Катерина Бугайчук. Квітка. Проза з часопису &quot;Філео+Лоґос&quot; (&quot;Люблю+Слово&quot;) #16 (2011)

Катерина БУГАЙЧУК

КВІТКА

…Чому, коли ти поряд, я почуваюся найщасливішою на світі людиною? Неважливо коли, як і де це відбувається, твоє тепло незалежно ні від кого мимовільно тягнеться до мене…Я сказала:
— Ні.
Ти запитав:
— Чому?
— Тому що ні і все, бо я ж не іграшка, яку можна використовувати у своїх цілях, я людина, яка живе і відчуває…Я знаю, пройде час і ти розлюбиш, навіть не полюбивши і боюсь цього більше на світі. Тому й ні, хоча б сьогодні, завтра — можливо по-іншому, але не зараз — ні…
Їхня історія почалась ось так, саме зі слова ні і сумнівів, які руйнували здоровий глузд.
Ти кохаєш мене?
Звичайно!
Так, звісно, щоб іще ти міг сказати…Я бачу, я не потрібна тобі. Але з кожним днем ти поглинаєш мене з новою силою і я не маю іншої, щоб відірватись…
Сьогодні вирішила — кінець. Щоб мені було легше і йому простіше, а може… Ні! Яке кохання?! Кому потрібна така, як я ? Лише тому, у кого у самого немає пари. А він… він не такий, він успішний, красивий, веселий, любить гул і посиденьки. Мені ж потрібен спокій. Я не винна, просто воно так і є. Він прийшов знову, а я, як звичайно, сиділа у своєму кріслі, мама відчинила двері, на очах виступили сльози, щось у середині здавлювало так, що я навіть не могла запитати, що ж насправді сталось, не те, щоб сказати щось важливе…Моя рука механічно потягнулась до полички, тремтячи, я приклала до рани йод… « Болить?» — запитала я…. Та що ж таке питаю, звичайно болить, бідолашний!.. Його очі не відповіли нічого, вуста мовчали також, а я пильно спостерігала і намагалась знайти у цьому бездонному океані хоча б краплю болю…не було.
Зрозумій…
Несподівано гримнули двері і я здогадалась, що мама пішла на роботу…Тиша. Щось спинило його, він раптом зібрався і сказав, що іде у школу.
Куди ж ти у такому стані?...
Не встигла, але тим більше почула :
Повернусь…..
Мій день пройшов з думками про те, що повернеться, але ж не кохає, чому?....
… Я думала це мама, але у двері зайшов незнайомий хлопець :
— Ти Іванка Кравець?
— Так, це я. А ти хто?
— Я прийшов сказати, що твій хлопець справжній…
— Чого прийшов?! Невже уранці було замало? — зайшов Сашко і розлючено кинувсь на незнайомця.
— Я вибачитись хотів перед дівчиною твоєю, так кохати можна лише гідну…
— Геть!!!
У мені щось підірвалось, я нічого не зрозуміла з цієї дивної розмови, але запамятала одне : так кохати можна лише гідну…Сашко ще декілька разів забігав до мене після цього випадку, а я ніяк не могла наважитись запитати, що означав той дивний візит і за що хотів вибачитись хлопець. Чорні очі схвильовано глянули на мене і він промовив весело, невимушено, тепло:
— А давай коли тобі стане краще ми підемо погуляємо? Ось тут, недалечко, є дуже красиве місце...
Цей парубок завжди дивував мене, але я ніколи не сміла заперечувати йому, тому досить тихо і не виважено погодилась.
… Минув місяць, мій розмальований гіпс нарешті зняли і тепер я сама могла рухатись вільно. Я прийшла у школу, Сашко с посмішкою і прихованим жалем зустрів мене:
А памятаєш ти дещо мені обіцяла?
Коли закінчились заняття, ми пішли гуляти… Не минуло і півгодини, як переді мною постала надзвичайна краса. Я стала посеред соковито зеленої галявини, на якій нетрадиційним чином росли квіти. Вони вплітались одна в одну, утворюючи різноманітні фігури. Чудеса…
Бачиш її? Чому вона одна? — вигукнула я.
Навпроти росла квітка, не дуже красива, але з таким солодким і пянким ароматом, а поряд нікого. Дивно…
Розумієш, — відказав Сашко, — я намагався подружити її з кимсь, але вона не хоче, вона ніби боїться, що хтось пошкодить її тендітні корені. Її сусідство не приймає нікого.
Але ж, хіба можливо існувати окремо, на самоті, коли навколо стільки гарних, дружелюбних друзів? Я впевнена, вони б нічим не пошкодили їй…
Прогулянка вийшла чудова. Ми розійшлись по домівках, а у душі вирувало щастя. Неочікувано задзвонив телефон, я почула…нічого. Здавалося б, усе закінчилось досить гарно, але чомусь той, хто казав, що кохає, став байдужим. Ось так, так і повинно було бути, я ж знала! Чому одразу усе не обірвала? Повернулась додому і плакала, плакала, плакала аж поки… Ні, я повинна. Прийшла до нього сама, обличчя його було звичайним, на ньому читала докір. Я зрозуміла, квітка — це я:
Навіщо ти тут?
Давай поговоримо.
