Олег Левченко. Вірші: "Збуджено дихає свіжість весни...", "П'ю холод літніх вечорів...", "Пахне простір в розгойданих дзвонах...", "Плоди розколюють...", "Наприкінці життя...", "Наш час намагається вмерти...", "Шматочки моєї особистості...". Прозові мініатюри: Скло, Роздум, Так просто, На човні життя, Сіра пляма, Узвичаєно

Олег ЛЕВЧЕНКО 

Народився 1978 року в Житомирі. Навчався у школі #2, потім у технічному піцеї. Зараз - на режисерському відділенні Житомирського училища культури. Друкувався у періодичних виданнях. Переможець ІІ етапу відбіркового туру Всеукраїнського конкурсу юних поетів «О мово моя, душа голосна України!». Автор поетичної збірки «Подих».


* * *

Збуджено дихає свіжість весни,
Щось загадкове у ній причаілось!
Піниться в небі прозора блакить,
Сонце вогненним серпанком розлилось.

Роси виплескують сяйва ясу
На пелюстки шовковистого квіту,
Вітер торкає тендітну красу,
Злегка гойдаючи кожную гілку...

З маточок сипле пилок золотий;
П'янко пашить соковите повітря,
В ньому насичений подих терпкий -
Буйно вирує у розкоші віття.

Гордо рясніє кипуче зело,
Можна у барвах і пісню почути!
Я відчуваю життя джерело -
Світлим бажанням Творіння торкнутись!


* * *

П'ю холод літніх вечорів,
Його чудову прохолоду,
Немов згасаючу утому,
Повітря після спеки днів.

Поривно збуджена струна
Поліфонічного звучання -
Несамовите загравання
Щораз хвилює небеса.

Туманом дихають ставки,
В них зорі гублять мерехтіння.
Ропух виразне скрекотіння
Спинилось відгуком грози.


* * *

Пахне простір в розгойданих дзвонах
Симфонічним дощем чистоти,
Обважнілі схиляються грона
Теплих лун до моєї душі.

Я вчуваю цілюшу ту силу,
Що вихлюпує свіжості струм.
В суголоссі манливого співу
Заколисаний радістю сум.

Завмирає схвильований подих,
В скронях грає легке відчуття,
Ніжно пестить мережаний дотик
На вустах незаститлі слова...


* * *

Плоди розколюють
оболонку повітря.
Соковитість аромату
проціджується в його простір.
Рум'яниться шкоринка сонця.
Настає
час врожаю.


* * *

Наприкінці життя,
оглядаючись,
осягаємо сліди
своїх кроків,
із незрозумілим бажанням
пройтись назад
і деякі з них
позатоптувати.


* * *

Наш час намагається вмерти,
щоб із собою стерти
наші обличчя.
Не знаю,
що буде далі,
що буде зараз?..
Але ще є час
нездійсненних хвилин,
як час,
що стер свої хвилини!..


* * *

Шматочки моєї особистості
розсипаються на слова і фрази.
Я торкаюсь до них своїм подихом
і відчуваю в них свою душу.
Я існую,
бо вмію Дихати!


СКЛО

Я дивлюсь у скло. За ним, мабуть, мої мрії, вони здаються мені незрозумілими. За склом туман. Чи я виглядаю когось? Шукаю чиєсь обличчя? Краще було б воно знайомим, а може, краще моїм, яке, певно,
впізнаю.
Пауза роздумів уволить уяву від зосередженості. Прірва німих слів із намаганням все це чимось закінчити. Роблю спробу, і...
Я все ще дивлюсь у скло. За склом - туман. І цей туман здається мені сріблом, яке ось-ось ляже на поверхню скла іззовні...
Я стою перед дзеркалом і дивлюся на себе.


РОЗДУМ

Мені знайоме це видиво неба, я вже десь його бачив? Чи не тоді, коли кидав у озеро каміння і зрушував сірі хмари на блакиті?
Мені знайомий рух сонця, його стежками я колись ходив. Чи не тоді, коли думкою поривався за обрій, зливаючись із небом?
Мені знайомий голос вітру, я його відчував на вустах. Чи не тоді, коли вимовляв слова?
Мені не знайоме передчуття, бо тоді я був би пророком! Мені лиш знайома поезія думки, щоб бути поетом!


ТАК ПРОСТО

Накреслю лінію, так, просто, не маючи ніякої мети. Замислюсь, щоб додати ще якусь безцільність. Зупинюсь, подумаю, головне, щоб це було без мрій, просто так! Спробую намалювати поряд із лінією коло. Вам це нічого не нагадує? Мені теж! Може,
щось перекреслити? Добре було б порожнечу? Виходить якась невпевненість. А заради чого все це? Краще було б відкласти цей аркуш і дати домалювати майбутнім дітям, може, вони більше в цьому побачать, тільки б не відклали онукам! Вони, мабуть, будуть мудріші і скажуть: «Що то за ахінею надумав дід?» Якби вони знали, що дід просто так - пустував!


НА ЧОВНІ ЖИТТЯ

Ми любимо стояти перед безоднею часу, відчувати їі подих таємничості, із релігійно-містичним захопленням світити ліхтариком і щось там розглядати. Ми відчуваємо цю таємничість, бо ми крокуємо до неї. Нас вражає не пройдений шлях, а той, до
якого ось-ось торкнемось. Ми стоїмо на човні свого життя і відчуваємо під ним плин історії. Нас зачаровує цей головокрут у ковзкому русі вперед.


СІРА ПЛЯМА

На небі райдуга з непритаманних їй кольорів висить лахміттям наших смутків. Якісь вони занадто 6рудні!.. Уривчаста хмара безнадій наростає, рухаючись із-за обрію. Висквирилось сонце, застигши у небі сірою плямою - сірою плямою сьогодення.
Чому сірою?.. Так, чому?..
Хтось дивиться в чорну безодню минулого і бачить там світло, а хтось рухається до Світла, вже давно втративши віру! Як дитина, відкриваючи світ, торкається до пелюсток троянди, розуміє небезпеку стеблини, так і люди, крокуючи у майбутнє підсвідомо, ще виборсуються з тенет минулого.
Сіра пляма сонця - сіра пляма сьогодення у брудних тонах смутків і безнадій.


УЗВИЧАЄНО

У блакиті моря хлюпала рожева пляма сонця. Вона дихапа повільно та уривчасто, несподівано обриваючись у сплюснуту лінію. Іноді її рух видавався схожим до порухів думок споглядача, заворожуючи
своєю динамікою до стану якоїсь ейфорії.
Все банально, узвичаєно. Море, сонце, якісь плями... Хай собі!..

Олег Левченко. Вірші: "Збуджено дихає свіжість весни...", "П'ю холод літніх вечорів...", "Пахне простір в розгойданих дзвонах...", "Плоди розколюють...", "Наприкінці життя...", "Наш час намагається вмерти...", "Шматочки моєї особистості...". Прозові мініатюри: Скло, Роздум, Так просто, На човні життя, Сіра пляма, Узвичаєно / Зустріч '99 : [альманах] вірші, оповідання, новели, малюнки / Уклад.: П.В. Білоус, М.М. Жайворон. - Житомир : видання газети "Житомир", 1999. - 76 с. - С. 34-39.