Гра, у якiй п’ятий виграв
Повість-пазл
Тієї ночі помирали молодими
Вона так довго не спала. Її зіниці перетворилися на чорні крапки, а пальці пахли цигарками і потом. Вона звикла до напівтонів лікарняної палати і тонкого голосу медсестри, який чомусь завжди про щось попереджав. Її вушні перетинки набухли від слів без тепла і надії, а пальці пахли потом і цигарками. Вона чекала маму тієї, яка лежала на ліжку і не бачила напівтонів лікарняної палати, не чула тонкого голосу медсестри, не курила і нікого не чекала. Та помирала.
Двері заскрипіли і до палати ввійшла жінка. Втомлено сіла на стілець і склала руки на коліна. Жінка була копією тієї, що лежала на ліжку, але старою і жовтою.
Вона слідкувала за жінкою очима, але не мала сили промовити хоч щось. їй чомусь пригадалися слова з фільму і вона сказала:
– Как долго я тебя ждала.
Жінка злякано підвелася, але за мить знову сіла.
– Я також люблю цей фільм.
Напруження росло. Вони відчували, що не хочуть ставити одна одній запитання і отримувати на них відповіді. Все могла пояснити лише та, що лежала на ліжку. Але та помирала.
До палати зайшов лікар. Він підійшов до ліжка і нахилився над тілом. Дівчина і жінка напружено дивилися на лікаря. Вони чекали.
– Що ж це ви труп обсіли і нікого не кличете? Хіба я сам маю вгадувати, хто у цій лікарні помер, а кому ще жити? Ні, я не маю того робити і не вмію, і не мушу, і не хочу, і не...
– І не треба...
Вона підвелася. Полегшення і втома огорнули її тіло. Сталося. «Как долго я тебя ждала!». Жінка також підвелася, дістала з кишені чорну ажурну хустинку і зав’язала нею голову. Таку саму витягла з другої кишені, дала лікареві.
– Дякую.
Він узяв хустинку і заховав її до кишені халата.
– Мені час. Зараз прийдуть по тіло і повезуть його до моргу. Треба зробити розтин. Прошу врахувати всі формальності, тоді ви вчасно зможете забрати труп.
Лікар вклонився і вийшов з палати. Жінка сіла. Тонкими пальцями нервово поправила хустку і промовила:
– Зосю, її не стало?
Відповіді не було. Зося витягла цигарку і підішла до вікна. Вона широко відкрила його і затяглася димом.
– Ви думаєте,так можна? Це не нашкодить?
Зося мовчала. Курила і мовчала. У її голові лунали слова: «Как долго я тебя ждала!». Цей фільм вони бачили разів з п’ятнадцять. Спочатку, коли були підлітками, після перегляду клялися одна одній у вічній дружбі, як у героїнь, потім, коли закінчили школу, після перегляду клялися одна одній не дати себе на поталу чоловікові, як одна з героїнь, пізніше, коли втратили цноту, після перегляду клялися не одружуватися до сорока років і народити дитину, як та героїня, що на кухні за супом промовила: «Как долго я тебя ждала!». Надія Семенівна підвелася і підійшла до ліжка з тілом. Вона торкнулася простирадла і посміхнулась.
– Чому ніхто не плаче?
Зося викинула недопалка і вийшла з палати. Пй хотілося додому, чаю з ромашкою і спати. Вона поглянула на годинник. «Ще встигаю». На вулиці зловила таксі.
– На Житомирську і швидше.
Вона встигла. Сиділа в кінці маршрутки, затиснута між вікном і товстою товаркою, яка постійно вовтузилася, пересуваючи свої пакунки. “Нічого, це лише трохи більше години, а там чай з ромашкою і спати”.
Маршрутка летіла серед ночі і дощу. Зося дивилася у вікно і перед її очима проносилися дерева, рекламні таблоїди, вогники сіл, просто темні плями. Товарка заспокоїлася і дістала хліб з салом та цибулину. Їла смачно. Молоді зуби вгризалися у соковиту білість і сік бризкав на всі боки. Зося дивилася на неї. Товарка помітила це і посміхнулася. Вона витягла з торби ще шмат хліба і сала.
– Дєвочка, будеш?
Зося взяла хліб і відкусила.
– Дякую. Смачно.
– Да. Харашо.
Маршрутку різко штовхнуло. Зося бачила, як у повітрі навколо неї все почало рухатися: сумки, шмат хліба, руки і ноги, голови і крик. Світло раптово блимнуло і згасло. Зося відкрила очі. Вона лежала на мокрій траві, а над нею стаяла тінь.
– Як ти, дитино? Десь щось болить? Встати можеш?
Дівчина підвелася і поглянула навколо. Вона побачила маршрутку, яка лежала, нагадуючи чорного жука, що заснув серед дороги. Біля маршрутки метушилися люди. Вони витягали з неї щось довге, відносили на траву, клали і поверталися, знову витягали... Зося напружила зір, але не побачила, що ж витягають люди.
