***
Я так боюсь забути твої очі
Стають короткими і гаснуть літні ночі,
Росою падають на гори і поля,
Я так Ооюсь заоути твої очц
В той час,як умивається земля.
Я так ооюсь самотньою лишитись,
В той день, як відлітають журавлі,
Боюсь назавжди в часі загуоитись
На грішній і занедбаній землі.
В ранкових барвах осінь промениста,
Лиш де-не-де чалапає туман,
А я боюсь в калиновім намисті
Розгледіти прихований обман.
Я так ооюся слів, що палять димом
І знов у серці поселяють страх.
1а не Ооюсь, що в словонаді зимнім
Загине мій останній гордий птах.
Дивне у місті життя
Ніч закипіла, парує туман,
Місто забулося сном.
В кожній квартирі
Солодкий обман,
Випитий вчора з вином.
***
Місяць рогатий на спині лежить
Зорі на небі пасе.
Люди поснули,
От тільки не спить
Київське пізнє шосе.
Вітер висвистує пісню, реве,
Дивні у нього пісні.
Ллончик подушку матусею зве
І обіймає вві сні.
Ранок проміння землі посила,
Разом із ним - каяття.
Знов його зїла холодна імла —
Дивне у місті життя.
***
Я зустріла тебе у безодні різдвяних ночей,
Я знайшла теое в сотні пісень золотих, стоголосих.
За роки не зносила багаття циганських очей,
І не сплакала сміх на майдані шутів, що голосять.
Підкрадалась печаль із теплом незнайомих долонь,
У двадцятім котлі так морозно кипіть самотою.
У оажаннях чужинця палав предковічний вогонь,
Обіцянки були. Попливли навесні за водою.
Я зустріла теое у думках про широкий «вігвам»,
Ти нашіптував щастя - скорочено: «вальс Мендельсона».
... Так давно не читала твоїх павутин-телеграм...
Повернись назавжди. Покохала. Не впала корона.
Вечір
Горизонт ковтнув багаття
Чорним оком ночі,
Лмарно-вітряним лататтям
Світ накрити хоче.
Соловї сьорбнули тиші,
Захлинувшись співом.
Знов тумани казку пишуть
Сірим пухким тілом.
Млосний солод матіоли
Заглядає в вікна,
Лрипкий голос радіоли
Кашляне і стихне.
Заховається в платівку —
і ам засне в куточку.
Наряджає ніч домівку
В зоряну сорочку.
Антракт
Завіса вечірня
Спускається в душу.
Антракт стоголосий а театрі життя.
Я в панцир жалю
Заховатися мушу,
Рзсолом подружнім
Запю каяття.
Думки полиняли
На золоті сукні,
Обручка ковтає
Повітря моє.
А я ще живу,
Посміхаюсь на кутні
і шлю телеграми,
Що я іще є.
Колючий обман
В очах моїх кришталь
Сумує на морозі.
І і еое, усе, що жаль.
Лишу на півдорозі.
Улюблений ооман —
Колючий та червоний,
Шпурляю на диван,
Смакую біль солоний.
Закутуюсь в нудьгу
Чужої зовсім ласки.
Розтягую нугу
Солодкого фіаско.
Альбомний біль
Альбомні фото водять хороводи,
У танець часу вплутують слова,
Ковтають дні своїм пожовклим ротом
І шелестять, як скошена трава.
Задавлена у закутки сторінки,
Голосить тихо пилу сивина.
Затерте фото чоловіка й жінки
Розрізала чиясь чужа вина.
В альбомні рамки час загнав дитинство,
Вертає чорно-білі міражі.
І коле память грішне материнство,
Ховає біль на віковій межі.
Полин білого вірша
Зітхнула осінь пізнім перегаром,
Шматками листя клеїть силует.
І дивний хтось із краденим товаром
Кладе мені в долоню пятий цент.
Купити нічого, усе просякло димом,
У продажу лишився тільки «Ти»,
І білий вірш позиченим полином
Оживить сльози й спалені листи.
Загоїть рани, спогадів порізи,
Бажання нездійсненного рубці.
Молюсь на жовте фото Мони Лізи,
Затиснуте на мить в твоїй руці.
Посмішка
Стомлене сонце стомлено цілувало розмальовану шибку. Червоне від тріскучого морозу, воно повільно тягнуло собі на голову темну вечірню ковдру, всіяну зорями. Та їх іще не видно. Надворі гарно, як у казці, снігове море затопило місце-, от тільки білі бризки летять зверху донизу . їх так багато, що аж в очах рябить, а піймати не можна жодної: тікають з-під пальців, прикидаючись краплинами дощу. Пройдисвіт-вітер свистить протяжно і стукає в шибку, придивляється ближче, зітхає і летить далі. А по той бік вікна так само протяжно зітхає Ганна Бідогор - немолода уже жінка, дружина колишнього інженера, а тепер безпросвітного пяниці Віктора Бідогора. Вона гірко похитує головою, дивлячись на безпорадні спроби пяного чоловіка роззутися.
