середа, 4 березня 2020 р.

Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість з часопису "Філео+Лоґос" ("Люблю+Слово") #16 (2011)

Лав 4ЕВА

Нахконцепція
Початок у «Філео+Логос» № 15
Розділ II: Домашні клопоти.

Холєпа...
Якби це так коротко і влучно пояснити, що таке моя хата.
Для початку, як в будь-якому порядному лохотроні, троха історії.
Давно-давно, жив собі дядько. І було це так давно, що мені тоді саме за сім років перевалило, а сестрі моїй ще, взагалі, дозволялось вимазувати кашею волосся, різати шлєйки на мамкиних туфлях і вчити Барбі плавать брасом в акваріумі з дорогезними індонезійськими рибками, що через найменший стрес могли викинутись к чортовій матері з води на килим...
І були ми з цим дядьком і сусідами і родичами одночасно.
Так ось, одного чудового зимового ранку мої батьки стали власниками ще однієї двокімнатки, через високий відсоток смертності в нашій родині, а мо через низьку здатність до співпереживання, а мо через слабку сприйнятливість дядькового організму до butyl methoxydibenzoylmethane та hydroxyisohexil 3-cyclohelene carboxaldehyde, що гарантували новий неповторний аромат до улюбленого дядькового алкогольного напою і, одночасно, уявного друга, товарищща і собутильніка Фєдича, протягом доброго десятка років. Коротше, я тут не слєдствіє — по вскритіям гадать.
З того страшного горя, батько на похоронах «дорогого і гаряче любимого всіма нами дядечка» (а в будні «старого смердюка, щоб йому власною печінкою вдавитись!»), хіба що не рвав баянів.
Потім, у квартири почались довгі і складні часи, повні завоювань, розрух, репресій та руйнацій у вигляді недовготривалих, але насичених враженнями, набігів кочівного студентства, якому вона здавалась, як безармійна країна з легкої руки мої мами.
З тієї ж легкої руки та ж сама мама на моїх пятнадцять років вигнала тих пянючих покидьків, так-сяк навела лад (повигрібала поклади пляшок і кондомів), вивезла всі розвалені меблі, тобто, вивезла майже всі меблі і торжествєнно, під барабанну дробь, вручила мені ключ і начитала довгу научаючу лекцію на тему моралі, дівочої честі і відповідальності. Десь між третім-тире-пятим абзацами мелькнуло речення, що мало б насторожити мене одразу, але моя бдітєльность була вимкнута єдиною думкою: «власна хата!.. ги...».Речення ж було просте і вбивче, як дубова ломака: Юля з тобою теж житиме.
Коли я схаменулась, було вже пізно. Це була вона — чарка портвейну в пляшці мартіні...
На нинішньому етапі Хата дещо удосконалила образ і набула нових рис, та, врешті, основного свого змістового наповнення майже не змінила.
Хата була концентрованою сумішшю сюрреалізму, маразму,абстракціонізму, абсолютною протилежністю фен-шуя, але точкою перетину всіх можливих енергетичних потоків, від електричних і до потоків самобутніх, самоусвідомлюючих частинок, що спромоглися розірвати міжреальнісну завісу і обєдналися в певне утворення, що стало порталом між світами (от такий неслабенький вінт приходить в голову, якщо дека днів підряд кудись щезають твої кєди, носки, сніданок і, навіть, зубна щітка). Від такого передозування постійно і всюди відбувались нестиковочки. Кожен день, щоб познайомитись з новими людьми, я мала йти не в клюби і не на туси, а у власну хату. Подеколи, прокинувшись, в середу, після обіду, я могла спостерігати сплячі на дивані деформації матерії, що мали вигляд, наприклад, не дуже тверезих, попухлих мордяк чоловічої статі. При тому, що попередній вечір минув за грою в шашки, як слабкою спробою задавить когось інтелектом і, як останнього дурня, послати по пиво.
Будучи глибокопереживатєльними особистостями ми, якщо могли впізнати тіло, напувати чайком, питались про здоровя і мирно випроваджували, а в разі, якщо тіло залишалось нєопознанним — випихали його з хати в три шиї без лишніх коливань повітря. Спец. темою була кухня, а, особливо, табуретки. В пасивному стані їх спостерігалось на кухні три. Але при зростанні кількості людей табуретки починали змінювати свою кількість до семи, десяти і, навіть, сімнадцяти. Можливо, їх би ставало ще більше, але поки що більше сімнадцяти чоловік зібрати не вдавалось.
При тому, всі вони були різні. Трьохногі, чотирьохногі, в квіточку, в зірочку, мякенькі, погризені собаками... Я мала щодо цього дека теорій: або табуретки перейшли на новий рівень еволюції і уміють розмножуватись брунькуванням, або вони генеруються за необхідності з певних інших місць, наприклад, прямо з-під дупи якогось мена в кафе «Сніжинка», наминаючого пончики, або ж їх приносять ті, хто приходять. Але, знов таки, я ніколи не бачила, щоб хтось йшов, волочачи за собою свого чотирьохногого друга...