– Як ти, дівчинко?
– Нормально. А що сталося?
– Аварія. В сорочці ти народилася.
– Аварія?
– Так. Одна ти й вижила.
І тоді Зося зрозуміла, що носили люди і складали на траву. Вона підійшла до того місця, куди складали оте щось, і поглянула. Там лежали тіла, а серед них її сусідка. Товарка дивилася у небо переляканими очима, а між зубами у неї стирчав маленький шматочок чогось білого. “То мабуть цибуля. А може сало”. Зося проковтнула слину і відійшла.
– Зараз приїде швидка. Ти посидь там. Можливо, тобі потрібна допомога. Лікарі тебе оглянуть.
– Не треба.
Зося стала осторонь. Раптом світ наповнився звуками. Це були мелодії зі словами і без слів. Дівчина вгадувала пісні. Вони звучали все гучніше і не припинялися. Зося поглянула туди, де лежали тіла. Звук ішов саме звідти. Він переплітався з вогниками, що мерехтіли крізь тканину кишень і кишеньок, чохлів і сумочок. «Господи, яка прикра попса. Де вона взялася?». Повільно до Зосі приходило розуміння, що то. Дівчина відвернулася. «Я не можу того чути». Вона кинулася вперед. Бігла довго, але втомилася і сіла на пісок. «Я хочу додому, я хочу чаю з ромашкою і спати». Треба щось робити. Дівчина підвелася і стала енергійно махати рукою. Зупинилася вантажівка.
– Підвезіть до Житомира.
– Залазі, конфєтка.
Зося витягла з кишені мобільного телефона і викинула у траву. Вона не хотіла повторень. Дівчина залізла в кабіну і сіла. Машина швидко зашаруділа колесами по мокрій дорозі.
– На работє ілі как?
– Додом їду.
– Ета добре.
Зося заплющила очі. Немає чаю з ромашкою, але поспати можна. Хоч трошки поспати. Вона прокинулася від сопіння і тяжкого тіла на собі. Відчула, як у ній щось рухається, але не мала сили боронитися. Це тривало недовго. Рух припинився, тіло у ній і з неї зникло. Машина знову їхала. Зося дивилася у стелю кабіни.
– Юбачку поправь. Відно всьо. І дєнєжку вазьмі. Я работу уважаю, задарма не беру.
Вона відвернулася до вікна. Дощ припинився. Скоро побачила великі літери і прочитала: «Житомир». У голові пронеслися слова пісні «Житомир, місто дороге, Житомир, ми любимо тебе, ми – житомирятка, хлопчики й дівчатка, любимо тебе». Вона ненавиділа цю пісню, вона ненавиділа свою першу вчительку, ненавиділа отой однаковий для всіх синій бант, що завжди злазив з хвостика у три волосини, але дуже любила своє місто, свій дім, і чай з ромашкою. Водій висадив її на зупинці, сунув у руки гроші і сказав:
– Мнє було харашо, дєвчонка. Увідімся.
Зося пішки йшла додому. Ніч і спокій огортали її. Не хотілося ні про що думати, нічого згадувати. Раптом її за руку шарпнули чиїсь пальці. Зося озирнулася. На неї дивилися очі, повні жаху і ще чогось незрозумілого, що важко висловити.
– Допоможіть. Він зараз стратиться. Ходімте зі мною. Допоможіть.
– Куди? Я хочу додому.
Очі чули її, але не розрізняли смислу сказаного. Для тих очей Зосині слова стали імпульсом до дії. Дівчина тягла її за собою. Вона більше не боронилася. Вони зупинилися біля дев’ятиповерхового будинку. Перший поверх займала аптека. Зося помітила вогник охорони. Це було єдине світло, що йшло з будинку. Всі його вікна спали.
– Він на даху. Допоможіть. Йому треба щось сказати, а мене він не слухає.
– Як піднятися на дах?
– Через середній під’їзд. У мене є ліфтова картка.
– Ходімо.
Вони були на даху.
– Де він?
– Он.
Зося побачила хлопця. Він був довгим і худим. Його чорне, певно, фарбоване волосся тріпав вітер. Дівчина схопила Зосю за лікоть.
– Він стрибне.
– Не знаю.
Зося підійшла ближче до хлопця. Він помітив її і весело замахав рукою.
– Привіт. Мене звуть Андрій. Я радий, що Ви завітали до нас. Так самотньо балансувати одному.
– Привіт.
– Який я радий. Стою і згадую поезію Римарука, але окрім “Діви Обиди” не пригадав жодної. Ви читали Римарука?
– Так.
– Він – класик.
Дівчина сильніше стиснула лікоть Зосі і запитала:
– То він помер?
Хлопець повів плечима, наче йому раптово стало зимно, але знову посміхнувся.
– А Вам подобається Матіос? Я закоханий у «Солодку Дарусю».
– Ні, не подобається. «Майже ніколи не навпаки» не підходить поліській жінці.
– Розумію. Там забагато автентичної гуцульської жіночої покори. Але ж яка сексуальність!
