Роб Гонзалес. Художні роботи. Деякі з них на сторінках часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Запрошення на презентацію часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія Карпова. Наодинці з Ірен Роздобудько. Стаття з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія КАРПОВА

Наодинці з Ірен Роздобудько 
Вже вдруге в Житомирі побувала відома письменниця, журналістка, поетеса та просто чудова жінка Ірен Роздобудько з чоловіком Ігорем Жуком.  Перше відвідування нашого міста надихнуло її на написання книги «Зівялі квіти викидають», яка вже була екранізована.
— Пані Ірен, як проходить весь ваш процес творчості?
 — Дуже просто і дуже цікаво. Наприклад, ідея книги «Ґудзик» прийшла до мене, коли я їхала в метро і побачила на підлозі відірваний чийсь ґудзик. Здавалося б, що нічого особливого, але я почала думати про того, хто його згубив, які незручності це створює тощо. Це дрібниця, але якщо ти без такої деталі, то і почуваєшся вже незатишно. Взагалі, сюжет починається з дрібниць. І я ніколи не використовую історії, що чую від інших людей. Це якось принципово.
 — А з чого почалась ваша творчість?
 — З поезії. На мою думку, поезія набагато вища за прозу. У свій час я писала шалено — за вечір йшло десь близько 10 віршів. Але зараз свої вірші не дуже комусь показую. Хіба що чоловіку.  Перекладала навіть російською мовою Ліну Костенко.
 — Пані Ірен, а Ви забобонна людина?
 — Ні, зовсім не забобонна. Коли чогось хочеш, то про це треба говорити вслух і якнайбільше. Я не боюсь говорити про заплановане, бо якщо ти вже сказав, то мусиш це зробити. А моя подруга — Марічка Матіос — навпаки, дуже забобонна. Все тримає в секреті, в собі.
 — Як давно ви познайомились з Марією Матіос?
 — Ой, дуже давно було. Років 15 тому. Ми пливли по Дніпру від Києва до Херсону на пароплаві. Я тоді працювала радіожурналістом і бігала за всіма з мікрофоном, записуючи інтервю. В той день Марічка мною дуже опікувалась, на той час вона вже була членом Спілки письменників. З тих пір і дружимо.
 — Ваша книга «Ґудзик» була екранізована. Хто зняв фільм? Хто в ньому зіграв?
 — Так, екранізована. Дія відбувалась в Карпатах, але епізоди знімались під Житомиром. А зняв його Володимир Тихий. У нас з ним уже 2 фільми: цей і «Таємничий острів».  Знімались там Вікторія Ісакова, Андрій Панчишин — російський актор з українським корінням, який ще зіграв у фільмі «Украдене щастя», Анна Кузіна — знялась також і в «Зівялих квітах».
 — Чим ви займаєтесь у вільний час, окрім літератури?
 — Я люблю робити поробки з бісеру. Вишиваю. Вишила десь близько 20 картин включно з вишивкою на светрах. Це для мене своєрідна психотерапія. Але займаюсь цим не професійно — не вмію підбирати кольори.
 — Яку пораду дасте для письменника-початківця?
 — Потрібно перш за все багато читати. Якщо людина пише, то можна взяти 1 сторінку свого твору і 1 сторінку будь-якого відомого визнаного автора і просто перечитати і зрівняти. Далі виправлятись, уникати різних там повторів, непотрібних слів. Бо коли ти вже поставив якусь високу планку, то наступна стрінка просто мусить бути кращою за попередню. Також можна читати вголос своїм близьким. Так бачитимеш свої помилки.  А взагалі, то найкращий шлях в літературу — літературні конкурси. В творчості немає нічого неможливого. Тому якщо чогось хочеш, то дерзай!
І на завершення хотілося б додати власні враження від нашої з Ірен зустрічі. Невисока така світловолоса жіночка з розгублено-щирою посмішкою. Саме таке моє перше враження. І ніякої зверхності у спілкуванні, ніякого пафосу чи чогось подібного. Вона перша простягнула руку при особистому знайомстві. Потім ми зустрілись вже на самій конференції і, помітивши  мене, вона заклично помахала рукою.
А я раніш і ніколи навіть не мріяла про нашу зустріч. Дуже даремно. Мрії мають здатність збуватись.

Юлія Карпова. Наодинці з Ірен Роздобудько. Стаття

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.154-155.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Юлія ГУЗ

КОЗАК ЯМАЙКА ЗАВЕРНУВ ДО ЖИТОМИРА
Житомиряни першими побачили новий роман Олександра Ірванця

Вріз: Напередодні Львівського форуму видавців до Житомира приїхав відомий сучасний український письменник, «бубабіст» Олександр Ірванець. Він мав інтервю на обласному радіо, а ввечері зустрівся з публікою у Житомирській науковій бібліотеці імені Олега Ольжича.
Надворі смеркало, а у темній залі бібліотеки зібрався люд, який чекав поки Ірванець допалить цигарку та врешті зявиться до розмови. За хвилин 15 він енергійно зайшов і скочив на сцену.
«Я люблю Житомир і, отримавши запрошення, одразу скористався можливістю ще раз відвідати це місто. Я приїхав представити свою нову книжку і пару старих книжок. Усі вони продаються на виході, і всі їх випустило у світ видавництво „Фоліо”, — тут письменник вперше закцентував увагу на продажі своїх книжок, а під час розмови повторився ще разів шість.
«У мене вийшов новий роман «„Хвороба Лібенкрафта”». З ним була повязана така історія, що його ніяк не могли довезти до Києва, тому я його, як готову продукцію, ще не бачив.» Олександр Ірванець дістав свій пакунок із авторськими екземплярами свіжого роману, вийняв книжку, подивився сам і показав усім присутнім.
«Цей роман я писав три роки, бо взагалі пишу повільно. У 2007-му році написав сторінок 20-25, а потім ще довго обдумував. Якщо чесно, роки благополучні погано впливають на митців. Пять років правління Ющенка я згаяв: писав вірші, дрібну прозу, колонки в журнали. А після останніх президентських виборів, коли я дізнався, що переміг не мій кандидат, я швидко закінчив перекладати польську пєсу, над якою працював у Кракові, і взявся писати розпочатий роман. І так писав із лютого до травня.»
«„Хвороба Лібенкрафта”, так само, як і мій перший роман «Рівне-Ровно» (2001-ий рік), — це альтернативна історія про те, як може бути або могло бути з нами. Цей роман має підзаголовок „Понурий роман” (перший роман Олександра Ірванця має підзаголовок „Нібито роман” — Авт.). Але він не такий вже й суворий, є в ньому й комедійні моменти. «„Хвороба Лібенкрафта” є четвертою моєю книжкою із серії «Графіті» видавництва «Фоліо». У цій серії попередньо вийшло три мої книжки: роман «Рівне-Ровно», мала проза під назвою „Загальний аналіз” і збірка віршів „Мій хрест”».
Із Києва разом із Ірванцем приїхала менеджер «Фоліо» Наталя Ковальчук, яка зазначила, що «Олександр Ірванець — це людина, яку хочеться читати, видавати і навіть продавати». Дівчина розповіла, що у маршрутному таксі дорогою до Житомира Ірванець при розмові згадав, що йому пропонували посаду викладача у Канадському університеті. На питання: чому Ви відмовилися, письменник відповів: «Можливо, це не модно, але я патріот».
Справді під час виступу було помітно, що Олександр Ірванець переймається політичними питаннями, які займають чільне місце в його творчості. Письменник ковтав воду з пляшки, нервово гортав сторінки своїх книжок, уривчасто читав, постійно рухався, був відвертим і гострим у відповідях на запитання публіки. А ми, у свою чергу, кидали з зали репліки, записки та побажання. Прохання прочитати щось із інтимної лірики Олександр Ірванець задовольнив, як міг, — прочитав поезію про те, як жінка пішла за потребою у кущі, а ліричний герой та ще один випадковий перехожий те споглядали і отримували задоволення.

ТРИ СТИХІЇ «ЛІТЕРАТУРНОГО ЛИСТОПАДУ»

В останній день осені 2010-го року, в день, сповнений навязливими і до непристойності відвертими натяками на завтрашню зиму, на університетське коло шанувальників українського живого слова налетів «Літературний листопад». У той вечір вперше обєдналися три стихії — чудернацьке тріо, в якому свою скрипку грали Вікторія Горбунова, Максим Кідрук та Сергій Пантюк.

«Наш літературний листопад обіцяє бути по-мексиканському спекотним. Спробуємо здійснити подорож на пуп землі, збудувати храм характерників і прийти на перше причастя. А ще ми з вами сьогодні будемо мріяти, мріяти про маленьке і велике життя та будемо вірити, що наші мрії здійсняться» — так оптимістично інтригуюче розпочав модератор зустрічі Володимир Шинкарук. — На нашому „Літературному листопаді” короновані письменники України, ті, хто, незважаючи на молодий і не дуже вік, вписали не одну яскраву сторінку в історії сучасної української літератури».
Надалі Володимир Шинкарук по черзі представляв присутнім гостей — усі вони свого часу були відзначені на одному з найпотужніших, найпрестижніших і найпопулярніших конкурсів України «Коронація слова». Свою ж корону Володимир Федорович, напевне, залишив удома , скромно змовчав про свою торішню перемогу у номінації «Пісенна лірика про кохання», по-дружньому тепло згадував факти біографії і творчого шляху коронованих побратимів, радував влучністю коментарів і жартів.
Першим звернувся до публіки лауреат «Коронації слова — 2009», відомий в Україні та за її межами письменник-мандрівник, як виразився Володимир Шинкарук, послідовник справи ігумена Данила, Максим Кідрук. Цей молодий чоловік спортивної статури обїздив найекзотичніші місця у світі, серед них острів Пасхи, Мексика. Кідрук привіз із собою фото, на яких ми могли бачити його під час ловлі риби-піранії і під час загравання з алігаторами. Його неймовірні розповіді про екстремальні і водночас кумедні ситуації, що нерідко траплялися у подорожах, про спілкування з аборигенами захопили слухачів та викликали у багатьох бажання й самим долучитися до подорожі на пуп землі, придбавши однойменну книгу у двох випусках.
Вікторія Горбунова — прозаїк, авторка двох романів — «Записки шкільного психолога» і «Мрія про Маленьке життя», — виданих як кращі твори на думку видавців. Пані Вікторія викликала найгучніші овації присутніх, адже чималу частку присутніх становили студенти соціально-психологічного факультету, ті, хто були у числі перших читачів її романів, хто сприймають їх не тільки як художні книжки, а й такі, які стануть у нагоді під час практичної діяльності. Вікторія Горбунова зачитала уривок зі свого роману «Мрія про Маленьке життя», щиро і дещо зніяковіло відповідала на запитання аудиторії.
Наостанок випало виступати Сергію Пантюку. Цей письменник і громадський діяч втілив своє звернення до публіки саме у феєричному виступі. Ту феєрію створювали помахи рук, як ото у фізичній вправі з назвою «Млин», пришвидшене мовлення і шокування цнотливого світосприйняття наших студентів вільнодумними висловлюваннями, читанням власної і поезії молодих авторів з найрадикальнішими ознаками постмодерну, збірки яких видані у «Видавництві Сергія Пантюка». Бородань і патлай Пантюк показав і довів, що поезія, яка твориться сьогодні, не що інше як гра, і успішним сьогодні вважається той поет, хто не лише грається «тихо сам із собою», а й може захопити грою свого читача.
Після години спілкування усі бажаючі могли придбати книжки присутніх авторів із їхніми ж автографами, а також книжки, видані видавництвом Пантюка. Черга біля столу з книгами була великою, тому можна зробити висновок, що «Літературний листопад» сприяв нашому активнішому читанню взимку.

Юлія Гуз. Козак Ямайка завернув до Житомира; Три стихії "Літературного листопаду"; Де зупинилося "Неабищо", там почалася "Маруся". Статті

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.147-153.

