Його очі – крила
У таку погоду здається, що сплю, і що все навколо нереальне. Неприродне сіре освітлення робить мене божевільною. Не вперше йду сама парком. Думки розтлівають голову: то є – то нема, то одне – то щось друге. Єдине, що відчуваю постійно – відсутність бажань. Не знаю, куди йду і навіщо, чому живу і для чого говорити. Просто йду. Просто падаю… Міст – найулюбленіше місце… Ще секунда – і все. Не розумію для чого, але падаю…
Він схопив мене. Боляче. Страшно. На своїх сильних крилах він переніс мене на землю: «Всі називають мене чортеням». Його сумна усмішка, яка досі була мені не знайома, остаточно збила мене з пантелику. Густина нереальності довкола збільшувалась.
«Давай політаємо?»
«Не знаю. Навіщо це мені?»
«Ти боїшся, як і усі.»
«Я не всі.»
Лечу у нього на спині. Звідси багато чого видно. Розумію, що до цього моменту нічого не знала про світ, про нього, про людей, про себе. Страшно і боляче обіймати жорсткі плечі в повітрі. Але не можу відірватись від нього, бо ми вже зрослись. Не хочу відпускати, бо люблю. Реальне небо повернулося у моє життя. Ясний день не вкриває пеленою правду. І досі не знаю, чого хочу, але знаю навіщо.
«Дякую, що врятував мене!»
«Ти так нічого і не зрозуміла…»
Його очі з очікуванням дивились у мої. Не розумію, чого він хоче? Щоб я розвернулась і пішла додому, але вже крізь реальність? Знову страшно. Ненавиджу страх через дурниці, до яких він призводить.
Він не схопив мене – просто підставив спину. І ніякого страху. За мить моє святе чортенятко вже розсікало повітря зі мною. Я вивчала світ як зацікавлений глядач, як шпіон, як дослідник, як практик. Він врятував моє життя, подарував очі і навчив думати. І скоро я отримаю власні крила. Все ж, без вантажу за плечима, удвох, летіти приємніше.
Самотність
Я йду. Вулицею холодного міста. Воно приваблює мене затишком. Я бачу себе в очах перехожих, але вони мене не помічають. Прокидаючись з ними та лягаючи спати, я живу у їх душах – і вони вважають себе щасливими, іноді нещасними, іноді накладають на себе руки. Вони сміються в шумних компаніях, але, насправді, то сміюсь я. Вони плачуть через мою присутність і роблять вчинки, про які згодом шкодують. Вони не можуть жити без мене: я змушую їх іти вперед, рухатись, прокидатись зранку з надією позбутися мене саме в цей день. Так, вони близькі до цього. Однак, ледь я починаю покидати їх душу, вона кричить у паніці: «Не йди! Я не звикла жити без тебе! Я не вмію! Я перестану бути собою!» І люди повертають мене, підсвідомо, вчинками, думками, мовчанням… особливо мовчанням. Так, я обожнюю це місто. Тут усе моє, тут всіх контролюю я. Люди «підсіли на мене». Навіть не пам’ятаю, як давно.
Та, врешті, найсмішніше те, що я можу зникнути в будь-який момент, лише хай вони зрозуміють, що я міраж, ілюзія, їх власна вигадка. Так, я безсмертна ілюзія, яка керує світом. Хто я? Та, що ходить сама. Людям здається, що зі мною жити легше, хоча вголос вони кажуть протилежне. Мене не існує.
***
Поясни. Чому люди не розуміють один одного? Чому, живучи під одним небом, в одному місті, бачачи одне й те саме, ми завжди були такими різними? У нас однакові очі, у нас ніжна шкіра, ми маємо гарний слух, ми не злі люди, хоча можемо іноді здаватися такими. Чому я вважаю, що розумію тебе, але, насправді, навіть не розумію себе? Чому твої вчинки плутають мене? Чому я бачу себе іншою у відблиску твоїх очей? Ти вважаєш, що я не така, якою є насправді, але не хочу тебе розчаровувати або, навпаки, переконувати в кращому. І, мабуть, я бачу тебе не тією людиною, якою ти є, але саме так і люблю тебе. Бо ти добра людина з ніжною шкірою і чарівними очима. Я точно розумію лише радість, коли бачу тебе. Ти мій сон, моя ілюзія, яка нагадує, що варто знову подякувати Богові за те, що я народилась у цей час, у цьому місці, під цим небом разом із тобою…
Давай втрьох…
- Що? – з недовірою перепитав він.
