Тетяна Короленко. Вірші: Подарукок Евтерпи, Там, де кінчається село, Природа і ти, Затишок, Сніговий політ

Тетяна КОРОЛЕНКО

Народилася 1983 року в селищі Кам'яний Брід Баранівського району. Навчається на третьому курсі Житомирського педагогічного ліцею. «Люблю живопис, - зізнається дівчина, - захоплююся міфологією та літературою, з якою у майбутньому мрію пов'язати своє життя». Автор збірки віршів «Подарунок Евтерпи».


ПОДАРУНОК ЕВТЕРПИ*

Сидиш і скиглиш над рядком,
Евтерпу звеш із Гелікону,
В Парнас махаєш кулаком -
Вона ж хихоче, Апполону

Розповідаючи про твій сумнівний фах
Й пусте натхнення,
Що мов цвілий, трухнявий дах,
У забуття швиргають ймення твоє,

Піїтське горде «я»
Чекає птаха голубого,
Але буденщини змія
Із задуму сплітає твого пусте бельмекання.

Проте
Не йди, не кидай іскру Божу,
Знайди ж бо руно золоте:
Клади свої думки у ложе
Духмяних, ніжних порівнянь,
Метафор, сонячної рими,
Мандрівником-поетом стань
І ласощами неземними
Евтерпу зваблюй,
Бо від чар
Вона після хмільного злету
Впаде до ніг, мов щедрий дар,
Осиротілому поету.

* Евтерпа - муза поезії, що живе в горах Парнасу і Гелікону.


ТАМ, ДЕ КІНЧАЄТЬСЯ СЕЛО
Там, де кінчається село,
Сосонки місяць колихають,
Смолою-медом напувають -
І він сія, мов тонке скло,
Там, де кінчається село.

Берізок ряд - живі ворота,
Між ними сновигає хтось, -
Чи лань прудка, чи гордий лось,
Чи заблукала там Дрімота,
Де шелестять живі ворота.

Зірки кидає добре небо
Русалкам у нічний танок,
Сплітає з зір тонкий вінок, -
Красуням лиш того і треба,
Щоб зорі сипало їм небо.

В їх душах помирає зло,
І сірий пугач не сміється,
Де стежка серпантином в'ється.
Лиш місяць сяє, наче скло,
Там, де кінчається село.


ПРИРОДА І ТИ

Природа і ти... Більш ніщо. Більш ніхто.
Віддай їй думки, в ній втопися, забудься,
Забудь про сіреньке убоге пальто,
Про те, що від грошей кишені не рвуться.

Багатства не треба, де сонце цвіте
Солодким, легким, найдухмянішим цвітом,
Де крильми журавлик хмаринку пере,
Де фауна й флора кохається з літом.

Забудь геть про все, бо природа і ти
Завмерли у русі, зійшлися, злилися,
Не треба завдання, причини, мети...
Навколішки ставши, природі молися.


ЗАТИШОК

Наче пес, покусав мене вітер,
Із морозом впіймавши в дворі.
У кімнаті вдягла теплий светр,
Розбудила димок в димарі.

І, поставивши крісло до трубки,
Жовту книгу зі столу взяла,
Закусила потріскані губи -
За вікном хуртовина презла.

Кішка Сонька лягла на коліна,
Мружить очі - ховає блакить,
Біла, мов лебедина пір'їна,
Мишоїдка моя тихо спить.

Я, зігріта оранжевим пледом,
Теж у пащу провалююсь сну,
З невідкритим ще твору сюжетом
В синю темряву лину, тону.

Лише вогник у тісненькій грубці
Все вугілля гризе, мов щербет,
Не тріщить, не спішить рятувати
Мене з ніжних сонливих тенет.


СНІГОВИЙ ПОЛІТ

На синю землю задивився сніг
З балконів хмар стоповерхових,
Нагнувшись, втриматись не міг -
Упав із хмар-перин шовкових.

На тій планеті рай, - гадав,
Стежки, блакитні ріки,
Квіток цвітіння й аромат,
Хотів лишитись там навіки.

Але закінчувавсь політ,
Земля все швидше наближалась,
Нудьги на ній виднівся слід -
Лазурна мрія розбивалась.

Упав на темно-сірий фон,
Морозу тихо помолився,
Почувши каркання ворон,
Із болем в небо задивився.

Тетяна Короленко. Вірші: Подарукок Евтерпи, Там, де кінчається село, Природа і ти, Затишок, Сніговий політ / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 30-33.

Роман Здорик. Вірші: Тінь на прогулянці, Потвори, Маски, Храм любові, Постать, Забава, До В.Н., Вільям Шекспір

Роман ЗДОРИК

«Я народився 1980 року у м. Карцаг (Угорщина) у сім'ї військовослужбовця. Затим родина переїхала в Україну, і ми оселилися в містечку авіаторів Озерному під Житомиром. 1987 року вступив до Озерненської загальноосвітньої школи. Саме тут у 13 років я написав свої перші римовані рядки, котрі присвятив Тарасові Шевченку.
Не знаю, може, саме «Кобзар» відкрив мені очі у світ поезії. А, може, з Божої волі, дощового дня, просто так, від нічого робити, я відкрив зошит і спробував писати. Що з цього вийшло, судити Вам. Хоча все, що написане, - від душі і щиро».


Цикл «Символи Любові»


ТІНЬ НА ПРОГУЛЯНЦІ

Тихий морок ходить містом...
Несполохана, як тиша,
Із зір розсипанім намисті
Тінь чиясь гуляти вийшла...


ПОТВОРИ

Десь у незнаному просторі
Блукали темні злі потвори...
У них в очах ховалась сутінь -
Ні роздивитись, ні збагнути.


МАСКИ

Ніч приходить,
мов містична казка.
Таємниче, стиха, мимохіть...
Як один, усі знімають маски,
щоб від них до ранку
відпочить...


ХРАМ ЛЮБОВІ

Я залишаю світлий Храм.
Священний Храм свого кохання.
Тепер хіба що вітер там
Тобі співатиме осанну.

Віднині там, на вівтарі,
Де образ твій чекав на мене,
Хіба що спогади старі
Молитись будуть навіжено.

Я без журби і каяття
Лишаю Храм свого кохання,
Куди приходять за життя
Два рази - вперше і востаннє.


ПОСТАТЬ

Кохана Постать зникла у пітьмі...
Даремно я вдивлявся в очі хатні -
Розтала Постать... В темряві її
Навряд чи очі зможуть відшукати,

Не те шо очі - думка не збагне,
Не те що серед вулиці - в квартирі...
Вона ж бо там, де плетиво нічне
Усе довкіл фарбує в колір сірий...
29.07.1999.


ЗАБАВА

Ти Бавилась Серцем Моїм Смутним,
А Втім...
Воно І Саме Намагалось Лишитись В Полоні
Твоєї Долоні...
27.06.1999.


ДО В.Н.

Самотою Розбавлений Простір...
Порожнечею Випитии Сум...
У Багряних Долонях Осені
Я Кохання Тобі Несу...


ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР

Усе кохання, всю любов візьми -
Навряд чи більше матимеш, ніж досі,
Все, що коханням люди нарекли,
Тобі й без того в жертву я приносив.

Твоя любов лиш маревом була,
Хоча у тім навряд вина твоя є,
Ти винна тільки в тім, що не змогла,
Що не схотіла мовити «кохаю»?

Та я і цей тобі пробачу гріх,
Хоч ти у мене викрала останнє.
Те горе є найтяжчим за усі,

Що ненависть сприймає за кохання.
О ти, в котрій все зле добром зовуть,
Убий мене, а ворогом не будь!

