Десь там, у її світі…
Кажуть, тих людей, які щось значать у нашому житті зустрічаєш якось несподівано і безглуздо. Як часто хтось, важливий для нас, просто проходить повз, дивиться у наші очі і мовчить, а потім губиться серед вулиць рідного міста. Як часто ми навіть не запамятовуємо його обличчя і як рідко ми таки звертаємо увагу на ці дрібнички, які великі називали долею…
Вона йшла по вологому асфальту рідного Житомира, гублячись у безоднях своїх незліченних світів, які виринали у її памяті завжди під голосну музику, що лунала у навушниках. А вулиця у цей час заворожено слухала стукіт її високих підборів. Повз пролітали машини, поспішали люди, а вона, вслуховуючись у слова вже до болю знайомих пісень, мовчки йшла до університету. Складно було навіть уявити, як можна кожного дня жити від зупинки до зупинки. З самого малечку вона ходила до школи пішки і тепер, на щастя, її університет знаходився поза маршрутом того транспорту, що ходив у її районі. І ось щодня вона мала законні двадцять хвилин свого спокою. Це були миті, коли у компанії її Житомира-коханця і пісень «Океану Ельзи», дівчина з маленькими очима і високими підборами могла з впевненістю сказати, що справді вільна. Але ті хвилини швидко стікали у прірву вічності, і щоденні турботи знову забирали її у свої тенета… Починалося таке звичне і таке монотонне життя. А поки до завершення коханої свободи лишалося ще декілька миттевостей, що кличуть їх люди хвилинами, вона йшла, даруючи світові стукіт своїх високих підборів…
У повітрі пахло весною, яка нарешті заполонила місто, визволивши його з обіймів одвічної зими-суперниці. Тепер Житомир ожив. Він на повні груди задихав тією невимовною свободою, що дарує її квітень.
Вона сіла на лавку біля будівлі тепер уже майже рідного вишу і спрямувала погляд у безкінечне весняне небо. А у вухах продовжувала грати музика. У такі моменти їй здавалося, що то було не її життя, а лише сцена з якогось кінофільму. Коли усе навколо рухається під слова до болю знайомої пісні. І поки марення її далеких світів ще не минули повністю, у свідомості вирієм кружляли думки. Вона ніколи не розуміла, як можна відчувати себе безкінечно самотньою, маючи кращих у світі подруг, найліпших батьків і усе, що здавалося таким необхідним для щастя. Та попри все дівчина сиділа, полинувши у звуки своїх навушників, і мріяла про те, щоб життя після смерті таки не було. Тоді б вона померла. І все стало б на свої місця. Вона б не прокинулась десь у потойбічному світі, жалкуючи за земним життям, а просто перестала б існувати. Згадуючи, як це приємно, не відчувати навколишній світ, вона чи не вперше в житті дійсно захотіла померти. А повз неї проходили інші люди, задивляючись на безтурботне обличчя коротко стриженої красуні, і мріяли хоча б на день стати нею. У хвилини цього вранішнього неабиякого песимізму вона завжди думала над тим, як сильно хотіла б бути чиєюсь. «Так набридло належати тільки собі», — кричала своїм стомленим голосом її душа, поки інші дівчата мріяли про багатого хлопця, який би здійснив їх мрії. А їй не потрібні були гроші, не потрібні були здійснені мрії (яка з них користь, коли вони здійснились!) і багатії не важили для неї ані граму, і усілякі зануди, що вважали себе хорошими. Адже, хіба вони могли вирізати її серце і залишити у себе навіки… А хіба не в цьому і є уся суть безглуздого приреченого кохання…