– Вбивча.
– Можливо. А ви читали Іздрика?
– Ні, але чула.
– Обов’язково прочитайте його “АМтм”. Він – найінтелектуальніший письменник української літератури
нашого часу.
– Добре.
– Я знаю, чому Ви погоджуєтеся зі мною, знаю, чому говорите, хоч Вам хочеться чаю з ромашкою і спати.
– Чому?
– Бо Ви думаєте, що я стрибну. Правда?
– Так. Я хочу чаю з ромашкою і спати.
– Добре. Не буду затримувати Вас. І обов’язково прочитайте Іздрика. Бувайте.
Хлопець зробив крок і зник. Зося почула, як впало тіло, і закрила очі. Дівчина відпустила її лікоть. Зося повернулася до неї і промовила:
– Виклич міліцію і швидку. Я тобі більше нічим не допоможу.
Зося зловила нічне таксі.
– Київська, 27.
Машина рушила. Зося заплющила очі, але лише на мить. Вона не хотіла повторень.
Дома дівчина приготувала собі чаю з ромашкою і сіла на підлозі в коридорі. Дзвінок телефону прорізав тишу. Вона відповіла:
– Слухаю.
– Зосько, нарешті дозвонилася. Що у тебе з мобілкою?
– Загубила
– Як Ліда?
– Вона померла сьогодні.
– Що?
– Померла. Але, вибач, вже вчора.
– Не врятували. А я знаю, чому Ліда отруїлася.
– Чому?
– Вона була вагітна від Тодося Войналовича, а він покинув її заради іншої. Мені це одна дівчина сказала, її звуть Наталкою. зателефонувала тільки що і сказала.
– Я не знала цього. Бувай, я хочу чаю з ромашкою і спати.
Зося підвелася і пішла на кухню. Вона дістала ножа з шафи. «Я не знала цього». У ванну напустила гарячої води, роздяглася і лягла. Ніж блиснув серед води та тіла і згас. «Как долго я тебя ждала!» Тієї ночі помирали молодими.
У тому місті був секс і чекали дітей
Третього дня Великодніх свят Ліді тисло у скронях і паморочилася голова. Вона сиділа на дивані, заховавши обличчя у долоні. Через відчинене вікно у кімнату залітав вітер, приносячи пил і звуки вулиці. Там хтось кашляв, чувся гавкіт собаки та крики дітей. Вона рвучко підвелася і закрила вікно. Кімната наповнилася тишею. Чути було лише шурхіт секундної стрілки годинника, що висів на стіні, та дзижчання мухи. Дівчина знову сіла на диван. Поглядом вона зупинилася на стіні, але не розрізнюючи об’єктів. Раптом Ліда схопилася і підбігла до вікна. Рвучко відчинила його, знову впустивши звуки вулиці. «Тільки б він зателефонував».
Дівчина лягла на підлогу і закрила очі. Її тіло дрібно тремтіло, шкіру вкривав піт. Дзвінок. Вона безсило підвелася. Сіла, обхопивши коліна руками. Ті руки видавалися у світлі сонця особливо прозорими і тонкими. Здавалося, що крізь шкіру можна було побачити судини, якими нервово пульсувала кров. «Це він. Що я скажу йому?». Телефон наполегливо повторював одну й ту саму мелодію. Дівчина підвелася і зняла трубку.
– Слухаю.
– Що робиш?
– Кіно дивлюся.
– Яке?
– Пригодницьке.
– На якому каналі?
– Не знаю.
– Так не може бути. Що робиш?
– Я вже казала.
– Не хочеш зі мною говорити?
– Не хочу.
Вона поклала трубку. «Чому він не телефонує».
Ліда стояла на балконі і дивилася на каштан, що своїм гіллям заглядав у вікно. Було спекотно, але її пальці замерзли і почервоніли. Дівчина дихала на них, та теплішими вони не ставали. «Тільки б він зателефонував».
Збиралося на дощ. Хмари розмалювали небо сіро-чорним, заполонивши собою сонце. Хотілося пити і морозива з вишневим джемом. За десять кроків у магазині можна було придбати, але вона не наважувалася вийти з квартири. «Він може зателефонувати, а мене не буде».
Ліда почала міряти кроками кімнату. Її хода ставала все нервовішою. Вона то закривала обличчя руками, то раптово здіймала їх вгору. Дівчина сіла на стілець і заплакала. Заплакала тихо і безсило. «Він не зателефонує».
Нудило ранок і до обіду. Вона лежала на дивані і випускала дим ніздрями. Думки змінювали одна одну, залишаючи порожнечу внизу живота.
– Один, два, три... я хочу згадати цю лічилочку... один, два, три... ні, не згадаю. Треба щось вивчити, якусь дитячу пісеньку, треба... але не сьогодні. Сьогодні спати буду.