Переклад з аналійської

Роман Здорик. Вірші: Тінь на прогулянці, Потвори, Маски, Храм любові, Постать, Забава, До В.Н., Вільям Шекспір / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 27-29.

Анфіса Горбань. Вірші: "Березо біла на горбі...", "Що я без тебе, мово, в світі цім...", "Забіліє байдужий день..."

Анфіса ГОРБАНЬ

Народилася у селі Безпечному Чуднівського району. 1995 року закінчила Житомирський педагогічний університет, де студіювала українську та іноземну філологію. Нині працює вчителькою у сільській школі.
Неодноразовий призер всеукраїнських студентських наукових олімпіад. Свої поетичні твори публікує вперше.


* * *
Березо біла на горбі,
тепер тобі
лишився біль
відтятих вітром білих рук.
На плечі впало неба дно.
І не дано
відкрить вікно
мого дитинства в час розлук.
Перепроси за мене лід -
за те, що слід
мого взуття
в дорогу зимну не вмерзав.
Перепроси за мене став,
що він розтав,
і в небуття
пішло усе, що він сказав.
Перепроси за мене шлях,
що не закляк
асфальтом. Я
калюжі мірять не прийду.
Перепроси за мене дім,
вклонися всім,
чиє ім'я
повторить вітер у саду.


* * *

Що я без тебе, мово, в світі цім,
де продаються оптом і окремо
слова і фрази, люди й папірці?
Бо жити ж треба всім... А всі ж помремо.

Як по руках, проходять по губах
набори звуків, до кісток затерті.
Відскакують чи в'язнуть у зубах -
лайливі, пишні, стомлені, відверті.

Моднячі - з елегантним звуком «ґ»,
нарешті, із діаспорним акцентом.
Буває слово - як вино п'янке,
а інше - оцет девіятипроцентний.

Що я без тебе, мово, між людей?
Невислуханий біль, німотна радість,
футбольний м'яч у грі чужих ідей,
безвільна безпорадність і безправність.


* * *

Забіліє байдужий день
нерозміняним сріблом снів.
Я і сніг. Ми разом підем.
Трохи ближче іти мені.

Ранок раною над селом,
сніг пекучий, неначе сіль.
Перемерзло в повітрі зло
на колючий холодний біль.

Відіб'ються м'ячі вітань.
Добрий ранок. Але не цей.
Добрий день. Тільки без питань.
Посміх шрамом на все лице.

Десь добуде хтось навіть сміх,
як з криниці відро води,
і над слідом чиїхось ніг
сміх той коброю заскрипить.

Як замерз у мені цей світ!
Як скоцюрбилася душа...
І, здається, лишаю слід
від розмови, як від ножа.

Вітер сни мої розміняв.
де ж сховатись тепер мені
Від такого доброго дня?
В ньому сіллю без хліба - сніг...

Анфіса Горбань. Вірші: "Березо біла на горбі...", "Що я без тебе, мово, в світі цім...", "Забіліє байдужий день..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 24-26.

Наталя Левченко. Графіка: Дощ

Наталя Левченко. Графіка: Дощ / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 23.

Наталя Васьковська. Вірші: Білі конвалії, "Намалюю тебе, намалюю...", "Наворожу собі на зорях зустріч...", "Падають зорі в мої долоні...", Пори року, "У тихому-тихому лісі...", "Крику душі ніхто не почує...", "Забудь, забудь, забудь!.."

Наталія ВАСЬКОВСЬКА 

Закінчила Житомирську середню школу #23 у 1987 році. Працювала в управлінні освіти. Випускниця агротехнічного коледжу. Нині працює в Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді.


БІЛІ КОНВАЛІЇ
Ніжні конвалії білі
Пахнуть, як спогад минулий.
Вони повернути не в силі
День, про який не забула.

Я залишила надії
Жадібним ночам весняним.
Ніжні конвалії білі,
Не вводьте мене в оману!

Шепіт опалого листя
І запах терпкий осінній.
Щастя було так близько...
- Де ви, конвалії білі?! -

Ніжні конвалії білі
Пахнуть, як спогад минулий.
Вони повернути не в силі
День, про який не забула.


* * *

Намалюю тебе, намалюю
Незбагненними фарбами дивними.
Цим малюнком тебе причарую,
Будем разом з тобою,
Єдиний мій!

Ти не зможеш піти до іншої,
Бо ти іншої в світі не знатимеш.
Намалюю вуста твої вишнями -
Лиш одну мене цілуватимеш.

Наматюю обличчя осяяне,
Щоб завжди посміхався зоряно.
Пригорнуся до тебе, коханий мій,
Ти зігрій мене, любий, долонями.

Намапюю тебе, намалюю.
Твої руки, як сонце, гарячі.
Причарую тебе, причарую.
Я давно так чекала на щастя!


* * *

Наворожу собі на зорях зустріч,
Смарагд очей побачу уві сні,
Торкнуся вуст, згадаю тихий усміх -
Й вогонь кохання спалахне в мені.

Віддам тобі тепло душі своєї,
Загорну тебе в ніжність і весну.
Полинем разом ми до тих феєрій,
Де ти кохатимеш мене одну.


* * *

Падають зорі в мої долоні,
Тріпоче бажання пташкою в скронях.
Стуливши вії, серце відкрию,
Вуста шепочуть таємні мрії.

До зір високих руки здіймаю,
Душа злітає, ніби до раю.
Волосся тріпоче на вітрі тихо,
Щастя крилом затуляє від лиха.


ПОРИ РОКУ

Весна зеленокоса, весела та грайлива,
Із яблуневим цвітом на білому чолі,
На ластівчиних крилах до мене прилетіла,
І пригорнулось Сонце до Матінки-землі.

Ось розпашіле літо, усміхнене привітно,
Ворожить на ромашці про долю молоду.
Ось соняшник і мальви, й метелики тендітні...
Я ніби по веселці через життя іду.

Золотокоса осене, ти щедро і дбайливо
Нам принесла дарунки у кошику своїм.
Дівчата щоб рум'яні були, немов калина,
Та, як дуби кремезні, щоб парубки були.

Для білочки - горішки, синичкам - горобину
Хазяйновита осінь на зиму припасла.
Прощаючись із літом, ллє дощик без упину
Й летять пташки у вирій, шукаючи тепла.

Зимовий сон. У лісі тихенько сніг кружляє.
Неначе діаманти виблискують вгорі.
Дерева в білім хутрі, тут все відпочиває,
Лише не знають спокою червоні снігурі.

Та ось зима легенько розкрила білі шати.
І що ж ми бачим: диво-підсніжники малі!
Смарагдові, тоненькі листочки пробивались,
Голівоньки біленькі вклонялися землі.

О матінко-природо, ти рідна наша нене,
Душа твоя вразлива і ніжна, як весна.
Світ у твоїх долонях, в очах - бездонне небо.
Ми збережем красу твою, бо ти ж у нас одна.

 
* * *

У тихому-тихому лісі,
в зеленому лісі
співають веселі, щасливі
пташки, і дерева, і квіти.
Там лагідно вітер колише,
колише теплом безтурботні
ромашок тонкі пелюстки.
І млосно там так від ромашок,
від білих тендітних ромашок
на ніжній від сонця і цвіту,
від легкого подиху вітру
алявині в тихому лісі,
зеленому тихому лісі.
Туди моє серденько лине,
частіше все серденько лине
у той безтурботний, квітучий,
в той ліс, де ми разом ходили
і щастя своє розгубили.


* * *

Крику душі ніхто не почує.
Сльози на серці ніхто не побачить.
Загублену долю ніхто не врятує.
Тихо, без сліз кохання плаче.

