Не останнє слово про "Останній зошит постфутуризму"
Ледь-ледь новий 2003 рік вступив у свої права, а житомирська Мистецька ґільдія "Неабищо" вкотре голосно заявила про своє існування цілим букетом книжок в різнобарвних обкладинках, більшість яких, втім, належать Олегові Левченку, чи не найактивнішому членові "житомирської школи постфутризму (післямайбуття)" (цитата з передмови до збірки прози вищеназваного автора "Без надсад вічности"). Та поговорити хочеться про одну з книг, найяскравішу як за кольором (жовтогаряча обкладинка), так і за змістом, оскільки "Останій зошит постфутуризму" (так називається збірка) – своєрідний маніфест "Неабищовців", проголошений Іллею Стронговським, Олегом Левченком, Веронікою Кавун та Романом Здориком.
Починати читати збірку можна вже з вихідних відомостей на звороті титульної сторінки книжки, в яких суцільним текстом без будь-яких пробілів, розділових знаків і т. п. заявлено про вклад кожного у спільну справу, а також про "натхненнєзгори" та "нахабствосвоє". А от присвяти ( а)Богу; б)хто розуміє) змусили призупинитися і задуматись: а чи зрозумію? Та все-таки, не дивлячись на сумніви, впевнено перегорнула сторінку, ще одну, ще одну... Абсолютно протилежні емоції, думки змінювали одна одну, хотілося то сперечатись до хрипоти, то хвалити за справді "неабищо", але коли нарешті закрила обкладинку і на її останній сторінці прочитала "нампофіґ", замахнулася цим жовтим зшитком із твердим наміром шпурнути його в куток зі словами: "Мені теж", та зрозуміла, що це не так, мені є що сказати. І нехай я виявлюсь одним із "марудних критиканів", та все-таки дозволю собі "позбоченятися над словом їхнім і його відголоссям", щоб отримати якщо не "єдиний хліб", то, хоч теж не "єдиний", але все ж "кайф" (набір цитат із передмови до своєї частини збірки Романа Здорика, літературне редагування моє).
Збірку (55 сторінок) чесно поділено на чотири рівні частини, щоб кожен з авторів у творах та передмовах до добірок міг висловити себе як постфутуриста та своє бачення постфутуризму, а також дати йому визначення. Отже, постфутуризм – це: 1) "крапка у розвиткові ARS LITERALIS", "підсумовування висновків світової творчості" (Стронговський); 2) "цілісність усіх в одному", "не має жодного всесвітнього значення" (О. Левченко); 3) є "після майбутнього, і ... то є все. Амба. Крапця. Армаґеддон літератури" (В. Кавун); 4) "не подовження мистецтва, а його винищення", "не є мистецтвом" ( Р. Здорик). Єдине, в чому одностайно сходяться всі четверо, – це лозунг: "МИ – ИНШІ", додаючи до нього кожен своє, як-от: "єдині, хто зараз думає" (Стронговський), "прижиттєві ґенії" (Р. Здорик) і т. п. Хоча під час читання безпосередньо творів помічається самозаперечення автором-поетом автора-теоретика чи навпаки.
Але перш ніж говорити про саму постфутуристичну поезію, слід сказати про мову, якою її написано. Автор цих рядків взяла на себе сміливість (хай вибачать автори), цитуючи, корегувати мову, наближаючи її до літературної. Ні, не з метою показати, що писати треба так і не інакше (писати ж бо, як і говорити, і думати, можна як завгодно), а для того, щоб пересічним читачам легше було зрозуміти, про що йдеться, не відволікаючись на роздуми, чому замість "я" вжито "є", "і" подекуди замінено на "ї", місце апострофа вперто займає м’який знак, а нашу рідну "з" – латинська "z". Причому якогось не те що граматичного, бодай логічного пояснення я цьому не знайшла, крім хіба що підтвердження "иншості".
Хоча й було заявлено про винятковість саме цієї четвірки і їх єдність у постфутуризмі, та найбільш об’єднуючим фактором їхньої творчості є вищезгадані граматичні зміни. Кожен із авторів живе у світі, який створив сам і закрився у ньому. Є намагання зрозуміти іншого (у вигляді посвяти), але це лише дотикання світів, а не їх взаємопроникнення, взаєморозуміння, звичайна цікавість, бажання зазирнути: а як там живе мій сусід?