Якось непомітно пролітали повз неї того дня обличчя знайомих. Звичні «привіт, як справи» надокучали її слуху, а його все не було. «Де ж він?» — говорила свідомість дівчини про, здається, того єдиного, який назавжди скував її серце. Вона навіть не знала його імені, та хіба мало це значення. Вона знала його душу, бачила її у глибоких блакитних очах, які щоразу дивилися на неї серед натовпу інших білявок у міні-спідницях, які проходили повз, віталися із ним, говорили та сміялися в той час, коли очі їх співбесідника були у глибині стомленої урбанізованої душі коротко стриженої самотньої дівчини. «Він мій», — вона знала це майже так само, як своє власне імя. Та цього дня він не зявлявся. До пари лишалися хвилин десять, а її найнебезпечнішого наркотику не було ні поблизу, ні, мабуть, і на відстані у декілька кілометрів. Дзвінок пролунав швидко і, як і завжди, якось несвоєчасно. Вона завжди поспішала на пари, а цього разу повільно йшла до аудиторії, роблячи вигляд, що наздоганяє подруг. Погляд був десь далеко разом з її серцем. Тіло прагнуло наркотику, а він в той час був занадто далеко звідси, щоб врятувати її від ломки…
Три нудні пари… сміх на перервах… скарги на викладачів… день пройшов швидко…
Вона вийшла на вулицю сама. Додому майже щоразу ходила наодинці із своїми роздумами: інші йшли на зупинку біля самісінького університету. Вона вийняла із сумки навушники, поцілувала подруг, вийшла з території, шукаючи потрібну пісню у памяті мобільного… знайшла… Кинула телефон до сумки. Підбори голосно цокали по асфальту. Вона глянула на територію її вже майже рідного університету і… погляд зустрів його очі. Він йшов навпроти алеєю університету до свого корпусу. На обличчі сяйнула посмішка. По венах побігла солодка отрута його погляду. Тіло отримувало свою порцію кайфу. Між ними лише метри зеленого газону та високий залізний паркан… Тишу прорізав звук мобільного… Вона відвела погляд та відкрила сумку, шукаючи вібруючий руйнівник свого задоволення. «Кляте повідомлення від цього клятого оператора», — пронеслося її думками. Вона на мить підняла очі і зустріла його погляд вже зовсім поруч. Він стояв на газоні біля самого паркану. Мить… ще одна… її губи обпік дотик його поцілунку. У щоки давили пруття залізного паркану… та до цього було байдуже. Від губ повільно розтікалося її тілом солодке бажання. Його язик ворушився усередині її рота… губи пахли цигарковим димом… руки стискали її обличчя… він перший, хто торкався під час поцілунку її обличчя… хвилини сплили швидко. Вона стряхнула головою — паркан, зелений газон, порожня алея, а у світі її одвічних мрій на устах ще відчувався аромат його цигарок. Ввімкнула «Океан Ельзи»… повільно пішла додому… як сотні разів вже робила… а десь там, у її світі вій й досі не припинив її цілувати… а тут вона знову була безкінечно самотня…
Ніби й НЕ любов…
Волосся, скуйовджене дурнуватим вітром-руйнівником, стирчало в різні сторони. І яка користь була з того дешевого гелю, що ним вкладав він декілька годин тому свою зачіску, коли вітер усе зіпсував. А її усе не було. На рахунку мобільного не вистачало коштів для дзвінка, інакше б він точно їй зателефонував і спитав де ж її чорти носять! Хоча… ні, так ніколи б не спитав. Він умів сердитися тільки тут, одвічно чекаючи. «Вона скоро прийде», — запевняв хлопець сам себе. Руки заніміли, тримаючи на вітрі три білі троянди. А той безглуздий целофан, у який вони були загорнуті все ніяк не міг улягтися та заспокоїтися. Вітер не давав йому спокою. Він, цей бешкетник, мов навмисне, ганяв його з боку в бік, мнучи та псуючи увесь вигляд букету.
Минуло вже близько години, і її не було. Він чекав. Можливо, він би поповнив рахунок, але боявся, що не вистачить потім грошей. Краще на її питання, чому не подзвонив, він відповість, що забув телефон… НІ… ліпше, що мобільний розрядився… цьому вона точно повірить… всі жінки впевнені, що чоловіки завжди забувають зарядити телефон повністю… треба лише його вимкнути, а раптом хтось зателефонує… недобре тоді вийде…
«Та де ж вона?» — говорив він своєму розуму та проклинав вітер, що ніяк не лишав у спокої целофан на квітах. «Не потрібно було взагалі їх загортати», — розізлився врешті він на самого себе.