Ярослав Карпець. Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська; Мозаїка барв та метафор. Статті з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Ярослав КАРПЕЦЬ

Тарас Прохасько. Лексикон таємних знань. — Л:  Кальварія, 2004. — 200 c.
Буття мови у “Лексиконі таємних знань” Тараса Прохаська
(cпроба наукового аналізу)

Тарас Прохасько — сучасний український письменник-постмодерніст. Його творчість відносять до “Станіславського феномену” (термін запроваджений Володимиром Єшкілєвим) — групи митців із Західної України (Івано-Франківськ), які своєю творчістю належать до сучасного постмодерного українського дискурсу. В царині красного письменства, яскравими представниками цього напряму є хрестоматійний постмодерніст — Юрій Андрухович та не менш талановитий Юрко Іздрик. Свої концептуальні проекти, ці митці втілили в  часописах як: “Четвер”,  “Плерома”,  “Перевал”. В цих друкованих виданнях виходили:  новели, романи,есе, вірші. В часописі “Четвер” друкувалися не тільки представники цієї групи митців, а й молоді таланти.  Одним з найталановитіших представників цього руху є Тарас Прохасько. Варто зазначити те, що, написавши низку своїх творів: «Інші дні Анни» (Київ: Смолоскип, 1998 р.),  «FM "Галичина"» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001; 2004 р.), «НепрО́сті» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002 р.),   «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004 р.); отримавши низку престижних премій: лауреат видання “Cмолоскип” (1997 р.), лауреат літературної премії імені Джозефа Конрада (2007 р.); перекладений польською і англійською мовами — залишається недослідженим з літературознавчого боку. Про Прохаська написано 10 рецензій та декілька невеликих статей. Рецензії вміщені у різних часописах: “Літературній Критиці”( Костюк В. Ландшафти письма (Тарас Прохасько. Інші дні Анни. — К.: Смолоскип, 1998) // Критика. — 1998. — Ч.9; Трінчій  В. Антигравітація (Тарас Прохасько. «РМ «Галичина». — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001) // Критика. — 2002. — Ч. 1-2;  та “Книжник-review”  розглядають лише окремі аспекти прози та побіжно аналізують його творчість в контексті сучасної української літератури. Автори  не зосереджували свою увагу на особливому статусі мови в творах Тараса Прохаська, а це свідчить про те, що тема залишається нерозкритою і невисвітленою з літературознавчого боку. Більш конкретним і деталізованим на мою думку, є статті Юрка Іздрика “…ПРО… ЗА… ПРО…” вміщеній як передмова до збірки оповідань і новел “Інші дні Анни”  (Київ: Смолоскип, 1998) та стаття Лідії Стефановської  “Довге підводне плавання”( «Лексикон таємних знань» (Львів: Кальварія, 2004). В цих статтях набагато предметніше й глибше розглядаються питання стилю й письма, аналітичний розбір окремих оповідань(“Від чуття при сутності”), висловлені думки щодо методики читання Прохаськових творів, намагання розібратися в питанні ролі наратора в текстах тощо.
Як уже зазначалося, із перерахованих статей та рецензій (та проблем, яких вони торкалися), мало хто з дослідників приділяв увагу  буттю мови наратора. Cаме цей аспект, як на мене, є фундаментальною базою творення у тексті тієї “літературної тканини” з якої він “вяжеться” автором.  Саме лінгва (з лат. “мова”) є онтологічною характеристикою фоносемантичного образу світу (чи, за Юрком Іздриком — фоноритмічна), тією дійсністю, яка безпосередньо й опосередковано впливає на нашу екзистенцію, тут-присутність, буття у просторі і часі. Мова, за Гайдеггером, це — дім буття, в якому людина через пізнання структури й системи значень та відтінків, кодів ментально-філософсько-архетипічних побудов та смислів, визначає для себе місце та позицію у цьому бутті. Отже, для  розуміння того неповторного “дому буття”, яким зіткана текстова структура творів Прохаська, нам потрібно розглянути модус “онтосу” мови Прохаська.
 Лінгва в прозі Тараса Прохаська виконує різні ролі. Однією з категорій мови й прози Прохаська є  буття мови, як плинності. Концептуальною засадою мови Прохаська є саме оця розтягненість у часі, потік свідомості, в якому живуть предмети, речі, люди. В свідомості персонажів, дійсність ніби пливе, ніби на мить зупиняється час, і автор намагається якнайточніше описати структуру буття з усіх боків. Наче світ субєкта застигає, і він різними лінгвальними засобами намагається відтворити тонкощі світу, особливо це помітно в новелі “Довкола озера”. Юрко Іздрик називає це “імітацією дійсності”, а Лідія Стефановська говорить про “повільність”, як одну з рис прози, так і методику читання творів.
Ще однією характеристикою буття мови, є мова-гра. Лінгва тут представлена, як гра з читачем, як певна ситуація чи відносини, які свідомість субєкта не можуть описати чітко й визначено. Цей аспект мовного буття, прослідковується у новелі “Спалене літо”:
«День третій.
Мабуть, я б відчув зближення і вересня 1914 року, і вересня 1939 року. Бо чомусь настирливо передчуваю цей вересень.
 Але тепер я маю роман з вулицею.
Або: вулиця фліртує зі мною.
Цілий день я провів з нею. Від холоду подощової порожнечі ранку до переповненого людьми відзеркалення мучівного, мало не осіннього сонця у блискучій від тисяч попередніх стежок бруківці.
У цеї вулиці натура латиноамериканки. Вона — авеніда. Вона лиш цілий день пє каву. Вона так заповнює безсенсовність. Кава — її сенс.
Або: її сенс — кава.
Або: кава — засіб — мета, мета — кава.
Або: кава — кава — кава...»
Cубєкт свідомості між цими: “або…або” розчиняється у своїх відчуттях, бажаннях, помислах. Герой не може визначити сенс справжньої дійсності в тій ситуації, якій опинилася його свідомість, і тому “або…або” — це намагання прийти до суті, якої можливо й не існує, або суть це —  “або…або”! Сама мова визначає ситуацію, в якій опиняється герой, а ця ситуація лише можливості змісту, які обирає для себе герой і його мова-гра свідомості.
Ще однією характеристикою  буття мови є — деконструкція. Ця риса представлена в «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)». За Філософським енциклопедичним словником під заг. ред. Шинкарука (Київ, "Абрис", 2002. — 742 с.): “Деконструкція полягає у знаходженні в текстах опорних понять і метафор, які вказують на нетотожність тексту та познаки його перегуків… У тексті завжди від початку присутні повтори, копії, сліди тощо, тому він є витвором, на тілі якого знаходимо познаки “включенням” текстів, що їх неможливо звести ні до якого синтезу”. Автор вдало користується цим прийомом, оскільки там помітно відчутний перегук та включення текстів Блаженного Августина (“Сповідь”), Едмунда Гуссерля (“Феноменологія внутрішньої свідомості”) та Мартіна Гайдеггера (“ Буття і час”). Наратор розмірковує над питанням часу, часопросторової характеристики буття і вкладає свої думки в уста вигаданого героя Іржі. Другий розділ написаний в манері щоденника, де наратор розповідаючи про життя своє та Іржі описує це, як розпад свідомості свого героя. Автор  пробує використовувати метод розкладання тексту на інші тексти, недарма сама назва свідчить про це. Умберто Еко сказав, що текст — розповідь про інші тексти, тобто автор пишучи художній чи філософський твір, завжди апелює або інтерпретує, або здійснює деструкцію текстів попередників, й на основі цього витворює власний текст. На мою думку, «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)» є яскравим підтвердженням цієї точки зору. Мова виступає тут руйнівником свідомості героя, бо розщіплює його індивідуальне “я” на певні конструкти, які неповязані одні з одним. Цей щоденник це радше свідомість складена з інших свідомостей й творів вищеназваних авторів.
Мова Прохаська — багата і складно структурована. Через пізнання мови автора, ми  пізнаємо світ навколо та місце у цьому світі нашої свідомості й буття всього, причетного до нього. Cвіт мови розширює не тільки естетичний діапазон відтінків (особливо світу рослин, бо Прохасько, як відомо за освітою біолог), але й світу природи й міста, речей і людей.
 (“Інша література”, опубліковано в суботу, 11/13/2010)

Мозаїка барв та метафор
Ярослав Гадзінський. МареWWWO: Збірка поезій / Передм. Б.-О. Горобчука. — К.: Cмолоскип, 2008. —  96 c. — (Лауреати << Cмолоскипа>>).

Молода поезія в пошуках нових форм стикається з великими труднощами. Для неї вже затісні рамки затертих зразків, іржаві та скрипучі замки не відчиняються “cтарим” ключем розуміння, а прокрутивши його декілька разів, усвідомлюєш: цю поезію слід “відмикати” вже новим зором, її осягати потрібно новим критерієм. Але де взяти новий інструмент (новий ключ), щоб збагнути нову форму й зміст? Яким методологічним “мікроскопом” потрібно користуватися, щоб сягнути суті написаного, відчути красу й неповторність  всесвіту, явленого в слові? Звичайно, це складна теоретична проблема, і її вирішення не може обмежитися рецензією чи монографією. Труднощі постають тоді, коли поет хоче описати новими словами світ, створити свою мову, особливий код, яким осягається усе довкола. Поезії Ярослава Гадзінського змушують замислитися над цими запитаннями.
 З одного боку, поезії Ярослава Гадзінського нагадують складне й химерне плетиво сучасної цивілізації, постіндустріальної епохи, і в такому розумінні та лише під таким кутом зору  —   важко перейти до людини. Людину в такому мікро — та макровсесвіті витісняє  техніка, усілякі «ксерокси»: “твої слова шепоче збожеволілий ксерокс //штампуючи набридлі копії //особливо під час покровських дощів //хтось витер весь цей саунд із мене” (“Твої самотні кружляння…”);  «принтери»: “Яке має значення це напилення // й ілюмінація без метелика?// Схоже на кольорову фарбу для принтерів, // воно залишає на білому папері свій отруйний слід” (“Камери спостереження);  «труби»: “Іржаві труби попереду, // іржаві труби позаду — // це вічні подоби дерев // у підземному небі” (“Полотно для памятника”);  «міксери»: ”з усього цього створю// свою першу весняну ніч//із тихими вуличками, //глибочезними криницями, // на узбіччях рівні ряди тополь // міксерами розмішуватимуть// всі затемнення у цьому незрозумілому небі” (“Тетріс”) тощо. Ці техно-технологічні  вкраплення із сучасності досить часто вплітаються у поетичну тканину Яся Гадзінського. Але сказати, що це основна  домінанта текстів, вміщених у цю збірку, лише обікрасти самого себе, збіднити  талант митця.
Більшість текстів Яся Гадзінського, на перший погляд, складаються з мережива образно-метафоричних переплетінь, в них не завжди можна знайти достатньо розвинену думку. Навіть назва “Поезія 25-го кадру” говорить сама за себе, це щось, схоплене одним дотиком фантазії, уява вловила непоєднувані (ні часом, ні простором, ні історією) речі й намалювала їх. В “Камерах спостереження” Ісус з апостолами, сидять в офісі, пють каву, “стежать за всіма //нашими чорними постатями// на маленьких моніторах»; у вірші “Доллі” ( який нагадує постмодерний вінегрет), напхані й “клоновані вівці”, “кислотні трави”, “самотні душі скіфських очеретів”, а вкінці досить неоднозначно сказано про народження Христа:
Він народився, а навколо клоновані вівці,
кінчиться історія, волхви зірок недолічаться.
Сліди Доллі на снігу — як спорожнілі очниці.
На крилах різдвяних янголів — трансгенна живиця.
Чи шкодить ця мозаїка розкиданих у кожному рядку решток кадрів автора загальному пафосу й тону вірша? Не знаю. На мою думку, якщо все стосується лише образності, а не заглиблення у природу і сутність якогось явища, то кожна строфа викінчена й філігранна (хоча не завжди звязна), кожен пейзаж, коли до нього торкається уява читача — малює й домальовує в голові щось незвичайне та небуденне, ніби потрапляєш у світ яскравих, різнокольорових фарб. “Після мене — хоч суцільний день //Небесного моху старе піддашшя //золотоокого дракона осінній клен// і бенгальський вогонь з його пащі» (“Доллі”); “Дороги мчать від міст розстріляними звірами,// узбіччя кровозмісні капілярно з горобинами,// сухі сопілки пастухів зробились згірклими.// І в руслах темних днів забились зливи, мов рибини” (“Закуте коло”). Я думаю, що “Поезії 25-го кадру” слід сприймати, як кадри, спалахи cвідомості й підсвідомості, створені більше для чіткості й гармонії малюнку в кожній строфі. Кожна строфа — це вже окремий всесвіт, наділений яскравими кольорами, й стикаючись з іншими в одному тексті світами, відчуває тісноту у свідомості читача та непобориме бажання розєднатися, бути суверенним й незалежним від інших.
Одними з найсильніших віршів розділу “Порушення сну” є “Німий птахолов”, “Ікар безсоння”, “ Звістка о полку Ігоревім”.  В цих текстах по-своєму лунають відголоси міфів (“Ікар безсоння”), давньої української літератури (“Звістка о полку Ігоревім”). Хоча у ці старі форми вкладається вже новий зміст. У поетичному тексті “Німий птахолов”, де подекуди зустрічається традиційна образність: “повільно снує одиноке розпяття журавля” або  “розламуючи охололе журавлине гніздо,// мов серце/” якнайповніше розкритий струмінь кохання з присмаком гіркоти й нещасливого кінця:
Десь недалеко біля вас на серпневому баштані
народжується простоволоса розлука-осінь
у вогкій глиняній сторожці,
яскраві сузіря відображаються
у її очах прогірклими цукринками.