Вона дістала книгу з полиці. «Казки» Олени Ю. «Почитаю. Бо він не зателефонує, лічилочку не згадаю, а треба знати щось дитяче». Ліда відкрила тринадцяту сторінку і прочитала вголос: «Влітку жаркої днини особливо приємно лежати у траві поблизу якогось водоймища. Кольори зеленого та синього зливатимуться перед твоїми очима і колихатимуться над твоєю головою тихим звуком води та комашиного шкряботіння. Можеш навіть закрити очі та уявити, як повзе якась комашка по стеблинці трави, доповзає до краєчку, дрібно перебираючи лапками, а потім швидко і гармонійно зривається вгору – летить. А можеш не уявляти, а просто лежати і дивитися на небо, розглядаючи кумедні пухнасті хмаринки. Якщо матимеш бажання, то візьмеш травинку до рота і пожуєш. Все твоє єство раптово наповниться соком дикого степового трунку, що примусить тебе схопитися на рівні ноги й бігти, бігти так довго, допоки не спітніє чоло, охопить знемога. І знову впадеш на зелену траву. Шукатимеш спиною землю, щоб вона увібрала у себе твій піт. Коли перші сироти вкриють твою шкіру, і стане прохолодно, ти ляжеж на живіт і знову оглядатимеш все навколо себе. Ось тоді й з’явитяся він. Жовто-лимонний весело літатиме над твоєю головою. Затримаєш дихання, щоб не злякати його. Метелик кружлятиме довго, виписуючи химерні кола, а потім, втомившись, сяде на листя дикого щавлю. Ти наблизиш до нього своє обличчя, а він, відчувши тебе, трохи злякано поворухне крилами. Від того жовті бризки розлетяться довкола, і одна, можливо, втрапить на твої вії, позолотивши їх. І раптом, якесь невимовне бажання охопить твою душу. Піднімеш руку, і вичекавши секунду, важкою долонею накриєш його легке тіло. Твої ніздрі роздуються, а в очах промайне вогником здогад про щось таке, що раніше ніколи не було відкритим для тебе. Повільно стиснеш кулак. Відчуєш, як крила лоскотітимуть шкіру, відчуєш, як він безсило буде шкряботіти тонкими лапками, а потім відчуття зникнуть. Розгорнеш долоню. Метелик лежатиме на ній нерухомо і дещо кумедно. Його тіло, понівечине і вологе від поту твоєї шкіри, прикро вразить тебе. Дивитимешся на нього, довго дивитимешся. Жодної думки не буде у твоїй голові. А потім тебе огорне жаль тонкий і холодний. Зрозумієш, що цей метелик більше ніколи не житиме, зрозумієш, що час неможливо повернути назад. Кинеш його у траву. Стане прикро і боязко. Підведешся і побіжиш. Тікатимеш від своєї прикрості, але лише хвилину. Потім захочеш повернутися, щоб ще раз побачити його тіло. Кружлятимеш полем, та трава стане скрізь однакова, і ти не знайдеш вже того місця. Підеш геть з поля. І знову жодної думки не буде у твоїй голові. Лише одне бажання народиться десь у куточку підсвідомості – забути.”
Казка видалася Ліді дивною, але цікавою. Дівчина занурилася у текст. Думки зникли, лише інколи вона відкладала книжку, прислухалася, спазматично втягувала і випускала повітря, і продовжувала читати. Дзвінок прорізав тишу. Ліда схопилася і відклала книжку. Вона слухала і не мала сили підвестися. Нарешті наважилася.
– Слухаю.
– Привіт, Лідочко. Як ти там?
– Тодосю, ти?
– А хто ж? Не чекала?
– Чекала.
– А я знав і не телефонував. Знудилася без мене?
– Знудилася.
– А я знав і тому не телефонував.
– Тодосю, прийди до мене.
– Навіщо?
– Маю щось сказати тобі?
– Добре, але я спочатку тобі дещо дам.
– Добре.
Тодось зайшов до квартири. Ліда дивилася на нього і посміхалася. «Як йому сказати? Як сказати?».
– А ти щось змарніла, Лідочко. Та нічого.
– Він підійшов до дівчини і почав цілувати її обличчя. – Руки швидко знімали з плечей одяг, оголюючи груди.
– Тодосю, не треба. Я маю тобі дещо сказати.
– Пізніше. Спочатку дам тобі щось.
Він розвернув її обличчям до стіни. Задер спідницю і нахилив від себе. Ліда вже не пручалася. Вона обперлася руками об стіну і закрила очі. Тодось стягнув з неї плавки і обмацав. Ліда відчула, як зрадливо набухає тіло знизу від торкань чоловічих пальців. Він занурився у неї швидко, але деякий час не рухався. Вона напружено чекала. «Я мушу сказати йому! Як це зробити?». Тіло Тодося почало рухатися і вона заспокоїлася. «Якось буде». Бажання розливалося у ній, конденсуючись у пальцях. Чомусь завжди саме пальцями відчувала Ліда, що задоволена чоловіком. «Головне, щоб він не закінчив швидше, ніж я. Як йому сказати?». Але Тодось поспішав. Він застогнав і вийшов з неї. Ліда ще секунду чекала, та, зрозумівши, що це все, почала натягати плавки. її пальці вкрилися холодним потом. Все закінчилося не так, як вона хотіла. «Можливо, це й на краще. Зараз все йому скажу».