Зранену душу сховаю од вітру.
Стомлене серце молитва зігріє.
Може, до мене повернеться віра,
Лише кохання у тузі німіє.

Спокою просить душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння!


* * *

Забудь, забудь, забудь!
Як же дивно звучать ці слова.
Забудь, забудь, забудь!
Цим словам я не Вірю й сама.
Забудь, не згадуй, забудь!
Кращі ліки - то час, то час.
Забудь, не згадуй, забудь!
Що було - то було не для нас.
Згадай, згадай, згадай!
Тихо, тихо так падав сніг.
Згадай, згадай, згадай!
Говорив ти - не чула я слів.
Згадай! Пам'ятаєш? Згадай!
Ніби вчора удвох були.
Згадай! Пам'ятаєш? Згадай!
Як ми впевнено поруч ішли...
Люблю, люблю, люблю!
Вже не зможу сказати тобі.
Люблю тебе, чуєш, люблю!
Як казав ти колись мені.
Забудь, що казав, забудь!
В мене вкрала тебе зима.
Забудь, що казав, забудь!
Я холодною стала сама.
Забудь, все тепер забудь!
Що було - не вернеш назад.
Забудь, все тепер забудь!
Білим став наш зелений сад.

Наталя Васьковська. Вірші: Білі конвалії, "Намалюю тебе, намалюю...", "Наворожу собі на зорях зустріч...", "Падають зорі в мої долоні...", Пори року, "У тихому-тихому лісі...", "Крику душі ніхто не почує...", "Забудь, забудь, забудь!.." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 18-22.

Наталя Левченко. Графіка: Сонце у вікні

Наталя Левченко. Графіка: Сонце у вікні / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 17.

Тетяна Василюк. Вірші: Художник, Чорнобиль, Кольоровий вітер, Музика дощу, "Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом...", Тобі

Тетяна ВАСИЛЮК

Народилася 1982 року в Житомирі. Під час навчання у школі брала участь у кількох міських і шкільних конкурсах і фестивалях, а у травні 1999 року стала переможцем ІІ Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Собори наших душ». З 1998 року вона є членом літературного кпубу «Перевесло» та літоб'єднання. Має публікації у міській і столичній пресі. Студентка Державної агроекологічної академії України.


ХУДОЖНИК

В осінній тузі так тривожно
Я простягала ніжні руки
До неба, й там, немов художник,
Я малювала перші звуки.

Я малювала у повітрі
Печаль, любов і дивні рими,
Видобувала із палітри
Для неба білії хмарини.

Я діставала пензлі й фарби,
Серед безкрайньої блакиті
І малювала в небі правди
Всі золоті і срібні ниті.

Я малювала темні ночі
У срібній місячній колисці,
Яку так ніжно колихало
Гілля дерев зеленим листям.

І всі повсюди називали
Мене чудовим пензля майстром.
Ні, я картин не малювала -
Я просто виливала настрій.


ЧОРНОБИЛЬ

Летів лелека над Чорнобилем,
Нікому діточок не ніс.
Не ніс, бо знав: це місто-похорон,
Це місто-горе, місто-сліз.

Це місто стало чорним вороном
Для всіх людей, на цілий світ,
І він кричав, цей крик був стомлений,
Та він луна вже стільки літ!

Це місто всюди вкрите хмарами -
Темніше темряви ночей,
Це місто з тихими ударами
Сердець вмираючих людей.


КОЛЬОРОВИЙ ВІТЕР

Ти бачив кольоровий вітер?
Не бачив?! Дивно!
Ти відчував його в повітрі?
Він пахне сильно.

Ти хочеш бачить синє небо?
Кажеш, не хочеш?!
Ти знаєш, нащо сонце треба?
І знать не хочеш?!

Ти бачиш, люди всі веселі.
Ні, ти не бачиш.
І зайчик сонячний на стелі -
Кажеш, не зайчик?!

Ти бачиш, плутається промінь
У небі яснім?!
Ні, ти не бачиш, ти не бачиш,
Щ він прекрасний!

Ти бачив кольоровий вітер?
Вдивись уважно,
Його зроблю я із повітря -
Він в мене власний.

Його не всім дано побачить,
Помітить барви.
Не віриш?! Я тобі клянуся:
Він є насправді.

Навчися чуть, як він гуляє
У небі вільно.
Ти бачиш? Кольоровий вітер...
Не бачиш?! Дивно!


МУЗИКА ДОЩУ

Ніч кладу на музику і ноти,
Пишу в повітрі пальцями повільно...
Ти знаєш, нот не сім, їх кілька сотень,
Їх тисячі, а, може, значно більше.

А дощ малює нотний стан у небі.
О, звісно, так, він чарівник невтомний,
Це він придумав музику для тебе,
Але чомусь мовчить - мабуть, він скромний.

Він, як завжди, торкнеться струн печальних,
Він знову зазвучить, але інакше -
Самотньо, тихо, може, незвичайно,
Але, мабуть, для нас це буде краще.


* * *

Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом,
Вітер на гілці, як мертвий, висить,
Грає і грає на зоряній флейті
Місяць, відбитий у скалках роси.

Ніч наступає на тіні притихлі.
Десь причаїлася в тиші біда.
Я Вас любила й любов свою світлу
Вашому серцю хотіла віддать...

Зіткане плаття моє із туману.
Ноги мої обплітає трава.
Білий світанок заводить в оману,
Тихо шепочучи ніжні слова.

Бог мені свідок, що я Вас любила
Так, як ніхто і ніколи в житті.
Я пам'ятаю, як Ви запалили
В серці моєму краплинки краси.

Віщі стежки вже вкриваються пилом,
Вітер тікає на крилах своіх.
Я Вас любила, любила, любила
Так, як ніхто і ніколи б не зміг.


ТОБІ

Ще обличчя пахне поцілунком,
Очі пахнуть дивом і сльозами,
Пахнуть ніжні душі сивим смутком,
Пахне болем вічність поміж нами.

Мов малу дитину, тішить серце
Запах твого дотику і звуку,
В любов'ю ніжною зоветься
Поцілунок, незабутні руки.

Пахнуть зорями слова любові,
Що звучать між нами до світання,
І лише одним, одним тобою
Пахнуть моя ніжність і кохання.

Тетяна Василюк. Вірші: Художник, Чорнобиль, Кольоровий вітер, Музика дощу, "Дим од вогню тихо тягнеться шлейфом...", Тобі / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 13-16.

Ольга Василюк. Вірші: Я шукаю тебе, Осінь

Ольга ВАСИЛЮК
Народилася у Житомирі 1984 року. Нині навчається у загальноосвітній школі #24. Брала участь у Всеукраїнських олімпіадах та поетичних конкурсах. Захоплюється малюванням.


Я ШУКАЮ ТЕБЕ...

Я шукаю тебе, шоб згубити
У холоднім, зимовому дні.
Сині очі сльозами залиті
І вуста мої досі німі.

Так, я знаю, твій слід обірвався,
І любов твоя скоро мине.
Ти добився, чого добивався -
Моє серце тепер крижане.

Мої очі шукають кохання,
Та умить залилися слізьми.
Я мовчала тоді, на прощання,
І вуста мої досі німі.

Ти долоньми долонь не торкайся -
Дотик твій не зігріє мене.
Ти добився, чого добивався -
Моє серце тепер крижане.


ОСІНЬ

В синім небі далеко хмаринки пливли
І звисока на землю дивились.
А над хмарами сірі лелеки неслись -
І так швидко, бо ми розлучились.

Сірий помах крила завмирає в очах,
Ті лелеки неначе наснились.
А кохання твоє Відлітає, як птах,
Відлітає, бо ми розлучились.