Ти, як птахолов, ідеш геть
по вологому гравію паркових доріжок,
розламуючи охололе журавлине гніздо,
мов серце.
Структура цього тексту дуже цікава. На початку автор намагається писати від імені ліричної героїні та її почуттів, а вкінці ніби відсторонено спостерігає за тією миттю, яка охопила закоханих:
Між тобою і нею падає дірява завіса із листя.
Актори ще стоять у поклоні,
але виходи зі сцени вже заблоковані.
В корпусі під назвою “Тіньовірші”, здебільшого,  представлені верлібри. Тут вже нема такої мозаїчної метафоричності, яскравих пейзажів, тонких барв палітри, а все химерне мереживо космічної, індустріальної, земного й неземного. Та є вірші, в яких переважає описовість та сухі побутові відомості: “Проявка — безкоштовно!”, “about:blank”, “Безкінечне перемикання улюблених телеканалів”, “Молекули та сніжинки”, “Вибір мобільної мережі” тощо.
В книжці також представлені поетичні переклади з американської (Алан Гінзберг, Роберт Фрост, Лоуренс Ферлінгетті, Джон Ешбері), британської (Томас Ділан) та польської (Мирослав Габриш) літератур.
Запрошую вас насолодитися пянким молодим вином поезії, що витікає для всіх спраглих з нових бурдюків та міхів.
 (“Культурний тренажер”, опубліковано 5 листопада, 2010 р., пятниця)

Ярослав Карпець. Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська; Мозаїка барв та метафор. Статті

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.142-146.

Галина Левченко. Я хочу кохатися з місяцем... Проза з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #15 (2010)

Галина ЛЕВЧЕНКО

Я ХОЧУ КОХАТИСЯ З МІСЯЦЕМ…
(Ностальгійно-народницький детектив)

(Поч. у №13, 14)

VІІ
Та вона була не сама, у неї був маленький Сашенька — її єдина втіха, надія і мрія. Сашенька удався зовнішністю у її рід. Уже підлітком він став надзвичайно схожим на її батька. Дідові риси вгадувалися у ході, в поставі, у голосі, у виразі очей. Вона умлівала від утіхи, дивлячись на його гарний профіль, коли він, схилившись над своїм письмовим столом, писав якісь свої домашні завдання. Часом їй хотілося молитись за нього. Але вона не вміла й не знала, до кого спрямовувати ті молитви. Вона лише плекала в серці світлу надію, що хоч через сина у її життя прийде таки шастя, небуденність і здійсняться нарешті її багаторічні мрії.
Колеги навперебій підтверджували її сподівання. А на святкуванні свого маленького десятирічного ювілею Сашенька, на радість матері, заявив, що хоче стати військовим, як і його дід, і що він не спиниться, як той, на полковнику, а дослужиться до генерала. Всі тоді довго сміялися з цих дитячих слів, та Сашенька ніби думав про те все серйозно. Бо десь після того свого дня народження він склав собі чіткий режим дня, якого старався твердо дотримуватися. Обовязковими у його щоденному графіку стали спортивні вправи. Наш фізрук Льончик пророкував йому блискучу карєру легкоатлета у спорті. Біг і різні стрибки з його високим зростом та жилавим вправним тілом і справді давалися йому на диво легко. Та він мріяв про себе у військовій формі, з блискучими зорями на погонах, завжди виструнченого, легкого, наче вітровійного. Таким вона памятала свого батька, а Сашенька — діда.
І от тепепер, стоячи на своєму балконі і прислухаючись до дощу, вона тихо стежила, як химерно розходився дим від її цигарки. Чекала Сашеньку, котрий забарився десь у товариша, готуючи на завтра хімію. І як то завжди бувало із нею, коли заходила повня, до неї стали долинати якісь несьогосвітні голоси. Слова, багато слів просилися бути вимовленими. Їй у вуста тиснулися якісь віршовані рядки і вона не могла пригадати, чиї вони. Чи це щось із завченого напамять, чи якісь її юнацькі поетичні іграшки, чи якась нова, жива поезія проситься до життя, невідь-чим або ким викликана:
До вікон тулиться ніч, в душі і на вулиці — дощ,
І ти десь далеко не спиш, ти певен, що «чудо» — пройде.
Забудуться наші слова, змішаються з пилом думки,
Лиш душі постануть німі, засвітяться болем у тьмі.
Годинник показує: час змінити життєвий гаразд.
Пророцтво справдилось моє — вітаю новий Благовіст.
І вічність прилине умить, забудеться потяг сумний,
І ти будеш знову живий, і я не помру, як колись.
Умилося листя беріз, прибився асфальтовий пил…
Прикрившися темним плащем, сховавши обличчя від зір,
Я піду гуляти у ніч, і стану молитись, як дощ,
Щоб ніч промайнула, і сни справдились твої і мої…
Вона й справді одягнулася і вже збиралася йти у ніч, аж раптом здригнулася — пролунав дзвінок у двері, повернувся її Сашенька. Все начебто обіцяло удачу цьому юнакові. Вона, сорокарічна жінка, сама біля його юності наче посвіжішала, ожила. І пишалася ним, часто заводила про нього мову на заняттях: «А мій Сашенька сказав… А мій Сашенька зробив… Мій Сашенька теж…». Школярі вже й посміюватися почали з того її вічного «Сашеньки».
При всіх позитивних рисах Сашеньки, його у класі і в школі завжди недолюблювали. Було у його характері якесь безпідставне зазнайство, якась химерна нервовість і смиканість. Він міг з-півоберта на когось ні з того, ні з сього розсердитись. Міг обізвати, принизити, вдарити, зєхидничати. І ніколи по тому не вибачався. Він і в Тетяни Володимирівни за все своє життя жодного разу не попросив вибачення. Вона ж не раз ставала свідком, як він у запалі якоїсь злості на себе, чи невідомо на кого, раптом вставав із-за свого столу і жорстоко шматував, наприклад, підручника з фізики, коли якась особливо хитра задача не давалася розвязати себе. Ця жорстока безоглядність у його характері лякала її. Та вона втішала себе, що це все підліткові химери і він скоро те все переросте. Ще частіше стала вона згадувати про свого сина на уроках, коли він поїхав учитися до військового училища.
Саме тієї осені, першої у житті її сина поза рідною домівкою, вона зблизилася з Демяном. Він був для неї цікавішим від найбільш авантюрних і захоплюючих книг. Їй цікаво було слухати про будь-що, аби він говорив. Його манера говорити наче гіпнотизувала її, і вона жартома називала його своїм удавом, а себе визнавала знеможеним від захвату кроликом. Її однаково цікавили з його подачі і сповідь про його минуле, і розповіді про різні тонкощі в іграх у шахи, і жартівливі спостереження за її колегами, і навіть його тонка прозірливість щодо її Сашеньки. Бо вона якось беззастережно довіряла синові, а Демян не стомлювався твердити, що такі діти, як Сашенька обовязково мають бути під суворим наглядом люблячих його людей. Бо інакше вся сила і яскравість його характеру можуть обернутися проти нього.
У її райцентрівській однокімнатці вони раювали б, може, і довше. Але коли Сашенька, приїхавши на свої перші канікули додому, застав там добре знайомого майстра спорту з шахів із будинка піонерів, то круто розвернувся і якось попутками поїхав назад до училища. Скільки вона йому не дзвонила, він ніяк не хотів навіть підходити до телефона. Нарешті вона поїхала до нього сама. Пояснювала, що в дорослому житті так буває, що двоє самотніх людей шукають людського тепла, спілкування. Сашенька слухав її мовчки і не повертючись до неї лицем. Коли вона, розгубивши всі слова, заплакала, він сухо сказав їй, що він не стане приїздити додому, поки там житиме Демян. А якщо вона так дуже хоче із ним кохатися (він ужив грубий лайливий синонім цього слова, від якого щось у ній наче померло), то нехай вона робить це деінде, а не в їхній квартирі. Після його слів, наче задеревяніла від якогось незрозумілого болю й приниження, вона повернулася додому. Демян втішав, що вона ж сама завжди казала, що це все — підліткові химери, і скоро минеться. Він цілий тиждень доглядав за нею, як за хворою, бо у неї трапились якісь несподівані перепади у тиску, їй було то гаряче, то раптом холодно. Нарешті якогось дня Демян сказав їй, що набачив гарного будиночка над річкою, якого господарі хочуть швидко і недорого спродати, бо самі виїздять жити кудись на північ. І запропонував:
— Давай купимо той будинок і одружимося. Бо й справді, зустрічаємося, як підлітки чи якісь таємні коханці. Сашенька зрадіє, коли у нього зявиться власний простір — вільна окрема квартира. Молодь любить самостійність. А там якось із дипломатичною поступовістю і взаємини наші налагодяться… Бо ж так, мій чарівний Кролику?
Вона визнавала за його словами раціональний глузд, але знаючи характер Сашеньки, у чудо примирення не вірила. Того ж дня вони відіслали Сашеньці телеграму: «Приїзди тчк квартира вільна тчк ти просив тчк мама». Її речі вони перевезли спочатку на квартиру до Демяна. А через день вони разом уже переїхали у новопридбаний будинок. Того ж дня хтось із сусідів повідомив, що бачили на автостанції її Сашеньку. Увечері вона зателефонувала Сашеньці. Сашенька відповів не одразу, якимсь зміненим голосом. Сказав, що уже ліг спати. Вона вибачилася, що невчасно зателефонувала, запитала, чи може вона завтра прийти до нього. Сашенька відповів ствердно. Нарешті вони попрощалися, обмінявшись традиційними «на добраніч». 
VІІІ
Наступний день лишився у її памяті як один з найщасливіших і найбільш сонячних днів її життя. З самого ранечку вона квапилася до Сашеньки. Той відчинив їй двері зі своїм звичайним, дитинно-юним і спокійним, відкритим лицем. Не будучи в силах мовити хоч слово, вона кинулася йому на шию.
Ну, що ти, ма… Перестань.
По її щоках повноводими струмками побігли сльози.
Сашенька… Мій Сашенька… Синочок… Кохане моє дитятко…
Вона тремтячими руками гладила його волосся, щоки, плечі.
Та досить, ма… Що це ти?
Ти вже більш не сердишся на мене?
А хіба я сердився?
Вона аж засвітилася від щастя, побігла на кухню, заметушилася біля плити. Бо ж треба було нагодувати цю її дорогоцінну дитину. Вже за годину на столі парував свіжий курячий бульйон. У великій емальованій мисці підіймалося тісто — Сашенчині улюблені пироги з вишнями. У духовці дотушковувалися ліниві голубці. Квартирою ходили смачні аромати. Їм обом здалося навіть, що він іще школяр, що вони й далі живуть тут удвох і нікуди йому не треба буде через тиждень їхати. А в її житті так і немає коханого чоловіка-половинки.
Після сніданку Сашенька першим спитав про її стосунки із Демяном. Вона розповіла, що вони купили собі дім у гарній місцині і тепер там облаштовуються, що хочуть офіційно одружитися. Сашенька вислухав це все спокійно, без емоційних вибухів. Але наприкінці її розповіді наче занудьгував, мовчки встав і пішов у кімнату до телевізора. Через якийсь час він запропонував допомогти їй із Демяном наводити лад у новому будинку. Її здивуванню такою пропозицією не було меж. Вона мало не зомліла, почувши від сина таку радісну для неї річ.
Отож небавом вони зібралися і пішли, весело порипуючи сліпучо-білим на сонці снігом, до їхнього із Демяном будинка. Будинку тому було вже років із десять. У ньому перед ними жила велика сімя, у якій було шестеро дітей. Дві просторі спальні, величезна зала, простора вітальня, велика кухня, незвично велика кладова із зацементованим погребом, величезні, завдовжки у півхати сіни, що виходили на внутрішню частину подвіря, і скляна веранда з виходом на дорогу. Хата ця була зроблена із добротного грубого дерева у зруб. Всередині і зовні вона була виліплена глиною і побілена. Готуючи дім для продажу, господарі навіть пофарбували насвіжо вікна і двері. Всередині — ясно-голубою фарбою, а зовні — темно-вишневою із білими тонкими смужками побіля шиб. У будинку лишилися навіть деякі меблі колишніх господарів. У залі красувалася обтягнена дермантином софа і в кутку стояв  симпатичний із заскленими дверима буфет. У вітальні на стіні висіло велике дзеркало у гарній, хоч і дуже запиленій, деревяній рамі. У кухні лишилися два комоди. У кладовій та у великих сінях стояли величезні дубові куфри. У тих куфрах були звалені в купу якісь старі плаття, кальсони, сувої грубого домотканого полотна. У куточку на самому дні навіть стопочка документів знайшлася, перевязаних навхрест колись яскраво-червоною, а тебпер якоюсь блідо-бурою наче стрічкою.
Демяна вдома не було. Тетяна Володимирівна літала пташкою перед сином, показуючи йому свій новий дім. Сашенька слухав мовчки, не дуже уважно роззирався навкруги і нарешті запитав, який вони збираються робити тут ремонт. Вона показала йому на повивалювані зі стелі та зі стін шпари, на витерту аж до голого дерева підлогу, погойдалася для наочності на деяких струхлявілих чи зїдених грибком дошках, і сказала:
Та ж часу у нас обмаль — до кінця канікулів. Тому це й не ремонт ніякий, а так, марафет наче: освіжити побілку, замінити кілька дощок і пофарбувати підлогу. Ну, а там уже ввезти речі, прибрати вікна і т.д.
Сашенька, вочевидячки, почав уже нудьгувати. Не дослухавши її, сказав, що має зустрітися з деким із друзів, а під вечір знову навідається до них. І хутко пішов. Та відчуття щастя не полишало її. Тим більше, що майже одразу після відходу Сашеньки повернувся Демян — і закипіла робота. Окрилені сімейною злагодою і власним коханням, вони за той один день повністю розправилися з побілкою, і Демян вже лагодився зайнятися підлогою, як задзвонив телефон. Це телефонував Сашенька, щоб сказати, що сьогодні вже не прийде до них, бо дуже стомився і хоче спати. Їй знову, як і попереднього дня, його голос видався якимсь дивно зміненим, та й інтонації якісь незвичні. Але інколи нам буває простіше заплющити очі перед якимсь злом, що насувається на нас, ліпше недобачити і недочути, аніж визнати, що небезпека зовсім поряд, і одного необережного руху досить, щоб переконатися, що вже за крок на нас чигає якась прірва.
Тієї ночі їй приснився дивний сон, навіть кілька снів. Ось Сашенька, ще десь чотирирічний хлопчик, бавиться у пісочниці. Стояла тепла літня днина. Сонце заливало дитину щедрим промінням. Сашенька зосереджено грався з якимсь предметом. Коли вона придивилася до тої гри ближче, то побачила, що то був колорадський жук. Той жук підібгав під себе усі свої лапки і старанно зображав мертвого. Дитя жорстоко штрикало його у пузо соломинкою. З жука вже витікала якась помаранчева рідина, та хлопець не здавався. Не здавався й жук. Нарешті Сашеньці ця гра обридла. Він зробив у пісочниці невеличкий майданчик-заглибинку, поклав туди свого мертвого вже жука, насипав зверху у формі могилки невеличкого горбика, а на тому горбику встановив хрестика із тої соломинки, якою й було вбито бідолаху-покійника.
Нічною вулицею гучно прогуркотіла якась вантажівка — і в її сні все змінилося. Перед нею постав Демян, для неї геть незнано-молодим, яким вона бачила його на його старих весільних фото. Тримаючись за руки, вони спершу стояли на якомусь пагорбі, а потім, так і тримаючись за руки, заскочили разом на дах останнього вагона якогось потяга, котрий дуже швидко йшов. Проте довго втриматись на тому даху їм не вдалося. Якась гаряча повітряна хвиля знесла їх на землю. Демян десь зник, а перед нею постала якась старезна хата, наче із тих, що «на курячій ніжці». З тієї хати вийшла мама Степана Васильовича і мило привітала її, як бувало не раз, ще коли та була живою. Нарапт з цією симпатичною бабусею сталася якась метаморфоза: її очі з карих стали зеленими, тоді — темно-сірими і нарешті якимись неприродно голубими і прозорими. Вона звернула до неї своє лице, зі страшними, без зіниць, але з майже лазарним блакитним світінням очима, і сказала голосно, наблизившись просто до самого її лиця: «Ця жінка мусить померти!..».
Тетяна Володимирівна хотіла закричати, та її горло, язик і губи відмовлялися коритися їй. Вона безпорадно плямкала ротом, напружувала легені і намагалася з силою виштовхнути із себе повітря — щоб народився нарешті її голос, щоб закричати, прикликати когось на допомогу, бо тієї миті вона була охоплена якимсь нетутешнім і безвихідним жахом. Нарешті вона розплющила очі, і вся ота внутрішня картинка розчинилася у нічній пітьмі кімнати. Хоч уже й прокинулася, та відчуваючи, за інерцією, переляк, вона що є сили напружилася і голосно-голосно та жалібно крикнула у пітьму. До неї одразу ж кинувся Демян і вона розказала йому про свій сон.

