***
хвилі травневі душу розтріпують
дратує своєю передбачуваністю
щастя якого очікуєш надто довго
в очі набивається сухий пісок
кишкові виверти виноградної лози
набухають твердими гронами болю
чорне проміння
виїдає серцеву вологу
напередодні апокаліпсису
що позавчора уже був
***
знесилює
дим пуху тополиного
просвітлює
прошу звільнення у слова
і слово
тілом вогню стає
заслинюється
стіною паперовою
тополею
так банально і радісно
у небо
самоспалюється
***
Нікому надихнути мене
на сузіря.
Втома.
Падає сонце
вже вкотре
у порох днів
незмінний,
незаймано-зміїний.
Паралізуюча невинність
Благовісту,
якого нізвідки не дочекаєшся,
проникає терпкими пахощами
у хворе минуле.
Я — тут.
***
А він таки прийде по мене.
Простелить білу стежечку,
Притрусить м'ятою,
Ясміновими квітами,
Візьме за руку
Й скаже,
що завжди тут був:
із медом і вином
у покручах моїх емоцій.
Причастя смерті
Світиться в долонях,
І я — лиш квітка, дерево, трава —
Висновую зі зболеного серця
Безцеремонність поглядів на речі.
Бо межі стерті.
Біль і страх,
І сором, і зухвальство
В егоцентричних спалахах комети
Торують шлях
До свого раю.
І торба лиш з гріхами
Лежить горіхом
Твердим на душі.
***
На дні глибокого колодязя
сидить вовк.
Світить вогняними очима —
насміхається:
„Жила собі людина,
почувалася сучасною,
і не помітила,
як одного дня
несподівано
стала минулим...”
***
І гори, і орли, і черепахи
давно стали нудними і нецікавими.
Сповіді звозяться на смітник минущого.
Запевняєш, що живий?
Я не з тобою.
***
Життя — сон.
Але кому він сниться?
Життя — гра.
Та хто у неї грається?
Життя — абсурд.
Хто йому назву вигадав?
Життя — вічність.
Хто її прожив?
***
Життя — довгий скляний тунель.
Ніби й сонця багато,
Ніби й повітря тепле,
Та відлуння губить всі надії:
Від стін відбиваються
слова,
погляди,
Навіть думки щоразу повертаються назад
Великими знаками запитання.
І хто тобі тут чим зарадить?
***
починаєш день кавою
повіривши в рожеву ілюзію ранку
розбавляєш його молоком
посміхаючись своєму відображенню
в очах коханого
завершуєш чаєм
згадуючи цвітіння сакури
у японському саду
***
якщо тебе повчають старші
не поспішай з відповіддю
слова — полова
***
хочеш брутально вилаяти це життя?
занотуй свою лайку на папері
переживи катарсис
хочеш поскаржитися комусь на долю?
піди в пустелю й зазирни у вічі
палючому сонцю
хочеш полюбити ближнього?
вийми з грудей серце
і заховай його на самому дні
найпотаємнішої скрині
воно не знадобиться тобі
найближчого тисячоліття
хочеш бути щасливим?
забудь про лайку
про пустелю
і про свою любов
не забудь тільки
забути про те
що ти про це все
якось уже забув
і забудь ще раз
***
плюєшся отрутою
на склі
залишається прозора слина
хворої змії
скидаєш стару шкіру
обличчя
приміряє незвичні гримаси
новий звір
вчиться жити зі старим
болем
***
у цьому житті
все треба робити вчасно
народжуватися і вмирати
плювати в лице і підставляти ліву щоку
витирати ноги і вмивати руки
задирати носа і прихиляти коліна
підставляти плече і повертатися спиною
цілитись в око і жалити у п'яту
читати Еклезіяста
і ставати Христом
***
виготовте собі з мене витинанку
виліпіть пластилінову змію
або глиняного свищика
сплетіть про мене макраме
складіть із мене орігамі чи ікебану
зібгайте мене як ні до чого не придатного
списаного аркуша
вкиньте до корзини зі сміттям
уявіть
слухняною й гнучкою у ваших руках
та все ж
вислизну кожного разу крізь пальці
стану іншою
обтрушуся калиновим цвітом
розлечусь кульбабиними парашутами
обсиплюся осіннім листом
випаду Різдвяним снігом
***
утри мені носа
поцілуй у чоло
доторкнись посмішкою
тільки нічого не кажи
я давно вже не мию вуха
хочу втратити зір
***
намалюй мені
як сонце притягує до себе траву
намалюй мені
як травневий вітер розтріпує листя дерев
намалюй мені
як я щиро
кохаю тебе
уже багато років
нічого не бачу
намалюй мені
Вона
жінка — чоловіка
народжує
вигодовує грудьми
зігріває тілом
тішить нащадками
хоронить у землю
молиться й плаче над могилою
Він
чоловік — жінці
дарує сімя
розгризає до крові груди
заламує руки
кидає в лице лайку
сповідається в найтяжчих гріхах
лишає пустку
***
невідома страшна буря
повикорчовувала дерева
дівчина з розмаяним на вітрі
темним волоссям
намагається впіймати авто
якась ніжна пара
у маленькому фургончику
наївно цілується і п'є вино
спускаючи на світ криваву пелену
проїхала небом чорна колісниця
***
вони бігли назустріч одне одному
гублячи дорогою шматки сердець
обдрипуючи кров'ю перехожих
заламували від болю й нетерпіння руки
коли тіла на радощах сплелися
затріпотіли свіжим цвітом
в порожньому небі народилося сонце
блакить квітла й обіцяла плоди
прокинувшись якось уранці
побачили себе
старими сухими деревами
що ростуть поруч
мовчки слухаючи скрип
та гудіння протягів у гіллі
***
хворий мозок
перебиті ключиці
потрощений таз
з очниці черепа
виповзає вуж
лащиться до спорохнілих рук
відчуваєш мою крихкість?
я — горстка попелу
з крематорію
який збудують через
сто вісім років
у твоєму місті
Немає коментарів:
Дописати коментар