Опадають листки і так холодно нам,
І дерева вже інеєм вкрились.
А над річкою десь причаївся туман,
І так тихо, бо ми розлучились.

Щось говорить струмок, і вже снігу нема,
Дві голубки під сонцем зігрілись.
За вікном тепло так, а у серці зима,
І так буде, бо ми розлучились.

Ольга Василюк. Вірші: Я шукаю тебе, Осінь / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 11-12.

Едуард Барков. Вірші: "Міняє небо все свої відтінки...", "Вже сонце схилялось за обрій...", "В вікні побачу я далекий вогник...", "Ці квіти, мов мрії рожеві..."

Едуард БАРКОВ

Народився 1982 року. Навчався в середній школі #23 міста Житомира, вступив до Києво-Могилянської академії. Любить класичну музику й поезію, театр і дотепний гумор.

* * *

Міняє небо все свої відтінки:
Неначе стеля, біле, то рожеве
й синє.
Заходить сонце благодайне,
вже сторінку
Дня Дочитує воно.
Нехай же кине
Хоч жменьку променів у серце,
Щоб не тужилось людям
Зі смерком.

* * *

Вже сонце схилялось за обрій,
і тихо цей день догоряв,
І синє небо вже куняло,
Було, немов букет волошок
безтурботних,
Бо клопотів воно уже не мало.

* * *

В вікні побачу я далекий вогник -
Немов кульбаба взимку розцвіла...
Там клен просив тополю (хитрий змовник),
Щоб з ним поговорила, як засне земля.

* * *

Ці квіти, мов мрії рожеві,
Мов казка музична життя,
Мов вогник у серці зажеврів,
Мов згадка про щастя біляве,
Про те, що найбільш мені треба...
Вони - нерозгаданий ребус.

Едуард Барков. Вірші: "Міняє небо все свої відтінки...", "Вже сонце схилялось за обрій...", "В вікні побачу я далекий вогник...", "Ці квіти, мов мрії рожеві..." / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 9-10.

Роман Бабінець. Лебідь Васько (етюд)

Роман БАБІНЕЦЬ
Народився у селищі Полянки Баранівського району Житомирської області, учень Житомирського педагогічного ліцею, член літературного клубу «Перевесло».


ЛЕБІДЬ ВАСЬКО
етюд

Тихий ранок, недалеко від ліцею розіслалася поляна, поруч озеро, поросле очеретом. Сонечко не кожного дня виглядає з-за хмар, а коли й вигляне, то вже не гріє так, як улітку. Коли мені сумно на душі, йду в'юнкою стежечкою до озера. Біля озера тихо. Вербові листочки, повигинавши свої сріблясті хвостики, осипаються додолу. Посеред нерухомого плеса гордовито біліє красень-лебідь з людським ім'ям Васько. Він нібито на когось чекає, прислухаючись до кожного шереху. Сумну Васькову історію я почув тут, у ліцеї.
Весною красень-Васько плавав на озері разом зі своєю подругою-лебідкою. Вони не боялися людей, підпливали близько до берега, кланялись своїми граціозними шиями, довірливо брали з рук їжу. Таке єднання дуже зворушувало. Лебеді, люди і природа - повна гармонія.
Одного разу серед ночі пролунало кілька пострілів... Лебідка спливала кров'ю. Її тіло без ознак життя трималося на воді, аж доки жорстокий браконьєр не схопив пожадливими руками і, злодійкувато оглядаючись, поспішив від озера.
Васько з перебитим крилом Даремно кликав свою подругу, а вранці шукав її очима, запливав у всі за: кутки, тягнучи но воді поранене крило. Кожен раз, коли я бачу Васька, сум і тривога огортає мою душу. А що, коли знову розітне тишу зловісний постріл і обірве життя моєму другові?.. Щоб якось підбадьорити птаха, гукаю: «Васько!..» Почувши мій голос, лебідь, розтинаючи сильними грудьми воду, підпливає до мене, виходить на берег, дивиться і ніби запитує: «Що ти приніс: хлібця чи новину якусь про лебідку?» Я подаю йому шматочок хліба і думаю, як ще втішити самотнього лебедя? Васько ніби читає мої думки, підходить ближче, схиляє свою білосніжну голову і дає себе погладити. Німим докором звисає перебите крило, яке ніколи не злетить у височінь, несучи свого хазяїна. З очей лебедя ллється
тихий сум, а десь на дні жевріє надія, що раптом з'явиться його білокрила подруга. Тому Васько не покидає це озерце, де все нагадує йому щасливе життя в парі з лебідкою. Мабуть, він не повірив у загибель красуні-лебідки.
Посидівши трохи, я встаю. Васько смикає мене за рукав, щипає за взуття. Можливо, не хоче, щоб я йшов від нього, але врешті відпускає і сумно чалапає до озера.
Дивлюсь на Васька, а потім на блакитне небо в надії, що там з'являться його друзі-лебеді, спустяться на озеро і хоч якось розрадять самотнього скривдженого побратима.
Думаючи про це, знову згадую рядки з вірша Олександра Олеся:

Тихо-тихо сходив білий лебідь кров'ю,
То, здавивши рани, крила рознімав
І в знесиллі бився... Зграя лебедина,
Чи хто-небудь в небі лебедя згадав?!

Роман Бабінець. Лебідь Васько (етюд) / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 7-8.

Наталя Левченко. Графіка: Натхнення (графіка)

Наталя Левченко. Графіка: Натхнення / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 5.

Петро Білоус. Передчуття польоту (передмова до альманаху "Зустріч '99")

Передчуття польоту

У цьому літературному альманасі вперше зустрілися молоді автори, котрі можливо, ще не встигли познайомитися один з одним. Водночас вони спільно з'явилися на зустріч із читачем, який у цей не вельми поетичний час відчуває спрагу до дзвінкого, джерельного українського слова, шукає Духовного спілкування з цікавими і небуденними особистостями. Отож, це не тільки зустріч із цікавими літературними іменами, а й з молодою літературою, джерела якої, на щастя, не пересихають на Житомирщині.
Читач з приємністю та естетичним подивом доторкнеться до ліричної прози Романа Бабінця та поетичних мініатюр Едуарда Баркова, із зацікавленням сприйме поетичні рефлексії Тетяни Короленко, побудовані на поєднанні античних та язичницьких образів, а в ліричних сповідях Ольги Василюк відчує напругу перших почуттів та красу рідної природи. Світ Тетяни Василюк - це світ музики, кольорів, світлотіней, де народжується почуття гармонії і повноцінності. Наталя Васьковська, звернувшись до традиційної тематики, прагне наповнити ії індивідуальною пристрастю і світовідчуттям, імпресивною тональністю та елегійністю позначені вірші Анфіси Горбань. Роман Здорик віддає на суд читачеві зрілі лаконічні по-сучасному динамічні поезії, а Олег Левченко, автор щойно виданої збірки віршів «Подих», пропонує не лише серйозне та уважне ставлення до літературної справи, а
й вдумливу і розважливу поезію та прозові мініатюри. Чи не найоригінальніша сторінка альманаху - синкретична творчість (поезія, проза, графіка) Олени Лудченко - із
самобутнім ладом мислення та образа творення, що відповідно відбивається у її літературних ескізах. Не поступається їй ї Тетяна Павлінчук зі своіми несподіваними віршами, яким притаманне метафоричне мислення і незвична форма самовираження. На цьому тлі перші спроби юної Олени Маленівськоі' можна назвати обнадійливими, як і вірші Каті Радько, котра пробує себе у різних темах і тональностях, пробиваючись до оригінальної образності. Першу літературну заявку зробив і Петро Щербина. З-поміж усього виділяється психологічна проза Олени Юрчук, чий хист прозаіка вже розкрився у книзі новел «Бігти по небу» (1998). Оригінальністю світобачення позначена графіка Наталії Левченко.
Репрезентовані в альманасі автори - це учні, студенти, молоді фахівці. Їхній шлях у літературі тільки розпочався. Замість ідеологічної риторики вони несуть рідне слово, яке у їхніх творах переплавлюється у діло - розбуджує естетичне чуття, розум, сумління. Нехай щастить тим, хто причастився й очистився рідною мовою, хто відчув непереборне бажання духовного польоту, а значить - культурного спілкування і нових зустрічей у прекрасному світі Літератури.