ІХ
Демян давно вже не бачив таких страшних снів. Якимсь незбагненним чином давня чи то місячна, чи то любовна хвороба залишила цього чоловіка із дня його першої зустрічі із Тетяною. Його давно вже ніщо таке не турбувало, але він зберіг давню звичку довірятися снам. Він мав переконання, що сни — як нічні птахи, котрі приносять нам нові звістки про темряву невідомості, що нас оточує. Треба тільки правильно розшифровувати ті послання. І бути напоготові… Тож Тетянині сни його чомусь стурбували. Він вирішив уже наступного ж дня поїхати до батьків, а заодно й домовитися зі своєю Катькою про розлучення. У нього було якесь навязливе передчуття, що над їхніми взаєминами із Тетяною повисла якась загроза. І здійснення її уже близько. Бо сни ніколи дурно не попереджають людину…
Катька зустріла його у дим пяна в обіймах її давнього коханця Стьопи Войни. Вона так жахливо розповзлася тілом і лицем, що навіть шкіра на обличчі побралася якимись гидкими складками. Здавалося, що у стегнах вона чи не удвічі ширшою стала від знаменитої гепи своєї матері, тітки Зопи. Її воласта шия побралася дрібними зморшками і дрібно трусилася при найменшому порусі голови. Волосся було вже побите сивиною, але за постійними пиятиками вона не мала часу, щоб його вимити чи хоч би причесати. В останні роки Катька, як казали в селі, геть опустилася. Вона ночувала під парканами і напивалася до непритомного стану.
Щастя Демянове, що Анну забрала до себе у Варшаву донька тієї тітки Малгожати з Польщі, котра колись подарувала була французькі парфуми його Катьці. Він тепер від часу до часу замовляв із донькою міжнародні переговори на пошті і тішився, що його мила дівчинка, а та виросла принцесою нівроку — зовнішністю в маму, але, з усього видно, що вдачею у Конончуків. Тому, видно, й зважилася так легко їхати в іншу країну до родичів, що ні з бабою Зопою, ні з матірю Катькою не вдалося знайти спільну мову. Радів не лише за доньку, а ще й тому, що не треба було бачитися часто із Катькою та її мамою та розворушувати у собі оті давні і неприємні спогади.
А тут прийшлося. Катька на диво легко погодилася із його пропозицією розлучитися, і навіть виявила готовність тут же йти до сільради і розірвати той злополучний шлюб. Але пішли вони не до сільради, а до секретарки сільради Аліни Олегівни додому, прихопивши із собою паспорти. Та швидко черкнула їм там, що треба, поставила печатки, до офіційного реєстру, сказала, внесе цю їхню подію завтра, як буде на робочому місці, бо нині заходить Святвечір. А може, й геть по святах зробить запис у тому реєстрі — це справа неспішна. Побачивши у своєму паспорті омріяний штамп, Демян мав ілюзію, ніби йому стало легше дихати. Він від щирого серця подякував секретарці, вручив їй чималенького пакуночка з щедрим могоричем, — і подався чимдуж до двору батьків, щоб попрощатися і повертатися назад до райцентру, бо вже була обідня пора і йому треба було спішитися на автобус.