Стронговський намагається зрозуміти не так світ чи себе, як те, яким чином вони зустрілися й існують надалі разом: "і невідомо / що в тій компаньї / я тут / роблю", хоча інколи відповідь ніби з’являється: "рухаюсє тоннєлем кінця світу". Цей тунель веде в одному напрямку – донизу. І ще не там, в кінці (чого?), а вже по дорозі існує смерть, точніше, гниття: "нерви зотліли", "росте старість", "стєгнули з людини / шкіру / відкрили на обдив / мьязи / і де не де лахміттєм / лїзе просмолена душа". Світ – "смітник", котрий "тобі усміхаєтьсє", і автор робить пропозицію: "посміхнись і ти до нього / адже ти / то само" (що викликає зрозуміле обурення і запитання: а ти – що?). Людей у цій реальності не існує, є "ноги руки голови тулуби", і ще жінка, в якій Стронговський "помилився" і тепер "мав на уваzі / я всіх тих дїв".
Ліричний герой ображений на всіх і все, заперечує все, але так просто це йому не дається, бо "в душі залишиться перzумпцїя винности" і надія на те, що "якось zустрінемось / на цьому боцї / світу", в якого, втім, немає майбутнього, адже "zа склом – ненародженї дїти", котрі і по той бік ще (чи вже) неіснуючого. І справді, погляд звідти, з-поза майбутнього, котрого немає, а смисл життя – "свинопошук багносонця" у "бидломїсці".
Олег Левченко в передмові про постфутурлітературу пише, що "вона не має жодного всесвітнього значення, її не бачать, її не чують", і зауважує, що "якщо здається Вам, що Ви її бачите – то ви її ледь впізнаєте!" Не знаю, чи справді те, що запропонував загалу Левченко, постфутур, але побачити його можна. Своєрідним концептом є поезія: "ФОРМА + / ФОРМА– / ЗМІСТ?". Останній у перших двох таки знаходиться, дарма що світ Левченка – "апофіґей всьому", і ставлення до нього очевидне: "׀ ׀ / Я хотів сказати / чужими словами: "паралельно!"
Хоча в байдужості автора можна засумнівтися. Він все ж намагається змінити світ, перебудувати його щляхом давно відомим й найлегшим: через проголошення законів ("Закон України..."), гасел ("Кожного нагородити..."), лозунгів ("Головна моя мета..."), аж до самознищуючих зізнань ("Я – падло"), після яких відразу ж іде самовиправдання.
Світ побудований на асфальті ("Піду збарати пилюку / з асфальту / для чаю", "На асфальті лежав труп витинанки"), це чи не єдина ознака урбаністичності, але її вистачає для сприйняття загальної атмосфери задушливого міста. Один з виходів – божевілля. Якщо спочатку це страх ("Я боюсь поцілувати квітку / і збожеволіти"), то далі – бажання ("нарештї б збожеволїти / і не волати / що тебе мають чути"), і нарешті – констатація факту ("я божеволїю – / читаю вголос свої думки"), хоча у доробку хронологія має зворотній напрямок. Може, шлях до видужання?
У світі, котрим керує Левченко, існує привид чистоти, цноти: "та що пахне ванїльним цукром / і ходить у сором’язливій сорочці / проходить повз мене / і дихає / лїтом". Певно, завдяки саме цьому збереженому привидові можливі кохання, еротика, насолода почуттями і чуттєвістю: "долонї рук твоїх долини / ... / бери мене в свої вуста / єк хочуть нїжності тїла..." Інколи для відпочинку потрібно погратись, в даному випадку мовою: "стулю я / стелю-я / лаю-лї-лаю я". Але гра змушує впасти в дитинство, що теж видно через мову: "поговорьї зі мньою асвьяльця / я хочу почуцьї твьїй гольос" (порівняйте з мовою дворічної дитини). Обнадійливо, що автор вчасно і (здається) безболісно виходить з цього стану, щоб заявити "своє постфутуристичне": "На мені зупиняється час".