Нарешті цокіт її високих підборів прорізав самотню метушню вулиці. На його обличчі засяяла усмішка. Немов і не чекав на неї близько години.
- Вибач, я спізнилася, — мовила вона винувато та чмокнула його у губи.
- Та я вже звик тебе чекати…
- Міг би зателефонувати та спитати де я!
- Мобільний розрядився…
- Хм… знову закінчилися гроші на рахунку… скинув би 130. Я б передзвонила.
Він опустив очі та замовк. «Як можна так добре мене знати», — подумав він.
- Красиві квіти…
Urban love…
Спалахи стробоскопа діяли на нерви, якась пяна неповнолітня білявка вже півгодини намагалася розкрутити його на чергову самбуку, а він сидів мовчки на барі, пропиваючи пяту сотню, і згадував запах її волосся. З часу їх останньої зустрічі пройшов майже рік, а він все одно шукав той аромат усюди, де б не знаходився. Хлопець глянув на малолітню дурепу і замовив ще 50 абсенту. Розплатився з барменом і підпер рукою голову. Добре те, що музика лунала так голосно, а абсент дозволяв пропускати повз вуха усе те, що говорила горе-красуня йому на вухо. Він лише кивав головою і дивився на приємно зелений колір свого напою. Точно знав, що повезе таки цю білявку до себе, що матиме з нею секс на своїй чорній шовковій постільній білизні і викличе їй таксі, бо вже рік, як не може уявити, що хтось інший, а не Вона, спатиме на його ліжку. Це все було так типово для нього, що він вже перестав звертати увагу на усі ці випадки. Хлопець випив свій зелений диво-напій і чомусь згадав, як Вона плакала, коли загубила свою сережку. Він тоді спитав скільки вона коштувала, а Леся чогось розсердилася і назвала його матеріалістом. Це було так комічно і мило. Тоді дівчина цілий день мовчала і ображалася, а вночі написала повідомлення, що дурепа і ще, що знайшла сережку у сумочці. Вона взагалі любила вибачатися смс-ками. Іноді здавалося, що вона просто боялася говорити все це вголос.
Він сидів на барі і згадував з ким сюди прийшов, але, так і не знайшовши відповідь на питання, прошепотів щось на вушко білявці, та на хвилину завагалася, а потім взяла свій клатч і вони вдвох вийшли на вулицю. Спіймали таксі і поїхали до нього на квартиру. Навіть звук мотору тепер нагадував йому про Лесю. Важко було сказати чому і як це пояснити, але він завжди думав, що не зможе нікого покохати. А от тепер після майже року від того часу, коли він востаннє поцілував єдину дівчину, що робила його щасливим, він чітко знав, що кохає… Кохає дико і невпинно, як божевільний, як приречений, бо не може інакше. Він чудово знав, що його Леся вже півроку, як зустрічається з іншим, що Вона дійсно щаслива, але це не відігравало великого значення, бо почуття, як набридливий сусід, скільки не кажи йому піти геть, все він сприймає по-своєму.
Ігор їхав на задньому сидінні старенького «Форда» з білявкою, що цілувала йому шию і думав про те, що більше за все на світі хоче бути поруч з ЙОГО Лесею. Він дуже довго вчився не називати її своєю… — не вийшло. Автівка підїхала до будинку, хлопець розрахувався. Потім памятав лише, як увійшов у блондинку, як вона стогнала і важко дихала і згадував те, як його Леся фарбувала вії… Секс швидко закінчився. Він посадив незнайомку на таксі. А сам дістав мобільний і написав щось, натиснув на червону кнопку і зберіг повідомлення у «чернетках». Воно було двадцять шостим «Кохаю тебе» у памяті його телефону. Зайшов у квартиру і ліг спати, прекрасно знаючи, що жодне з цих двадцяти шести повідомлень не знайде свого адресата… Мабуть, він просто був боягузом, а, може, просто занадто її кохав… свою Лесю.