Х
Тетяну він застав у їхньому будинку всю в сльозах, і якусь наче мало притомну. Вона сиділа, не вмикаючи світло, на дермантиновій софі у найбільшій кімнаті їхнього будинка. Біля неї стояв телефон. Слухавка була знята і навязливо гуділа. Зранку після Демянового відїзду в село, зайшла сусідка і в розмові між ділом сказала, що її син Васько бачив у центрі містечка її Сашеньку з патлатим Пашкою, відомим на увесь наш район злодюгою, а дехто твердить, що він ще й наркоман. Їй пригадалися тоді її нічні кошмари, і посеред дня на неї, як на малу дитину, найшов страх. Не витримуючи сама у величезній хаті, вона побігла до Сашеньки. На дзвінки у двері ніхто не відчиняв. Вона тоді відімкнула замка своїм ключем і увійшла. Сашенька був удома. Але чомусь, як був із вулиці — у черевиках та куртці — її син так і спав на дивані перед увімкненим телевізором. Вона прислухалась до його подиху — ніби дихає ритмічно. Тоді вона вирішила влаштувати обшук. Довго шукати не довелося. У верхній шухляді його стола лежало кілька тюбиків із клеєм та целофанові мішки.
Вона все зрозуміла, вжахнулася цієї такої страшної і жорстокої реальності, і раптом відчула нездоланну потребу бігти кудись геть звідси, у світ за очі, де діти не обманюють своїх батьків, де люди не мають шкідливих звичок і не хворіють такими страшними хворобами, як наркоманія. І вона бігла назад до їхнього із Демяном будинка, як до якоїсь рятівної криївки. Їй здавалося, що за стінами того дому її ніщо не здатне буде вразити. Вона бігла по грузькому брудному снігу, ледь помічаючи знайомих, учнів, майже не відповідаючи на вітання із Новим роком, з Різдвом, що надходить. Бо за своїми сімейними подіями вона забула навіть, що нині Святвечір, передріздвяна ніч, а завтра — світле свято всіх християн. Але вона й так не була віруючою. Вони влетіла у хату, не роззуваючись, увійшла до великої й холодної зали, сіла на софу і наче забулася. Поки її рука лежала поряд із її штучною шубою на холодному дермантині софи, навколо її долоні утворився якийсь контур із дрібної роси, чи пари. Вона заходилася малювати від того контура якісь промені, що виходили навсібіч. Її свідомість була така чиста і незаймана у той момент, як аркуші нового школярського альбома для малювання. Не було там ні Сашеньки, ні Демяна, ані її самої. І було легко й приємно, як у дитинстві після купелі у маминих руках. І вона поринула у якісь нечіткі, складно попереплутувані спогади.
Її розбудив від тих спогадів телефонний дзвінок. Якась жінка спочатку довго реготалася у слухавку, а після цього стала грубо лаяти її. Тетяна Володимирівна налякано поклала слухавку. Та за мить дзвінок пролунав знову. І розлючений жіночий голос став їй верещати у вухо:
— То ти, лярва недо…, мало того, шо чоловіка у мене захотіла вкрасти, то ще й трубку кидаєш. Нє, ти курво, не кидай трубку, а послухай мине. Якшо ти хочиш жива буть — забудь про мого Демяна, бо інакше — п… тобі. Так і знай. Я то добра, али ти мине лучче не зли. Ти поняла мене, сука? І не жди, поки я приїду до тебе. Поняла? Кажи!.. Чи тобі заціпило там? Хай би тобі навіки заціпило.
 — Мені здається, — мовила Тетяна Володимирівна, ковтаючи сльози, — що ви помилились номером.
Вона поклала слухавку і заплакала. Ні, не тому, що її тільки що отак брутально і ні за що вилаяла, на чому світ стоїть, якась зовім незнайома їй жінка, і не тому, що її ідеальний Сашенька дружить з наркоманами, вона боялася навіть подумати, що він теж — наркоман. Цього визначення щодо Сашеньки вона вперто не могла осягнути. Вона гірко плакала, але навіть не через те, що Демян так довго не повертається. Вона плакала від розчарування. Бо вона так сподівалася, що хоч у цьому просторому домі із добрим люблячим чоловіком їй вдасться нарешті здобути душевний спокій. Але її криївка виявилася оманливою. І тут, як і скрізь, її наздогнала жахлива реальність її життя.
Демян дуже здивувався, коли слухав, як вона переказувала йому монолог отієї якоїсь незнайомки по телефону. Він ані на мить не засумнівався в тому, що це була його Катька. Але як вона довідалася про його домашній телефон? Ах ти ж… Він же сам залишив свого номера Аліні Олегівні, секретарці сільради, якщо раптом виникнуть якісь питання. Коли він пішов, Катька ще лишилася у секретарки, то, може, та й дала їй номера. Але ця така безлична, що могла й сама вкрасти.
Заходило Різдво, але вони не мали ані бажаня, ані сил готуватися якось до цього свята. Страшенно натомлені, попадали вони у постіль і спали якимсь глибоким, наче непробудним і нерухомим сном до самого ранку. Прокинувшись іще до світа, вирішили, що одразу після сніданку підуть удвох до Сашеньки. Але їх затримали трохи колядники, а там по дорозі зустріли колегу Демяна з Будинка піонерів, який захотів просторо поділитися враженнями від свого кількаденного відпочинку у засніжених Карпатах. Нарешті десь опівдні дійшли до її колишньої пятиповерхівки. Вона дзвонила у двері, потім відмикала їх своїм ключем, тоді разом вони увійшли тихо до квартири. Але все було на своїх колишніх місцях, як завжди. Тільки Сашеньки цього разу десь не було. Вони прочекали його годин зо дві. А тоді вирішили повертатися додому.
Дорогою вони обоє відчули себе чомусь дуже щасливими. Так буває часом, що на самому пікові трагедії людина нарапт починає добачати у світі якісь дрібниці, яким ніколи не надавала вагомого значення, і тішитися цим дрібницям — білій легкій хмарці, глибокій небесній блакиті, волохатим від інію вітам дерев, вічно заклопотаним пошуком чогось їстивного снігурам і голубам. Їх стали тішити раптом довжелезні тіні дерев, утворені надвечірнім сонцем, вкриті інеєм вії, вуса і брови одне одного, і якісь начебто приємні передчуття. Вони весело розмовляли про те, як проведуть літо, як їхній дім з часом наповнять голоси онуків. Тішились, як малі діти, своїми планами і навіть словом не обмовився ніхто з них про Сашеньку.
Коли дійшли до свого красивого білосніжного двора над річкою, здивувалися: хвіртка була навстіж відкрита, наче господарі були вдома і закликали у такий дивний спосіб до себе гостей. Стежку від хвіртки до самого ганку перед скляною верандою хтось притрусив рудим пісочком, але не так, щоб не сковзатися, а тоненьку цівочку провів стежкою від хвіртки і до порога. На порозі лежав якийсь потріпаний вінок, наче щойно принесений кимсь із цвинтаря.
Тетяні цього останнього враження попереднього і нинішнього дня було достатньо, щоб втратити свідомість. Демян підхопив її на руки і вніс до їхньої майже порожньої, свіжо-побіленої просторої хати. Жінка скоро отямилася, але поводилася так, наче нічого з подій останніх днів не памятала. Вона розпалювала дрова у грубі, поставила на кухні кастрюлю на вогонь. І ввімкнувши гучно радіоприймача, заходилася готувати обід.
Демян, забувши про обережність, розмів мітлою оту тоненьку піщану цівочку по всьому подвірї, а вінка взяв у руки і викинув на замерзшу купу гною за сараєм. Чикнув запальничкою — і вінок спалахнув. Добре висушений вітрами і морозом, він хутко згорів. Уже постфактум Демян згадав, що порушив відоме йому з дитинства табу і взявся руками за невідомий предмет, знайдений у своєму дворі. Пригадав, як малим хлопцем спостерігав за батьком, коли той спалював на городі чи розпікав у печі різні оті невідомого походження предмети, що потрапляли так часто на їхнє сільське подвіря. Якийсь холодок страху завюнився у його грудях: не треба було брати того вінка голими руками. Треба було підважити його вилами чи чимсь іншим, але не торкатися його. Та скоро махнув на те все рукою, і пішов до хати. Тим більше, що процес спалення того вінка не привабив у двір ніякої відьми. А ті, як правило, приходять і гірко страждають, коли хтось розвіює їхні чари.

ХІ
Через їхній двір перейшли того вечора юрби школярів із колядою, заходили щасливі підвипилі сусіди, телефон ненастанно дзвонив — і всі вітали їх, раділи святу. Якось особливо гостро й глибоко десь у їхніх душах віддавалися прикрим дисонансом на тлі всезагальної радості такі невтішні події їхнього приватного життя. Вони ще не перевезли у новий дім ані книг, ані телевізора, ані його улюблених шахів. Довго сиділи на своїй дермантиновій софі, смакуючи чай із тістечками та часто смикаючись раз за разом відповідати на телефонні дзвінки. Тетяна намагалася вязати. Але їй чомусь нестерпно пекли очі, наче виплакані за останні дні сльози, залишили у них всю свою гіркоту і сіль, і їй важко було стежити за вязанням. Нарешті дзвінки стихли. І вони пішли спати. Тетяна одразу провалилася у якийсь густий морок, тільки від часу до часу їй снилося, щось схоже на гуркіт потяга, що віддалявся: зявиться — і зникне, зявиться — і зникне…
Демян заснути не міг. Він напружено думав, як бути із Сашенькою. Його знайомий, що працював у дитячій кімнаті міліції, не раз розповідав йому про якісь схожі випадки. Але він знав, що у кожного юного наркомана залежність формувалася по-різному, залежно від особливостей психічного складу, умов життя, ставлення оточуючих. Він усвідомлював, що тепер — дуже відповідальний момент, коли необхідно відреагувати правильно, щоб дитина не відчула ворожості у ставленні до себе. Думав про розладнані нерви Тетяни Володимирівни. Добре було б закинути її у якусь зовсім іншу, нову для неї обстановку, щоб душа її наповнилася якимись новими враженнями. І раптом згадав про свого колегу, котрий напередодні хвалився відпочинком у Карпатах.
Було ще не дуже пізно, та й колега його був одинаком і вони часто здзвонювалися навіть біля опівночі. Бувало таке, що й домовлялися про зустріч опівнічної пори і разом блукали вулицями нічного містечка, а потім йшли до когось із них додому і там пили пиво, курили, грали в шахи, розмовляли, вигадували якісь розважальні заходи для своїх піонерів. Тож і тепер енергійний голос Петра Івановича хутко почувся у слухавці. Він відповів Демяну, що й справді зараз є ще кілька гарячих путівок і він може легко організувати йому їх на цілу його нову сімю. І Петро Іванович щиро привітав Демяна з тим, що він уже майже сімейна людина — не те, що він — вічно неприкаяний самітник.
Наступного дня Тетяна Володимирівна прокинулася аж перед обідом, відчуваючи хапах кави, змішаний із настирливм і майже нудотним ароматом фарби. Демян того дня активно взявся до ремонту, бо відчував, що невлаштованість їхнього нового дому починає його гнітити, і певно, те ж саме скоро почне відчувати Тетяна Володимирівна.
Привіт, мій дорогий Кролику. Як спалося? Чи добрі сни ти бачила цієї післяріздвяної ночі? Чи не маєш якихось добрих передчуттів та намірів?
Тетяна Володимирівна, сидячи в ліжку, із задоволенням пила малими ковтками давно вже холодну каву, дбайливо приготовлену для неї чоловіком ще зранку. Демян зазирнув якраз до спальні, тримаючи у вдягненій у гумову рукавичку руці щітку, вмочену у блідо-жовту фарбу. Того ранку він поклав собі за два-три дні вифарбувати підлоги у новому домі, переїхати на кілька днів до нього, щоб фарба підсохла. А там і путівки у Карпати підоспіють. Вони поїдуть туди утрьох — з Сашенькою.  Для них усіх то буде добра нагода змінити обстановку. Тетяні Володимирівні такий його план подобався. Окрилені такою доброю вигадкою вони виконали сплановану на кілька днів роботу за один день, замкнули хату, позакидали у сарай винесені з хати речі, і зафіксувавши в памяті сонячний образ свого нового дому, у якому навіть підлоги пофарбовані були ясно-жовтою фарбою, — рушили на стару квартиру до Демяна. Звідтам Тетяна Влодимирівна телефонувала Сашеньці і питалася дозволу прийти до нього наступного дня.
Вже о восьмій ранку хтось багато разів дзвонив у двері Демянової квартири. Тетяна Володимирівна схопилася нажахано з ліжка. «Сашенька!.. Сашенька…», — тривожно калатало її серце. Але це прийшов увесь в інії після ранкової прогулянки Петро Іванович, весело помахуючи рукою з путівками у Карпати. Вони весело пили на кухні каву з вершками і принесеними Петром Івановичем цукерками «Прометей». Нарешті всі разом встали, господарі зібралися, щоб вдячно провести свого гостя, а там і пятиповерхівка Тетяни Володимирівни неподалік, то одразу й до Сашеньки завітають. До того ж була неділя і був прекрасний сонячний зимовий день, з таких, коли в хаті чи квартирі просто ніяк не можна всидіти, а прагнеться кудись на волю, у відкритий простір, щоб слухати порипування снігу, мружити на сонці очі, вдихати пахуче морозне повітря.
Прощаючись із Петром Івановичем, Демян урочисто повідомив колезі, що дату їх офіційного шлюбу призначили у загсі на старий новий рік — чотирнадцяте січня, якраз напередодні початку навчальної чверті у школярів. Тож ця коротенька подорож у Карпати на чотири дні буде їхньою весільною мандрівкою і медовим місяцем одночасно. Він запросив також Петра Івановича прийти до загсу у день їхнього весілля, і додав, що листівки і запрошення вони куплять і розішлють сьогодні-завтра, перед відїздом до Карпат.
Далі події розвивалися майже калейдоскопічно: щастя і жах, трагедія і радість, нове й старе, минуле, теперішнє і майбутнє — ненастанно формувалися у якісь химерні, щораз інші комбінації, де темне дивно і страшно поєднувалося зі світлим, де біле кривавилося червоним і поступово переходило у чорне. Барвні частки їхнього життя пересипалися, відбивалися у дзеркалах їхньої свідомості, формуючи чудернацькі візерунки. Їх крутило і рвало у тому калейдоскопі, їх серця завмирали то від щастя, то від надто вже явного передчуття біди, а свідомість все заколисувала їх добрими надіями і фантомом віри у те, що «все буде добре».
Сашеньку вони застали в ліжку. Він знову спав одягненим, хоч цього разу вже без черевиків і куртки. Його верхній одяг був звалений безладною купою у кутку коридора. На газовій плиті Тетяна Володимирівна із жахом виявила кастрюлю зі шприцами. Шприци були залиті водою. Він їх, як видно, збирався простерилізувати. А може, вже й зробив це. Вона, наче якийсь неживий автомат, почала готувати обід. Демян сів за Сашеньчиним письмовим столом і з трепетом розставляв фігурки на шахівниці, якої, здавалося йому, не бачив уже цілу вічність. Сашенька спав. Вона кілька разів підходила до нього і з тривогою прислухалася до його подиху. Та той лежав нерушно, закинувши якось незручно за подушку голову, але видно, така позиція була йому зручна, бо дихав рівномірно і спав увесь час. Аж перед вечором, коли сонце, прощаючись із їхнім містечком, кинуло кілька червоних прощальних поглядів у їхню квартиру, Сашенька  зробив якісь кілька рвучких порухів руками і від того руху прокинувся. Він не виявив свого здивування її присутністю, а вона його ні про що не запитувала. Шприци, клей, якісь маленькі підозрілі пакуночки і целофанові пакети Демян, на її прохання, виніс до контейнера зі сміттям і навіть не до того, що біля їхнього будинка, а не полінувався пройти квартал і викинув аж там.  Вони разом обідали і пили какао з пиріжками із вишнями.
Після обіду Тетяна Володимирівна дістала з шухляди стінки, котра слугувала книжковою шафою передовсім, якісь давні спортивні журнали, які вона виписувала кілька років підряд на прохання Сашеньки. З-посеред них вона повибирала зимові випуски, на яких красувалися фото стрімких засніжених спусків із лижниками-беатлоністами у темних окулярах. Поклавши журнали перед Сашенькою, нагадала йому, як вони колись мріяли про зимовий відпочинок у засніжених горах, про радісний лет на лижах з гори. Та все не могли вибратися, бо то часу бракувало, то грошей, то путівок не вистачало.
Сашенька мляво перегорнув сторінки верхнього журналу. Його того дня чомусь ніщо не тішило. Навіть повідомлення, що вони мають путівку у Карпати на чотири дні, викликало у нього тільки якусь криву псмішку. Але вже за мить він сказав, що ідея добра і він зовсім не проти гайнути кудись і відірватися по повній. Демянів знайомий, що жив у селищі Р., де була залізнична станція, вже й квитки придбав їм на потяг. І на збори у них було всього цей вечір і ніч, а вранці треба вже було їхати до Р. Тож усі втрьох заходилися пакувати валізи. Боячись залишати Сашеньку самого, Тетяна Володимирівна якось ніби між іншим спровадила Демяна, тепло попрощавшись та вимовившись тим, що вона мусить ще раз перевірити валізи і докласти туди деякі речі, та й зготувати чогось поживного у дорогу.
Вона увесь час намагалася зайняти Сашеньку якимись розмовами, інтуїтивно відчуваючи, що сьогодні головне — не дозволити йому нудьгувати і занурюватись у якісь свої думки. Тільки тоді йому не спаде на думку телефонувати комусь із його підозрілих друзів, чи кудись іти. Їй це вдалося. Син пожвавився, знайшов на балконі давно забуті якісь спеціальні черевики для катання на лижах, підготував парафін, переконав її, що обовязково треба прихопити з собою якесь теж особливе і «круте» кріплення до лижів.
Далі була ніч без снів. А сірим морозним ранком їхній жовтий автобус повільно потягся поміж засніженими полями і лісами до Р. Тоді летіли потягом, оглядаючи одноманітні білі краєвиди за вікном. На місце призначення вони прибули опівночі. Їх приязно зустріли.
Вони підіймалися фунікулером до найвищих вершин. Затамувавши подих, оглядали з тих вершин краєвиди. Пяніючи від чистого повітря, відчували майже осяжну реальність всіх своїх мрій. Одного разу, коли вони стояли так утрьох на вершині гори, Демян повідомив Сашеньці про їхній з Тетяною Володимирівною намір побратися, і що офіційна реєстрація шлюбу відбудеться за кілька днів. Момент для такого повідомлення був вибраний більш, ніж вдало. Охоплені якимсь дивним відчуттям єдності, вони обійнялися усі втрьох і майже водночас мовили уголос: «Ми — одна сімя!..». І з гори покотився їхній дзвінкий щасливий сміх.
Інструктор, що працював з Сашенькою у ті дні їхнього короткого відпочинку, сказав, що з хлопця міг би бути добрий лижник. І справді, той на льоту схоплював усі поради інструктора, злітаючи з гори у чітко зафіксованій та професійно витриманій позиції. Тетяна Володимирівна і Демян ходили на лижах більш рівними поверхнями, або ж обирали собі найбільш пологі спуски. Натомість Сашеньку вабив ризик, він кілька разів навіть стрибнув із трампліном. Чотири дні промайнули як кілька годин, а вже треба було рушати додому. Гірське збудження лишалося у них ще протягом цілого того дня, коли вони їхали потягом до Р. Але в жовтому автобусі, котрий віз їх до райцентру і немилосердно трусив на бакаях, усі троє відчули, що настрій пішов на спад. Та впадати у ностальгійний смуток було ніколи — лишалося два дні до їхнього весілля, а їм стільки всього треба було ще зробити, що той обсяг різних справ здавався просто не реальним якимсь для виконання.