Петро БІЛОУС,

доктор філологічних наук, професор Житомирського державного педагогічного

 університету ім.І.Я.Франка.

Петро Білоус. Передчуття польоту / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 3-4.

Анотація до альманаху "Зустріч '99"

ЗУСТРІЧ

АЛЬМАНАХ

1999

ВІРШІ
ОПОВІДАННЯ
НОВЕЛИ
МАЛЮНКИ

ББК 84 (4Укр) 6
У2
3-95

Альманах «Зустріч '99» складається із творів молодих літераторів Житомирщини. У своїх поезіях, прозових мініатюрах, оповіданнях, малюнках юні майстри роблять спробу усвідомити своє призначення у цьому світі, прагнуть до гармонії почуттів, оригінальної образності, розкривають психологію людської поведінки.
Цей альманах, що вийшов друком на зламі тисячоліть, - ще одне свідчення вічності духовних начал у безкінечному просторі і часі.

Укладачі: П.В.БІЛОУС, М.М.ЖАЙВОРОН.

ISBN 5-7592-0516-1

© Редакція газети «Житомир», 1999.

Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 1-2.

Палітурка альманаху "Зустріч '99"

Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с.

Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги

Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 96. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Зміст літературно-поетичного альманаху "Перевесло" (2003)

Зміст / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 95. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олег Левченко. Післямова до літературно-поетичного альманаху "Перевесло" (2003)

ПІСЛЯМОВА

Ось Ви і познайомилися з творчістю "перевеслян" (членів клубу "Перевесло"). Можливо, Вам довелось подивитися на літературу зовсім по-іншому, з погляду пересічного українця, і замислитися над звичними і цікавими речами, що
живуть, охоплюють і презентують цією книгою літературне життя Житомирщини.
Так сталося, що здобуття незалежности,
фактори, викликані з'явою на світ заборонених радянською владою літератури, критики, громадсько-політичного життя часів Української
Народної Республіки, армії січових стрільців, воєнними химерами початку ХХ сторіччя - все це зродило прагнення згуртовувати і активізовувати національно-свідому інтеліґенцію в Україні зі здобуттям Незалежности. “Перевесло" в 90-х роках стало виправданим явищем громадської діяльности на теренах Житомирщини.
Життя клубу “Перевесло” почало своє існування при друкованому органі Житомирського крайового осередку Народного Руху України - газети "Віче". Від неї, безпосередньо, залежало і залежить майбутнє клубу. Галина Віталіївна Руссу була ініціатором з'яви на шпальтах “Віче" поетичної рубрики, яка згодом стала періодичною, це спонукало заснувати клуб "Перевесло". Хрещеним батьком став головний редактор ґазети "Віче” Святослав Карпович Васильчук, саме з його вуст клуб було названо "Перевеслом" (колоссям, що зв 'язують у сніп, збирають у ціле
тільки-но зібраний врожай майбутнього хліба). Саме із таким символічним звучанням почали літературну ходу поети-початківці.
Звісно, не всі починають писати у молодому віці, тому клуб на початку своєї діяльности, об'єднуючи усіх небайдужих до українського поетичного слова, певний час носив назву: «Клуб поетів-початківців “Перевесло”». Час швидко збігав, уроки з вивчення літературних правил вичерпалися і за пропозицією Евеліни Кучеренко надати клубу ім'я Олени Теліги, було узгоджено
йменувати засідання «Літературно-поетичним клубом "Перевесло” ім. Олени Теліги». Саме з таким ім'ям клуб жив понад 11 років. Галина Віталіївна Руссу (голова клубу з 1997 по 2002 рік) згуртувала 2000 року понад 30 членів нашого літературного осередку. У альманасі представлено 69 авторів, усі вони є безпосередньо або частково причетними до життя клубу, хтось регулярно відвідує засідання, хтось хоч раз мав можливість завітати під кінець робочого дня, щоб презентувати себе "перевеслянам", залишити власні твори, хтось підтримує зв'язок листуванням через редакцію ґазети "Віче", комусь доводиться потрапляти у невимушене життя "Перевесла" за межами засідань. Багато хто стає причетним до організації. Усі автори були і залишитимуться достойними того, щоб бути надрукованими. Може когось оминули увагою на сторінках альманаху, але це тільки з миролюбних почувань до дитинки-поезії, яку ще потрібно виховувати.
Упорядкування та редакторську роботу над альманахом починала здійснювати Галина Руссу, коли готувала перший варіант цієї книжки. На жаль, його ми не змогли віднайти після траґічної події - раптової смерти пані Галини. Довелося розпочати работу по підготовці альманаху майже з нуля - з авторських рукописів та правок, що здійснювала пані Галина на полях та іноді повністю переписаних своєю рукою творів.
Сказати чесно, пані Галина любила віднаходити слабкі місця і їх одразу ж правити. Найулюбленішими темами Галини Віталіївни при відборі творів до альманаху ставали патріотична лірика, духовна, пейзажна. Експериментальної поезії вона чомусь уникала. Так як відбір (упорядкування) продовжив здійснювати я та нинішній голова клубу, ми не оминули своєю увагою тих речей, що розширюють уявлення про поезію та літературу загалом. Тому ця книжка стала справжнім відображенням настроїв нашого осередку. Деякі з опублікованих у цьому альманасі
творів були свого часу представлені окремими та колективними поданнями у складнях (міні-збірках).
Для мене ця книжка є чудовим віддзеркаленням постійного пошуку свого літературного "я" у переломному часі кінця ХХ - початку ХХІ століття, у переломному часі нашої духовности, моралі, цінностей, українського менталітету.
Можна сказати, часи футуризму дійшли до апоґею: своїм руйнуванням, насадженням нового світогляду (маю на увазі радянського)! Настали часи Постфутуризму, (часи, що почалися після “майбутнього”, - обіцяного «вождями усіх часів і народів»...). На мою думку, це де в чому зачепило й ”Перевесло".
Важке колосся, зібране один до одного тугим перевеслом, стало у нашому краї зачатком нового майбутнього літературного хліба, що у культурницькому процесі є вирішальним предметом у Святій вечері Слова нашої Нації (даруйте за такий сакральний образ). Твори цієї книжки пройняті запахом зібраного врожаю, любов'ю, відчуттям перебігу часу та великих змін. Більша частина творів є тематичними і допоможуть у професійній роботі будь-якому орґанізатору-сценаристу. Саме любов до землі, на якій ти виріс, став на ноги, пішов у життя, виховує в нас того українця, який невідомо з якою національною ідеєю живе у світі. Але ж національна ідея (хоч і називатимемо її свідомістю) - це той хто любить ту ж саму землю, на якій виріс, є тим ким себе до неї відчуває!!!
Якось вічність любить заходити у відчинені двері реальности й говорити не тільки мовою поезії, але й мовою подій... Супроваджуємо себе у вічне майбутнє, відкидаючи гадку, що ми смертні... маємо колись говорити із самим Богом...
По смерті Галини Руссу обов'язки голови клубу лягли на мене. Звісно я, "не ликом шитий“, критично оцінивши ситуацію, збагнув: «Хто, як не Ми, є елітою?!» З травня 2003 року наш осередок є «Житомирським обласним елітарним літературним клубом "Перевесло" ім. Олени Теліги». Ми є ті, хто свято береже пам 'ять про речі, закладені на початку літературного життя "перевеслян". Звісно, ми якісно інші, але головне - національно-свідомі, небайдужі до усього, що діється у літературно-культурному житті України.
Маю за плечима не одні тільки літературно-громадські зобов'язання, тому за моєї ініціативи з нинішнього (2003) року клуб очолює Наталя Шеремета (Васьковська). Жіноче начало осередку, починаючи від іменування клубу Оленою Телігою, першого керівника - Галини Віталіївни Руссу, спонукало мене зупинити увагу на цій чарівній жінці, чудовій сестрі, матері, тій, що орґанізовує прекрасні поетичні театральні постановки і згуртовує так, як належить тільки жінкам.
Наталю, бажаю тобі доброї та приємної орґанізації!
Мені тільки залишається побажати усім Вам літературного здоров'я, світлих хвилин у хиткому часі реформ і демократії, що спонукатимуть Вас на маленькі та великі Відкриття у величному житті Мистецтва. Будьмо!