- А чому б ні? Я твоя дівчина. Вона твоя подруга…
- Та не подруга. Я ж казав, ми просто спілкуємося і допомагаємо одне одному в роботі.
- Отож-бо й воно. – посміхнулась співбесідниця.
- Та ти жартуєш! Чи перевіряєш мене? Хіба ми не мали розмову з цього приводу? І хіба я не казав, що ніхто, крім тебе, мені не потрібен? Ну чому ти мені не віриш? Чи я не був тобі вірним увесь цей час? Чи колись змушував сумніватися тебе в моїх почуттях? Чого ти хочеш досягти своїми ревнощами? Гуртом дійсно працювати легше. Ну що тут такого, що ми спілкуємося? – Це набагато полегшує роботу.
Вона знову почервоніла, але нічого не сказала… як завжди. Відчула свою провину. Знову. Але не надовго. Бо згадалося, як часто він розповідав про них, про Неї. Як він вчив Її тому, чому не вчив власну дівчину. Як він проводив свій вільний, хоча незначний, час з Нею тоді, коли дівчина не бачила його тижнями. Але нагадала собі давню провину і почервоніла знову.
«Йому і так зараз важко. Він намагається відволіктись від буденності хоч на мить. І хіба він винен у тому, що саме в цей час мене немає поруч? І як я смію валити на нього ще й вантаж своїх хворих марень?» - вона опустила очі, збираючи сміливість в кулак.
- А я і не жартую, і не перевіряю тебе. Це моє бажання. Не нервуй, тобі погано не буде… Нікому не буде погано. Хоча таке зі мною трапиться вперше, мені здається, все буде просто чарівно. Десь у глибинах підсвідомості кожна людина цього хоче. – Коли вона говорила, її охопило бажання вирвати собі серце, бо, здається, воно отруювало якимсь кислим і гірким почуттям усе її тіло. Проте він бачив на її обличчі радість.
- Так… Оце ти даєш. Не очікував. Хоча ні, очікував. Подумай ще раз. Не хочу помилок в такому аспекті нашого життя, якщо ж ти дійсно так цього хочеш, я проти не буду.
- Хочу. – Пролунала моментальна відповідь, бо думки вже малювали кухонний ніж біля серця, свого серця. І думки ці нестерпно прагнули втілитися у життя.
- Добре, я з Нею поговорю. Якщо Вона погодиться, чекай нас увечері… Стоп. А з чого ти взяла, що вона взагалі погодиться?
- Ти ж так зразу і не вали їй сніг на голову. Просто запроси до нас з тобою на вечерю. Ми чогось вип’ємо і все піде саме собою.
- Добре, люба. – Він поцілував її у чоло, залишив гроші на вечерю і пішов до дверей. – Я люблю тебе. Поки!
Ніж був у серці. Відступати нікуди. Навіщо це все? Хіба ж вона знає! Хіба вона коли-небудь знала, що робить і навіщо? Розумна дівчина, але ж така дурна. Навіщо вона загнала себе в яму? Але ж хотіла лише перевірити чи він погодиться. Можливо, це і він вирішив її перевірити? Можливо, він сприйняв це за жарт і жартував у відповідь? Так, так. Саме так і є. Але вечерю я все ж таки приготую, і вина куплю. Це буде наша перша романтична вечеря. І вона буде незабутньою. Я зустріну його королевою і запрошу до столу. Ми питимемо дороге вино і дивитимемось один одному в очі. Я ввімкну музику, і, можливо, ми танцюватимемо разом… вперше, як справжня пара. Проте, спочатку слід прибрати в хаті і позбирати з підлоги шкарпетки. Останнє дуже розвеселило її. Але ж якщо… вона взяла телефон і відправила коханому смайл, що регоче. Через хвилину отримала усміхнений смайл, що підморгує. Так, це був жарт. Слава Богу. Нема чого так хвилюватися, а то що це в тебе руки тремтять? Все добре. Вона заспокоїлась і взялася до праці.
