Народилася (вкотре це сталося, не можу сказати, але цього разу — 25 грудня 1976 року в Чернівцях). Посилена соціальна адаптація: садочок; школа (1984 — 1994); філологічний факультет Чернівецького університету (1994 —1999); кандидатська дисертація, повязана з дослідженням архетипних структур та архетипних формул у художніх текстах (захист — 2003); викладач кафедри української літератури.
Поетичні книги: "Одкровення Я", "Сьоме покоління", "Світ на дотик" (єдина вийшла друком), "Імаго кольору індіґо", "Тремтіння сфер"; невеличкі прозові твори. Автор лібрето і слів (окремих у співавторстві з Євгеном Воєвідкою) мюзикла "То лише казка..." (музика Євгена Воєвідки), робота над мюзиклом закінчена у 2002 році. Писала слова до музики Євгена Воєвідки, результатом чого стали кілька непоганих пісень, які, на жаль, ніде не виконуються.
ПАЗЛИ
***
Туман рухається так,
Що я відчуваю себе на Солярисі.
Туман —
з усього злизує інформацію.
Тому так багато в мені голосів,
Тому так багато запахів.
Погано, коли нема сонця.
Але туман —
це теж стан.
Стан відсутності сонця.
Стан присутності сонця —
десь там...
***
Поклітинно вмираю
Від порожніх розмов,
Заповнюючись нуликами,
хрестиками,
Що існують, лиш
взаємоперекреслюючись.
І тепер,
Наче “мирний атом”,
Я не годна цим керувати.
Заштрихована вся,
перекреслена
Бю по хвилях не крилами —
веслами,
Щоб не чути клонів розмов.
Та на хрестики-нулики знов
Я поділена, перекреслена.
ДНК моє труситься пейсами
Від таких непланованих змін.
І не всидить у лампі,
Знову вирветься джин.
Джин затертий, джин джинсовий —
З доетичними рисами,
Вишиваний у чорні й червоні хрестики,
Розпадеться на поканців нулики,
І за це йому будуть плескати.
***
Мене потроху розмиває.
Каміння,
Пісок,
Глина
Ідуть за водою.
І знаю, що буде,
А вірю, що встою.
Руйнуються нори —
Риба тікає.
А я просто вічність свою відбуваю.
Я
просто
чекаю.
Хвиля за хвилею
Треться, мов кішка,
Дивиться в очі,
ніжно фуркоче,
А суглоби мої, валуни,
Один за одним гуркочуть.
Вся велич моя
Пішла на катрання.
Обсмоктують хвилі
Кістку останню.
І байдуже чайкам,
рибячим зграям,
Що я вкотре вічність свою відбуваю.
***
Фіолетове світло,
Як протяг —
Наскрізь.
І я вже не знаю, де діти
Ті хвилі прозріння,
Які нагадують мені про Сонце,
Що так багато в собі має,
Бо воно
Сонце.
І світло його,
Як протяг —
Наскрізь,
Як вода — крізь пальці з долоні.
Я не знаю,
Де діти ті хвилі,
Бо їх так багато в мені,
Що, де я, уже й не впізнáю.
Скручу, мов килим,
свої думки,
Щоб розгорнутися скраю
Єдиної Істини
І з плеча її
Павучком,
як з неба,
упасти,
Струсивши з себе крижинки,
Які так виблискують
В сонячнім світлі,
Що, наче протяг, —
наскрізь.
***
Ми знаємося в іншому житті.
Але ніяк ми цього не згадаєм.
Між нами медом простір золотий
Повільно і розгублено стікає.
Автограф залишає в небі птах.
На пні посудина купає тихі вірші.
Йдемо у сад — скрутився листопад
Калачиком.
Він залишив нам лишку
Ранкового туману між дерев:
Ми глядачі театру пантоміми —
Підкорені законами німими
Йдемо теж німо,
Двоє мімів,
Що знаються у іншому житті,
Але змовчать…
Якщо це і згадають.
***
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом.
Себе на піввдиху злови
Та уявися деревом,
Поскручуй руки в гілки —
Наповниться соком стовбур,
В коріння вплетуться віки,
Обсяде пташиний гомін.
Почуєш усе, що мовчить,
В бурштин затвердіє живиця,
Пташиний гомін злетить —
І знову тобі насниться
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом —
Себе у траву відпусти —
Відчуй землю жовтим черевом.
***
Годую з долоні пташку,
І вона перетворюється
На вовка.
Ми боїмося подивитися
Одне одному в очі.
Це загибель.
Він ласо їсть,
Облизуючи парким язиком
Мої захололі пальці.