Ще дека раз в Хаті виникала підозріла синюшна постать; спірит іменував себе Фєдичем і, називаючи нас «прекрасними куртизанками», вимагав покликати «Алєксєя». Юлька, низькуватим від ангіни, голосом видавала, що духів викликати ще не навчилась і просила передати усім іншим уявним друзям нашого покійного дядька, що він більше гуляти не виходитиме. 
Час від часу на території Хати виникала Настка. На відміну від спірита вона могла спостерігатись в нас до трьох тижнів. Ця дівка могла показово йти від якогось хахаля чи переховуватись, чи впадати в депресії чи відпочивати від набридлого середовища чи просто проводити час з «лєпшими друзями». В її проживанні було 2 жирнючих плюса і лише один дистрофічний манюній мінус. Плюсами було те, що вона вміла, як ніхто, контролювати коливання людських мас в хаті й уміло-вчасно-політ.коректно випирати їх геть, та ще готувала вранці їсти. Зазвичай, в нашому типу-рефрижераторі МІНСЬК стабільно водився лише півлітровий пакет молока «Дояронька». Справа в тому, що наш батько працював на якомусь виробництві, де за шкідливість давали молоко(да-да!.. В світі ще водиться така земля обітована). Батько щовечора заходив до нас, вручав пакет і, усміхаючись, казав:
— Це вам від зайчика.
На сім в умовному списку зобовязань супроти пункта «батьківський обовязок» ставив галочку і йшов собі, втикать тєлік.
Мене якось ніколи серйозно не цікавило, що там за шкідливе виробництво, хоча, дивлячись на пакет молока, я задумувалась: мо, вони там зайчиків доять?..
Так ось, коли в Хаті жила Настка щоранку з пакету молока виходив цілий сніданок з першим, другим і компотом, а коли Настки не було на сніданок, зазвичай, було по чашці молока.
Мінусом ж було те, що та дівка уміла по дека годин застрягати в ванній.   
 В такі ранки мені доводилось брести до мами.
І, обовязково, по всі законам Всемогутнього Западла, саме в той момент, як я, в коротких піжамних штанцях з рожевими бегемотами і майці Black Sabbath вся така припухла і заспана з зубною щіткою за щокою бездумно тисну на дзвінок до батьківської квартири, повз пробігатиме якийсь сусід з собакою чи з сміттєвим відром. І, обовязково, запитально спиниться. З самого глухого ранку я не придумую нічого краще, ніж голосом, накачаного кофеїном, трудоголіка після третіх суток безкінечної роботи, пояснювати:
 -Я з соцопитування! Ми щодо впливу метеоритних дощів на переважання омлету над вівсянкою на сніданок у пересічного українського громадянина. От ви надовго йдете? Повертайтесь швидше. Бо так і лишитесь неопитаним.

А тепер повертаємось до часу теперішнього.
Ми приповзли до мене на Хату десь по обіді. Сонце вже перейшло на режим мікрохвильовки і мало навязливу ідею підсмалити хоч якусь наївну заблудлу людинку, як дошкільнята з лупою смалять бува мурашок за школою. (Ех.. По-первах, вони смалять за школою мурашок, потім цигарки, потім траву...)
Здавалось, кєди плавляться прямо на асфальті.
Двері нам відчинила Юлька, пофігістично застібаючи на ходу ширінку в шортах.
-А, це ти...
Настка широко либанулась і здерши вєтнамки пішла в кімнату до компа:
— І тобі «Добрий день»! Як справи, кажеш?.. Нормально справи, дякую, що поцікавилась.
Сашик продовжував стояти в дверях і зазомбовано розглядати Юльку.
— А з тобою що?..
— Думаю, це шок, — видаю я вже з кухні, підставляючи стакан під кран, — не кожна людина морально готова побачити без попередньої підготовки оцей твій коронний стриптиз...
— Дурепа!
Сашик мотає головою і віддає сумку Юлі, заявляючи:
— Привіт. Люблю я ваш дім. Тут завжди так затишно і гостинно...
— А подйоби попрошу залишить за кадром! — по сім Юлька розвертається до мене і демонструє найвищий рівень зацікавленості:
— Як зїздили?
— Нормально, — кажу я, втім, спостерігаючи, як Юля показово позіхає і йде в кімнату на диван. За мить з кімнати починає гриміти «Guano Apes».
Розійдись я тут мислєю по дрєву про все пережите за тих дека днів чи вякни щось типу «всьо good», вона виявила б однаковий інтерес.
Юля — се моя кровна молодша сестра.
