***
Я вже забула, звикла, я змирилась.
Вже не чекаю ніжності і див.
Чому ж ці очі знову мені снились?
Чому тоді дивитись не хотів?
Чому щоночі, тільки засинаю,
Я знову чую ніжність твоїх рук?
Чому тоді ти не казав „кохаю”?
Чому лиш в сні я чую тихий звук?
Минає літо, осінь, безліч днів...
В житті нема чому вже дивуватись.
Сама собі скажу: „Вже досить снів.
Все, досить снів, пора вже прокидатись”.
***
Без розмов, за допомогою паперу,
До тебе я звернусь сьогодні вперше.
Образи я на тебе не тримаю,
Хоч сам усе, що було, ти звершив.
А памятаєш той останній вечір?
Ти навіть не хотів нічого чути,
Лиш на прощання повернувся, щоб сказати:
„Ти ж сильна. Постарайся все забути”.
Отож, чому я почала писати?
Потребу дати відповідь відчула
І на слова „Старайся все забути”, —
Тобі скажу: „Я вже давно забула”.
Немає коментарів:
Дописати коментар