Олег ЛЕВЧЕНКО,

голова Житомирського обласного елітарного літературного клубу “Перевесло"

імені Олени Теліги з 2002 по 2003 рік.

Олег Левченко. Післямова / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 93-94. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Про художників: Наталя Левченко, Ірина Олішевська, Катерина Ускова

ПРО ХУДОЖНИКІВ

Наталя Левченко. Народилась 30 січня 1975 року в м. Житомирі. По закінченню ЗОШ #2, Харківського державного художнього училища ім. Васильковського за спеціальністю художник-викладач працювала за фахом у ЗОШ м. Краматорська, приватних дизайнерських фірмах зовнішньої реклами. Нині живе у Житомирі, на творчій роботі. Окрім графіки, пише живопис олією та живопис на шовку - батік.

Ірина Олішевська. 1982 року народження. По закінченню школи #23 м. Житомира, художньої школи та Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка вчиться у м. Києві.

Катерина Ускова. 1986 року народження,
учениця ЗОШ #17 м.Житомира. За час навчання у художній школі підготувала персональну виставку. Переможець багатьх конкурсів. Роботи Катерини прикрашають альманах «Провінція», збірки «Гон» К.Куликова, «Відлуння» Д.Березовської тощо. Захоплюється фантастикою.

Про художників: Наталя Левченко, Ірина Олішевська, Катерина Ускова / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 93. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Олена Юрчук. Вірші: Зґвалтовані сонети. Прозова мініатюра: Заблокована романтика (нічний діалоґ)

Олена ЮРЧУК

Народилася 1980 року в Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу #30, Житомирський державний педеґоґічний університет. Друкувалася в журналі «Авжеж!», автор збірки оповідань «Бігти по небу» (1998 р.).


Зґвалтовані сонети

Сонет #91
Колись до мене прилітали птахи,
а сьогодні день мух.
Обсіли вікно і гудять.
Кожному своє щастя.

Сонет #92
Якщо дивитися крізь
нейлонову тканину надвір,
то скельця пташок здаються діамантами.
Сяйво ріже зіниці.
Кожному своє щастя.

Сонет #93
Старі черевики
з відбитками чужих пальців - зручні.
Піт змішується з соком когось іншого.
Приємно чавкне змочена нога.
Кожному своє щастя.

Сонет #94
Півгодини не палити. Паперовий літачок
на голову.
Ножиці блиснуть і ріжуть візерунки.
Пітачок наче, але...
Кожному своє щастя.

Сонет #95
Коли свербить у вусі,
то можна почухати і забути.
Свербіло серце. Сірник не ліз.
Хіба це від бруду.
Кожному своє щастя.

Сонет #96
Сум проникає між ноги
власними пальцями.
Поруч чутливі чотири стіни.
Кожному своє щастя.

Сонет #97
Маю сірникову коробку.
де ховаються мої мухи,
де блиснуть мої діаманти,
де пахкотять старі черевики і
півгодини хтось не палить.
Там свербить серце і рухаються пальці.
Кожному своє щастя.
6.06.2000 р.


Заблокована романтика
Нічний діалог
П о е т: Подивись, ні! Ти не зрозумієш... Але... Поглянь, як світять ясні зорі.
Я: Дивно. Мені здалося, що сьогодні хмарно. Навіть місяця не видно. Де вони, ті зорі?
П о е т: Ні. У тобі вбито романтику, але нічого дивного, ти - дитя свого часу. О, ось їде божественна фея.
Я: Де?
П о е т: Ось. Яка вона чарівна! Неначе летить. Прекрасна квітка саду.
Я: Оце п'яте створіння п'ятнадцяти років? Господи, та вона ще й виблює зараз посеред вулиці. Бр-р!
П о е т: Ти мучиш мене. Невже у тобі й справді зовсім відсутнє почуття лету думок і мрій. Хто заблокував твою фантазію?
Я: Припини. Яка пшеничка! Я хотіла б стати мушкою, аби проскочити в середину і лизнути хоч краплю.
П о е т: От і вся поезія твоєї душі. Навколо тебе буяє природа і дихає весною земля. Дивись, як запашно квітне троянда, вона чекає золоту бджілку...
Я: Ага!.. Яка набере меду. Бідолашна навіть не знає, що та пишнота від спалаху реактора.
П о е т: Це гріх! Нічого не маєш прекрасного. Твої думки всохли, як і твої почуття. Невже цей вечір не надихає тебе, якщо не на рими, то хоч на прозу?
Я: Прозаїчних рим не творю і, взагалі, ліпше краще додому, бо хтось ще й по голові дасть цієї тихої серпанкової ночі.
П о е т: Все! Не маю сил! 3 мене досить. О
музо, дай мужності пережити таке знущання.
Я: Переживеш. Ніхто ще не вмирав від того,
до того тобі зарано. Не люби слави, грошей.
П о е т: Лише для душі творю!
Я: Дивись, щоб одна душа і не залишилася з такими успіхами. Їсти хочеш?
П о е т: Небо... зорі... як гарно пахне трава...
Я: На асфальті! Не думаю. То хочеш?
П о е т: ...трохи.
Я: Що?
П о е т: Хочу, кажу, трохи.
Я: От і добре. Зайдемо до кав'ярні. Пригощаю. Але за умови.
П о е т: Якої?
Я: До ранку більше ні слова. Знаєш, так хочеться просто закрити очі і щоб ні слова і тільки марення, і тільки тиша та те, що не лягає римами, дякувати Богові, ніколи.

Олена Юрчук. Зґвалтовані сонети, Заблокована романтика (нічний діалоґ) / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 92. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Петро Щербина. Вірші: Моїй Україні, Перший укіс, "Б'є міцне джерело. Руками...", "Тіло твоє під дощем..."

Петро ЩЕРБИНА 

Народився 11 липня 1983 року в селі Сушки, Коростенського району. Довгий час очолював осередок "Молодого Руху" в селі. Навчається у Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка на філолоґічному факультеті зі спеціальности "літературна творчість". Друкувався в районній і в обласних ґазетах, нині друкується у Всеукраїнських. Віце-президент Центру "Свобода слова" (м. Київ). Очолює представництво молоді "Житомирського земляцтва" у Києві при ґазеті "Житичі". Друкувався у літературно-мистецьких альманахах Житомирщини "Зустріч'99 та 2000 - 2001" тощо.