Просто іноді так трапляється…
Він нервово курив, стоячи на порозі свого будинку, а вона тим часом плакала і кричала від болю. У дзеркалі відбивалося її відображення. Вона дивилася на свої червоні очі і мокре, щойно вимите волосся і ні про що не думала. Їй було боляче думати, боляче розуміти, боляче говорити. Лише плакати було легко, лише від сліз ставало краще. Він добре знав, що це кінець, що більше ніколи не повернеться, не поцілує її, не зателефонує. Знав, що це, мабуть, таки правильно, знав, що вона знайде кращого, бо варта цього, знав, що його забуде. Але чомусь надзвичайно тремтіли руки і калатало серце. Бо якось нестерпно дико було уявити її сльози. Він ні разу не бачив, як вона плакала, та був впевнений, що навіть зі сльозами на очах вона прекрасніша за всіх інших. Було якось важко жити без її дихання. Він любив слухати його у вечірній напівтемряві, коли вони мовчки сиділи поруч. Можливо, він злякався, а, може, просто не зрозумів її, може, не захотів бути поруч, а, може, не зумів… Проте причини навряд чи змінили щось зараз.
Він усю ніч гуляв тротуарами міста. А під ранок опинився під вікнами її будинку, хоч і не був тут жодного разу, проте якось несподівано знайшов її дім. Простояв тут декілька годин, викурив декілька цигарок, а потім пішов геть. А вона не спала до ранку, згадуючи як була щаслива, згадувала і плакала, невпинно і безболісно, стискаючи у лодонях мобільний з тепер уже пустою папкою вхідних повідомлень…
День проминув швидко. Швидко настав ранок разом із розумінням того, що вони більше не будуть поруч. Проте якось дивно було постійно чекати його дзвінка, бо їй не хотілося нічого, окрім простих слів, що він неправий був, що все-таки без неї неможливо. Але цього не сталося ні наступного вечора, ні через місяць… Просто іноді так трапляється…
Одинадцять
Одинадцять сходинок лишилося їй до щастя… Всього одинадцять.
А день як на зло був надзвичайно красивий. В повітрі проносився подих чи то літа, чи то весни. А Надя якось по-незвичному прокинулася з самого ранку. За вікном сяяло сонце і, здавалося, життя — не таке вже безглузде, як думала вона ще вчора. Позіхнувши, Надійка піднялася з ліжка і пройшла до ванної кімнати. Порожня квартира зустріла її самотнім подихом вранішнього непрогрітого повітря. Вода у крані тихо зажурчала до дівчини своїм сміливим наївним голоском. Все сьогодні немов створено було для того, щоб бути щасливим.
Надія повільно підійшла до великого настінного календаря, з якого вперто і безвихідно дивилися на неї сумні вовчі очі. Вона мовчки закреслила вчорашній день і, зітхнувши, надписала зверху дати: «72 день». Потім відійшла та подивилася на календар. На відстані кількох кроків їй здалося, що всі ці написи та закреслені числа складаються у якусь незвідану систему чи то візерунків, чи то просто знаків. Так пройшов деякий час, мовчки у спогляданні 72 днів своєї приреченості. При цьому слові дівчина постійно здригалася. Якесь до болю жахливе воно вже було. Пролунав ритмічний гул, киплячого чайника. Надія відвела очі від свого календаря, який для людей, що бачили його вперше, здавався завжди якимось гнітючим, проте дівчина так не думала. Її так манили до себе ті кровожерливі самотні очі. «З усіх тварин, я, мабуть, перетворилася б саме на вовка», — думала Надія час від часу, і думка, що таке перевтілення можливе лише у чудернацькій фантазії Кафки, змушувало її неабияк сумувати. Адже, так прекрасно було б стати вовком. Скільки б проблем пішло б тоді геть.