Коли Бог робив Юлю, він узяв ескіз мене, зробив з нього негатив і поставив печать «схвалено». І ліпив її спеціально, щоб перевірити як скоро ми спробуємо перегризти одна одній глотки. Посланцем волі Бога на землі була мама, бо вона єдина завжди намагалась нас звести до купи. Так, по-первах, малі, ми спали на одному дивані, потім жили в одній кімнаті, тепер вона, взагалі, спихнула нас в одну квартиру. Я не здивуюсь, якщо колись доведеться побачити Юльку на одному полі бою, правда в протилежному таборі.
Але, мозок навіть і в негативі вседно лишається мозком, тому за тих півтора десятки років, що ми муляєм одна одній очі, довелось піти на ряд поступок, знайти компроміси і врешті, безболісно розділивши територію, обовязки і права, зажити тихо-мирно, не проливаючи крові і не вводячи на територію Хати військові сили. Так що, хай там та Раша не гасає по «малим республікам» і не верещить, що в неї, бачте, землю тирять, хай так і скаже: хочем набить морду — нема кому. Якщо вже ми двоє вжились, то їй давно пора починать ромашки по дулам танків вштромлять.
Окрім Юльки в Хаті спостерігається ще дека дівчат рідкісної в сім домі блондинистої наружності, я натикаюсь на їх пурхотливу зграю в ванні. Блондиночки, як горобці в фонтанах, тріпотять водою з раковини і дико гигочуть. Здається за секунду вони почнуть поливати одна одну з ніг до голови, оголюючи таким нехитрим чином пружні частини тіла під тугими майками. Відчуття якоїсь дешевої реклами. Втім, фрази типу «Унітази і раковини «Хлопчик-Горобчик» — хлюпоти як ми, хлюпоти з нами, хлюпоти краще нас!» так і не спостерігається, а дівки вже труть свої румяні писки об мій один з небагатьох чистих і мяких рушників.
— Вєєє... — щиро видаю я, відхиляюсь з дверей і гукаю в кімнату, — Юль, що це за блондинисте кодло?!
Білявки по сім повтирали писки і позавмирали супроти мене, як завмирають насторожені білки, коли їх розглядати в приціл рушниці, здається, вони до останнього вірять, що то фоторужжо, як у Шаріка, і їх знімають для якого-небудь журналу «Юний зоофіл», а хижий погляд, покапування слюни і папірчик з викройками шуб в нагрудній кишенці куртки взагалі помічать навідріз відмовляються...
Та я знаю їхню породу, тому, на всякий стою в дверях, цим самим сподіваючись не пропустить просочування світловолосої холєри на незаражені території.
Лівим оком підмічаю, що мій... любий... рушник... в рожевому блиску...
Юлька виникає з кімнати і травить підозрілу посмішку.
 Останній раз ця посмішка вмикалась, коли Юля припхала в хату семеро малих чорнявих кошенят і попрохала, щоб вони «поки-що перекантувались в нас», доки вона — Міс Турботливе Стерво — не знайде їм прихистків...
Врешті-решт, за 3 місяці шматування шпалер, зависання на шторах і підлого перебігання дороги, так що вже вся підлога була запльована через ліве плече, моєму по ідеї безкінечному терпінню настав край. Ці демонята з янгольськими писками, здавалось, всюди таскались цільним племям, ніколи не допускали відставання слабких чи хворих особин, мали свою систему знаків і, взагалі, нагадували якусь малобюджетну військову організацію. Та чорт би з ними, якби ж ця організація не була спрямована проти мене. В постійному викраданні моєї їжі, груповим розвалюванням виключно на моїх ліжку і кріслі, викраданні мого взуття з подальшим перетворенням його в спільний кльозет, я не могла не розпізнати затравлювання. Підозри мої підтверджувались після багаторазових засад з шафи і декількох спроб загнати мене, як дикі люди заганяли мамонтів. Я стиснула зуби, впхнула скільки влізло царапучих кошаків в коробку з-під кєдів і пішла роздавати їх в «хороші руки». Роздавання заключалось в тому, що я сідала на будь-який тролейбус, де робила скляне обличчя на пронизливе нявкання і косіння пасажирів в мою сторону, по сім виходила на будь-якій зупинці і, як містичний чужинець-ковбой, ховаючий очі під полями капелюха, безшумно йшла якоюсь вулицею, роглядаючи минаючі мене перекотиполя і найближчі будинки.
Коли раптом мені видавалось, що в одній з хат живуть «добрі руки», я, з посмішкою злого брата-близнюка Санта Клауса відкривала коробку, витягала за шкебари одного з тих диявольських виплодків і робила легкий, ненавязливий пас в сторону будинку.
За мить з-за паркану лунало мяке «чавк!» і я з відчуттям виконаного обовязку йшла собі далі.