І найбільше хочеться
Заховати їх
У тепло тої збитої гриви.
Рука — вже частина морди,
Вовк — частина мене.
Ми стаємо одним запахом.
Та відводимо жадібні погляди.
Знову давній інстинкт
Бере гору:
Самозбереження.
***
Мої вовки мене
Не зрадять.
І ми зриваємось
У ніч.
Вгризаємось у ніч
Зубами.
І розбігаємося в ніч.
Але вовки мене
Не зрадять,
Бо я —
На вістрі їхніх вух.
І скрапуємо вглиб
Туманом.
Усі ми,
Наче хата взруб, —
Міцні та вічні.
Так заклично
Зустрічний вітер
Віє нам.
І ми зливаємося
З ніччю —
Без сліду жодного,
Без плям.
Ми робимо, лиш так,
Як треба.
Як треба,
Вказує нам
Шлях.
І ми зливаємося
З небом.
Ніщо вже біль,
Ніщо вже страх.
І вітер на моїх плечах,
Як воїн під плащем, притих.
І лиш одне тут має Владу:
Мої вовки
Мене
Не зрадять —
Вовки не зраджують своїх.
***
Я така чужа, як мої вовки.
Ти памятаєш? Це вже було —
У житті минулому,
Заснулому,
Як це каміння,
Яке мене памтає,
Як і всі минулі життя
Мене памятають.
Та краще вдавати
З себе каміння,
Аби ніхто нічого не питав,
Аби не проговоритися.
Краще злитися
У великий камінний берег,
Повз який протікає річка.
Каміння сіре, як хутро вовче.
Помовчимо
Про це,
Помовчимо,
Берімо приклад з каміння.
Тс-с.
Давай підслухаємо
Їхні думки.
***
Сіється,
засівається
В просторі спорами час.
Мов старе русло, звивається
Тихий, облудний шанс.
Память, як цвяхи у голову,
Память стиска, як мігрень.
Память плавиться оловом,
Нехтує формою жмень.
Память закриє долонями
Обличчя обвітрене скель.
І вигнеться память стогоном,
Прорвавши заслону сфер.
Сон цей стече краплинами,
Шрами лишивши на склі.
Бігають сúроти шкірою.
Не прокидайся.
Спи.
***
Закрий своїм днем
Мої очі.
Закрий.
Потім буде ніч —
На сни всю мене
Розторочить.
Ти тільки мене не лови.
Хай грається братство котяче
Клубочками, плутає їх.
За любощі тіло невдячно
Віддасть лише видих і вдих.
Скомандує Сонце: «Досить!»
І висмикне з ночі магніт.
Клубочки наповнять кошик.
Вдих…
Видих…
Вдих.
***
Коли я їм оливки срібні,
Лежачи на камінні
Берега річки,
Мені дуже добре.
Не хвилює хмарка
Похітливого погляду:
Будь-якої миті
Я можу стати
Камінням,
Оливкою,
Срібним пилом на ній,
Чи залишитись
Сріблом на пальцях.
Або просто злетіти
З парашутиками кульбаби,
Аби шепіт коріння почути.
***
Закрий очі і нічого не питай —
Однаково, відповідей не знаю.
Я хочу мовчати —
Усі думатимуть,
Що мовчу таємницями.
У житті їхньому буде смисл:
А раптом я заговорю?..
***
Вітер розбурхує мій генотип,
Моя генетична память,
Кожен мій ген
Хвилясто стелиться
Довгою тонкою травою
На узбережжі моря.
Я відчуваю пісок,
На прохолодному тілі якого
Ще помітні сліди
Розпашілих тіл тих,
Хто частиною став
Моїх генів.
***
Я приймаю море у себе —
Частоту і ритм його хвиль.
Цей первісно-порожній берег,
Виті мушлі — пругкі, як соски.
І наповнює морем лоно —
Аж парує туманом світ.
Обпікає
і знову холоне,
Знов пульсує,
В переймах болить.
МАМАЙ
(Інтермедія)
Вимір І: Мама й Мамай
Без нього вона вже є,
Але її ще немає.
Мама чекає Мамая.
Мама Мамаєм зітхає.
Вона того ще не знає,
На що пояро чекає.
Чекання — у ній
і довкола,
Мама пожадна і квола.
Ще трохи — і рани жадання
Почнуть запікатись у струпи,
Та більше до тіла їй — струни.
Чекання кида, ніби руни
…Мама…
Ще рано:
Повільно й старанно
Готується перший злюб.