Обгорнувши ручку від старенького чайника рушником, Надія налила у чашку гарячу воду, в яку вмить всмокталися малесенькі чаїнки, що, кружляючи, осідали на дно, лишаючи по собі лише тоненькі коричневі смужки, які на очах розтавали, надаючи воді приємного кольору справжнього чаю. Дівчина відставила чайник вбік і сіла на стілець, обпершись спиною об стінку і обхопивши коліна руками. Пара, що тихо піднімалася з гарячої чашки, наштовхувала на приємні думки, проте на розум незмінно тиснуло те гнітюче «сімдесят два».
З відкритої кватирки доносився сміливий голос доріг, які манили до себе, у вир міської метушні. У такі хвилини вранішнього спокою, що царював в її душі, Надії менш за все хотілося чути ті жахливі звуки, мандруючих містом автомобілів. Тому вона встала, відставила чашку вбік і закрила кватирку. Був час збиратися на роботу.
Через декілька хвилин Надія стояла біля вхідних дверей і порпалася у сумці в пошуках ключа. З сусідньої квартири виглянула підстаркувата жіночка років шістдесяти з крикливими синіми очима, які ніяк не зачепила старість. Вони лишилися такими ж сяючими та галасливими, як і сорок років тому.
- Привіт Надійко!
- Доброго ранку, тітко Сара! Як поживаєте?
- Та як тут поживати можна?! Тяжко звичайно, ноги болять, діти не доглядають. Ото не дай тобі Боже таких невдячних дітей. Все робота в них та справи, а те, що бабця сама тут цілими днями мало з глузду не їде, то дрібниці, то байдуже, — промовила стара єврейка та зітхнула.
Звичайно діти в неї були золоті, доглядали, як годиться та ненажерливому серці баби Сари завжди було мало уваги.
- Ну, що ж, тримайтесь, а мені на роботу вже пора. Бувайте! — промовила Надія та збігла вниз по сходинках.
На вулиці пахло по-справжньому теплим повітрям. В думках роїлися якісь незначні щоденні думки, які проходили повз неї, ніяк не торкаючись душі.
Офіс, який вже встиг їй набриднути, майже рідні обличчя та її одвічний найвірніший супутник — писемний стіл. На системному блоці розміщувався невеликий календар з точно такими ж написами, що й вдома. Надія взяла в руки олівець та закреслила вчорашній день, надписавши «72».
- Ну, ось. Знову ти за своє! Та скільки ж можна побиватися за того нікчему, — проговорила якась струнка красуня, що сіла прямо на столі навпроти Наді, яка просто мовчала.
Та що ж вона могла відповісти?! У памяті лише пронісся отой момент, що мав усі шанси бути її щастям. Вона, знервована від безвиході та якогось дивного відчуття, що не просто так живе у цьому світі, стояла перед його дверима, не в силах натиснути на дзвінок. Цей рух здавався їй таким важким, як підняття гантелі або розвантаження вагонів. Аж раптом після майже півгодинного стояння навпроти дверей їй спала на думку геніальна думка. «Може мені ліпше написати йому СМС?! Та ні, це якось безглуздо. Що я йому в ній напишу? Щось типу: «Привіт коханий, ти будеш батьком. Радій!». Тупо… Все-таки потрібно подзвонити». Надія, пересиливши саму себе, простягла руку до дзвінка. Квартирою пронісся той ріжучий звук. Серце тріпотало в її грудях. Воно мало не вибухнуло від страху. Скрип дверей розколов тишу, і на порозі зявився такий знайомий силует.
- Привіт моя маленька! Проходь, — промовив своїм тихим голосом Максим посміхаючись.
- Ні, Максиме, давай краще тут, — твердо сказала Надя.
- Добре, а що взагалі сталося?! — здивувався хлопець.
- Я вчора була у лікаря. Я вагітна, — промовила вона, і тиша задихала напруженням.
«Сказала, — крутилося в її думках. — Таки сказала». Тиша немов проковтнула все навкруги. Було чутно лише його неспокійне дихання. А в напівтемряві поблискували дикою розгубленістю Максимові очі.
