Ніч над селом
(Занесено вітром з мого рідного села Троковичі)
Вечоріє... Як кажуть у нас на селі: “На вечір благословляється.”
Потроху запалюються вікна в хатах вулицями; з поля, ген-ген з городу, долинають пахощі вечірньої печеної картоплі з димком... Димко, собака, зачинає співати “Оперу № 2” Вітаса. Співає місяцю, хоча місяця ще не видно, і лише де-не-де поодинокі зорі, рогаті, як Галчин Стецько, і вітер... В полі, там-таки, де кум на акації загубив штани і недопиту пляшку, вітер...
Вітер тихо, тишком-нишком, калину гойдає,
А в городі міський злодій картоплю копає...
Романтика... Що аж соловї замовкають. Біс з ними — соловями, головне — дружина твоя молода... замовкає... Благодать!
А там, біля яру, старий дід Улас бабиною спідницею солому до свого хліва тягає. Але ж не з свого городу тягає... — з кумового. Так то ж, щоби кумові менше носить було, щоби не перевтомився, щоб того — інхваркту міокардового — не було. Бо з ким же дід тоді буде самміти устраювать на їминини (свої, жінчині, кумові, коровячі, телячі, поросячі... — їминини).
...А в нас жнива, а в нас нічка-циганка, а в нас — вечеря. По хатах на столах усього того добра, що посадив, що поливав (водою, слізьми, горілкою, квасом та борщем...); усього того, що виростив. А що не виросло — в сусіда позичив чи з шинку за пазухою приволік... Варенички в сметані, грибочки в сметані, і вуха в парубка — в смета-а-ані. А того, що ота локшина, яку чіпляла Василю на вуха Оксана, була в смета-а-ані. (Казала, що вона незаймана.)
Ех, чи знаєте ви, як на Вкраїні вміють вечеряти? Е-ні, не знаєте. А я знаю...
У нас же як сядуть після косовиці за стіл, то так, щоб стіл засоромився, щоби стіни в жар кинуло од того запаху. Запах каші, аромат маминого хліба, батькових чобіт... Як згадаєш ту кирзову радість — очі сльозами заходять.
Ностальгія... Як казав Петро Хрінович: “Якщо переїде машина, то нехай це буде джип-черокі, а як втоплюсь, то хай вже в мисці з борщем-сметанником”.
Сядуть так, щоб всі собаки в селі той парфюм учуяли; щоб павукам за рушниками захотілось; щоб місяць в тарілку впав; щоб жінка відкопала за хлівом ще прабабиного бутля з варенухою; щоб ложка втомилась; щоб ніж упрів; щоб виделка захекалась... І щоб цілу ніч кохана тобі пісні співала. А ти лежав і думав: “Як то добре, що ще не все сало зїли...”
Тихо... Чуєте?.. Та які там перві півні? Це моя дружина кукурікає. Вкотре забуваю після весілля з клуні капкана забрати. Ні, біс її за косу не вхопить: або привикне, або охрипне.
А отам, десь далеко, де стиха запалюються вогні в хатах вулицями, справді перші півні. А первий мій, — прямо Сашко Пономарьов, — виводить... Особливо гарно виходить “Ой чий то кінь стоїть”.
Приїздіть до нас, у село. Ми вас підводою зустрінемо, сіна запашного ромашкового підстелимо, кваску, ковбаски домашньої, букетик з колосочків хліба. Ви лишень приїздіть. Дай вам Бог здоровя, довголіття. А про це у нас на селі кажуть так:
“Якщо хочеш дізнатись, скільки тобі літ на цім світі лишилось, не питай у зозулі — питай у дятла. І тоді точно на рідній землі років сто пятдесят стукне”.
Немає коментарів:
Дописати коментар