А, зачувши після чавка дзвінкий собачий гавкіт, я похитувала головою — бідне, маленьке створіння, воно не знає ще, яка біда звалилась щойно на його голову. Я про песика, звичайно ж...
Таким нехитрим чином я змогла позбутися майже всіх...
Але Життєве Паскудство і тут не оминуло моєї скромної персони.
За тижні три я натикаюсь на перетинаючу мені дорогу чорняву кицьку з такою «мордой лица» ніби привид старих пухнастих проблем з нас двох саме я, а не вона.
— Ти хто? — питаю я.
Вона мовчить.
— А звідки? — сідаю я навпочіпки.
Вона теж сідає, облизує задумливо лапу і обгризає кіготь.
— Професійний ігнор, — признаю я.
По сім кицька кидає на мене погляд ситого тигра, типу:»і зїсти б тебе, як валяєшся, так уже ж не лізе» і йде, пофігістично мене оминаючи.
— Кірпіч, — виникає у мене.
Лише збіг тих обставин, що в мене немає других кєдів, а значить і коробки для них, що мені ліньки знов кататись на край світу в тролейбусі і, що вона не викликає в мене такого ляку, який викликало усе її кодло, лишає її на теренах хати і далі проїдати хазяйські харчі і дрихнути на підвіконнях.
До речі, коли я споглядаю переляканих блондинок Юлька впливає в кадр саме з Кірпічом на руках.
— Я мала б сказати раніше, або й передзвонити... Але...Ці дівчата...Вони...
— Sorry, we actually…*, — вчуваю я лівим вухом.
— Га?..
— Вони з Швеції, я обіцялась їх...
— Maybe we wouldnt be here…**
— Це баптистки попросили на три дні...
З хрустом у шиї я переводжу погляд на джерело англоподібних звуків.
Блондинки натягнуто білозубо шкіряться. Схоже на оскал собак перед добротним києм.
— Everything allright ladies… Ill just say some words to my dear sister***? — шкірюсь у відповідь я.
Юля робить дека кроків назад, а Кірпіч, вчуваючи наростаючу в мені темну енергію гне спинку.
Я прикриваю двері в ванну.
— Вони розуміють українську? — цікавлюсь тоном Термінатора.
— Не певна, але...
Я перехиляюсь за двері і питаю турботливою інтонацією:
— Дівчатка, сучі ви дочки, а це ви фарбувались чи так і народились безмозгими?
Ті продовжують всміхатись і кажуть щось про їхні черевики...
___________________________
* — Ой, йойечки, звиняйте, що ми оце...
** — Мо, ми не в тєму, то...
*** — Ша, малолітки! Ща я пару незлих-тихих сестричці мовлю...
**** — Ранку доброго, мої солоденькі!..

— Вони не шарять нашою. Це ж баптистки і попрохали мене, бо я їх хоч троха розумію..
Юльку не налякати тоном Термінатора. Вона не змінює пози і тону лише погладжує кицю трошки інтенсивніше. У киці від погладжувань вуха припадають аж до лопаток.
В цей час на буйне магнітне поле навколо мене притягується Настка.
Вона заглядає в ванну понад моїми руками, як заглядають в чорний ящик на розкопках рухнувшого літака, шкіриться, видає « Guten Morgen, meine süsse!..****», і перепитує підозріло всміхаючись:
— Я бачу у вас тут повна ванна шведського золота? Непогано розважаєшся, Уляночка.
Юлька хмикає.
А «шведське золото» починає виглядати з-за дверей, щось скромно перепитувати і розводити протяги своїми свіжонафарбованими віями.
— Бель-бель-бель, — каже воно.
— Ша! — кажу я.
— Сашик! Сашик, ходи-но сюди, — продовжує знущатись мій «лєпший друг».
Але тут мене перемикає, стає раптово на все начхати і я, пофігістично пускаючи двері, йду собі, на прощання промовляючи стародавнє, язичницьке закляття-обріг:
— Нехай вони вам мозок виїдять. Нє... По-первах, хай вони вам той мозок своєю баптиською фігньою прополощуть, а вже тоді виїдять...
— Та ну вони ж тилько на дека днів, — безнадійно кидає Юля в спину.
— ...амінь.
По сім я забираю на руки Кірпіча, бо воно хоч і погань, а серце, знаєте, звикло, і валю собі на балкон — мрійливо тягати папіроски, доки рожеві нігті роздиратимуть моїх друзів, білі, фарфорові зуби впиватимуться в їх мякі тіла, залишаючи сліди губної помади «Малиновий рай», а по сім смачно висмоктуватимуть їх мозок через гламурні трубочки з блискітками, притискаючі їх холонучі рештки до підлоги височезними, сріблястими шпильками босоніжок від Prada чи D&G…
Минаючи компа, відволікаюсь від ліричних роздумів і бачу, що мені пошта.
— Кірпіч, політай, — відпускаю кицьку.