– Тодосю, маю сказати тобі дещо.
– Я вже зрозумів, що ти не відчепишся. Кажи.
– У нас буде дитина.
Тодось зайшов до кухні і напився з пляшки мінералки. Смачно ригнув і розвернувся до Ліди. Оглядав її довго, а потім підійшов до неї і поцілував у губи.
– Здивувала ти мене, Лідунько. Яка молодчага. Це ж класно. Все. Починаємо жити разом. Завтра ж розповідаємо твоїм і моїм батькам. А хто в нас буде?
– Я ще не знаю. А ти все це серйозно?
– Авжеж.
Тодось ще раз поцілував дівчину у губи.
– Все. Побіг. Ввечері чекай на мене. Переїду до тебе просто сьогодні. І бережи оте, що в тебе тут...
Він ніжно торкнувся її живота. Дивився на неї захоплено і здивовано.
– Ну, ти й молодець у мене!
Ліда посміхнулася. «От і все. Чого було коматозитися. Тодось – гарний хлопець». Дівчина зайшла на кухню і поставила чайник на вогонь. «Хочу чаю з ромашкою». Задзеленчав мобільний.
– Слухаю.
– Лідочко, це Наташа. Як ти там?
– Добре. А що?
– Ти у нас аналізи забула.
– Справді, забула. Але ж у мене все добре. Я це й так знаю. Здорова, як ...
– Лідочко, не зовсім так. Дитина, яку ти чекаєш, має серйозні патології. Тобі треба зробити аборт. Не можна народжувати каліку.
– Звідки ти можеш знати? Ще такий малий термін?
– Знаю. У вашій родині це спадкове. Твоя мама також змушена була зробити перший аборт, а потім з’явилася ти. Все буде добре. Так треба.
– Але мама ніколи не казала мені цього. Ти звідки знаєш?
– Лідочко, заспокойся. Мені розказала моя мама. Я ж працюю на її місці. Колись вона була вашим сімейним гінекологом.Забула?
– Пам’ятаю. Я подумаю.
– Немає чого думати. Приходь.
«Цього не може бути. Спочатку треба випити чаю з ромашкою, а потім все вирішиться. Як я скажу йому? Ні, цього не може бути».
Ліда кинулася до телефона і набрала номер.
– Мамо, мамо, це правда?!
– Чого ти кричиш? Правда що?
– Ти зробила аборт? У тебе мала бути ще одна дитина?
– Хто тобі сказав?
– Яка різниця! Це правда?
– Так. Інакше не могло бути. Плід було уражено невиліковною хворобою, яка б призвела до патологій. Я не могла народити каліку.
– Треба було сказати мені.
– Але яке це має значення? То було моє життя. Навіщо те знати тобі?
Ліда рвучко поклала трубку. Вона дістала цигарку і підкурила. Дим спазматично вилітав з її ніздрів. «Даремно курю. Це нашкодить... Яка різниця! Все байдуже. Вже гіршого не буде».
Вона зайшла до ванної кімнати і відкрила дверцята тумбочки. Дістала скляну банку, у якій тримала ліки. «Обережно, щоб не побити». Дістала декілька пластинок і видавила різнокольорові пігулки на долоню. «Я не зможу йому цього сказати». Поклала ліки до рота і запила мінералкою. У тому місті був секс і чекали дітей.
Чоловіча ліга або Так говорив він
Тодось влетів до кімнати і заходився збирати речі. Андрій лежав на ліжку і читав. Хлопці не бачилася вже кілька днів. Андрію хотілося поділитися своїми думками від прочитаного, але він мовчав. Тодось почав знімати зі стін картинки у пластмасових рамках. Він безтурботно щось наспівував. Андрій відклав книжку.
– Куди ти збираєшся? Що сталося?
– Таке щастя, друже, таке щастя.
Андрій підвівся і сів на ліжку. Тодось підскочив до нього, сів поруч і обійняв за плечі.
– Андрійчику, таке щастя. Моя дівчина чекає від мене дитину. А я повірив тій дуринді, що не можу мати дітей. Ото дурний!
– По-перше, я навіть не знаю, хто твоя дівчина. По-друге, ти впевнений, що дитина твоя?
Тодось схопився і забігав кімнатою. Він щось вигукував і розмахував руками. Андрій підійшов до нього і силоміць посадовив знову на ліжко.
– Заспокойся. То я так.
– Ти не розумієш, це моя дитина.
– Вибач, я завжди говорю дурниці.
– Ні, ти просто не віриш цьому світові. Але у ньому не все пропаще. От я, подивись, був таким нещасним, а зараз знову вірю в себе. Я – справжній чоловік, я матиму дитину.
– Хіба тільки це доводить справжній ти чоловік чи ні?