Моїй Україні

Я бачив сон - що наша Україна,
Як фенікс,  з попелу повстала,
Бо вже доба така настала.
Вже час збирати виноград.
Князь Ігор їде в Київ-град,
А поруч Ольга і дружина.
Чи Русь? Чи слава Україна?
Яка різниця? Ні! Нема!
Бо є держава, що сама,
Як фенікс, з попелу повстала,
Бо вже доба така настала,
Вже час збирати виноград.
Та чи піднімемо? Навряд!
Чому навряд! З колін підіймем...
Дійдем!
Але у серці дивний щем.
Та ще тривога. Молю я Бога,
Щоб фенікс з попелу піднявшись,
Під час польоту не згорів.
24.08.97.


Перший укіс

У Сушках сонце із-за лісу встало.
В його промінні у полях роса -
Це день новий... і все село чекало
Не перший вкіс; поклепана коса...

В його промінні вийдуть люди в поле,
На перший вкіс - на молоду траву.
Стерня маленька босі ноги коле,
Яка краса, нарешті оживу...

Пройти й зібрати роси світанкові,
Пробігти тихо серед зелень-трав,
І юність оживе - надії та любові,
На цю прекрасну мить я вічністю чекав.

І гострі коси задзвенять об трави,
І враз зрадіють луки та поля...
В сорочках білих люди величаві
Згадають, що їх матінка - земля!


* * *

Б'є міцне джерело. Руками
дістає до небес криниця.
Водою шліфовані камені
дивляться часу в зіниці.

Степ завмирає холодом.
Скромно росте подорожник.
Калина вплітає бороду
до правди джерел порожніх.


* * *

Осінь
етюдами
та верлібрами
мовчання мовчить
листя падає. Малюнок
теплими рибами
кво вадіс?
мені нагадує


* * *

Тіло твоє під дощем
геть промокло.
Із-за туману виднілись
сірих будинків лиця,
а на городі
впивалась отрутою морква
і падали юні яблука
у грядку стиглої
полу-
ниці.
Тут йшов дощ.
Загриміло на ближні села.
Тулились тіні,
тіло до тіла-а-а: клени.
І екстазно
над пшеницями зійде веселка
семи кольорів,
та яблука
будуть зелені.

Петро Щербина. Вірші: Моїй Україні, Перший укіс, "Б'є міцне джерело. Руками...", "Тіло твоє під дощем..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 91. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Наталя Шеремета. Вірші: "Я просто малювала на вікні...", "Крику душі ніхто не почує...", "Є речі ті, що людям не належать...", "Обережно...". Проза: Старий будинок, Дорога, "Знову холодно..."

Наталя ШЕРЕМЕТА (Васьковська)

Народилась 8 травня 1970 року у м. Житомирі. Закінчила Житомирську середню школу №23 (нині гуманітарна гімназія). Випускниця аґротехнічного коледжу. Працювала в управлінні освіти, Житомирському обласному еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, дитячому садоку АБВГдейка (вела театральну студію). Нині працює секретарем обласного відділення Національної Спілки письменників України. Заочно є студенткою режисерського відділу Житомирського училища культури і мистецтв ім. Івана Огієнка. Голова Житомирського обласного елітарного літературного клубу "Перевесло" ім. Олени Теліги з нинішнього року. Має публікації у періодичних виданнях. Надрукована у літературно-мистецькому альманасі Житомирщини "Зустріч'99" (представлена, як Наталя Васьковська). Автор збірки поезій та прози "Банальності на синтепоні" (вид. біл. "Nеабищо", 2003 р.).


* * *

Я просто малювала на вікні.
Казали люди: "Певно божевільна..."
Співали краплі на прозорім склі
І танцювали пензлі в пальцях вільно.

Легкий метелик  -  з літнього дощу,
Духмяні квіти  -  із роси малюю.
Ще намалюю сонця досхочу
Й хмарки прозорі, що його цілують.

Я фарбам веселковим доручу
Усі думки мої і сподівання.
Слухняний пензлик виведе свічу
І запалає вогником бажання.

Прозорі фарби на прозорім склі
Співали безліч неземних мелодій...
Я просто малювала на вікні,
А хтось не бачив ту красу, та й годі.


* * *

Крику душі ніхто не почує,
Сльози на серці ніхто не побачить,
Загублену долю ніхто не врятує,
Тихо, без сліз, кохання плаче.

Зранену душу сховаю від вітру,
Стомлене серце молитва зігріє,
Може до мене повернеться віра,
Лише кохання в тузі німіє.

Спокою просить душа стражденна,
Тільки в молитві знаходить спасіння.
Щасливе кохання? Що ви, блаженні?!
О, Боже правий, пошли терпіння.


* * *

Є речі ті, що людям не належать.
Їх зміст високий людям не досяжний.
Лиш вічність їм суддя та їх хранитель
Ховає в темряві химерні таємниці...

Минуле завжди переслідує сучасність,
Та, в свою чергу, на майбутнє наступає.
У всесвіті цей кругообіг часу
Слабка людина мало помічає.


* * *

Обережно,
як зелений листочок до гербарію,
ти поклав мене до своєї кишені.
Доглядав, як коштовний камінець у схованці,
Здував пилинки, посміхався і радів.
Чому ж тоді, коли камінець став метеликом,
ти перестав посміхатися і радіти?
Чому, коли засушений листочок гербарію
зацвів маленькими ніжними квіточками
ти втратив спокій, затишок і безтурботність?
Мені хотілося співати, танцювати, веселитися...
Ти ж намагався приклеїти метелика під скло, у рамку.
Приватна власність висушувала ніжні квіти,
а метелик вилетів у прочинену кватирку.
Незвично, цікаво, весело, вільно...


Старий будинок

Мамі

Часто повертаюся до старого будинку. Бачу там небо, в якому відобразилися хмари мого дитинства. Бачу там стару грушу, що колише на сухих скрипучих покручених гіляках спогади. Люблю дивитися, як на листях яблуні, що у дворі, біля старого будинку, гойдаються посмішки, а потім, розгойдавшись, падають у траву краплинами безжурного сміху.
Торкаюся білих стін старого будинку. Не зважаю, що усім не видно, я все ще можу їх бачити. Заглядаю у вікна крізь мережані часом фіранки, бачу минуле, бачу своє дитинство. Бачу і твоє дитинство, мамо. Наші дитячі спогади можуть зустрітися лише у цьому старому будинку.
Він ще донедавна затишно спочивав під високою березою, що любила лоскотати своїми довгими зеленими косами лисуватий дах старого будинку. Від лоскоту  він кумедно трусився усіма стінами, рипів дверима, що осіли, брязкав шибками.
Я пам'ятаю,  як старий будинок доглядав квіти під вікнами.  Квіток було багато, і від того радісно билося серце. Воно й тепер б'ється як пташка, лише від однієї згадки про старий будинок, біля якого завжди живе літо і мої сни.
Я часто повертаюся до старого будинку. Ну то й що, що лише у снах, зате там завжди літо і... моє дитинство зустрічається з твоїм, мамо. І ми, обидві маленькі, йдемо по траві до річки, і наша мама лагідно дивиться нам услід. Вона любить на нас дивитися біля старого будинку з білими стінами, який часто повертається до мене у снах.
Хочеш і тобі насню його?