Я розумію, що таке відношення до себе вона не пробачить.
Взагалі, Кірпіч — мяко кажучи, досить самобутнє створіння. Та там і «створіння» — теж мяко сказано.
 Вона стовідсотково певна, що ми — раби і живемо в хаті лише через безкінечну її милість до слабких і безпомічних людинок.
Всьо, що є в хаті, існує виключно для її забаганки, і якщо мені, раптом... з якогось дива..., здавалось, що процесор не лише для того, щоб на ньому відпочивала ця блакитнокровна потвора, я мала ризик отримати видряпану на обличчі чи руках письмову анафему. Для неї влягтися в миску з яблуками, розпатрать в мерво майку чи почергово поскидать всі книжки з полиці вседно, що за вухом почесать. Підлість була переважаючим компонентом в крові цієї хвостатої панянки. Але навіть таку я не хотіла її позбуватись. Все ж вона вміла іноді пригрітись під боком чи полащитись об ногу так, що видавалось, ніби окрім своїх подляцьких потреб вона висловлює і якісь позитивні почуття...
Так ось, про мейлика.
Я його не відкриваю. Бо мені не так часто пишуть, але вже коли беруться, то краще б їм пальчики ще в дитинстві повсихали. Я ще ні разу не отримувала добрих вістей.
До того ж, я знаю, хто міг би написати. Щось всередині дека раз вдаряється об ребро і затихає. Поки я морочу собі голову підходить Настка і заморочує мене в інше русло.
— А ти не викликала довіри у наших інородних, інаковіруючих гостес.
— Вони в мене теж нічого путнього не викликають, але ж я мовчу.
— А як же українська хвалена-ненахвалена гостинність?
 Я підводжу на неї погляд маніяка-дилетанта. Нє, звичайно, я гуманістка і за мир-дружбу-жвачку, і зелених чоловічків поважаю і всьо, як не може бути, але ж оце зараз ми говорим про блондинок!!..
Яка к бісу гостинність?!!!
Їм же треба забивати в серце не осиковий, а радше пластмасовий з стразіками кілок, поливати свяченою Cocoю-Coloю (обовязково!) Light, а відрубувать голову так, «что би патом било красіва», а то ще повстануть, будуть швендять по місту, називатись Паліцієй Моди і кусати малих дітей... Брр!..
Та не тут то було. Настка, будучи Володарем 15-сантиметрових шпильок і Великомудрим Знавцем Усіх Бабських Примочок не розділяє моєї недовіри до блондят, а тому робить таке обличчя, що мені опускаються руки, я дістаю з нички за монітором залишки грошей, можна сказати, гребу по сусєкам, і йду взуватись.
— Ги.. — переможно каже та паразітка, — зараз ти — обличчя усієї країни!
— Хренова ж у нас країна...

Чесно кажучи, я не належу до того класу людей, які знаходяться за межею бідності. Мені до тієї межі ще, як до неба на катамарані. Оті гроші, які якимось чудом ростуть за компом та ще нечасті пожертви від маминого дому нашому і є весь бюджет Хати. Як і чого в мене за монітором явився філософський камінь, правда певного купюрного характеру, я вияснять не збиралась, «шоби нє спугнуть». Є тай слава Богу. До речі, на дощ і відлигу їх тенденція до росту зростала. Головне, не забути ничку лишити.
Так от, останній мій рейд не приніс особливо густих прибутків, а полянку тра було накривать затишну, бо все ж таки гості не з Бердичева, іриску на закусь можуть і не зрозуміть... Ми з Насткою йдемо в єдиний маркет, де ціни найнижчі, і мене ще досі пускають. Через мою ідійотську звичку взяти з холодильника сирок чи пляшку води, тут же відкрити, зїсти-випити і йти собі далі, мене не полюбляли бачити в магазинах. Часто робили зауваження, дека раз з застосуванням фізичної сили. Фраза типу «Я ж ось папірчики несу на касу» і протягнута в доказ жменя целофанових згортків рідко допомагали. Тому, я вже була морально готова, прийшовши до маркета наступного разу, наткнутись на свою фотографію поряд з зображеннями морозива, роликів і собак в червоних, закреслених кружечках.
Ми валимо в один з останніх маркетів, де я можу стриматись і нічого не зжерти по дорозі до каси. Настка, з видом Сусаніна, петляє рядами час від часу спиняючись (певно, винюхує дорогу) і знову продовжує шлях. Я бреду слідом, глибокодумно гепаючи на ходу коліньми об корзину для покупок, яких досі не спостерігається.
— О! — каже вона і щезає за полицею.