- Ти б хоч дітей посоромився, скотино безсердечна, їм же ніяково людям в очі дивитися, - дорікала вона .
- Дзеркало не зачепи, пянюго! Чоловік уже покинув марні спроби скинути лівий черевик і тепер стояв, похитуючись, втупивши невидющий погляд у дружину.
- Ну за що мені таке життя! От пропонували ж йот батьки вигідне заміжжя, та не пішла. Любила, бач... Отакого полюбила, згубила щасливу молодість. Ганна знала наперед, що має бути далі. Зараз вона ще полається трохи, пошкодує свою загублену долю, може, навіть, шпурне чимось у жалюгідну й обридлу їй людину. За таким сценарієм вона жила кожні два-три дні. Потім покладе чоловіка спати. Не в ліжко, звичайно, а на підлогу, між кріслом і стіною. Там стояла раніше швейна машинка, але жінка її продала. От і звільнилося місце для напівсну-напівзабуття пяного чоловіка. Вона ще хвилину подивиться на похрапуючий клубок, вкритий картатою ковдрою, і піде до сусідки Ліди скаржитися на своє нещасливе життя. Так було завжди, але щось розірвало монотонну плівку буденності. Бідогор посміхнувся на її слова. Надійно спираючись лівою рукою на стіл, він одягнув черевик і обвівши туманним поглядом рідну і водночас таку чужу кімнату, зник за дверима.
- Ти куди? - Закричала вслід йому Ганна, - знову пити? А бодай тобі та горілка в горлі запеклася!
- Пити...- глухо обізвалася луна.
- От тобі й маєш. - Жінка розсерджено грюкнула дверима. - Іди, щоб ти не вернувся. До дідька йди, або до таких, як сам! Тьху! Стільки крові випив!
Ганна Бідогор і сама любила кинути чарчину в хорошій компанії, та якщо чоловік був поряд - лише пригублювала оковитої і кривилася:
- І як тільки ви можете її пити?
Жінка подивилась у вікно: чи не побачить, бува, Віктора? Може, він і не виходив із підїзду. Та за білим сніговим покривалом нічого далі свого носа не побачила. Тоді сіла писати в старий затертий блокнот список продуктів, які потрібно купити завтра на базарі. Приготуватися треба, адже дочка з Києва приїде.
Тим часом густий рій білих сніжинок обтанцьовував чорну постать за будинком. Вона не рухалась, лише густий пар, що обкутував її при хрипкому диханні, виказував, що людина жива. Це був чоловік. Віктор Михайлович Бідогор. Дивно, та він зовсім не відчував холоду, йому здалося, що тут набагато тепліше, ніж у його власній квартирі. Тут спокійно, десь лунає тиха мелодія - він так любить музику! Чи любив...Віктор і танцював дуже добре. Колись передовий інженер металургійного заводу - чорнявий, швидкоокий, доводив до кінця все, за що не- брався. Одружився з кароокою красунею Ганною, купив квартиру, народилося двійко дітей. Живий був, ох і живий! А потім раптово помер. Помер разом із продажем улюбленого заводу іноземним фірмам, звільненням із роботи і несправедливістю. Помер із холодністю дружини, народженою-нестачею грошей, із відстороненістю дітей до безробітного батька. Хапався за рятівні соломини, останньою з яких виявилася чарка. Пізно зрозумів гнилість і приреченість соломини. Не втримався, впав і тепер лежить. Тут добре лежати - мороз скував тіло і хворі нирки уже не дошкуляють, та й їсти не хочеться. Перед очима встають картини щасливої молодості: батьки, діти, що зосереджено рахують натруджені татові пальці, лагідна дружина, що так ніжно куйовдить непокірного чуба. Все там яскраве, справжнє, схоже на експресіоністичну картину натхненного художника. Та ось на полотно падає тінь. Вона швидко росте, поступово накриваючи всю картину, і лишається тільки посмішка. Ця посмішка перескочила на посинілі від холоду губи чоловіка і завмерла там назавжди. Вона так яскраво сяяла на блискучому гранітному памятнику, відбиваючи чіткі літери:
Коханому чоловікові,
Люблячому дідусеві,
Талановитому інженерові
та чудовій людині
Віктору Михайловичу Бідогору.
А рій білих сніжинок влаштував зимній хоровод серед тихого Богунського кладовища.
Немає коментарів:
Дописати коментар