«Автопортрет із заліза»
І
Важко-важко зітхнула душа від утоми,
Досхочу начитавшись Флобера й Стендаля...
Догорають свічки. Сняться догми й канони,
І уламки розбитої Чаші Ґрааля.
Місяць дивиться з неба, як Бог із ікони;
Он свідомість зірвалась, мов з цепу собака,
Не сприймаючи правил, ні прав, ні законів,
Доки тінь її зловить, повісить на гака.
Хтось замів всі сліди, карти всі переплутав;
Потім зник, так тихенько, невинно зомлівши;
Залишив на дорозі невидимі пута,
Ні хвилиною вільною не наділивши...
Та здалося, неначе вже вічність минула:
Коли часу немає — шукайте замінник...
Важко-важко душа від утоми зітхнула.
На околиці щастя спинився годинник.
П
На околиці щастя спинився годинник...
В центрі вічного часу спливало життя...
Я не знаю, для кого, для чого він виник —
Мій портрет із заліза як символ буття...
Епілог з епізодом, що врізався в память
Певним гострим предметом чи жалом змії
І тепер так фальшиво туманить-дурманить,
Переписує наново вірші мої.
Дивно, правда, чому це думки протистали?
Та подайте мені хоч останню стрілу;
Я їм лад покажу (щоб нечисті забрали)!.
Доведеться тут внести поправку малу...
Швидко зникла ідея і зміст загубився.
Залишились апокрифи, сни і сніги...
На околиці щастя годинник спинився.
Вже змінили калібри німі вороги.
III
Вже змінили калібри німі вороги...
Що тепер? Відстрілятись і грать без упину
В цей трагічний театр, де вхід дорогий,
І літати, щоб впасти на зламану спину?..
Не потрібні ні нерви, ні переживання
Там, де Ферум валентний лежить у основі.
Там наш спокій всевладний замінить чекання.
Подивись: в мені більше заліза, ніж крові.
Дуже довго себе гартували ці очі...
Не підходь — покусаю; зустріну — убю!
Я не маю, не мушу, не буду, не хочу
Розпинать для байдужості душу свою...
Неспалимі в вогні ті, що в казці згоріли,
Спопелились у полумї мрій і надій...
А німі вороги вже калібри змінили;
А мені й досі сниться твій погляд ясний.
IV
А мені й досі сниться твій погляд ясний.
Це єдине, від чого втекти я не можу.
Парадокс. Аномалія. Крик безнадій,
Як мечем, розбиває облогу ворожу...
Я — мов кішка лукава: моїх сім життів
Дозволяють зробити усе, що хотіла.
Моє слово гостріше меча, поготів, —
Подивись: в мені більше заліза, ніж тіла.
Грають блискавки в карти з безколірним тлом...
Я готова змиритися: тан чи пропав,
Хоч і зараз все ж ближче „пропав" з болем й злом.
Твоя усмішка — наче отрут усіх сплав.
Твоє серце — то дзеркало фраз стоголосся...
Ти шукав — ти знайшов щось, а я знаю, що це,
Бо мені погляд твій ясний сниться і досі...
А в світила зявився двійник — то лжесонце.
А в світила зявився двійник — то лжесонце...
Розколовся надвоє, мов амфора, світ.
Обірвався рядок на півслові... Та що ж це?!
Обгоріла душа, наче метеорит.
Залишилась історія, право й можливість
Проклинати без сліз, без жалю і без міри
Цю природу, цю дружбу і цю справедливість.
Подивись: в мені більше заліза, ніж шкіри.
Я так довго чекала — ніхто не повірить.
Не повірить ніхто, що бажає тепер
Толерантність моя — і мені ж яму вирить...
Я іду на останній рішучий маневр.
Перейти рубікон...— курс життя уже звик:
Він сміється над нами, у просторі плине...
А у сонця зявився підступний двійник.
За вікном залишились сполохані тіні.