— О-ооо!.. — кажу я, коли очам моїм відкривається нескінченні простори-прерії в простонародді прозвані відділом горілчаних виробів. Але для нас це дещо більше ніж ряди кольорових пляшок. Для мене це місце паломництва, земля обітована і поряд з тим terra incognita, місце, де замирає серце, де радість і відданість наповнюють душу, де я приклоняю коліна, щоб унести з собою часточку цього раю для виноманів. Мої очі блистять, коли Настка тримає в руках біле напівсолодке, руки стискають ручку, коли вона опускає його в корзинку, з грудей виривається стогін, коли до нього приєднується ще пляшечка білого, на очі навертаються сльози, коли мелодійно цокнувши об край, в корзині застигає пляшка чудового червоного. Я зачаровано спостерігаю, як Насткині пальці легко линуть по скляним бокам.
— А нєфіг, — раптом шпарить вона і накидає до них пляшку найдешевшої горілки «Жидомирської на шишках».
І пояснює:
— Якщо раптом дівчаткам не стане затишно від твоєї інтелігентської колекції, добєм їх старою, перевіреною артилерією. Німці в другу світову швидше тарганів перевертались!..
— Я бачу, термін «гостинність» у тебе набуває неочікувано-нових значень...
В наступних рядах Насткина гостинність виражається в шматку ковбаси, кусні сиру, якихось батонах і майонезах. Я приречено повзу слідом, вигляд у мене такий, ніби я йду не до полиці з фруктами, а до стіни, біля якої мене мають розстрілять. Щоб якось розрадити себе перед смертю, я беру шоколадний батончик і никаю за пазуху, підмічаючи лівим оком, як моєю витрибенькою милується охоронець маркету, думаю, що маю зробити і для нього щось приємне і беру ще один батончик, який никаю туди ж.
 Настка тим часом робить ще одне орбітальне коло магазином. Грошей вседно мало, тому я стою в роздумах біля батончиків, охоронець слідкує до чого ж великим може бути моє нахабство, а Настка...
Я знаю, що Настка цим часом всякого малого мотлоху понагрібала вже повні кишені, черевики і певно за пояс щось никнула... Бо я ж повторюю, що грошей зовсім мало!
Коли вона підходить до мене, щоб забрати, має вигляд трошки вагітної. Головне в цьому випадку, щоб оце все добро не почало з неї сипатись, як міль з старої шуби, доки ми не вийдем з маркету. Охоронець продовжує до мене посміхатись. Я посміхаюсь у відповідь. Настка підходить до каси, кладе на бігаючу доріжку все з корзини, відраховує гроші, розплачується... Все це вона робить з виглядом матері шестирічної дитини, а по сумісництву майора міліції у якої і в думках не стане, що її дитя (типу, це я) може докотитися до того, щоб в відкриту комуниздити шоколад в магазині.
« Який сором, — горлала б вона, зачепи мене охоронець, — як ти могла?! І це ж єдина дитина в сімї міліціянтів. В тебе ж і бабка була міліціянтка, і дід був міліціянтом, і я заслужений майор, і батько заслужений ... посмертно, і троюрідна тітка з Мєнтозаврівська! Чи ж ми тебе не годуєм, чи ж тобі конфіскату мало!»
— Дівчино, а знаєте, мене ж за таке і з роботи викинуть можуть, — загравально каже мен з рацією.
— Я попалась, так? — смиренно питаю.
— Ну, — і далі сушить він зуби, — я ж можу іноді пригостити двох симпатичних дівчаток солоденьким..
— Так, це було б непогано, — задкую до виходу.
— Але щоб більш ні-ні..., — хитає він пальчиком.
— Ні-ні, — хитаю я головою, відчуваючи, що від оскалу вже мязи зводить.
Настка давиться сміхом аж червоніє, по сім заводить мене за сусідній будинок, дає тримати пакет, а сама починає висипати здобутки з найнеочікуваніших місць:
— Ха-ха! Солоденьким, бля... Напригощався! Ось і солоденьке, і паштетики, і закусочки, і горішки... А це ше що за фігня?.. от вже... гребла, що бачила...
 Я виймаю обидва батончика і пригощаю свого улюбленого злого ґенія.
— Скільки памятаю, в нас оцей прийомчик завжди проходив..
Наголошую, грошей було дююююже мало…
Назад ми бредем через стару, дитячу поліклініку.. Будівля з усіма підсобними приміщеннями ще довоєнські. Настка досить «між іншим» кидає питання:
— Чуй, а нащо тут на території погреби?
Я оцінюю поглядом два, погрузлих в траву, камяних льохи з дубовими дверяками і відповідаю, як колись казали мати:
— А тут колись дит.садок був.
Настка глядить на мене секунду і випадає в осад. Я кліпаю ще дека сек і лиш тоді старий роздовбаний дизель думалки доїжджає і до мене і я випадаю поряд. Уявляю, як бідна перелякана мати ввечері підходить до дверей льоху, в той час як дородня тітка-вихователька, етака собі доярка третього розряду, яка зазвичай тицяла пальцем на плакаті з лозунгом:»Сєкса нєт!»( а з такою кралею його і буть не може ;) ), відкриває з пронизливим скрипом двері і говорить:
-А ваш Пєтя сьогодні себе погано вів... Кашку не доїв і пальцем Колі в вухо ткнув... Довелось покарати Пєтюню..
