КОНТРАСТИ
Чекали. Мовчали. Тримали в руках
Ту тінь від зорі, полохливу, мов птах.
У сутінках тихих, де світла нема.
Красива. Німа. Сніжно-біла зима.
То свято було. Найсумніше зі свят.
Сховався десь місяць — нічний демократ.
Гострили слова нестерильні ножі,
Свідомість дивилася сни-міражі...
Пронизливий вітер летів з пустоти,
Розхитував скований дух темноти...
А нам замість неба — похмура стіна
Й до півночі тільки хвилина одна...
Ніколи двом душам не злитись в одну:
Одна в небуття, інша — геть в далину...
Рука крижана міцно серце трима —
Й тоді розумієш, що чорна зима.
***
Дивися: сніг свій крок притишив,
Сріблясті зорі він несе...
В житті твоєму слід залишу,
А далі що? — А далі — все.
Не вірю... Сон. Дурман. Омана.
Прозорі сіті із розмов...
Зійде там сонце, де кохання.
Там буде ранок, де любов.
Півусмішки. Півзла. Півслова...
І половина грішної душі
Не проклинає, а благає знову,
Та всі її слова чомусь чужі.
Чужі, таємні, невідомі,
А погляд тягне, як магніт.
З тобою ми сто літ знайомі, —
Весь час у серці динаміт...
Слова, здається, безпідставні,
Лише мовчання очі просять,
Бо тільки тиша — бездоганна,
А зайві фрази сніг відносить.
***
Немає права на поразку...
Життя коротке, наче мить.
Не треба вірити у казку
І слухать, як душа щемить.
Немає миру і спокою;
Схрестили знов свої мечі
У поєдинку ми з тобою:
Кажи ж бо перший, не мовчи.
Memento mori. Зняті маски.
Бий в серце і втікай, не жди.
Немає права на поразку...
Ми є. Ми будемо завжди.
РОЗІПЯТІ НА ХРЕСТАХ
Прокинемось душа вже не болить
Остання перед сходом сонця мить
Побили зорі місяць просто жах
Чому ж Ти Боже кинув нас тепер
Чи довго нам блукати серед сфер
На вже давно підкуплених вітрах
Криваво-золотаві переливи
Метеоритно-зоряної зливи
Озону й пилу сірий водоспад
Від жару серця плавиться свідомість
І геть летить в незриму невідомість
З якої не повернеться назад
Дивитися нізвідки у нікуди
І сумніватись чи ми все ще люди
Розрядом заблукалої грози
Хиткі збивати долі терези
Згубитися у віршах у листах
Усі ми розіпяті на хрестах
***
Ніч обсипає все небо зірками
Тіні охоплюють шию руками
Мозок розхитує нерви думками
З нами за нами без нас і над нами
В долі моєї дороги зійшлися
Ніби усі континенти злилися
Сонце й планети кудись розбрелися
Стоп зачекай озирнись подивися
Вітер сліди замете одним махом
Світ не вгадає яким я йду шляхом
День не повернеться з тим давнім страхом
Серце страждає пораненим птахом
Осінь вона цього року сумна
Сива зажурена і мовчазна
Важко так довго летіти до дна
Стала прокляттям ота глибина
Погляд замріяний стрімко згасає
Вічне бажання боротись зникає
Правда жорстока різниці не знає
Хто винен в тому що щастя вмирає
Р.S.
Не розгадуй мої сни —
Я вже й так давно не спала.
Час шалений зупини:
В нас його, як завжди, мало...
Не читай моїх думок,
Штучних і чомусь жорстоких.
Зводь свій погляд до зірок,
Так безвинно одиноких...
Не кажи оті слова,
Що лякають пустотою.
Вже не ловить голова
Хвиль з твоєю частотою...
Не складай банальних фраз,
Від яких страшенно нудить.
Нападає від них сказ,
Всі ідеї голос губить...