ХІІ
З автостанції вони подалися зі своїми важчими, ніж були при виїзді, валізами до їхнього нового великого будинка. Сувенірів різних везли на півшколи, колектив Будинку піонерів та ще й друзям Сашеньки. У Карпатах було прийнято рішення відтепер жити разом у їхньому великому красивому домі над річкою. Вони вирішили навіть не відпочивати з дороги. Того ж дня, коли прибули, заходилися перевозити речі з обох їхніх квартир у центрі містечка до великого будинка над річкою. І все їм вдавалося. Облаштовувалися на новому місці швидко і весело. Наступного дня перед обідом Тетяна Володимирівна з Сашенькою наводили в тому облаштуванні останні штрихи: розвішували картини і фото, розставляли вазони, запинали вікна фіранками, тюлями і шторами. Застеляли щойно купленими килимами підлогу. Все у будинку сяяло прибраністю, пахло новизною і свіжістю. Увечері Сашенька захоплено переключав канали на новенькому, кольоровому, купленому Демяном у пориві теплих почуттів телевізорі, а Тетяна Володимирівна з дивною насолодою підправляла й так майже ідеальний порядок їхнього нового житла новеньким пилосмоком.
До весілля лишився один день. Демян збирався на завтра їхати своїм стареньким «Запорожцем» у своє село, щоб привезти для участі в урочистій події своїх батьків. Тетяна Володимирівна і Сашенька добряче здивувалися, що у Демячна є автомобіль. Той навіть не згадував про нього ніколи. Того «Запорожця» він придбав у перший рік роботи в райцентрі в одного знайомого, котрий хотів терміново продати ту недолугу машину, щоб підкупити собі якось дуже вигідно новеньку «Волгу», і йому потрібні були гроші. А якось уже повелося так, що у Демяна гроші були завжди — ні на що було йому їх тратити — то він і запропонував ту машину цьому спокійному рудому вусаневі. Ото Демян і купив собі ту машину, яка переважно простоювала в гаражі, або ж визичувалася для тієї чи іншої нагоди його друзями й знайомими: забрати дружину з пологового будинка, терміново відвезти когось до лікарні, підкинути когось до залізничної станції, якщо рейсові автобуси несподівано відміняли, а то й просто — щоб виїхати з сімєю до річки на рибу чи до лісу смажити сало і пекти картоплю. А сам він лише вряди-годи викочував із гаража той свій транспорт — щоб не втрачати сноровку водіння машини — і найчастіше просто катався сам чи з друзми, кружляючи вулицями нашого містечка, вивчаючи проблемні ділянки дороги, чергуючи вулиці із більш напруженим транспортним рухом та майже без руху і навіть без пішоходів.
І от тепер його старенький червоний «Запорожець» нарешті стане у пригоді й йому. Сашенька зголосився їхати з ним. У нього ще лишалося кілька днів перед тим, як їхати на навчання. І Тетяна Володимирівна зраділа — ліпше хай їде з Демяном, аніж знову подасться у центр до автостанції, де постійно кучкуються якісь підозрілі типи із Пашкою Патлатим на чолі.
Вночі вона чомусь довго не могла заснути. Іронічно думала, що, певно, усі щасливі наречені не можуть заснути напередодні свого весілля. Але її вперто мучив якийсь неспокій. Вона вже кілька разів робила собі чай, пробувала читати книжку, вмикала радіоприймача і телевізор. Але її увага постійно розсіювалася. У ній росло якесь погане, важке передчуття. Те темне передчуття було таке могутнє і так нагло заполонило її душу, що вона, налякана, по кілька разів заходила до кімнат, де спали її майбутній чоловік і син і прислухалася, чи все із ними гаразд. Те передчуття билося у ній як великий сильний птах, і не могло знайти собі виходу. Адже все складалося якнайкраще. Пілязавтра вони з Демяном одружаться. Сашеньку їм вдалося мудро переключити із його, на щастя, ще не надто великої наркотичної залежності на інші події. Чому ж так тривожно їй? Що ж таке погане передчуває її серце, що аж заходиться митями дуже частим стукотінням, а в інші миті наче спиняється. Чи, може, вона захворіла? Може, їй не зайве було б зробити собі кардіограму і насправді то не лихі передчуття, а серцева хвороба підкралася до неї непомітно?
Вона проблукала з кімнати в кімнату цілу ніч. Заходила до великої зали з дермантиновою софою, оглядала милі її очам корінці книг у шафі. Поправляла вазони у вітальні, знічевя підняла слухавку телефона і стала слухати навязливі гудки. Раптом осягла: завтра Демян і її Сашенька поїдуть у село, де живе та страшна жінка, котра так грубо і принизливо говорила з нею по телефону, голос якої долинав до неї із цієї слухавки. Та жінка якось погрожувала їй. Післязавтра весілля. Той вінок із цвинтаря. Вона колись чула вже такі історії. Що Демян зробив тоді із тим вінком? У неї підламувалися ноги: що, що ж буде завтра? Що? І чому їй так нестерпно страшно? Ось, Демян спокійно спить. Скільки сонця й тепла приніс цей непоказний чоловік у її життя. Як їй затишно завжди, коли він поруч. Що ж може трапитися таке із ними і з їхнім щастям? Вони ж такі сильні разом. І Сашенька тепер з ними теж. Це тепле сімейне щастя нарешті завітало у її життя. Що ж порушить його? Чи, може, вона так довго жила самотою, що боїться цього щастя?
Вона стомилася прокручувати по колу одні й ті самі думки аж тоді, коли за вікнами почало сіріти. Знеможена, Тетяна Володимирівна якось непомітно для себе прилягла поряд із Демяном і поринула в сон. Їй наснилося, як вона маленькою чотирирічною дівчинкою бавилася калейдоскопом, захоплено простежуючи в ньому зміну малюнків. Та цей сон чомусь раптово урвався, і далі снилося інше. Ось їхній з Демяном новий дім, вона начебто розмовляє з кимось по телефону, сидячи за столиком у вітальні. Раптом із Сашеньчиної кімнати вийшов її покійний батько — молодий, у парадній військовій формі полковника. Він наче не помітив її, але строго й чемно махнув рукою, показуючи — заходьте, мовляв — якійсь людині у неї за спиною. Коли вона озирнулася, то від несподіванки дуже злякалась: із веранди заходив до вітальні одягнений у все чорне католицький свщеник. Він пройшов через вітальню до її батька і вони разом пішли до їхньої із Демяном спальні.

