– Він помирає.
– Буду.
Зміст віднайдено.
Лежиш. Втомлений і напівживий. Смерть і Самотність по кутках. Але хіба сподівався іншого?
Стогін. Поруч за руку. Боже! Де твої очі – біль. Хто ти? Огида.
Твоє тіло. Треба схилитися і поруч лягти.
– Ти?
Прокинувся. Жовті брови супиш.
– Я.
– Вмираю. Пити.
Буду з тобою до крапки. Години. Штрихована сутність життя. Тримаю твою нитку. Розірвані кінчики.
Нудить. Клята санітарка обіда.
Скільки болю! Треба. Шарпаєшся.
– Спокійно. Допоможу.
– Ні. Сам здохну.
– Житимеш.
– Смієшся?
– Принаймі, доки я.
– Пам“ять?
Нудить. Підлога залита тобою. Шукаю ганчірку. А ти вже закрив очі. Стій.
Мертвий.
Стій!
Лікарі. Штовхають мене. Зайвий, бо живий. Тікаю.
Ховали вдень. Кісточка до кісточки. Гілля дерев падало до долу.
Я йшов додому. П“яне збіговисько.
– Ні, краще жити.
Рішення пульсують. Тонкі нитки – нерви.
Вона стоїть біля дерева. Самотня.
– Слухай, є справа.
– Давай.
І додому втрьох. Я. Вона. СНІД.
Зранку цілую обідок помади. Пішла. Одягаюсь.
– Не хочу пафосно, але вперед!
Їх вже п’ять, але то не для рахунку. Я боюсь, коли вони закривають очі.
Крик. Білі білки. Яма рота. Пішов.
Палю. Ковтаю пігулки і йду до шостого.
Дівчина-дитина.
– Привіт.
– Забирайся.
– За умови.
– Якої?
– Ти підеш зі мною.
– Дурень.
– Гірше. Дай руку.
Вона потім закриє очі.
Вона потім – крик.
Потім – яма рота.
Але зараз...
– Дай руку.
Жінка повернулася і постелила. Постіль. Біла і м“яка.
– Лягай поруч.
– Ні.
– Я хочу бути з тобою.
– Ні.
– Через кохання помремо разом.
– Ні.
– Чому?
– Я збираюся жити.
Депресувалися чуття. Імла на плечі. Кільця диму. Палю. Кінокадри в очі – минуле. Гадюкою спомини. Серце лунко серед тиші стугонить.
Суїцидальний настрій через губи – сірий подих.
Дзвінок.
Надокучливої тиші дурненький гість. Чекаю повторень.
Дзвінок.
Чуття загострюються. Спрацьовують м“язи. Звичка рухатися.
Дзвінок.
І я. І він. І я. І він переміг.
– Слухаю.
– Привіт.
– Здоров.
– Як життя?
– Біле.
– Є привід дещо у нього записати. Їдемо в гори.
Мовчки погоджуюсь. Він знає. Каже.
– О шостій на вокзалі.
І знову мовчки.
Депресію у кут до брудних шкарпеток.
-Вперед.
Ні, то не радість. Жадоба життя. Жадоба.
Дві йдуть з нами. Одна лається, а інша – Мовчазна.
– Стій, лайлива.
Ображено йде далі. Веселун у блакитному сміється. Шепочуться.
– Ходи набери води.
Йду. Хлюп. Водяний язик у відро. Повертаюся. Хаос.
– Що сталося?
– Треба змотуватись. Вона кинулась вниз.
Я заглядаю. Лайлива лежить мертва. Кров.
– Рятувати.
Кидаюся вниз до неї. Дряпаюся і майже лечу.
Руками – пульс. Ще жива!
– Дівчинко...
Згори регіт. Веселун сміється. Господи!
Лайлива на ногах. Вона б’є мене в обличчя.
Жива! Поштовх. Вниз летіти. Все в крові. Тримаюся напівсило. Все.
Злякано метушаться над головою.
– Треба його витягти.
– Здурів, він весь у крові.
– А ти що, крові не бачив?
– У нього СНІД.
Мовчки тікають.
А я – умру. Не благатиму. Господи, дай сили.
Якщо вмерти – то не зараз. Жити.
Пальці білі і прозорі. Ще трохи і летіти.
Порожнє небо знизу, а зверху, мабуть, Він. Господи, якщо ти є... Ти є?
Без надії.
І раптом Мовчазна:
– Дай руку.
– Я в крові.
– Дай руку.
– У мене СНІД.
– Дай руку.
– Дівчинко, забирайся.
А жити хочеться.
– Дай руку.
І егоїзм перемагає. Чіпляюся.
Слабенька. Тягне. Твердінь. Хапаю її за руки.
– Біжи мити.
– Нехай, зараз.
– Чому ти це зробила?
– Хіба б ти покинув мене?
Обличчям у землю. Вгризаюся в чорне. Сльози. Вперше за останній час.
Миє руки. Світла.
Вони збираються кожного тижня.
Неділя. Заходять тихо. Сідають. А потім... Слова. То молитва.
А я споглядаю. Цікавість. Мрійно і тепло. Сную думками.
Мовчазна говорить. Біль. Підводжуся.
– Пробачте.
Йду. Жити інакше. Вона за мною:
– Чому ти пішов?
– Мені там тяжко.
– Не прийдеш?
– Ні. Але від тепер я знаю – Він є.
– Я молитимусь за тебе.
Йду.
Тихо.
Сумно.
Але я живий.