І не зви мене коханою,
Не ходи, як чорна тінь...
Муза має бути пяною,
А талант — гірким. Амінь.
***
Ви прийшли до мене із-за обрію —
Не чекала Вас у гості я...
Ви — автограф у моїй історії,
Вірна й вічна Осене моя...
Довгий вечір був, короткий ранок.
Лиш розбита пляшка і туман.
Ви прийшли до мене, як востаннє,
Сумно і фатально — не талан...
***
Паралелізми чи плюралізми?..
Думати стало уже не з руки.
Що не скажи, то самі алогізми.
Може, і правда: навіщо думки?
Сонце без неба, а небо без даху...
Все анонімно, без жодних нарад...
Що це? — Невже спомин дикого страху?
Ні. То, мабуть, сліди пройдених зрад.
Вкрилися пилом життя тротуари;
Швидкість подій пригальмовує рух...
Пишуть сонети, листи, мемуари;
Брешуть, що аж перехоплює дух...
Метаморфози і слів сколіози...
Гласність, цензура — усі плюють в очі.
Це тимчасово: склерози, психози...
Світло з вогню йде, а темрява — з ночі.
Я ХОЧУ КРОВІ...
Я хочу крові з твоїх артерій...
Ні, не рахуй до розпяття хвилин
І не влаштовуй народу містерій —
Як був... Як є... Як будеш — один.
Най оживає серце розбите
І їде з глузду дурна голова...
Чи зможуть очі чиїсь розтопити
Кригою сковані мертві слова?
Я хочу крові... Твоєї крові...
Вже геніальність з нікчемністю пють
За упокій наш... Най будуть здорові —
То ж гарний приклад таки подають...
Гальма відмовили... Мозок розтікся...
Хто заплатив тобі, горе моє?..
Ребра поламані... Вибиті фікси...
Звична картина — дозвілля твоє...
Долю зліпили, як діти, — зі снігу.
Бог чи Аллах — хто тепер нам суддя?
Хто зачитає із віщої книги
Вирок — там, звідки нема вороття?
Я хочу крові... Так. Це провокація...
Хмари кипіли, вогнем дощ горів...
І не було для душі релаксації
Іншої, кращої від твоїх снів...
Погляд скурити твій божевільний,
Випити очі й згоріти дотла...
Я хочу крові... Терпи. Ти сильний.
Ти ж знаєш, щастя — отруйна стріла.
Рук не тягни — не дістанеш зірок...
Від мазохістського дикого болю —
Вчасний, але неоправданий крок:
Вени порізав світ — ось його доля.
***
А знаєш...
Світ може-таки вміститися тобі на долоню
І ти полетиш зі мною за хмари
І в серпні випаде сніг
Скажи: годинники коли-небудь перестануть брехати?..
***
Сьогодні вранці стратили зорю
І текст молитви кровю окропили...
І лиш коли я у снігах згорю, —
Спитає хтось: навіщо це зробили?..
***
Засипали листям дерева,
Закашлялась снігом зима.
Металом пронизує мозок...
«Tu de?» — «Mene prosto nema...»
Запястки в крові, та виймаю
Останнього цвяха з руки.
Відмию хреста... Жар... Згораю..
Лиш присмак ковтаю гіркий.
Чотири стіни (дах зірвало) —
І все. Ексклюзивно?!... Та ні...
Як пальці замерзлі писали,
А губи читали: «V ogni
nehaj vse zgorut' ja ne znajy
jakojy s4e sulojy zhut'
s4ob ves' 4as hodutu po krajy...!»
Бере знов когось... Дощ шумить.
Запястки в крові... Ноги босі...
До дідька бинти і Rammstein!
Кістки у плащі, мокрі коси —
Нірванно-підкошений стан.
Єден промінець із потоку
Ще вловлюють очі на дні —
На самому заході року
Повторюють губи: «V ogni...»
Немає коментарів:
Дописати коментар