В той час з погреба на неї світить з півдесятка голодних переляканих очей..
— Пєтя, на вихід! Інші — мордяками до стіни! Не рипатись, я сказала!
З задуми мене виводить Сашик, що валить супроти:
— А я був думав, що ви мене на поталу цим шпрехалькам кинули. Я ж ще зі школи окрім москальської інших іноземних мов і не вчив, — розводить він руками, — та й москальську я вчив не в школі.
Сашику в житті не повезло тим, що він жив в самому гопняцькому районі міста. І зазвичай на питання: «Ей, пасанчік, єсть сігарєтка?», мав ризик відповідати: «Звиняйте, хлопці, та я, знаєте, не курю». В цей момент в кожному другому гопняку якогось чорта прокидався відданий ділу освітянин, він мружив очі і шипів:
— А ти чьо, малой, с Западной?
Сашик маха головою.
— А чьо, тіпа, за украінскій язик, тіпа, да? Патріот, тіпа?
— Та нє, хлопці, я просто собі додому йду..
Та втім до тих пір він вже вчуває ніжні обійми одного з новоспечених педагогів на своїх плечах і розуміє, що за мить його вчитимуть москальської:
— Павтаряй, тіпа, за мной: я — кусок украінскава гавна, тіпа, і я засуну сєбє сваі, тіпа, бандеровскіє панти в сваю тупую, тіпа, задніцу.
Сашик був таємно відданий Україні, а тому робив єдине, що могло одночасно не зранити його хирлявого програмістського тіла і чуттєвої, патріотичної душі — що було сили вицарапувався і тікав.
Іноді потерпало тіло. Тоді Сашик довго накульгував і казав: «Мене, тіпа, за ідею, тіпа, натовкли...,тіпа. Філологи, бля!..
А в школі Сашик взагалі ніколи і нічого не вчив. Бо його батько був хірург, а більшість вчительок були слабкі на здоровля, а по сім хірургів, як і, загалом, будь-кого іншого з скальпелем, дуже поважали і все сподівались, що колись таке знайомство згодиться. До того ж, нікому з них не хотілось через занижений бал цьому, втраченому для суспільства, телепню одного доброго ранку знайти в своїх недрах забуті кимось на операції ножиці...
Ми з Сашиком познайомились там же, в середній школі. Я навіть і не знала, що білохалатний привид минулого і білявий мен в кєдах і футболці Dead Kennedys під піджаком мають між собою якийсь звязок. А особливо, що цей звязок родинний. В той час моя мати кинула ту напряжну реанімацію і перекваліфікувалась в одну з тих пришкільних панянок, що роблять раз в рік щеплення, читають лекції про СНІД і іншу заразу, та ще в головах блох шукають. Але, був у цих самих панянок іще один вагомий плюс. Іноді в медпункті можна було розіграти двоактову пєсу «Ой, щось мені дуже живіт болить» і отримати справку з подальшим відгулом. Правда, іноді медсестри не були театрально налаштовані, тому був ризик і вигребти лівим ділом. Але тут на допомогу приходила добра фея в моїм скромнім обличчі і за три пристойних бажання таки влаштовувала справку. До випускного класу я вже геть знахабніла: комуниздила справки, професійно клепала мамкин підпис, записувала в журнал реєстрацій, видумувала симптоми і лікування,.. фіг заловиш. Школа в нас була переважно гопняцька і мої індастріальні замашки прощались мені виключно через цей темний бізнес.
Зазвичай, послуги доброї феї надавались за наступним сценарієм:
Школа. Клас. Урок.
Вчителька: Сьогодні, дітки, бла-бла-бла...
Відчиняються двері.
Морда в кадрі: Добрий день, АнСеменна, а Марину К. кличуть до завучки.
Вчителька: Маринка, вийди будь-ласка.
Я виходжу.
Морда в кадрі: Марин, я з 11-КЛМН класу, ти ще справки робиш?
Я: Лишились тилько на 6 і 7 уроки.
Морда в кадрі: Goood.. Пиши на Васю Л. Що з мене?
Я: Розберемся...
І от одного разу замість Вась Л. мене «до шкільного психолога» викликав Сашик.
 — Я — Сашик, — сказав він і потиснув мені руку, — ти ж Марина? Ну, з медпункта?
— Ага, я це — я.
— Я б може і не прийшов, бо я і так гуляю, як мені в голову стукне, але тут річна контра і потім проблеми можуть буть, то я це, чув, ти всьо можеш зробить, щоб ніхто не відрізнив?..