- Чого ж ти мовчиш?! — не витримала Надя.
- Мені треба подумати. Побачимось завтра, а краще післязавтра. Дай мені трохи часу, — промовив він та закрив двері, зникнувши у темряві квартири.
Аж раптом все переплуталося для неї, дівчини, що завжди знає, що робити. Ще зі школи Надія з точністю могла сказати де буде навчатися, ким стане у майбутньому, коли одружиться, коли народить дітей і як саме їх назве. А зараз, вже зовсім доросла, двадцяти пятирічна дівчина, стояла вона перед закритими дверима, нікому не потрібна, по-справжньому покинута. І сяйнули у її уяві усі мрії. Згадала вона, як хотіла стати відомим журналістом і отримати якусь там нагороду, найпрестижнішу в області журналістики, назва якої зараз вилетіла з голови, і так стало їй боляче від того, що все це вона сама взяла і вмить зруйнувала. Хто вона тепер? Одна з тисяч матерів-одиначок, що кинули навчання через свою вагітність. Неважливо було, якою талановитою Надя була, якою особливою, бо тепер вона — розчавлена своєю безвихіддю проста двадцяти пятирічна дівчина. В памяті виникали картини нещодавнього минулого. Те, як вони, мокрі від літньої зливи і нестямні від кохання, кружляли на мосту. Те, як вона, що так боялася грому, майже не чула його. І невже колись думала, що любові не існує… А що тепер… вона проміняла все своє життя, всю свою особливість на того, хто зараз сидів посеред кімнати на неприродно великій канапі і затуляв вуха, щоб не чути, як реальність вривалась до його життя криками коханої. Так, все-таки коханої Надії. Що саме вона кричала не розбирали ні Максим, ні сама дівчина. Так продовжувалося декілька хвилин, а потім — тиша. Він дістав пачку дорогих цигарок, що привезла йому «знайома» з Америки. Він і досі думав, що вони щось та значать в його житті. Йому пригадалося, як в дитинстві, коли він, десятилітній худий хлопець, сидів біля підїзду, з крутої «Бехи» виходив молодий чоловік і витягав з кишені точно такі самі цигарки, закурював одну і випускав з легенів клубок диму, який розвіював вітер і доносив до ніздрів хлопчика той дивний пянкий аромат. Тоді йому здавалося… ні він точно знав: так пахне щастя. А зараз, викурюючи на канапі цигарку за цигаркою, Максим більш за все бажав, щоб той маленький мрійливий хлопчик виявився-таки правим, і щастя й справді залежало від цих клятих цигарок. Але так не було. І він повільно вертався у реальність, у якій він, двадцяти семирічний мачо, розумів усю свою неспроможність. Хіба мали тепер значення якісь там красуні, учасниці місцевих конкурсів краси, у яких він завжди був спонсором, чи довгоногі моделі з Києва. «Все до дідька… я ж тепер батько», — крутилося у його думках і все дужче впивалося у свідомість. І як так сталося, що з того, епатажного красеня-серцеїда, він перетворився на цього, по вуха закоханого, розгубленого майже батька? Та він і сам не знав.
І от 72-ий день, як живе вона без надії, вбитої тоді ним. У напівпорожньому офісі вже почали розходитися по домівках, а Надя й досі просто сиділа за компютером і дивилася на календар. За вікном уже зовсім стемніло. Вечір швидко спустився на землю і впав на неї важким скупченням непроглядної темряви. Надія встала з-за столу, вимкнула компютер та повільно пішла до виходу. Цей прохід здавався їй тепер нестерпно довгим. На вулиці її зустрічали поодинокі машини та ліхтарі, що освічували тротуар. Чи є щось сумніше за їх світло, що прорізує напівтемряву ночі своїм гострим промінням? Вони завжди змушували Надію сумувати. Ще з самого дитинства, коли вона дивилася на вулицю, сидячи на підвіконні, лишився у її серці цей вічно зажурений образ. І ось тепер ці печальні мовчазні свідки нашої скороминучості стояли обабіч шляху і проводжали Надію вперед. Біля смітника побачила вона чорну кішку, що ледве вийшла на світло і мяко мяукнула до дівчини.