Ні, сьогодні ні, завтра, можливо інакше, але не зараз. Просто непотрібно, я все зрозумів, а ти не зрозуміла нічого…
Не підпускала до себе нікого, а тому й була самотньою, ось і отримую…
Мовчки, не кажучи ні слова, я підійшла до нього, на щоці залишився слід іще з того самого ранку.
Боляче? — запитала я
А ти як гадаєш? Так. Але не обличчя болить, душа болить, серце болить, кричить і співа несамовиті пісні…
У цей момент я знову була не певна, та вже це не хвилювало мене. Моя долоня ніжно торкнулась його очей, тіло перелякано тремтіло, а вуста шепотіли:
— Пробач…
З цими словами я щиро забажала, щоб мене пригорнули, та не сталось цього:
— Ні!
— Так, — закричала я і дико вихопила його поцілунок. Так я знаю тепер, кохаєш… Так боюсь, так мені страшно, але я… Я твоєю можу лиш бути і тільки так, зрозумій!... Чому ти мовчиш?
— Не знаю…Скажу. Нехай ти не така для інших, нехай вдача у тебе просяна, нехай думає хтось, що ми різні, але для мене ти все одно найкраща, найкрасивіша, наймиліша, рідна… Я кохав тебе давно таку, якою була і кохаю таку, як є. Але ти не вірила, ти не вірила у мої почуття і шукала складних доріг. Я благав — була невблаганною, любив — трималась осторонь, залишив — прийшла сама. Ти була тією квіткою і я думав, що коли ти її побачиш, то зрозумієш, як потрібна мені, що бажаю тобі лише щастя, єдиного, на двох. Чому так пізно??
— Бо втрачати не хочу, бо потрібен мені, бо кохаю….
Кохаєш? Так, щоб іще ти могла сказати?
— Знаю, слухала подруг, постійно озиралась назад, а що скажуть люди? Але навіщо? Я був і хотів бути поряд і ти відчувала це, знаю….
— Мої подруги….
— Ні до чого це сьогодні! Так вони ті, яких ти обожнювала і називала вірними, а мої друзі були для мене просто друзями. Ти не хотіла, щоб я спілкувався з ними, а вони не хотіли, щоб був із тобою. Тим не менш, я залишився, а вони не покинули мене. Розумієш? Ти розумієш, що найстрашніше — це недовіра?...
…..Час спливав, а ми дорослішали. У кожного з нас зявилися нові цінності і пріоритети, наша свідомість розвивалась, а отже з кожним днем змінювалось світобачення. Одного разу, повертаючись зі школи, я зустріла його, Сашка, того самого, якого досі не могла забути. Колись він прагнув бути поряд, але я сказала ні, колись він ладен був усе віддати, аби лиш зі мною… Усе було, але було колись. Сьогодні — інакше. Я не сподівалась на розмову, та несподівано відчула, що він сам підходить до мене:
Привіт!
Знаєш, я щасливий…
А мені боляче це чути.
— Знаєш, вона найкраща…
А моє серце крається ще більш.
— Знаєш, я не забув, але нічого вже не повернути….
Я чітко розуміла, що не можна так, адже у мене є хлопець, і він дуже хороший, навіть кращий, але не коханіший… Я нічого не могла зробити, та все ще згадувала ті моменти, коли він цілував мої руки, коли ми відверто говорили про все, що тривожить… В його ж очах не було вже нічого. Я вислухала, навіть зробила вигляд, що цікаво, пообіцяла згадувати лише добрим словом і пішла геть. Сашко не помітив її, але вона зрадливо котилась по щоці, моя сльоза, моя прихована слабкість… Що ж роблю я зі своїм життям? Навіщо?
У той день я подзвонила Андрію і сказала, що між нами усе скінчилось, він здивувався:
— Чому? Хоча нічого не кажи, я завжди знав, ти не зі мною, щасти тобі…
Повинна всхлипнути хоча б — нічого, легше якось і у той же час — провалля. Я відпустила його, відпустила обох і залишилася на самоті…..
Я здивувалась ще більше, коли його друг, той, що ніколи мене не любив, прийшов до мене додому:
— Мені шкода Оксану, вона дійсно хороша, але я бачу, як страждає він. Він ніколи не говорив прямо, в його словах завжди жила якась прихована правда, ось і тоді, він сподівався, що правду скажеш ти, але ти не сказала…Його квітка — то його надія, а його надія у тобі. Він намагався, чесно намагався тебе забути і вже говорить, що забув, але ж я бачу, що не вийшло! Якщо прийдеш, він прожене все одно, але якщо зустрінеш — буде щирим.
Здається, тепер я знаю, що робити. Швидко зібравшись, я вирушила саме туди, на галявину, де гуляли колись:
Спасибі тобі, Миколо…
Відчула і не помилилась. Сашко, зігнувшись і обійнявши коліна, тихо сидів. Я обійшла його, ніби й не бачила, обережно підійшла до квітки, підняла її голівку і радісно сказала:
Кохаю..
Леґінь мій здригнувся, але не кажучи ні слова, підійшов до мене, так сильно обійняв, так ніжно пригорнув…
— Не можна зраджувати інших, але я зраджував себе…Я знаю ти і тільки ти — одна у серці і єдина…