Двомова читача з текстами Євгена Концевича
Чому вона мовчить?
Чому вона мовчить? Це питання, як і всі інші, може стояти різнобоко. Роздратований чоловік доводить свою правоту дружині, а та мовчить. Він, активно жестикулюючи руками, як веслами, вигукує кудись у бік меблів: «Чому вона мовчить? Чому?!». Закоханий хлопак телефонує дівчині, а вона не відповідає. Чому вона мовчить? Син повідомляє матері: «Мамо, я одружуюся!». А вона мовчить. Чому вона мовчить?
Коли хлопчик зрозуміє, чому мовчить його мама, він вперше побачить їх обох — життя і смерть. А вони завжди поруч. Від початку йому йти до кінця. Вони такі близькі, що сприймаються, як одне ціле. Перше зіткнення зі смертю — справжня подія. А смерть матері може змінити напрямок життєвого руху, загартувати або ослабити дух. Це подія-злам. Як воно зростеться?
Подібну розповідь я вже чула. Коли моя мати мала шість років, померла її бабуся. Цукерки, купа вражень, знайомі і нові люди, метушня — весело і цікаво. Хотілося розплющити бабі очі, смикнути за одіж, похвалитися, що принесли гості, — переказувала мені мама. Але бабуся не вставала. Та й без неї було весело.
Усвідомлення смерті тоді не відбулося. Може, тому, що не було зустрічі з ямою на цвинтарі. Може, все нове цілком захопило дитячу свідомість. Відбулося потім: відчуття втрати і порожнє бабине ліжко, відсутність людини, яка приготує обід, коли мати на роботі, тісно заплете волосся східного типу, перед тим змочивши його водою або змазавши жиром.
Діти однаково почуваються в одному віці. То вже потім визріває різниця. Малий Павлик поводиться звичайно: радіє увазі з боку гостей, принесеним гостинцям, робить те, що не дозволялося в інші дні, розглядає машину, що зранку стоїть у їхньому подвірї. Згодом навколишнє відкривається в іншому світлі, не одразу, а немов збираючись із деталей — так конструювалася смерть для Павлика. Такою моторошно-жахливою вона вперше підступила до дитини, постала дуже близько й у всій потворності. У «ту хвилину» Павлик подорослішав.
Голубиний батько
Безмежним обивателям люди, які мають справу свого життя, любов свого життя, якою живуть, дихають, впиваються і знову й знов спраглі її, здаються божевільними. Але я вкладаю в божевілля не те, теперішнє, якесь нещадно деформоване, значення. Божа воля. А вона (хоч я ще й досі далека від Бога, проте стрічаю його, де б то не було) лихою не буває. Може, тому й не буває, що Божа.
Ще тоді, коли людина відділилася від природи, так би мовити, стала вибудовувати навколо цивілізацію, Бог залишив їй одну можливість спілкування з ним і досягнення умиротворення — творення доброго. Кажу так і не навмисне суперечу Едгару Лоуренсу Доктороу, який написав у своєму «Житті поетів»: «Бог перестав мовити людям, коли вони Його слова записали до Біблії». І все ж знаю лиш одне, чи говорить Він, чи то мовчить, на те воля Його. Божа воля.
У новелі «Голубиний батько» Євгена Концевича читаємо репліку, безсумнівно, обивательську: «…А голубівники, ще до того коша і рибалки, і мисливці причисляються, — усі, як із-за рогу мішком прихвачені, усі несповна розуму…».
Рибалки та мисливці — поняття одного ряду. Як перші, так і другі, хто статично, хто динамічно отримують у жертву щось живе і слабше, і менш хитре та кмітливе. Тут роль відіграє не бажання поживи чи голод невсипущий, а бажання вияву сили, утвердження своєї першості у світі природи, інстинктивне прагнення завойовувати і перемагати.
Знаю, є рибалки, які знявши рибину з гачка і потримавши її в руках, незабаром повертають її у потрібне середовище існування. Людина грається протягом всього життя. І згадується поведінка сільських домашніх котів: побіжить десь, притягне якусь мишу нещасну та й грається, аж поки не набридне.
Голубівники — інша справа. Мають захоплення і творять добре. «А, з боку дивлячись, витлумачити це кожний може так, як подужає, на що спроможеться…»
Данило Степанович, Голубиний батько, займається вирощуванням та плеканням голубів — любою-милою справою. І справі цій не тільки вся душа, а й память про сина Григорія, який загинув під час Великої Вітчизняної і залишив батькові свою голубину пристрасть.
Певно, воля Божа така: згладжувати рани власним добром. Проте краще було би, якби в житті було більше щасливих випадків і щоб всі вони несли за собою наші бажання божевільного добротворення.
Дивна пристрасть
У голубятнику живе багато птахів, але лише один голуб має дивну пристрасть. «Щодня, тільки-но в небі зачинають плавитися перші промені і більшість мешканців голубника потягуючись квапляться до годівниць, він же поспішає до виходу і летить в манливу височину тих перших променів дня…»
Із височини птах повертався стрілою, яка не завжди могла втримати обраний напрям руху у своєму неймовірному піднесенні. Електричні дроти, гілля дерев і кущів, твердь землі або дах, а потім феєрверки піря та пуху, кров — ось чим часто завершувалися голубині польоти. Але вони не завершувалися ніколи. Навіть після чергового падіння, знесилений голуб, нездатний навіть підняти крило, поглядав у височіть. «Він не каявся…»
Такі, як той голуб, є й серед нас. Це ті, хто бачить перед собою вищу мету, та не знають, як її досягти. Незнання, переплітаючись із дивною пристрастю, стає небезпечним. Якби ж то могти спинитися самотужки чи з поміччю, прислухатися до чиїхось розважливих слів чи свого розуму. Може, тоді б стало зрозуміло, що на все свій час і Його воля. А якщо немає волі? Що тоді? Стати ожирілим дутишем і загинути, не відриваючись від землі? Ніколи! Що ж! Тоді злітай вище, незмиренний, неспинний Ікаре!
Кришталевий вечір
Такі вечори зявляються неочікувано, але ти завжди радієш кожному їхньому зблиску. Хочеш ввібрати вечорову барвистість, променистість, кожен порух і мимовільний звук. Тоді буває так спокійно і затишно, ніби ти всім тілом занурився у мяку і теплу кожушинку муркотливого кота. Тоді хочеться усміхатися просто так. І це виходить просто так, що й сам того не помічаєш. Здається, кіт усміхається тобі? Але придивись: навіть неуважному і незацікавленому відомо, що котячий усміх, як посміх, насміхання, оскал маленьких і гострих зубів.
У цей кришталевий вечір Юлія пригадала його улесливі слова. І почалося приземлення. Погляд полетів донизу, на тротуар біля овочевої крамниці. Черга, метушня, сварка…
Люди вміють зявлятися неочікувано. Але ж як рідко можеш порадіти їхній появі, як появі смиренного вечора! Люди втискуються у твоє, твоє відокремлене життя, як у чергу за кавунами. Ти не хочеш ні черги, ні кавунів, а тим паче людей, які так безцеремонно можуть взяти і посягнути на ідилію твого спілкування з собою. Так, двірничиха Домна увірвалася і немов вимела з душі Юлії конвалійну музику вечора.
«Сумно одній без людей?» — питає Домна. «Сумно з людьми» — мала б відповісти Юлія. Сумно, коли з подряпиною на долоні оживає спогад про нього і його улесливі слова, коли чиєсь прохання дратує до сліз. Сумно, коли хтось відбирає твій вечір.
Немає коментарів:
Дописати коментар