ХІІІ
Вона прокинулася, відчуваючи сильний переляк. Здавалося, варто зараз прозвучати якомусь найбанальнішому звуку, чи, не дай боже, щоб хтось торкнувся до неї — і вона збожеволіє з жаху. Та жодних звуків не було, до неї ніхто не торкався. Їхня з Демяном спальня була залита передобіднім сонячним промінням. Годинник на стіні показував дванадцяту годину. На тумбі біля ліжка стояло блюдце із чашечкою вже холодної кави. На кухонному столі вона знайшла зписку, у якій Демян повідомляв, що вони з Сашенькою поїхали в село, а її пошкодували будити, і побажав їй гарного дня. Сашенька намалював в нижній частині аркуша принца і принцесу, як їх полюбляють малювати учні молодших і середніх класів. Його ж рукою було дописано: «Ти — краща, ма!!!!». Вона посміхнулась, визирнула у вікно і подумавши, що в неї геть розладнані нерви, якими давно вже час зайнятися фахово і обовязково проконсультуватись у лікарів, сказала вголос, наче відганяючи від себе якусь набридливу химеру:
Куди ніч — туди й сон.
Знову посміхнулась, згадала свою покійну бабусю і додала, так само вголос:
Дурне спить, то й дурне сниться…
Після цього вона набрала у ванну води, з насолодою вигрілась у теплій воді, одягнулася, і домовившись попередньо по телефону про зустріч, пішла до кравчині, котра шила для неї весільну сукню, бо сама вона побоялася кроїти собі одяг для такого поважного життєвого моменту, як власне весілля. Сонце світило того дня якось зовсім по-весняному. У середині січня інколи бувають такі дні: коли небо високе і синє, а голі віти дерев на його тлі, здається, от-от, ще трохи — і почнуть вкриватися бруньками. У такі дні і в людських грудях поселяються якісь весняні почуття і весняні думки заполонюють свідомість.
Кравчиня жила неподалік, але їй захотілося чомусь прогулятися центральною вулицею містечка, щоб може, поділитися своїм весняним настороєм із кимось зі знайомих, чи, може, щоб пройти мимо загсу, де завтра вони з Демяном після всіх поневірянь нарешті потішать своїх близьким нормальним офіційним шлюбом. На центральній вулиці вона й справді зустріла знайомого, і щонайбільш доречно — Петра Івановича. Той відзвітував, що їдальню на завтра, як просив його Демян, вже замовлено і він особисто цю справу проконтролює.  Разом із Петром Івановичем пішли вони й до кравчині, щоб остаточно приміряти і забрати сукню. Петро Іванович просто обімлів від захвату, коли сухорлява постать Тетяни Володимирівни постала перед ним у строго-закритій і водночас сентиментальній кремовій сукні в стилі сорокових років. Сукня лежала на ній ідеально, зрештою як і кожний інший одяг.
Нарешті вони вийшли від кравчині і повільною ходою пішли прогулюватися, лабіринтно петляючи вулицями приватного сектора і щораз ближче підходячи до їхнього із Демяном дому. Коли завернули нарешті на їхню вулицю, то побачили чималий гурт людей десь якраз навпроти їхньої хати. Але Тетяна Володимирівна чомусь подумала, що то до сусідів якість гості понаїздили. Бо Демяна ще вдома нема, і повертатися із Сашенькою та його батьками вони збиралися тільки над вечір. Тож тихо розмовляючи про різне, вони поволеньки йшли вулицею. Від юрби людей відділився велосипедист і трохи петляючи по вкритому снігом і льодом асфальту, поїхав їм назустріч. Лице цього чоловіка було збуджене, як буває у людей, котрі першими довідалися про якусь екстраординарну подію і вже наперед тішаться, уявляючи, як будуть розповідати ту новину усім-всім навкруги, викликаючи масу здивування, запитань, жаху і захвату. Проїжджаючи мимо Тетяни Володимирівни і Петра Івановича, він різко загальмував, хоч зупинитися вдалося аж геть далі, і крикнув їм у спину: «Вчителька! Чуєш? Не вберегла ти свого Демяна! Ти чуєш, чи одуріла вже геть?». І той дивний велосипедист поїхав далі.
А вона кинулася бігти вперед, розштовхуючи ліктями юрбу зівак, що дедалі більшала у дворі їхнього з Демяном дому. Ворота їхнього подвіря були чомусь навстіж розкриті. На дорозі стояла підвода, запряжена парою коней. На підводі, прикритий рядном, лежав якийсь великий мішок, чи, може, спав якийсь чоловік. На ганку перед верандою сидів просто на сходинках Сашенька. Він був, наче неживий, його десь недавно вирвало і рвота одразу й примерзла на комірі його пальто. Мертвецька блідість залила його видовжене молоде лице. Вона затермосила його щосили, та він лише якось безтямно повів очима і впав головою на перило ганку. До них підійшло кілька чоловіків.
— Тетяно Володимирівно, у його, видко, сотрясєніє мозга. Ми вже подзвонили на ноль-три. Ви не переживайте, шо ми самі хату відкрили без вас. Він, — показуючи на Сашеньку, — сам дав нам ключі.
Далі заговорив інший голос, якийсь дуже знайомий:
Понімаєте, вони попали в аварію. Злетіли з мостика в річку. Там, знаїте, такій аварійний мостик є біля Демянового села. Та ви ни бійтесь, річки там давно вже нима, а мостик оставсь. На тому мостику дуже багато аварій всякіх случаїцє. І от вони тоже. Димян, видко, зразу на смерть вбивсь. А син, бачите, нічого. Тількі налякавсь дуже.
Тількі Демяна ни стоїть у хату заносити, хай покі на возі полежить, бо у нього геть череп розломаний. Треба, шоб у морзі сшили. А може, ще міліція вскритіє назначить…
А ви знаїте, шо…
Вона дивилась німо на Сашеньку, слухала, що торочили їй усі ці чоловіки, і відчувала якусь спекотну хвилю, котра піднімалася десь із її ніг і рухалася дедалі вище, вище, сягнула нарешті голови і їй здалося якоїсь миті, що вона горить. Вона скинула із себе рукавички, шапку, далі пальто і залишилася в самому своєму кремовому крепдишиновому платті, пошитому у стилі сорокових років спеціально для її завтрашнього офіційного шлюбу. Вона нікого не слухала, вона давно вже згубила із поля зору свого Сашеньку. Про Демяна вона й не думала. Їй здавалося у ті миті, що той чоловік був якимсь фантомом, якоюсь її дикою і дурною мрією, а в реальності його взагалі не було. Вона навіть спинилась розгублено: де ж пролягає ота чарівна межа між реальністю і мрією? Як розпізнавати такі межі? Чи існує якесь таке чарівне слово чи жест, що може оприявнювати цей перехід, щоб вона могла застерігати себе надалі від небезпек і не заходити аж так далеко за межі реальності, як тепер?
А в двір напливало все більше людей. Цього по-весняному сонячного, але по-зимовому морозного січневого дня вона ходила між якимись спинами, руками, ротами, що про щось шепотіли чи голосно говорили, ходила у своїх гарних зимових чоботах на високій платформі і в кремовому крепдишиновому платті. Вона когось шукала і не знаходила, вона постійно повторювала, що їй гаряче, дуже, неймовірно гаряче. І все когось шукала… Якогось чоловіка шукала, імя якого тут всі згадували, але чомусь ніхто не хотів сказати їй, де він. Куди ж вона має піти, щоб знайти його?.. Чому всі приховують від неї, де він?

ХІV
Вона не була на Демяновому похороні, не провідувала сина у лікарні. Петро Іванович забрав її з-поміж людей і провів до хати якоїсь старенької жінки. Він пообіцяв зайнятися усім самостійно, підключити Демянових друзів та колег з Будинка піонерів. І справді, Демяновим похороном заправляли чужі люди. Організовані Петром Івановичем, вони порядкували у їхньому новому домі, щось варили й пекли до погребального обіду, хтось майстрував труну, хтось витесував високого деревяного хреста. Якісь жінки сиділи колом при запалених свічках і тихо молилися. Приїхали Демянові батьки. Батько був уже геть кволенький і зігнутий дідуганчик. Важко було зрозуміти: плакав він чи то сльозилися у нього від старості й холодного зимового повітря очі. Його Парася, за своєю давньою звичкою, ненастанно шепотіла щось собі під ніс і одразу ж приєдналася до гурточка жінок, що молилися.
На третій день Демяна похоронили. Шкодуючи нерви Тетяни Володимирівни, Петро Іванович розпорядився, щоб музиканти очікували похоронну процесію на центральній вулиці біля будинка піонерів і лише там розпочинали грати. Тож вона й не довідалася б скоро про його похорон, якби наступного дня до її бабусі не завітала сусідка, з розповіді якої їй стало відомо, що міліція справді зажадала розтину тіла, що Демянова голова після того розтину нагадувала багато разів латаний футбольний мяч, але на лиці він якось так вирівнявся після смерті, що аж помолодшав наче. Сусідка невтомно тріскотіла про страви, які були на погребальному обіді, про Демянових батьків, про якогось Петра Івановича, що виявився дуже совісною людиною. Тетяна Володимирівна вислухала навіть коментар щодо себе:
— А Володимирівної навіть не було. Але вони вчительки всі такі мнітєльні і нєрвні, шо й справді — не було їй там шо робити. Ато, може, тоже у могилу рвалася б за ним, як ота біологша, шо померла рік назад. Помните, коли в її чоловік помер, шо вона робила? Тож страх божий, як та жінка отак мовчала-мовчала і не плакала, а потім розігналася у могилу, коли вже тіло опустили туди. Ото не дурно кажуть, шо та наука не доводить до добра. І як вивчицє якє, то так і знай, шо вже пропаще…
Сашенька пробув у лікарні недовго, усього кілька днів. Йому кололи якісь заспокійливі ліки. І незабаром вони обоє повернулися до купленого з Демяном дому. Вона спочатку завезла Сашеньку в училище і розяснила всі обставини, чому син затримався з навчанням. І вже через тиждень після початку навчальної чверті вийшла на роботу.
Ми її не впізнавали. Вона наче розучилася посміхатись, жартувати. Сухо і діловито викладала навчальний матеріал, навіть на уроках з літератури, а не лише з мови, наче механічно давала якісь нам вказівки, як куратор. Колись її заняття з літератури були подібні до якогось  невеличкого злету, ми наче забували про свої книжки, ручки і зошити, стіни класу наче розсовувалися, відкривався якийсь неозорий простір, а в тому просторі — безліч людських доль, трагічних і щасливих, розміщених в екзотичних чи не дуже пейзажах. А тепер ці уроки стали нагадувати заняття з математики чи хімії. І вільного лету не було, і стіни лишалися незмінно на місці.
Вона втікала далі від школи, від людей, у Демянів просторий будинок. Хоч на неї чекала там німа пустка. Там був її простір. Вона захоплено вирощувала вазони, завела невеличке господарство, як і всі її сусіди. Вона наче одержима була порядком на своєму городі, який прополювала по кілька разів на рік, коли навіть дуже добрі господині більше трьох разів цього не робили. Весною ота бабуся, в якої вона жила кілька днів після Демянового похорону, показала їй, як збирати березовий сік і як настоювати його на сушених фруктах. Її чомусь так захопила ця справа, що вона постійно наношувала того соку цілий кадіб.
Іноді їй допомагав у господарстві Сашенька. Через якийсь час після похорону вона знову почала згадувати на уроках свого Сашеньку, розповідаючи про його успіхи в училищі. І тоді в її очах знову світилася якась тиха радість. Але бувало то вже не так часто, як раніше. Зрештою, під кінець року з училища стали надходити якісь тривожні вісті, Сашеньку збиралися відрахувати через пропущені заняття. Врешті й сам Сашенька приїхав, називав своїх училищних педагогів козлами, грубо лаявся, незважаючи на її протести, і щовечора його бачили у компанії Пашки Патлатого, що водив за собою, як всі уже знали, зграю наркоманів, готових заради кайфу на крадіжки і навіть на значно страшніші злочини.
Через тиждень після його приїзду до неї прийшла її колишня сусідка по пятипверхівці і стала жалітися, що її Сашенька влаштував у їхній порожній квартирі наркоманський притон. Того ж дня прийшла телеграма з училища, у якій повідомлялося, що Сашеньку відраховано. Загартована попередніми подіями, вона дивилася на ситуацію тверезо і від реальних фактів не ховалася. Пішла увечері до своєї колишньої квартири. Відкривши незамкнені звері, утрапила до якогось задимленого пекла, де якісь незнайомі хлопці, віку її Сашеньки, навіть дехто з її учнів наче промайнув мимо, ненастанно щось курили. Хтось нюхав клей, двоє сиділи уже під кайфом біля увімкненого на повну гучність магнітофона і щось до того магнітофона говорили. Їй назустріч посунув Пашка Патлатий:
— Ти чьо забрела сюда, тьотя. Іди отсюда, поки жива.
— Де Сашенька?
— Ха-ха, Сашеньки сюди не ходять, а біля мамочок сидять і циці гамають. Поняла, тьотя? А тобі чьо нада тут?
Пашка був нетутешній і ніхто не знав, де він взявся у нашому райцентрі. Хтось казав, що спочатку він з якимсь своїм дружком ходили разом по селах, вирізали мак і коноплі і варили собі з того якусь наркоту. А потім Пашка начебто вбив того свого дружка, коли обоє були під кайфом. Його після того вбивства навіть протримали трохи у вязниці. Але остаточних доказів не знайшлося, то його й випустили. Тоді він і прибився до райцентру, оселився у відомих братів-растаманів Буруньчиків, яким дуже скоро продемонстрував свої лідерські якості, зламавши одному руку, а другого так вдарив у вухо, що той назавжди оглох. Тетяну Володимирівну, на відміну від більшості, що були у квартирі, він не знав, а може, й уперше бачив.
Диви, учілка прийшла. Ха-ха-ха… Пацани, дайте дозу нашій Татяші. Їй від женського одіночєства кайфу захотілося!..
Вона мовчки зазирнула на кухню.
— Много знать хочеш, тьотя, — грубо відштовхнув її від дверей Пашка. Вона від несподіванки заточилася і впала на спину.
Пашка зареготав:
— Пацани, тьотя уже готова!.. Налєтай. Але я перший, — і він впав на неї, розстібаючи штани. Але тут десь узявся Сашенька і вдарив Пашку по голові старою пательнею.
Сашенька увесь трусився від якоїсь злості чи ненависті. Сашенька чомусь плакав і кричав:
— Уматуйте всі отсюда, сволочі. Це — моя ма. Вона — лучша. А ви пашлі всі отсюдова… Не хочу вас бачити. Уматуйте, уроди!.. Уматуйте вон!..
Він спочатку махав пательнею, але тоді на нього реагували тільки ті, що були хоч трохи притомні. А решта його навіть не чули. Він невтомно повторював голосно: «Уроди!.. Уроди!.. Уроди!..», —  і рясні сльози химерно мережили його щоки. Тоді він побіг на кухню, схопив просто з вогню кастрюлю з якимсь пійлом чи ширкою і став вихлюпувати ту гарячу рідину на тих, що його не чули. Це подіяло ліпше, ніж пательня. Тетяна Володимирівна допомагала йому виштовхувати їх з квартири, викидали разом за ними їхні речі. Аж поки нарешті мати й син не залишилися удвох в порожній квартирі без жодних меблів, крім газової плити, та розкиданим по всіх усюдах старим посудом, тепер уже наполовину перебитим.
Другого дня вони поїхали в училище, вона поручилася за нього, і йому дозволили перескласти сесію, але попередили, що це — вперше і востаннє. Удруге вони на такі поступки не підуть. І Сашенька засів на літо за книжки. А з вересня розпочався його новий навчальний рік.