– Не хочу твоєї філософії. Я щасливий. Мені треба збирати речі.
– Переїздиш до неї?
– Так.
Тодось знову заходився біля речей.
– А я от Іздрика дочитав. Розповісти?
– Вибач, але не сьогодні. Не хочу ніяких історій, ніякої літератури. Навколо мене вирує справжнє життя. Я стану батьком! Відчуваю у собі таку силу, що гори б звернув. Як же вона помилялася зі своїми діагнозами!
Я – небезплідний, я – носій гарного сімені, я – бичок з отакагєнними яйцями, я – чоловік з великої літери, я можу все!
– Радий за тебе.
Тодось підійшов до Андрія. Взяв його за руку.
– Залишаєшся сам. Дай мені слово, що скоро й ти переїдеш до своєї дівчини з тієї ж причини. Ми дружитимемо сім’ями.
– Я навіть ще не познайомив вас.
– А я тебе. Але все ще буде. Я побіг.
Тодось схопив речі й вибіг. Андрій повернувся до книжки, але йому не читалося. «Щасливий. А що робити мені? Вона тікає від мене. Хіба я винний, що тоді не зміг стримати себе. Взяв силою? А хіба силою? Хіба й вона не хотіла цього? Якби не хотіла, вже заявила б у міліцію, а так мовчить. Люблю її. Треба випити чаю з ромашкою. Треба заспокоїтися. Нехай Тодось буде щасливий. А я чекатиму». Він зайшов до кухні і заварив чай. У двері хтось подзвонив. Андрій відчинив. На порозі стояла Наташа.
– Привіт. Що робиш?
– Чай збираюся пити.
– Запроси й мене.
– Заходь.
– Таку цікаву новину дізналася.
– Яку?
– У Тодося буде дитина.
– Я вже знаю. Тільки що був тут. Забрав речі і пішов до своєї дівчини. Будуть жити разом.
– А я знаю до кого він пішов.
– А я ні.
– Це не секрет. До Лідки. Пам’ятаєш, місяців два тому ми у неї були на вечірці. Ти тоді ще залишився прибирати столи, а ми пішли.
– Пам’ятаю.
– Андрій підвівся і пішов у коридор.
– Ти куди? А чай?
Андрій вийшов на вулицю. Він блукав вулицями міста, не помічаючи, що за ним ходить Наташа. Йому було байдуже. Йому вже було на все байдуже. Жодної думки у голові. Жодної.
– Андрію, куди ти біжиш? Що з тобою?
– Але він мовчав.
День добігав кінця. Стало темніти. Андрій зупинився біля будинку.
– З якого під’їзду вихід на дах?
– З цього. А навіщо тобі?
Він не відповів.
На даху пахло дротом і послідом голубів. Андрій став на краю даху. Наташа дивилася на нього і посміхалася.
– Що ти думаєш робити?
– Хіба не знаєш? Мені здається, що ти здогадуєшся.
– А може поговорим?
– Поговорим про що?
– Про все.
– Немає про що говорити. З тобою немає про що. Але комусь сказати треба. Знайди мені когось.
– Добре, але ти дочекайся.
Наташа побігла до виходу. Андрій подивився вниз і посміхнувся.
– Отаке життя. Чоловіча сила, племінний бичок, щасливий! А я хто? Я хто? Слабак. Моє сім’я отак просто взято і вкрадено, щоб хтось інший був щасливим. Ні, не вкрадено. Сам віддав. Віддав, ще й силував, щоб взяла. Отак! Тішся. Він – чоловік, у нього отакагенні яйця, а ти – ґвалтівник і донор. Так тобі й треба. Книжок він начитався. Генієм себе відчув і думав, що йому все можна. Ґвалтівник і донор!
Андрій ще раз поглянув униз. Сплюнув і закурив.
– Треба випити чаю з ромашкою. Пече у скронях. Де вона так довго? Я маю хоч комусь розповісти те, що прочитав. Треба було б Тодосю, але до того зараз пізно. Хай приведе чоловіка. Хай він тямить у літературі. Мені треба розказати прочитане. Так було завжди. У житті чоловіка має бути все впорядкованим.
Андрій перехилився і ще раз поглянув вниз.
– Темно, я вже нічого не побачу. Як швидко прийшла ніч! Тоді ніч також прийшла швидко. Я помітив, але й вона помітила. Для неї та ніч врізалась у пам’ять кожною секундою. А для мене? Хіба любив її? Ні, хотілося володарювати над її тілом тоді, хотілося того і пізніше. Ніхто не мав права на те, що належить мені. Але мав... Вона мала право на себе, тому все вирішила так. А Тодось? Дурень. Ха! Ліпше бути ґвалтівником і донором. Ліпше!
Андрій почув кроки за своєю спиною і озирнувся. Навпроти стояла Наташа і ще якась дівчина. «Таки дівчина, але нехай. Маю розповісти, щоб не порушувати традицію».
– Привіт. Мене звуть Андрій. Я радий, що Ви завітали до нас. Так самотньо балансувати одному.
