ЩАСЛИВА…
Вітер шумів у вухах. Бігла… Місяць спостерігав за нею і усміхався. Його проміння здавалося холодним і непривітним, але не для неї — струмки срібла бігали по спині, зігріваючи душу і серце. Трохи замерзав ніс, а під «лапами» скрипів сніг. Летіла, вільно і легко, здавалося, що за спиною виростали крила…
Вона — це Біла Вовчиця. Біла — тому що не така, як всі. Вовчиця — тому що майже завжди одна. Самотність — її найкраща подруга. Місяць — її найкращий друг.
Це почалося давно. Вона була ще маленькою дівчинкою. Але чомусь вже тоді не любила «виходити на люди». Помічала в них заздрість, неприязнь, лицемірство, намагалася не звертати на це уваги, але ніяк не виходило. Відразу хотілося тікати в ліс. Чому саме туди — не розуміла. Коли на землю лягав вечір і сходила перша зіронька, «вовченятко» залазило на дах і починало рахувати зорі. Коли була повня, вона не могла відвести погляду від круглого місяця. Він заворожував її, зупиняв думки, заспокоював. Але разом з ним душа її відривалася і хотіла летіти кудись дуже далеко, десь на оте сьоме небо. Вона розповідала нічному господарю про всі свої проблеми, а у відповідь отримувала падаючі зірки.
Вовчиця любила, коли приходила весна або рання осінь. Саме тоді не дуже жарко, але й не холодно. Весною, як тільки зникав останній сніг, вона проводила дуже багато часу в саду або в лісі. Прилітали птахи, починали зявлятися перші квіти — і вона була щасливою.
Часто помічала за собою дивну річ. Ні одна собака ніколи на неї не гавкала, лише іноді, щоб привітатися. Вона розрізняла їхні голоси в радіусі одного кілометра і навіть розуміла те, що вони хочуть сказати. Вважала їх найрозумнішими істотами на землі, цінувала їх за відданість, дружбу, справжність. Її серце завмирало, коли вона гладила рукою їхні розумні голови, коли трималася за міцні і надійні собачі загривки. Вовчиця була серед своїх…
Суспільство загризало її, як страшний звір впивалося кігтями у її серце. Хотілося вити, але ота залізна воля не давала спуску. Тоді було просто боляче.
Люди казали, що вона стала дорослою. Але вони не знали її зсередини — вона не змінилася. Або залишилася дитиною, або завжди була дорослою і не вміла мислити по-дитячому. Кожна її думка, кожне слово виступали всупереч тому, що творилося навкруги. Це було причиною, що Вовчиця намагалася мовчати… Але лише до людей.
Коли залишалася наодинці з природою, її єство заповнювала воля. Могла думати про все на світі, що тільки приходило в голову! Хотілося кричати від того всеохоплюючого щастя, що там, за межею, вона не відчувала його навіть на краплинку.
Вставала раненько вранці і бігла на окраїну лісу. Холодна роса забирала залишки сну. А там, за горизонтом, в червонім тумані просиналося сонце. Ще хвилинка — і воно кидає свої промені на цей грішний світ. Саме тоді час зупиняється, але ще мить — і все оживає, все пробуджується: пташки починають співати, квіти повертаються до сонця, навіть краплинки роси перебираються на тоненькі промінці світла. Життя одного дня знову починається, щоб завершитись ввечері, коли в такому ж червоному тумані сонце вже буде зникати за обрієм… Неперевершена сутність буття, яку Вовчиця розуміє по-своєму, і ця сутність дає їй поштовх до відчуття чогось справжнього і незвіданого.
З таким відчуттям вона зустрілася ранньою осінню. Сонце вже сховалося кудись далеко, а на землі починав братися перший несміливий морозець. Природа заснула… Ніч… Поряд найкращі друзі — самотність і місяць. А в грудях якийсь страшенний біль, що розриває серце, біль, з яким не справиться жодна жива істота, крім неї… Вона дивилась на зорі і плакала. Плакала, бо тоді ставало легше. Так, вона любила залишатись наодинці, слухати, як годинник відмірює час, дивитися на зорі, купатися в місячнім сяйві, але… іноді просто хочеться бути комусь потрібною.
Вовчиця йшла по стежці, яку вказував їй Молочний Шлях. Місяць сипав перед нею жмені зір, лоскотав її своїми променями, щоб вона усміхнулася, але солоні сльози з болісним звуком падали на холодну землю. Саме тоді зявився він — той, який першим побачив її сльози. Та вона чомусь не сховалася від нього, як від усіх інших. Так, він був такий, як вони — звичайний, сірий, але… справжній. Він простягнув міцну руку надії, і Вовчиця повірила, бо бачила в ньому щось своє, про що Сірий навіть не здогадувався.
Вперше місяць відчув, що став зайвим. Вкрився пухкенькою хмаркою і заснув. Заснув так солодко, що не прокинувся навіть зранку, бо тоді побачив би, як його Біла Вовчиця спить в обіймах Сірого Вовка і крізь сон слухає найкращу музику життя — музику його серця.
Можливо, колись у неї зявляться маленькі сірі вовченята, але вона не зміниться. Біла Вовчиця — це її мрія, це її емоція, воля, сутність…
Бігла… Вільно і легко… Щаслива…
Марія Кобилинська. Проза /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.109.
Немає коментарів:
Дописати коментар