Вероніка Кавун. Вірші: "... А завтра буде все, як завжди...", "... От-от народишся. Розіб'єш лати бруньки...", "Сузір'я кленів. Шурхіт зоряного листя...", Сіті мого sity, Божевілля, Акорд, Все

Вероніка КАВУН

* * *
... А завтра буде все, як завжди
Забутий біль чужих образ...
Безкрів'я сліз. Безправ'я зради.
І щира безпардонність фраз.
Це лиш сьогодні я, мов шлях,
До крові збитий каблуками...
Бездарний плач. Бездонний страх.
І біль — безглуздий до нестями.

* * *
... От-от народишся. Розіб'єш лати бруньки,
її невидиму фарфорову облогу...
От-от здіймешся невагомим поцілунком,
летким метеликом на мій одквітлип стогін...
От-от ти музикою виллєшся у спалах
і розіб'єшся на прозор грона нот...
Так в мутній гладі, що розбризкана в дзеркалах,
цвіте незаймано останній твій акорд.

* * *
Сузір'я кленів. Шурхіт зоряного листя,
І стежку долі дощ заквітчує слізьми.
Строф павутиння... Ми умиті розлилися,
От—от здіймемось — і у вирій, до зими.
Асфальт, мов сніг, тьмяніє відблиском осіннім,
Так пружно тихо, мовби вимерли слова...
Каштан розбризкує ридання клавесинні.
Дзвенить кульбаба.
Спить заплакана трава.


Сіті мого sity

механічна упевненість в рухах.
Крок... ще крок... алгоритми прості. Омела — зграя вицвілих круків. Каблуками прострелений сніг... Вузлуватими пальцями міста
Ти затиснеш мене в кулак
І під янголів оплески й свисти Обірветься останній такт...
Тільки вибухне все це потім —
Через вічність... а, може, й дзі...
І розкраю не я, а потяг
На малесенькі дольки світ.
Ну а поки... ще стогнуть дороги,
Наче шрами прокльонів прісних.
Це на тебе чигає за рогом
Мозолиста долоня міста.


Божевілля
Цикл 

(Fata Morgana)

1
Я, п'яна нашою розлукою,
Пливу за течією натовпу
Між ліхтарями срібнорукими
І сяйва місячного гратами...
Я п'яна непорозуміннями,
Гіркими хвилями відчуження...
На зламах вигнутої лінії
Дві долі тісно переплутані.
Ще мить — і вузлики розірвані,
Летим у вічність паралелями...
... Вже не сп'янію божевіллями
Поміж безмежності пустельної.

(Silence)

2
На серце давить твоє мовчання...
Скажи ж хоч слово! Сполохай тишу!
Це божевілля — вже не кохання,
Якась примара — й нічого більше.
Якийсь букет непочутих вражень...
Зів'ялі спогади пахнуть снігом...
В долонях — тисячі відображень.
На плесі пам'яті — сива крига.
Розсип цю тишу голками світла!
Ми ж - лиш пісок під ногами Смутку...
Між нами стільки життя розлито,
Що марно серце шматує стукіт.

(Lonely) 

3
Самотність... Вона — наркотик,
В'їдається підсвідомість.
Прозорі нечутні кроки
Відлунюють у Бездонність.
Це йде моє божевілля
По часу пожовклім листі...
Зірки розлились під вії,
Розбризкуючи зіниці.
Не сльози... Не сльози...
Віриш? Це краплі тугого скла...
Це... Самотності чорні діри
І болю пекуче сонце.


Акорд

Маленька свічка мого кохання -
Пекучий віск.
А той одвічний знак запитання -
А иш вітру свист.
І... Quo vadis? Широкі брами -
Вузькі стежки.
У безпорадність
Поміж руками
Течуть зірки.


Все

Це все, що залишилося від тебе,
Загублений у просторі диваче...
Лиш ліхтарі на скам'янілих стеблах.
Шматки розполовиненого плачу...
Це все, що залишилося від тебе.
Розкошлані і знавіснілі тіні
Твоє ім'я все пишуть без потреби
На розпачу бетонних сірих стінах...
Лиш спогадів тяжкі гранітні грона...
І навіть сльози тихо зачаїлись...
Лурних закономірностей закони —
Це все, що від життя мені лишилось.

Вероніка Кавун. Вірші: "... А завтра буде все, як завжди...", "... От-от народишся. Розіб'єш лати бруньки...", "Сузір'я кленів. Шурхіт зоряного листя...", Сіті мого sity, Божевілля, Акорд, Все / Першість : поетичний збірник / Ред.: Михайло Жайворон. - Житомир : Житомир [видавництво], 2001. - 20 с. - С. 6-8.