Рухаюсь.
Втома.
Малярка. Знайомство. Фарби. Мазки. Дивно.
– Приходь, я буду тебе штрихувати.
– Коли?
– Сьогодні.
Малярка творить мене.
– Вимкни годинник.
– Навіщо?
– Будемо довше жити.
І я вірю їй.
– Хочу бачити.
– Нетерплячка. Але ходи.
Дивлюсь. То я. Знаю. Більше ніхто не вгадає. Модерн.
– Хочеш спробувати?
Вагаюся. Руки забули. Але...
Я малюю пастелі.
– Гарно?
– Побачимо.
Малярка мала грип. Банально тече з носа. Дряпає гарно. Що це?
У гарячці домальовую. Мазок... і на коліна. Палає голова. Жовта мурашка бігає по повіках. Хруп! Хтось їсть зіниці.
Мазок. Яскраво. Коло. Підвестися. Мазок. Жовта мурашка перебігає на язика. Гірко. Ніжки на зубах. Мазок. Падіння. Шпок! Вітер. Очі.
Стеля висить хмариною. Фігура жінки. Сосок близько рота. Крап. Молоко. Темніє. Чорне тіло. Крап. Шоколад. Вона лягає на мене. Крейдяна. Все. Крап.
Маленька медсестра метушиться. Моя кров звиса у склянці – банці. Зелене стікає у вену. Біль.
Губи репані. Злизую кров.
– Пити.
– Не можна.
Шарпаю простирадло. Сила. Тільки здається. Насправді шкряботиння. Мишача сила.
Досить.
– Пити.
– Лікар заборонив протягом години.
Краплю на гарячого язика.
– Я – дракон!
Вона злякана. Думає – марно. Нехай.
Година розкладається на краплі бажаної води.
– Пити.
Ложку до рота. Говорять про температуру.Мою. Певно.
– Пити.
Ще ложка.
– Дякую. Ви мене втопили.
– Марить.
– Досить, то я жартую.
Але їй не смішно. Збудити почуття гумору...
– Помре?
– Кажуть лікарі.
Оглядаю кімнату. Порожня. Хто говорить?
Ложка води.
– Марить.
Прокинувся. Гарячий хвіст перетворюється в крапку.
Згорає у хмарах. День.
– Як ви?
Торкаюся руки. Тепла.
– Живий.
Посміхається.
– У вас таки є почуття гумору.
Посміхається.
– Зараз вколю ліки. Відпочивайте.
Йде. Дивуюся їй. Добра. Спати.
Туп – туп – туп – летить Малярка.
Двері.
Шалена.
Хапає за руку.
– Признавайся, раніше малював?
– Ніколи.
– Брешеш?
– Після закінчення інституту – ніколи.
– Малярське?
– Так.
– Брехун. Мої хлопці вивісили твою картину. Фурор.
Задихається щастям. Світиться.
– Не смій вмирати. Тобі ще жити.
Посмішка. Скрип. Встаю. Падаю. Слабість.
– Нічого,- на її злякані очі,- прорвусь.
Тієї ночі посивів, але вижив. Серце. Биття. Тиша. Биття. Серце.
Дім. Повернення. Малюю.
Фарби стікають по пальцях. Блищать. Масляні. Але стікають.
Годинник знову пішов. Малярка сидить поруч.
– Може, кави?
– Може.
Але кави не було. Падіння. Сирени. Я знову знизу. Що далі?
Смерть?
Життя. Вирвався. Каліка. Відомий маляр. Те саме. Відмовили ноги. Катаюся.
Мовчазна повертає каталку. Вперед.
– Малярка пішла?
– Так.
– Ти підеш?
– Ні.
– Я піду?
– Поїдемо.
– Сміх. Каліка. Весело. Мовчазна – каталка – я.
– Пам“ятаєш гори?
– Так.
– Ти врятувала життя.
– Ні. Я врятувала тебе.
– Дякую за щирість.
Малюю сидячи. З власного волосся роблю пензлі. Руки. Пальці-нитки. Зрадливо тремтять. Заблизько.
Американець. Гроші. Мої картини летять до зірок. Я лечу поруч.
Блискучі лікарні. Мовчазна тулиться до ніг. Шепіт про нові ліки.
Вночі я тікаю.
Каталка шинами по асфальту. За спиною машини. Каблучки. Цок-цок. Англійська.
– Хто ти?
– Жінка.
Бачу адамове яблуко.
– Хто ти?
– Жінка.
Очі шукають крізь спідницю те.
– Хто ти?
– Трансвестит.
Ніч. Зірки. Цоки каблучків.
– А ти що тут робиш?
– Катаюся.
– Один?
– Так.
– Давай разом?
– Давай.
Шурхіт шин і цокання.
– Ти самотня?
– Так. Сьогодні не працюю.
– Я про інше.
– Ні.
– Чому?
– Ти поруч.
Ми блукаємо вулицями міста.
– Давай до мене.
– Ні.
– Чому?
– Я вмираю.
– Що?
– СНІД.
Вона палить. Кільця. Дим.
Ні краплі.
Ні подиху.
Кільця.
Куди ми?
Ранок павутиною
Завтра я прокинуся. Відкрию очі – біле. Закрию очі – біле.
Жінка заплаче.
Мовчазна помолиться.
Трансвестит згадає, ховаючи за жіночі трусики себе.
Завтра.
А сьогодні. Я. Живу. Поки.
Знаєш, найгірше – це чекання.
Немає коментарів:
Дописати коментар