Вероніка Кавун, на відміну від співавторів збірки, бачить світло в кінці тунелю, тобто майбутнє після ЇХНЬОГО "післямайбутнього", і зауважує, що "комусь наша творчість колись таки здасться "догісторичною". Це ж підтверджує у поезії: "І гомерам зрячим / "Одісеє" / теж була постфутуризмом". Чіткість думок, філігранна окресленість проблем, які турбують авторку найбільше (глобальна загроза світові та урбанізація життя), мова, в якій не потрібно шукати зміст з міношукачем, дають змогу відпочити від попередніх добірок, що, проте, не заважає В. Кавун сумніватися: "може я нїколи і не вміла / писати віршів". Хоча сумніви стосуються й іншого, наприклад, смерті: "то хто із вас помер / а хто народивсє?" Але вже впевнено сперечається авторка з постулатом про світ-театр і людей-акторів: "Неправда / ми можемо бути і сценою / і глядачем / сценарьєм / пилом на стїльцєх / і тишею в пустому залї". Страх перед глобальною катастрофою змушує кинути заклик : "Тримай стрілки годинника / за руки мїцно". Теперішнього, як і минулого чи майбутнього, не існує. Світ – суміш всіх часів і всіх світів. Тут "книжки / із відьємними номерами сторінок", "динозаври навчились / вимирати за єдну нїч", на підлозі можна знайти лаву – "рештки вулкану / що вибухнув учора / опівночі / під твоїм лїжком". Тут сонце можна вимкнути, як ліхтар, а запитання "??Є ХТО ВДОМА??" звернене до людей з того боку землі. Але у цьому всесвіті існує ще один маленький світ, "залїзнобетонна коробка містя", куди лірична героїня начебто ховається від проблем світових, коли їй погано (цикл "39°С"), але натикається на інші, не менш болючі питання там, "де пальці свідомости / урбанїстично ослїпли", але де існує "Дитина, Схожа На Янґола / – / ? Чи Янґол Схожий На Дитину?" Але місто убиває цей промінь світла-надії: "!! ДОМЕСТОС – І НІЄКИХ МІКРОБІВ!! / себто / янґолів".
Закінчення добірки невтішне. Після висновку про те, що "важко бути хрестом / єкщо на тобі / нікого не розпинали", авторка проголошує "шах / і / мат / обом".
На відміну від Вероніки Кавун, Ромцьо Здорик захоплюється містом: "Ми співаємо романтику гнилі, нам імпонує червиве місто. Зі своєю задухою, зі своїм сморідом". Свою добірку "прижиттєвий ґеній" (до речі, це самовизначення вже не раз зустрічалось у його творах) розпочинає постфутурроманом "V (корінь?)", котрий є ланцюгом-плетивом слів, фраз, звуків, пов’язаних між собою співзвучними закінченнями/початками суміжних рядків. Розпочинається твір згадкою про Василину, котра фігурує й у поезії Стронговського і котра надалі губиться у зливі ремінісценсій, цитувань, іноді просто звуків. Будуючи "велику труну усім так званим класикам із добрячим надмогильником" (з передмови), автор, втім, добряче їх грабує: "думи мої думи мої", "камо грядеші", "майн кампф", "кай де твоя герда", "камінний господар". Сюди ж вплітаються й, можна сказати, інтернаціоналізми: "астра пер аспера ад", "іґлз хоутел калїфорнья", "ар ю крейзі", "рамшатйн" та ін. Певно, для повернення все-таки місцевого колориту, разів із п’ять в різних варіантах зустрічається відоме трьохлітерне нецензурне слово, в якому середина цнотливо замінена зірочкою. Закінченя роману залишу без коментарів: "не єтри душу / най дише".
Щоб проілюструвати ще одне самозаперечення автора, знову процитую вступне слово: "Вам, співці неінуючої краси, наше післямайбуттівське "фе!". Про що ж тоді, як не про захоплення красою і її адекватну оцінку, говорять рядки: "красива дівчина працює барвуменкою / на побігеньках / виконує забаганки людства / а мало би бути навпаки", "доторком очей до твоєї вроди потішаю / себе", "мрію сонцесерцем про світлі світанки / світу". Ця мрія завершує добірку, в якій є і "розпанахане місто", котре "вивалює тельбухи ліхтарів", "вирує, скаженіє урбаністичним сморідом", і "змореність сірістю галактики", і "шиzоїдальне для лєнчика".
Ще занадто рано, будучи стороннім спостерігачем-критиком, підтверджувати (чи й заперечувати) існування "житомирської школи постфутуризму". Зернина є, і вона пускає корінці, а от чи виросте з неї міцне стебло, чи розгалузиться – покаже час і ті, хто творить постфутур. Визначення напряму чи стилю тягне за собою певне обмеження, оскільки з’являється рамка, за якою вже інший напрямок. І автор свідомо вправляє себе в цю рамку, щоб бути, в даному випадку, справжнім постфуутристом. Та чи не занадто рано почали "обрамлювати" свою творчість автори збірки? Без особливої напруги та глобального аналізу можна відчути живе бродіння, несформованість творчої індивідуальності (хоча чи буває вона коли-небуть сформованою?), мимовільне бажання охопити ВСЕ і сказати ВСЕ, незважаючи на проведені самими ж авторами межі постфуутризму (приклад Р. Здорика).
З іншого боку, цю витівку можна розцінювати як данину моді, як бажання привернути до себе увагу (що в "неабищовців" таки вийшло) та залишити окремий слід (чи слідочок) в історії літератури, яку вони зневажають.
Питань, як і вражень, багато. Втім, як і варіантів відповідей. Тож не поспішатимемо з підсумовуваннями, а просто почекаємо. І почитаємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар