Весняне знайомство
Впертий сухий листок заважав дихати, але бажання побачити сонце було сильнішим.
Ти відсун-н-нешся кінець кінцем чи ні, — шипів сердито підсніжник.
Листок, що за зиму став геть сухий, боляче прошепотів:
— Якщо я поворухнуся, то розсиплюся.
— Мене це не інтересує, — не вгавав підсніжник, — через тебе я не можу вирости, ти мене закриваєш, що мене ніхто не бач-ч-чить, — підсніжник сердито штовхнув листка і вистромив свою голівку.
— Тебе й так ніхто не бачить, бо ти зливаєшся зі снігом, — ображено буркнув листок.
— Ага, ще скажи, що ти мене відтіняєш, — відрізав підсніжник. Листок не відповів. Підсніжник відвернувся: “Це ж треба було впертися саме біля мене, як ото місця більше не було”, — думав, сердито сопучи.
Так вони і мовчали увесь день. Уночі раптово вдарив мороз, налетів вітер, підсніжник тремтів від холоду.
— Повертайся до мене, тут тепліше, — запропонував листок.
— А мені н-не холод-дно, — тремтячи від холоду підсніжник.
— Як знаєш, — сказав листок і почав дрімати. Через півгодини відчув, як до нього щось притулилось.
— А ти з якого дерева, — запитав знайомий голос.
— З груші, — відповів листок, ховаючи тоненьке стебельце.
А-а-а, — прошамотів підсніжник, щільніше притулившись до листка. Під шум вітру вони заснули.
Немає коментарів:
Дописати коментар