- Що ти хочеш, маленька? — запитала, мов у людини Надія, а та у відповідь лиш глянула їй в очі та повернулася до свого смітника.
Шлях до будинку був якийсь на диво довгий цього разу. Секунда за секундою спливав час. Двері підїзду скрипнули якось незвично голосно. Піднявшись по сходах на третій поверх, Надія тихо позіхнула. Потім вона, напруживши від темряви очі глянула на чоловіка, що стояв попереду. Високий, з трохи кудрявим коротким волоссям, він мовчки дивився на неї. В руках були квіти. Шкода, що у підїзді не було світла, інакше б вона бачила б схвильований вираз його обличчя. Надія точно помітила б тоді його сірі великі очі. Вона б знала тоді як сильно тремтіли його губи. Страшні речі робить з нашою долею темрява. Скільки вона забирає і як мало дає натомість. Лиш чорний силует стояв вгорі на сходах. Не сумний, не схвильований, не щасливий, а просто темний, нерозбірливий. Невже то був її Максим. Надія затремтіла та випустила ключі з рук. Вони дзвінко впали на підлогу. Аж раптом чорний силует, заворушився та промовив:
- Вибачте, я вас, мабуть, налякав? Ви не знаєте Марія Самійко тут проживає?
Цей жахливий чужий голос вївся у її свідомість простою глибокою безвихіддю. Ні, то був не Максим. Він навіть не був на нього схожий.
- Ні, вона проживає у сусідньому підїзді.
- Дякую вам за підказку. Ще раз вибачте, — промовив хлопець і спустився сходинками вниз, пройшов повз неї. Від нього пахло терпким запахом парфумів.
Скоро його силует зник у дверях підїзду.
Одинадцять сходинок лишилося б їй до щастя… Вона точно порахувала їх, стоячи на тому самому місці. Дівчина нахилилася, підняла ключі та пройшла сходинками до своєї квартири, долаючи їх одну за одною та розуміючи, що шлях її не до щастя, а лише у темну, холодну квартиру.
День за днем минав час. А вона просто чекала. Чекала на нього. Щоразу, піднімаючись сходами до своєї квартири, вона мріяла про те, як одинадцять сходинок лишиться їй до щастя, уявляла, як долатиме цю відстань, як буде підніматися до нього… Навіть дивно те, наскільки терплячою може бути людина. Надія чекала завжди… протягом сімнадцяти тисяч восьмиста девяноста одного дня її життя, які прожила вона без надії, вбитої тоді ним. Дівчина чекала тоді, коли народила сина, коли виходила заміж, коли відправила Дениса до школи, коли він отримав атестат… завжди чекала. А Максим, на іншому боці земної кулі просто існував. Здається, посміхався. Здається, знову кохав, проте якось не так, не до кінця, майже… Вони не померли в один день, вони не жили у щасливому шлюбі і не ростили разом онуків. Вони просто любили. І, мабуть, так, як ніхто ніколи не кохав.