VI
За вікном залишились сполохані тіні.
За дверима сховалось минуле і спить.
Обірвалася нитка; вогонь згас в каміні...
Любий друже... єдиний... а серце болить.
Обірвалася нитка, яка нас вязала;
Стали довші хвилини за сотні годин,
Бо у тебе — міста, бо у тебе — вокзали,
А в мені лиш мільярди залізних клітин.
Я не знаю, куди заведе ця дорога,
Де неонова блискавка спалює ніч
Й підкрадається тихо до мого порога —
Зачекай. Я не вірю тобі. Йди. Не клич.
Геть іди. Це адреса не та. Помилились.
Ми ж давно і назавжди сліди усі стерли..
За вікном перелякані тіні лишились
І душа того сонця, що вчора померло.
VII
І душа того сонця, що вчора померло
Буде разом з моєю, що завтра згорить,
Довго й пильно шукати строфу ту завмерлу
І знайде, щоб востаннє її оживить.
Промениста зоря простягне мені руку:
Політаємо в снах, не вернемось туди,
Де для неї печаль, де для мене — розлука —
В мені більше заліза, ніж в морі води.
Моє слово вже виросло, стало стрункішим;
Воно мовчки поставило сонцеві хрест,
А мені подало недописані вірші
Й зникло, десь загубившись за тисячу верст.
Паралелі і меридіани спішать
Перетнутись у центрі, летіти у казку...
Того сонця, що вчора померло, душа
Перший раз у житті потерпша поразку.
VIII
Перший раз у житті потерпіла поразку...
Ну й нехай той блаженний, що втрат зазнає.
Не читайте мораль. Не вмовляйте, будь ласка.
Як же важко в житті здобувати своє!..
А згадати: казали, прощались, прощали —
Тільки вітер відлуння глухе рознесе,
Бо слова — горобці, яких перестріляли,
А сльоза — то лиш атом заліза, і все.
Трохи жарко. Не дивно — ну майже як літом.
Мені ангел із пекла приніс той вогонь, —
Мов титан Прометей у оновленім світі
Передав божу іскру з гарячих долонь.
У тремтінні, в чеканні, у сні, в небутті
Загубилась душа; як шукати — не знаю —
Рпіла п0РазкУ Уперше в житті...
А молитва моя десь у небі зникає.
IX
А молитва моя десь у небі зникає...
Моє серце шукає нову собі роль,
Бо втомилась (як це дуже часто буває)
Розпивати старих почуттів алкоголь.
Сон прийшов і пішов, полетів, щез, розтанув,
Просто в ребра мені усадивши ножа...
Та нічого. Жить можна. Його я дістану.
В мене серце залізне, сталева душа.
Довго думали: що б то веселе зробити —
Та й накликали в гості собі сто чортів...
Що за напасть така? Як їх всіх напоїти?!
От компанія — клас! Хто б завгодно здурів...
Ні програти, ні виграти — знов нічия.
Ніч пасьянс розкладає над зоряним шляхом...
Десь у небі зникає молитва моя;
Час до мене вертає утомленим птахом.
X
Час до мене вертає утомленим птахом...
День — як заповідь перша, а друга — то ніч.
Зручно з правдою жити під латаним дахом,
Та незручно брехати їй, ще й віч-на-віч.
Обпікає, мов струмом, грозою з очей,
Як гіпноз, — і не знаєш, куди далі йти...
Час вертає, мов тінь, у безодню ночей.
В моїм серці, як жала, залізні дроти.
Хтивий погляд зорі не сховає від завтра;
І розтане, розплавиться, зникне туман...
Ангел, злий і кривавий, рушає у мандри,
В нього лихо в руках, за плечима — обман...
Вже найдовша остання хвилина спливає.
Ранок. Сонце. Душі розіпятої злет...
Час утомленим птахом мені повертає
У залізнім обрамленні автопортрет.
Немає коментарів:
Дописати коментар