ХV
Того року наш клас був серед випускних. Тетяна Володимирівна наче ожила душею на нашому випускному вечорі. Але щось у цій жінці наче вичерпалося. Вона мало говорила, і раніше від усіх пішла додому. Того літа, коли Сашенька зубрив для перескладання свою сесію, я вступила на філфак педагогічного вузу в нашому обласному центрі. Тут у мене зявилися нові друзі, інтереси, а скоро й робота.  Тож до батьків часто їздити не завжди виходило. А містечкові новини мені лише коротко переказувала моя мама.
З маминих слів я знаю, що Сашенька в училищі теж дружив із наркоманами. Виявилося це лише на другому курсі. Він дедалі більше став втягуватися у їхній спосіб життя, викачуючи з Тетяни Володимирівни гроші раз брехнею, раз шантажем. Врешті його було відраховано, а їй довелося всерйоз подумати про лікування сина. Та отой його запальний і смиканий характер давався взнаки і різні лікувальні методики допомагали не на довго.
Школярі розказували, що вона дуже змінилася. Втративши нагоду згадувати із гордістю про свого Сашеньку, вона наче перестала добачати останній сенс також у своїй роботі. Наче постаріла на очах, і найгірше, що не так зовні, як внутрішньо виявлялася ота старість — збайдужіння якесь, відсторонення від усіх. І тоді в неї зявилося дивне захоплення. Стала зачитуватися вона вечорами якимись товстими книгами про чорну і білу магію, ковтала том за томом авторів-езотериків. Учні переказували, що на уроках релігієзнавства, яке нещодавно ввели як обовязковий предмет до шкільної програми, вона розказувала їм про усяку чортівню, відьом, якісь темні чари. Вона так серйозно й захоплено розповідала про те все, що дуже скоро люди заговорили: «А може, вона тоже вєдьма? Бо замість розказати дітям про господні заповіді і про віру в Бога, хвалить їм усякі бісівські шабаші і розповідає про чорну магію та калдунів. Не дурно й судьба її така. Заслужила, видко».
У цьому новому захопленні вона дещо відволікалася і заспокоювалася від того постійного болю в серці, що після Демянової смерті там невідступно жив. А може, й знаходила якісь закономірні пояснення тим подіям, з яких складалося її життя. Зрештою вона змирилася із тим, що їй пишатися у цьому житті немає чим: вона проста посередня вчителька, тепер ще й з порожнім серцем, чого школярі не пробачають. Так, вона — дуже поганий вихователь, бо ж не зуміла вона застосувати свій виховний вплив щодо власного сина. Її син є для неї джерелом не втіхи, а якогось ненастанного болю, ганьби і муки. Отже, у її житті нічого не було красивого, цілісного, здорового: ані сімї, ані карєри, ані любові, ані шлюбу, ані материнства. Вона жила і живе. Але який у тому її житті сенс? І чи хоче вона жити далі? — ці два питання назавжди так і лишилися для неї без відповіді.

ХVІ
Того вечора він прийшов до неї уже зі звичними для себе темними колами під очима, у брудній давно ношеній сорочці, пожовклими від ненастанного паління пальцями і зубами. Худий і жорстокий кинув їй: «Хайль!». Вона якраз прасувала білизну. Побачивши сина, витягла вилку із розетки. Одразу після вітання він узявся до свого діла: «Ма, мені тра бабки. На тому тижні отдам. Зуб даю», — і черкнув брудним довгим нігтем великого пальця по верхніх зубах. Вона знала, що її сина чорною ненавистю ненавидять всі господині навколишніх будинків приватного сектора, бо кожного року вони не можуть захопити за ним та його дружками маку на пироги — ті вирізали його дочиста іще зеленим. Вона знала, що він наркозалежний, як і те, що у неї немає вже ані сил, ані засобів, щоб з цією синовою хворобою боротися. Він проходив кілька разів курси лікування у різних наркодиспансерах. Вона зверталася багато разів і до ворожок, і до цілителів, і до знахарів. Водила його у різні церкви. Та ніде його душа не заспокоювалася. І після коротеньких перерв він знову брався за своє. І вона терпляче зносила те все, як якусь спеціально для неї вигадану богом покуту. За що — невідомо. Може, через любов до фантомів? Чи через постійний страх перед розчаруванням? Чи просто тому, що людина на цій землі мусить багато страждати?
І ось він височенний і худий нависає над її головою своєю неприкаяністю, своєю слабкістю і безоглядністю, і вражає її боляче кожним своїм наступним словом, своїми протертими до брудних дірок джинсами, своїми сіро-синіми сколотими ущерть руками. І на мить до неї навідався страх. У його очах майнуло щось, як блискавка, вона відчула удар у скроню і раптом відчула тієї миті, як вона поступово стає ним. Так боляче було тільки один раз в житті — коли вона його народжувала. Наче електричний розряд пройшов крізь неї від скроні по хребту і відбився болем десь аж у колінах. Ще якісь думки тислися до її свідомості, та вона їх уже не розгледіла, а полетіла сторч головою у якусь темну туманність.
Вона не могла зрозуміти, де верх, де низ, де вліво, а де вправо. А була навкруги якась одноманітна чорнеча, і що вона летить із шаленою швидкістю — про це звідомляли її якісь світляні обєкти, що пролітали мимо. Нарешті удалині замріло наче ледь-ледь світло. Отже, це — тунель, а якщо вийти із нього, то втрапиш на світло. І вона летіла невпинно далі. Раптом їй дорогу перепинила якась світляна постать, відштовхнула її назад у темряву — і знову, той самий шалений лет у темряві, але вже у зворотньому напрямку. З цього боку темрява теж завершувалася якимсь світлим простором. І як же вона здивувалася, коли впізнала у тому світлому просторі свій із Демяном дім, освітлену велику кімнату із дермантиновою софою, де вона щойно прасувала.
Аж що це? Її Сашенька термосує біля дошки для прасування чиєсь тіло. Вона дивилася на нього звідкись зверху. Її навіть не здивувало, що власне тіло здається їй наче чужим, хоч і дуже добре знаним. Вона давно уже не в тілі, а десь поза ним. І десь з-під стелі стежить тепер за Сашенькою і цим, колись своїм, тілом. Боже ж мій, що він робить? Це ж її тіло!... Нащо він термосить його? Він повивертав кишені її халата, але крім старого мобільного телефона там нічого не було. Він навіщось розстібнув гудзики. Що він збирається робити? Шукає щось у неї на грудях у бюстгалтері. Її Сашенька!... Йому потрібні були гроші і бідний хлопчик прийшов попросити їх у мами. Чому ж вона одразу не дала йому те, що просив? Тоді не було б цього всього. Так… А що ж було? У неї на скроні червона запечена рана. Так, він ударив її праскою. Ще гарячою — тому й опік. Вона памятає, як він замахнувся.
Аж от він бере навіщось її тіло на руки й намагається підняти. Біднесенький, як він виснажив себе… Не має сил. Лається. Чому він так гидко і довго лається? Пішов нишпорити по шафах, комодах. Раптом сідає на диван і лице його дико спотворюється. Вона бачить, як починають конвульсивно труситися його руки, ноги. У нього — ломка. Він комусь дзвонить. Просить дозу наркотиків у борг. Аж тут його приступ пройшов і він далі нишпорить. Нарешті знаходить трохи грошей між книжками на столі. Вона якраз відклала, щоб заплатити за світло.
І знову — до її тіла. Нащо він так мучиться? Вона така важка. Та й байдуже їй тепер. Нащо це все? Він бере її попід руки і тягне до дивана. Там сили зрадили йому і тіло висковзнуло з його рук, глухо вдарившись головою об підлогу. Він знову падає знесилений на диван, щось його крутить, ломить. На лиці відбиваються страшні муки. Він плаче і знову намагається витягти її тіло на диван. Та воно знову вислизає з його рук. І так знову, й знову. Нарешті якимсь нелюдським зусиллям йому вдалося це зробити. Він навіть ніжно поклав їй під голову подушку, і залишаючи кімнату, кинув у бік її тіла: «Пока, ма…».
А вона знову полетіла у темну безвість. І летіла начебто довше, ніж попереднього разу і світло в кінці тунелю було вже наче й зовсім поряд, та знову якась уже знайома світляна постать відштовхнула її назад і вона полетіла знову, ще швидше — у зворотній бік. Тунель знову закінчився електричним освітленням її будинка. Та ж сама кімната. Але тіло її вже змінилося, лице вкрили зеленуваті і сині плями. Очі чорно позападали. Біля її тіла на дивані сидить Сашенька. Він робить собі укол. За мить його напружено скручена постать вільготно випростовується. Він відкидається на спинку дивана. Напівсидить-напівлежить так якийсь час. Тоді дивиться якийсь час із блаженною усмішкою на її мертве лице і каже ніжно: «То шо, пашлі, ма…».
Сашенька встає, підхоплює її тіло на руки і виносить його кудись у ніч. Поклав біля порога, а сам пішов у сарай. От викотив величезного дубового кадоба, прикотив до порога, поставив. Трохи подумав і покотив кадоба через город до вигрібної ями. Біля самої ями знову поставив кадоба. Тоді повернувся на подвіря, підхопив легесеньке, мов пірїнка, її тіло і пішов назад до вигрібної ями. Там опустив її тіло в кадіб, прикрив кришкою і тихо скотив його у яму. Кришка трохи зїхала при цьому набік. Хотів поправити, але побоявся, щоб і самому не вскочити у ту яму. Тим більше, що десь недавно пройшов дощ і на городі було грузько і слизько.
«От і похоронив мене Сашенька», — наче подумалося їй. Вона хотіла благословити його, та тієї миті перед її внутрішнім зором замерехтіли, наче у пришвидшеному кінематографі події її життя: ось її народження, ось вона зі своєю мамою, теж вчителькою-філологом, рання смерть мами, ось тато військовий, навчання у школі, обличчя однокласників, далі — студентські роки і її фото з того часу — красивої, юної, багатообіцяючої студентки, Степан Васильович із його вічним мармеладом, його кароока й усміхнена старенька мама у стерильній білій хусточці, натовпи її учнів, вервечки лиць її учнів, здібних і не дуже, доброзичливих і вдячних, ображено-сердитих і єхидних, ось загибель батька в автокатастрофі, заміжжя і розлучення, ось вона народжує Сашеньку, біль, Сашенька в садочку, у школі, Сашенька у військовому училищі, красивий, стрункий, у військовій формі, схожий на діда рисами свого лиця і осанкою … і тут Сашенька десь зник у якійсь сірій туманності, а зявився Демян, зявилася блакитна місячна доріжка, що завжди незримо пролягала між ними. Пригадалися його давня сповідь, незадовго після їхнього знайомства, його місячний біль, і кохання. Їхній дім, де мало б оселитися щастя, їхня поїздка у Карпати, і той страшний день перед їхнім майбутнім весіллям, що так і лишилося недосяжною мрією. Вона ще яскравіше засвітилася від болю, коли їй показано було його наглу смерть. Її душа стала промовляти, наче молитву, написані колись давно нею ж самою рядки:
Я хочу кохатися з місяцем,
обпікати долоні його біло-розжареним тілом,
зазирати у його бездонні кратери-очі,
що на самій сітківці зафіксували
назавжди постать свого вбивці.
Його округла байдужість
переливається різнобарвно
і зваблює у якесь передчасся,
коли не було тебе і мене,
не було слів, думок
і запилених лабіринтів болю;
а була величезна,
одна на всіх самота, і тишу
будив розпачливий, далекий
крик вовкулаки…
І промовляла так, поки утретє не натрапила в темному тунелі на вже знайому світляну постать, відчула якусь дивну радість, наче від давно очікуваної зустрічі. І вона вже не була відштовхнута назад, а рухалася все далі й далі назустріч далекому й блакитному світлу місяця…

Галина Левченко. Я хочу кохатися з місяцем... Проза

Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #15. - 156 с. - С.118-140.