Чоловіча ліга, або Так говорив він.
Жіноча ліга або кохання закінчується зранку
Зося втомлено поклала голову на плече Тодося. Він курив, випускаючи кільця диму у стелю. Простирадла перетворилися на ганчірки і пахли потом та жіночими виділеннями. Зося вдихала той запах й тулилася до Тодося ще ближче.
– Зосю, чому ти мовчиш?
– А мені з тобою й так добре. Навіщо про щось говорити?
– А й правда.
Тодось торкнувся її грудей і вона відгукнулася до нього всім тілом. Спочатку цілувала йому губи, потім кусала за груди. Він посміхався, мружачи очі. Від того вони ставали ще зеленішими, і їй це подобалося. Зося залізла на нього і вмостилася між його ногами. Відчувала, як він заходить у неї, заповнюючи кожний міліметр тіла. Розхитувалася на ньому у різні боки, а потім рухалася вниз і вгору. Уявляла себе на вершині гори, але не боялася впасти. Чоловіче єство тримало її, наповнюючи соком, що склеював тіла докупи. Крик вирвався з її грудей, він заполоним кімнату, зіллявся з глухим стогоном чоловіка, що був під нею. Зося лягла на нього всім тілом і закрила очі.
– Добре.
– Так, добре.
– Знаєш, чого я хочу зараз? Не вгадаєш.
– Чаю з ромашкою. Вгадав?
– Так. Але як?
– Ти п’єш його в трьох випадках.
– Яких?
– Коли втомлена, коли втрачаєш надію на щось, і після сексу.
– Який спостережливий.
– Мені все цікаво, що пов’язано з тобою.
– Чому?
– Бо я люблю тебе. Ходімо пити чай з ромашкою.
– Ходімо.
Зося набрала води в електричний чайник і нажала кнопку. Червона крапка стала яскравою.
– Зараз буде чай з ромашкою? Хочеш курити?
– Ні. Мені прийшла відповідь на аналізи, але я не наважуюся прочитати.
– Припини. Де повідомлення? Давай я прочитаю.
– Ні, роби чай. Я сам.
Тодось пішов у коридор, дістав повідомлення з сумки. Він повернувся і сів на стільця. Швидко розгорнув листок, почав читати. Обличчя його ставало все похмурішим.
– Що там пишуть?
Він мовчав.
– Що там пишуть? Не мовчи!
– Я не здатний мати дітей.
Він вимовив ці слова і поклав папір на стіл. Зося підійшла до нього і пригорнула до себе. Чайник свистів, але їм було байдуже до нього.
– Заспокойся. Це нічого не важить. Я люблю тебе. Навіщо мені ще хтось? Навіщо нам діти? Будемо жити одне для одного. Головне, що між нами любов.
– Це тобі так зараз здається, а потім... Ні, я не маю права на це. Тобі потрібен справжній чоловік, який дасть тобі дітей.
Тодось підвівся і пішов у кімнату. Зося побігла за ним. Слідкувала. Він одягнувся і побрів до дверей. Вона кинулася і стала між ним і дверима.
– Ти нікуди не підеш. Я люблю тебе, чуєш, люблю. Все байдуже, все!
Вона кинулася йому на груди, але Тодось відштовхнув її.
– Не тримай мене, так треба.
Тодось пішов. Зося довго дивилася на простір між собою і дверима. Їй хотілося кричати до того простору:
«Хіба ти не розумієш, що я люблю тебе. Мені байдуже до дітей. Ти – мій чоловік, ти – моя дитина, ти – мій світ, і того мені досить. Твоє сім’я в мені і я ношу його у собі, і я хочу носити його у собі довіку. Навіщо мені діти? Вони підуть і забудуть мене, а твоє сім’я завжди буде у мені, буде доскону. Як ти не розумієш цього?»
Зося кинулася до ліжка, що ще пахло сексом і його тілом. Вона цілувала простирадла і билася головою об залізне бильце.
«Як ти не розумієш цього?»
Але за хвилину Зося заспокоїлася. Вона підвелася і підійшла до бару. Відкоркувала пляшку вина, що привезла цього літа для Тодося з Алушти, і почала пити. Жадібно ковтала терпку рідину. Пляшка швидко спорожніла. Зося відкинула її від себе, наче гадину, що хотіла вкусити за руку, і подивилася у вікно. Сіріло. Ранок народжувався у небі рожевою зіркою, що з’являлася з-за фіолетових хмар.
«Як ти не розумієш цього?»
Зося п’яно гикнула і впала на підлогу. Сон заповз до її рота і заполонив тіло.
Жіноча ліга або кохання закінчується зранку.
Коли немає надії
Тодось стояв над тілом, коли її обмивали жінки і співали тужливих пісень. Він споглядав те тіло і воно здавалося йому прозорим. «Вона, певно, холодна. Я не зможу торкнутися її. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли її одягли у білу сукню і поклали на двері, накриті рядном. Хтось із жінок встромив між пальці свічку і запалив.