Увечері на столі хололи королівські страви. А у спальні на своє відображення в дзеркалі дивилась королева… Чарівна зачіска, легкий чарівний макіяж, маленька чорна сукня. Вона була задоволена собою, а серце клекотало в радісному передчутті. Глибше дихай. Ти запам’ятаєш цей день на все життя. які довгі хвилини чекання! Та ось дзвінок. Він прийшов. Хотілося бігти до дверей, але взяла себе в руки, пішла повільно. Серце ледь не виривалось із грудей. Відчинила. І їй здалося, що вона випала з реальності та потрапила у якийсь дешевий фільм, яких на телебаченні тисячі. Там стояв він з квітами! А поряд з ним стояла Вона, його Колега, її марення і жах. Це він мені мститься за невдалий жарт і перевіряє мою відважність. А Вона повечеряє і піде собі. Він мене не злякає. Теж іще мені економічна криза.
- Доброго вечора. Чарівно виглядаєш, проходь. – Вона запросила Колегу ласкавою усмішкою.
- Дуже дякую. Не очікувала твого запрошення, але воно мене приємно вразило. Нам вже давно треба було здружитися.
- Саме тому ти і тут. – Поцілувала Колегу в щічку.
Коханий відвів дівчину в сторону і обійняв:
- Ти така прекрасна! Дякую тобі! То ти не передумала? – Побачивши його усміхнені очі, вона зрозуміла, що гра продовжується. Ні, не виграєш, зайчику, я тебе розкусила:
- Анітрохи! Ходімо вечеряти.
Довелось піти за додатковим набором посуду, бо накривала на двох. Поставила квіти у воду. А коли повернулася до них, побачила, що вони вже куштують страви та смакують вино.
- Чекаємо тебе для першого тосту, - сказав він.
- Ага, бачу. Ну то ж і мені налий. Побільше. Давайте за довгоочікувану зустріч і за дружбу, яка нам в усьому допомагає!
Кришталевий дзвін. П’янка отрута потрапила в них і незабаром почне діяти. Із збільшенням кількості цієї отрути в їх організмах, розмова все жвавішала і веселішала. Між Колегою і коханим. Дівчина дуже рідко розпивала що-небудь із ним. Може, тому їх стосунки не такі яскраві? Щоки у всіх порожевіли, очі затуманились. Ти не виграєш.
- Принесу десерт. Ви будете ще що-небудь?
- Ні, ні! Дякуємо. Все було дуже смачно.
Дівчина пішла на кухню, мила посуд. Але цей шепіт чула. Чи, може, їй причулося?
«Це її ідея. Все добре. Вона нічого не скаже. І скоро приєднається до нас. – Навіщо? – А як ти хотіла, вона моя дружина. – Мугу…».
Він Її підговорив і вони разом мене розігрують. Я на це не поведусь. Дівчина взяла десерт і чистий посуд і пішла до кімнати. Вона побачила це. Їх обійми на дивані, цей затяжний цілунок і його руку, що безсоромно блукала по тих місцях Колеги, яких в одязі не видно. Дівчина поставила вантаж на стіл.
- Іди сюди, кицюню. – Він провів іншою рукою по порожньому місцю на дивані. – Приєднуйся.
Це перебір. Це вже не гра. Він не міг так далеко зайти. Це страшний сон.
- Ну, чого стоїш? – вони встали, підійшли до неї. Він обійняв її ззаду, а Вона спереду.
- Ти ж сама казала, що хочеш. – Він протягнув їй келих з вином. Дівчина взяла його і швидко випила. Пом’якшала. Піддалась. Як не дивно, їй сподобалось. Допоки Колега і коханий не залишили її без діла. Вона дивилася на них і не розуміла де вона, хто вона, що відбувається і що вона тут робить. Але лише здавалося, що не розуміла. Ніж вийняв серце. А вона наповнилась огидою до себе.