Дорога

Йду. Йду вузькою кам'янистою стежкою свого життя, балансуючи, одному Богу відомо як, над прірвою реальности.
Долаю міліметри днів і години подій. Вітер спогадів розчісує моє волосся, молитовний дощ вмиває лице, місяць сподівань не дає заснути уночі, а вдень спекотне сонце обов'язків вказує напрямок руху.
Кожен крок супроводжується гострим болем реалій. Реп'яхи наклепів прикрашають мій одяг, який колись був білим, а тепер весь поплямований гріхами і полатаний каяттям. Щасливі Миттєвості  зализують мої зранені ноги, легкий подих Радости підштовхує в спину. Колючий сніг Буденности б'є в обличчя. Підступні Заздрощі нашіптують настирливо "Навіщо? Зупинись". Суїцидальність лагідно і обережно, з завидною постійністю, смикає за руку.
Відмахнусь від Нестриманости, загорнуся у Всепрощення і рушу далі.
Заради чого? Що чекає на мене там, де закінчиться стежка над прірвою? Мармурові сходи донизу, чи хитка драбина вгору? Чи просто  -  відкриті двері?
Я заплющила очі, я не хочу знати.
Можливо я не одна на цьому шляху? Агов! Є хто поруч?!!

* * *

Знову холодно. Гайворони тупими дзьобами копирсаються у брудному снігові міста. Що шукаєте? Тепла? Вічности? Урбанічтично-містичне місто заховало вічність під брудний сніг, під замерзлий асфальт.
Зимно, знову. Коли народилася, то ще пам'ятала космічну енерґію життя, тоді було тепло. Але янгол вдарив десницею мене по вустах: "Мовчи, мовчи! Не варто про це говорити..." Тепер забула, бо заблукала у місті бруду і брутальности. А навіщо пам'ятати?
Минуле тяжіє скалками заіржавілих сердець, що звисають з дерев торішнім листям. Як же міцно вони тримаються за гілля часу.
Забула минуле, залишила.
Урбаністичний сніг стає брудом.
Чим стане моє сьогодні?

Наталя Шеремета. Вірші: "Я просто малювала на вікні...", "Крику душі ніхто не почує...", "Є речі ті, що людям не належать...", "Обережно...". Проза: Старий будинок, Дорога, "Знову холодно..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 89-90. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Тетяна Шабодей. Вірші: "Хтось запитав: де мій світ?..", "Швидкоруч нищу емоції дружні...", Новий день, Певні висновки, "Розіп'ята гордість..."

Тетяна ШАБОДЕЙ

Народилась 14 вересня 1981 року в м.Житомирі. По закінченню 1998 року житомирської ЗОШ №6 та  2001 року ПТУ №19, навчається в Житомирському базовому медичному коледжі на відділенні "Сестринська справа".


* * *

Хтось запитав: де мій світ?!
Він все ще блукає у пошуках своєї власниці,
Не знищуй самотність. Горду. Незалежну.
Нехай твої справи і дії будуть вчасні.
Лиши біля себе пів-усього,
А мені залиши долю
мого блукаючого світу.
Хтось запитає, де твій світ.
Що ти відповіси?


* * *

Швидкоруч нищу емоції дружні
ножовим пораненням прямо в серце,
лишаючи помирати його самітником.
А я не хочу смерті чужої та своєї,
але мушу...
Нехай за це мене засудять довічно.


Новий день

У прозорій юрбі
з сірим відблиском
ледве впізнаю Ранок.
Відчиняю вікно
і щулить серце сірий сум.
А кава холоне.
Завчасно дивуюсь:
навіщо сваритись
із тим чи іншим днем-невдасі?..
Вітер розбудить гаряче повітря,
із чашкою кави зникатиму в часі.
Вітер лоскочеться в тюлі...
Кавовий осад на дні...
День бешкетує
у новім вбранні.


Певні висновки

До сьогодення приєднується
Завтра
Затравлене тим Вчора,
Але ми намагаємось
Їх ще поєднати загальним...
Життям,
недоступним до кінця
нікому з нас.
Бо сонце підвладне
Дню,
А ми  -  сонцю
(чи то Дню?)
А, може іншому чомусь?
                            комусь?


* * *

Розіп'ята гордість
На перехресті
Бажання і можливості
Через чуже "Хочу",
Через своє безсилля.
Вкотре розпинаюсь,
приносячи в жертву
Її  -  гордість.
А вона безсмертна?

Тетяна Шабодей. Вірші: "Хтось запитав: де мій світ?..", "Швидкоруч нищу емоції дружні...", Новий день, Певні висновки, "Розіп'ята гордість..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 88. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)

Василь Черняк. Вірші: Україні, Зоря надії, "В кінці двадцятого століття...", "Жорстоких днів шалений безум..."

Василь ЧЕРНЯК

м. Олевськ.


Україні

Земля батьків... Я кланяюся низько
Голубизні твоїх небес і рік.
Я з пелюшок, з конової колиски
Тебе своєю матір'ю нарік.

Хто, як не ти, вела мене за руку
На лоно золоте багатих нив.
Я дякую тобі за щастя й муку,
І за любові відданий порив.

Хай простором твоїм пшенично-житнім
Ще мирний бій за тебе не ущух.
Не переможна ти й жовто-блакитна!
Не вмре в тобі козацький гордий дух!


Зоря надії

В державотворчому азарті
Що, друже, тут не говори
Передовсім не тільки варто
Змінити гроші й прапори.
Щоби зоря надій не згасла
На кращі праведні часи,
Як почитаєш горді гасла,
Захочеш, певне, дуже масла,
А може навіть й ковбаси.
То ж я свої думки лелію -
Дерзаймо, поки ще живі,
Щоб в нас була таки олія
І в магазині й в голові.


* * *

В кінці двадцятого століття,
На перепутті двох епох
Старенька жінка йде по світу.
Який створив з любов'ю Бог.

Ні не іде - бреде поволі.
Човпе в непевне майбуття.
Несе, як рудименти долі.
Своє згорьоване життя.

У шкарбунах, що корчать ноги,
Де вен покручені вужі,
Щоденно міряють дороги
На життєствердні рубежі.

Солому, гичку, в'язку хмизу
Несе не жінка - мій народ,
Через усі гіркі капризи
І бездоріжжя і незгод.

Безвихідь? Туга удовина?
В змарнілих вицвілих очах
Немов не жінка - Україна
З мішком на стомлених плечах.


* * *

Жорстоких днів шалений безум,
Де грошей культ і кулака,
Скупі ліміти соцзабезу -
Державна милість жебракам.

В базіканні стрімкого лету
Благополуччя і щедрот
Скажіть, панове, по секрету:
Хто підло обікрав народ?

Народ, який трудивсь на славу,
Заводи зводячи й міста,
Народ, що захистив державу,
Стиснувши боляче вуста.

Як живете ви - літні, кволі,
Забуті в селах і містах?
Хто кинув на узбіччя долі
Ваші згорьовані літа?

Одвічну істину забули
Себе ми дурим крадькома:
Хто забува своє минуле,
В того майбутнього нема.

Дійшли, панове, ми до ручки
З чиєїсь "доброї" руки?
Запрягшись дружно у "кравчучки"
Як чумаки ми - чумаки.

Василь Черняк. Вірші: Україні, Зоря надії, "В кінці двадцятого століття...", "Жорстоких днів шалений безум..." / Перевесло : поезія, проза, ґрафіка : літературно-поетичний альманах / Житомирський обласний елітарний літературний клуб "Перевесло" імені Олени Теліги ; упоряд.: Руссу Г.В., Левченко О.Ґ., Васьковська Н.В., передм.: Васильчук С.К., післям.: Левченко О.Ґ. - Житомир : видання ґазети "Віче", 2003. - 96 с. - С. 87. - (Бібліотека обласного громадсько-політичного часопису "Віче" ; вип. 1)