— Можу. Прізвище твоє?
— Знахар.
— Тобі що більш до вподоби: голова, живіт чи ноги? — рубаю професійним тоном.
— Все гарне.
Я підвожу здивовані очі.
— Геть довбанувся? Болітиме, типу, що? Голова, живіт чи ноги?
— А?.. Живіт.
— Всьо, йди собі. На перерві підійдеш — забереш справку.
Я ж йду до медпункту.
— Добрий день, — кажу пустим столам в приймальні, — хто-небудь в кадрі?
З-за ширми чути мяке почамкування і похльобування. Видно, медсестри перевіряють столовські харчі.
— Це ти, Марочка?
— Ага, я, — кажу, ясно понятно, я, швидко обходжу стіл, записую в журнал реєстрацій:»О.Знахар, 11-А, біль в обл. шлунку, tº 36,9, загостр. гастриту, шлункові краплі, звільн. від занять.», і продовжую глаголить, — в мене черевик натер, то я пластиря візьму..
— Бери, сонечко. Будеш виходить — клацни замка, бо ми вже задовбались цих малих покидьків ганять.
— Хорошо, — відкриваю шухляду, беру справку, пишу аналогічну фігню, тільки без симптомів, никаю справку під кофту, перезаряджаю пістолет (жарт), і з пластирем в руках заглядаю за ширму. Одними столовськими харчами там явно не обходиться... Мамка тицяє мені булку і каже:
— Йди, золотко...
— Хорошо, — йду я.
Вже як виходжу і клацаю замка, бачу, що збоку на мене світять два, повних надії і розчарування, сльозливих ока, змученого кольками, малюка з молодшої школи.
— Переучьот... — розводжу я руками.
— Але ж... — драматизує дитятко.
— Що в тебе?
— Болить, — тиче він пальчиком собі у груди.
— А ти іди ... поблюй, — турботливо постукую його по спинці.
І як би жорстоко це не звучало, але я роблю все, що в моїх силах. Я ж не мєдік, їй Бо.. Крім того, на спор даю, що це він зелепух на прогулянці нажерся, доки вчителька по телефону тринділа, а тепер хапається за серце, поважних панянок від обідань відволікає, нелюдь..
На підвіконні супроти дверей сидить Сашик. Вид у нього, як у павича з арабських фазенд:»Зачепиш — спою!».
— Пішли, — каже він, забираючи справку.
Ми йдем на задній двір через ті двері, що для малих лишають відкритими. Сашик дістає цигарку, протягає пачку мені, але я (ще!) відмовляюсь. Дістає з другої кишені іриску і робить повторну спробу. В ірисках немає нікотину і смол, тому я згоджуюсь.
Взагалі, тоді, я була дуже за здоровий спосіб життя. Мене бісило те, що моя мати любила навтай від мене потягати на балконі цигарочку-другу. І це вона — медсестра! Мені так і уявлялась картина, як вона — постарівша, з сірою шкірою і обвислим черевом, запханим в чорні, відтягнуті на колінах, штани, спираючись на плакат «Куріння — отрута!», дістає з кишені сіруватого халата цигарку, смачно затягується посеред лекційного залу і прорікає хриплим голосом:
— Запамятайте, діти, куріння призводить... кахи-кахи... до ряду жахливих хвороб... бухи-бухи...
 Навіть у прокурених двійочників дибки волосся на спині стає!...
Всьо змінилось через дека років, коли я саме потрапила до лав універу. Вже тоді в мене зявилась звичка кожен стакан вина розбавляти цигаркою.
Якось, одного вечора матері було сумно на своїй кухні і вона запросила мене в гості. Я вела себе, як Вінні-Пух у Кроліка: під хорошу розмову висушила не лише ту пляшечку білого напівсолодкого, що для мене були припарковані, а й залишки найрізноманітніших пляшок з бару. Мама саме вийняла з нички півпляшки якогось рожевого і ми його добивали, як мені стукнуло в голову:
— Ма, а тебе не тягне покурить на вино?
— Трохи, а що?
— Ну так я знаю, де твоя ничка...
— Ну... — протягнула мати. — Так і буде. Неси.
Я чкурнула по ничку, до неї додали мою і врешті вже ближче до ранку, коли до мене почало вертатись вміння ходить, я поповзла до рідного кубла.
— Марусь.. — прощаючись, стала мати в коридорі.
— А?
— Але це я останній раз бачу, що ти куриш? Із завтра зловлю — мерво буде, ясно?
— Більш ніж.
— Ну то, добраніч, солоденька.
(Далі буде.)















Лав 4ева. Нах'концепція. Розділ II: Домашні клопоти. Повість /
Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературно-художній журнал. - 2011 - #16. - 160 с. - С.132-144.

Немає коментарів:

Дописати коментар