…Імився когось з чуда блуд —
З нічого летіло в нікуди,
Маму побачило —
Зайшлося-заплакало,
Аж Дуба накрапало,
А потім Небом зітхнуло,
Скрипнуло,
аж трусонуло
Надиханим щойно склепінням —
Літавиця з Неба впала —
Мама Мамая мала…
…Мама й Мамай
понароджують діток,
Мама й Мамай
порозпустять їх світом...
…Плетивом плутаним
тягнеться нитка,
Смикають струни
Вузлики, вічка…
…Мама зрадіє,
Мама заплаче,
Мама кричатиме,
Мамі стогнати,
Мамі собою дітей накривати…
…Але Мама того ще не знає —
Мама Мамая має,
Мама Мамаю співає…
Ой там під дубом, під дубиною
Сиділи голуб з голубиною.
Вони сиділи-любувалися,
Сивеньким крильцем накривалися…
Завмер попід Дубом світлий Мамай.
Заснула в руках його
Мама налита,
Їй снилися радість, діти, Мамай
…Це потім
буде
вона
голосити…
Вимір ІІ: Народний герой Мамай
Мамай хотів спокою,
Хотів Мамай хати,
Було щоб зо пятеро діток,
Хотів у теплі біля жіночки спати,
На люльці сонну бджілку гойдати,
Купаючи ноги в ранковій росі,
Та мусів Мамай одвік воювати.
Із року у рік,
як від хати до хати,
Підковами кінь об дорогу калатав.
І кінь марив спокоєм:
як падав спати,
Рожевими ніздрями запах лошати
У серце вбирав,
наче землю в хустину,
Яку Мамай цілував, мов дружину.
Обдерли їм спини епохи-ожини.
Ні мертвими, ані живими
Не згадувались давно.
По ніздрі — кров і лайно,
Ґедзі й мухи бються ув очі —
Сидять по деревах побожні баби:
“…щоб гірше не було,
аби не наврочити…”
Дуби
За Мамаєм — кора і порохнява,
Дівчата кричать, як птахи наполохані..
Греби!
Не пороги — трупи…
Греби!
Кігті видерли пупа…
Іржа —
Твої шаблі й пістолі.
…Ірже
За спиною кінь кволо…
Вслухайсь:
Мама вже не голосить.
Стемніло —
Мама не носить.
Мамаю,
Де твої діти?..
Мамаю,
Як будеш з цим жити?..
За що воював?
Куди плив ти?
Не знаєш
й не знав,
Що керує цим світом.
Як світло,
Летів ти із віку у вік:
Прорік
Хтось безсмертя народним героям —
І ти медитуєш посеред могил…
…Що з того,
що чуєш себе гемороєм…
Вимір ІІІ: Могила й Мамай
Оце ж наснилося!..
Спітнів
Од снів таких;
неначе брила —
У моїй сивій голові.
Не знав, гостинная могило,
Які ховаєш ти казки.
Немовби Вічність пережив,
Так, наче стрілами скропило
Моє старе і грішне тіло.
…А де ж той кінь?..
Вже час рушати:
Проміння миється в росі.
Собою кличе степ кошлатий,
Свої літа ним протрусив.
Втрачав, вбивав, кричав, співав,
Мовчав од смутку, просто спав,
Але ніколи я не плакав.
Чому ж тепер
Щось в горлі тисне,
Немов скрутилася змія?..
…Та що ж коняка той намислив?..
Чи не господар йому я?..
Чи не зі мною він з лошати?!.
Чи, може, інший хтось поїв
Та, мовби псисько, був на чатах,
Коли він тяжко захворів?!.
…Та що ж це я?!.
Він — мій друзяка,
А я так, наче про раба…
Товариш мій, родина, хата —
Усе це він..
Та що ж це я?..
Друзя-ако-о! Чуєш?!.
Час рушати!
…Та що ж це я?..
Чи розум втратив?..
Давно не маю вже коня…
Торбина й степ — ось моя хата…
Торбина й степ — моє життя…
…Усе було… Але не плакав.
А ось тепер… Коня згадав!..
Товариш мій, родина, хата —
Усе це він…
Вже час рушати.
Бувай, могило, прощавай.
Даю тобі уклінну дяку
За прихисток.
…Та й тяжко ж встати!..
Ще досі — брила в голові.
...“Дощу і смерті не проси”...
Та сили, Боже, маєш дати,
Аби дійти… аби…дійти…
Ти звідки взявся, коню, брате?!.
Та що ж це я?..
Чи геть здурів?..
Тебе ж я кликав —
Час рушати.
Ходім.
Немає коментарів:
Дописати коментар