- Я на хвилинку. – сказала їм, але відповіді не почула. Вона вийшла.
Коханий на самоті з Колегою через деякий час охолов.
- Усе було добре. Дякую. А тобі сподобалось?
- Ще б пак. Я так давно про це думала. Але мені здавалося, що ти занадто вірний своїй дівчині і тримала себе в рамках.
- Маєш рацію. Я вірний. Я її люблю. І ти мені подобаєшся. Я також цього хотів. Але сам би ніколи не наважився. Це все вона. Піду подивлюсь де вона, до речі. Можливо, знову десь сидячи заснула.
- Добре.
Він пішов. Ну, так і є. Спить, як янгол. Голова на руці. Рука на столі. Вона схильна до швидкої втоми.
- Кохана, вставай! Іди до спаль… Ні!!! Ні! Ти не могла! Ну що ж ти робиш? Навіщо? Навіщо все це було?! Зайченятко моє, кицюню моя, кохана! Ні! – на ці ридання прибігла Колега.
- Що трапилось? – ледве спитала вона.
- Викликай швидку негайно! Негайно!!! Я ненавиджу тебе! Чому ти така?! Чому ти мене весь час мучиш?! Зайченяткооо! – захлинався він. – Чому ти все тримаєш у собі? Чому нічого не сказала? Навіщо? Навіщо я зустрів тебе?.. – він стояв на колінах і кричав у її ноги, нестерпно обіймаючи їх.
- Що трапилось? – поцікавився лікар.
- Вона не дихає. – Крізь сльози сказав він.
- Кладемо і виносимо! Швидше!..
З руки дівчини випала порожня склянка з-під снодійного…
Дівчина ледве розплющила очі. Вони боліли від яскравого світла. Боліло все тіло. Із рук стирчали якісь трубки… Повільно, але вона згадала попередні події. Зрозуміла де знаходиться. Зрозуміла, що, на жаль, жива. Зрозуміла, як вчинила з коханим. Зрозуміла, що сама штовхнула його на те, за що намагалась накласти на себе руки. А він не розуміє натяків – про це він відразу попередив. Як вона змусила його відчувати провину, яка, по великому рахунку, не його, а її. Вона хотіла витягнути ці трубки зі сподіванкою швидкої смерті, але не змогла навіть поворухнути рукою.
Він увійшов до палати. Усміхався. Вигляд втомлений. Під очима синьці.
- Сонечко прокинулось. – Він взяв її руку у свою, поцілував і приклав до своєї щоки. Його очі знову зволожились.
- Пробач мені, коханий, будь ласка, - хрипко попросила вона.
- Це ти мені пробач, - шепотів він, намагаючись не заплакати, - хоча ні, не пробачай, бо я сам собі не можу пробачити, що був таким бовдуром у всьому.
- І, в першу чергу, тому, що почав зустрічатися зі мною, - ледь чутно усміхнулась вона до нього. Він розсміявся:
- Так, починаючи з того моменту… Люба, у мене до тебе пропозиція.?
- Так?
- Давай, коли ти очуняєш, втрьох… Давай жити втрьох. – її аж перетіпало:
- З Колегою?
- Ні, я не можу її бачити. Давай жити втрьох з нашою дитиною… - Здається, вона почула ангельський дзвін. Здається, саме це і є найщасливіший день.
- З дитиною… - вона повторила, а очі її світилися радістю… - Я подумаю… - а з очей текли сльози.
Увечері на столі холонуть королівські страви. А в спальні на своє відображення в дзеркалі дивиться людина. Свої фантазії вона прокоментувала коротко: «Мило. Порнографія. Як тобі не соромно!». Звичайна зачіска, звичайна сукня, ніякого макіяжу, щасливе обличчя. Коханий. Сьогодні зранку він запропонував повечеряти у романтичній атмосфері удвох. Звісно, вона погодилась. Але вино забракувала: «До біса таку яскравість, - думає вона зараз, дивлячись у свої очі. - А якби я дійсно запропонувала втрьох…»
Немає коментарів:
Дописати коментар