«Їй ніколи не пасувало біле. Вогонь гріє пальці і вона має стати теплішою. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли прийшов священник, і жінки довго вмовляли його провести обряд. Вони сунули священникові гроші і той погодився. Справді, й самогубці мають право на вічність з Богом.
«Він чадить над нею теплом, але запах неприємний. Та нехай. Це зігріє її. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли його заносили в автобус. Жінки сідали поруч і плакали, або шепотіли молитви.
Він також сів між ними.
«Скільки людей і ніхто не відкриє вікно. Скоро тут буде задуха. Нехай. Вона така холодна, а це зігріє її. Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Тодось стояв над тілом, коли труну з нею поставили на землю серед могил. Жінки плакали, підходили до труни і цілували її в лоб, руки та ноги.
«Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Якась жінка підійшла до Тодося.
– Іди, сину, прощайся.
– Я пізніше. Ще трохи постою.
– Іди. Зараз труну забиватимуть.
– Вона підштовхнула Тодося вперед і він опинився перед її тілом.
«Але я не зможу торкнутися. Мені й так холодно. Випити б чаю з ромашкою».
Якась сила потягнула його до неї. Він нахилився і відчув запах.
«Вона мертва, а мертве холодним не буває. Воно – ніяке».
Тодось полегшено зітхнув і поцілував тіло у голову, руки та ноги. Відійшов. Труну почали забивати. За декілька хвилин він почув, як грудки землі б’ються об дошки труни.
«Цікавий звук. Спробувати б собі».
Тодось взяв грудку і кинув на труну. Звук йому сподобався. Швидко утворилася могила. Жінки запрошували людей на поминки, але Тодось не пішов. Він вийшов з кладовища й зловив таксті. Йому хотілося додому й
чаю з ромашкою. Тодось назвав водієві адресу і зручно вмостився.
«Все скінчено. її більше немає. Але я живий. Я живий і можу мати дітей. Я живий. Інша жінка чекає від мене дитину. Нехай її більше немає, але надія є. Все має продовжуватися».
Мобільний озвався улюбленою джазовою композицією.
– Алло.
– Тодосе, це Наташа.
– Слухаю тебе. Але давай швидше, бо я втомлений і не хочу довго говорити.
– У моїх знайомих таке горе.
– Але яка мені справа до твоїх знайомих?
– У них єдина донька наклала на себе руки.
– А я до чого?
– Її звуть Зося Марченко.
Тодось дав відбій і поклав мобільного біля себе. Він зупинив таксиста і розрахувався з ним. Рухався вулицями міста, не помічаючи нічого навколо себе. У голові звучала пісенька «Допоки сонце сяє, поки вода тече. О-о-о-о! Надія є».
Він не помітив машини, що на всій швидкості летіла на нього. Він відчув лише легкий поштовх і побачив небо. Це заспокоїло. Тодось повільно заплющив очі. «Допоки сонце сяє, поки вода тече. О-о-о-о! Надія є».
Рух зупинився. Люди кричали одне на одного і на водія. Водій кричав на людей і матюкався до себе. Хтось благав викликати швидку, а хтось закривав долонею своїй дитині очі. Довгий чоловік волав про ДАІ й обіцяв виступити свідком, бо все бачив. Бабуся з будинку, що навпроти, побігла до своєї подруги, такої ж бабусі, щоб розказати, але потім повернулася додому, певно, забула куди і навіщо бігла. Але все скінчилося швидко. Працівники ДАЇ забрали машину і водія. Лікарі поклали тіло до швидкої і поїхали. Так буває. Коли немає надії.
Вона залишилася жити
«Ліда любить Тодося
Тодось любить Зосю
Зося любить Тодося
Андрій любить Ліду
А Наташу ніхто не любить. її не любить Ліда, її не любить Тодось, її не любить Зося, її не любить Андрій, її не любить навіть отой «хтось», якого вона не знає. Наташа ж любить усіх. Вона любить Ліду, вона любить Тодося, вона любить Зосю, вона любить Андрія, вона любить навіть отого «когось», якого не знає.
І це все НЕСПРАВЕДЛИВО.
Наташа має все змінити. Вона придумає гру, у якій буде все інакше. І тоді...
Ліда буде любить Тодося, але помре.
Тодось буде любить Зосю, але помре.
Зося буде любить Тодося, але помре.
Андрій буде любить Ліду, але помре.
А Наташу ніхто не буде любить, тому вона житиме.
І це все СПРАВЕДЛИВО».
Чайник закипів. Наташа дістала чашку і заварила чаю з ромашкою. Сіла на краєчку стільця. Одну чашку підсунула дівчині, яка сиділа за столом, іншу –взяла собі. Почала пити чай маленькими ковточками.
– Цікаво написано, Наташо. А чому випустила мене з цієї схеми?
– А з ким тоді чай з ромашкою пити?
У Наташиному погляді грали бісики. Здогад засвітився у сірих очах навпроти. Наташа посміхнулася.
Немає коментарів:
Дописати коментар