І померла вона у теплому ліжку, так і не подолавши ту відстань в одинадцять сходинок до її щастя…
Щось ліричне…
Над землею кружляв дикий вітер. Він вив десь там, у заобрійних країнах, нагадував про своє існування, проте, мабуть, боявся спуститися вниз і скуйовдити її волосся. Вона сиділа на лавці в улюбленому скверику та дихала свіжим осіннім повітрям. Осінь — це круто, коли нічого більше втрачати. Вона дарує тобі надію. Осінь по-справжньому сприймаєш тільки тоді, коли ти самотній… Непомітно проходили повз неї якісь дивні люди, проносилися міріади думок і якихось песимістичних нісенітниць, але нічого не затримувалося надовго — восени не хочеться стабільності. Вона викликає у нас скоріше якесь дике прагнення звільнитися від світу. Вирізати себе ножицями із картинки нашого буття і відкласти убік, так, щоб добре можна було розгледіти, що ж робиться на тому клаптику паперу, що ти щойно покинув. Так само робила і ця дівчина, сидячи на лавці і спостерігаючи. Осінь завжди дарує спокій… Тепер їй навіть не згадувалося нічого, зник запах масляної фарби, яка не повністю змилася з її лодонь у той вечір, коли вони вперше кохалися, зник присмак його недорогих цигарок і, що найголовніше, не було більше згірклого постійного сподівання. Вона просто знала, що все залишиться незмінним. У житті взагалі рідко щось змінюється. Осінь дарує нам розуміння…
Занурившись в очі єдиної своєї компаньйонки, дівчина посміхнулася і кивнула їй головою, а та відповіла щось значуще і неодмінно оптимістичне шелестом опалого листя, а потім розтанула в безмежності сірих монотонних вулиць. Осінь часто йде несподівано… вона просто вміє давати сили…
Якби все було інакше…
Вона саме поверталася з пар. Черговий безглуздий день, чергові непотрібні оцінки у журналі і чергові листочки списані нерозбірливим почерком на тупих лекціях. Минув ще один навчальний тиждень. Пятниця завжди приносила у її життя краплину маленького людського щастя, яке полягало у тому, що вона нарешті може прийти додому, сісти на ліжко, вкритися ковдрою і відпочити. Лише тепер думки про чай і теплу кімнату її не радували, вони навіть не прийшли до її мозку, пройшли якось непомітно повз, навіть не зачепивши свідомості. Єдине, що крутилося там, у її білявій голові, змушувало якось не по-людськи швидко битися серце, а потім знову затихати і немов припиняти своє існування. Вона взагалі хотіла не існувати тепер. Не померти, не вбити себе, а просто не існувати, не народжуватись на світ. Дівчина йшла, слухаючи музику у навушниках, і згадувала ту пустку, що чекає на неї вдома. Холодні кімнати і не нагріті капці. Вона згадала те, як голосно відчиняться двері і як кіт зустріне її своїм напівстогоном напівмявканням. Ця картина якось боляче влізла у її свідомість. Тепер вона дійсно самотня. Не розуміла цього раніше. Любила приходити додому і плакатися їй про свої болі і невдачі, про те, що стомилася, що хоче кохання і не розуміла того, якою ж щасливою могла бути у ті дні, просто лежавши біля неї на ліжку і плачучи над своєю долею. А тепер цього не буде… ніколи більше не буде… Мабуть, якби слова були отрутою, то найсметрельнішою було б слово «ніколи». Шість фонем, які можуть змусити тебе не хотіти більше нічого. Якби тільки можна було б повернути час назад…. Можливо тоді б вона щось змогла б змінити. Тепер чітко уявляла це собі. Вона могла б запропонувати прогуляти пари (хоча б раз за три роки це можна було б зробити!!!). Або просто піти разом із нею до університету, а не як завжди вибиратися годину, фарбуючись біля дзеркала. Могла ж вона хоч би раз не фарбуватися взагалі… Але все вийшло інакше. Вона запізнювалась і відпустила її саму, сказавши, що наздожене. Але не наздогнала, лише побачила як проїжджає повз неї «швидка» з увімкненою сиреною. А потім той дзвінок і пустка. Затяжна, непримиренна і всеохоплююча, яка, мов ненаситна тварюка, жере тебе щомікросекунди.
Сонце вже давно сховалося за обрій. А Марія все не йшла додому. Вона сиділа на лавці, у тому районі міста, де вони ні разу не бували разом, бо лише тут було спокійно, лише тут можна було НЕ згадувати і НЕ уявляти її всюди …
Цигарковий дим ховав її обличчя, але не в силах був розвіяти її біль. Вона мовчки курила і боялася… боялася відчувати… боялася згадувати… боялася існувати…
Немає коментарів:
Дописати коментар