Народилася в с. Половецьке Бердичівського району 1981 року. Навчається на філологічному факультеті Житомирського пеуніверситету ім. Івана Франка.
* * *
Воно дихало і бачило, і, може, відчувало... Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою зіркою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що ця в'язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало... Погано, що ніхто цього не знає. Ні? Ні? Ні...
Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно; вони - не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду і чи йому і зірці - буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоною в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло...
Ти знову несеш її сюди. А може, це вона веде тебе вже вкотре? Вона.., вона... В такі спалахи саме вона - і, знову суди. Вона... А ти?..
Тут можеш впасти біля білих зірчасто-прозорих плям і тебе накриє ціле небо. Вгадуєш вічність думок, думки вічності, але зовсім про це не думаєш.
Чудово! Класно! Вони знову танцюють! Зовсім не дивно. Через прив'ялі, жужмом зібрані тонкою павутинкою, фіолетові стебельця трави - бачиш. А вона відчуває. Вона.., вона... Дивно, що саме вона, ти і ці дивні тамуючи русалки - дерева?!!
Все починає кружляти... Припиняєш. А вона? Вона виривається і, звільнившись від тяжкої ноші мумій, падає. Знову злітає - падає... Ти стримуєш її. Не дивно; бо ти - людина, а вона - твоя душа...
Зараз воно хворіє. Лише іноді намагається підняти дві згасло-блискучі зірочки - бачить їх. Жахливо! Чому? Воно віддавалось їм у руки, але золоте павутиння хижацтва врізалося в його вічні спалахи. Вже обережніше - не дивно!
Вони хапають його обома руками, впиваються ненажерливими іклами в прозору хмаринку тільця, залишаючи по собі жовто-зелені плями радості - насолоди.
- А воно?
- Воно хворіє...
- А якщо загине?
- Загинуть і вони...
- А ліки?!!
- Вони не зрозуміють.
- Чому?
- Вони - лише люди, а воно - щастя...
Дві сонячні краплини впали тобі на руку... Ніби росинки, а, може, - дві піщинки.
Сонячне дерево затремтіло стовбуром, торкнулося віттям по - дитячому безмежних очей. Розумієш, що вони ніколи не зрадять тебе. Стає затишно-дико... Вони супроводжують навіть в залізних пазурах сьогодення!.. Бо ж вони єдине, що тримає тебе і тут...
Раніше все було навпаки. Золото осіннього листя, срібло сліпучого снігу, діаманти сліз, перлини дощу. А зараз? Відчуваєш, що живеш цілу, нікому не потрібну, вічність - погромлений мурашник: безлад, бруд, уламки.
Невже ж ти зневіришся? Кинешся в цю мілку безодню?.. Ступаєш майже впевнено, як по власному серцю. Підходиш...
...Вони ніби виринули з темряви... відвертаєш очі від тисяч тих, хто стоїть над прірвою і, захлинувшись, повзеш назад...
Іноді так і трапляється - спогади рятують тебе від темної безодні...
Немає коментарів:
Дописати коментар