Народилась 21 квітня 1981 року. Працівник редакції Червоноармійської районної ґазети “Вісті”, студентка факультету “соціальна робота” Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Лауреат Поліської відзнаки “Срібна вежа” за 2002 рік у номінації “Засоби масової інформації”. Член Національно Спілки журналістів України.
Трьома рядками
***
Легенько, аби тишу не збудити,
Я, озирнувшись, двері зачиню,
Піду, блукаючи по світу...
***
Сонце золотить моє волосся,
Пада промінь скошеним колоссям.
Щастя мить... Та ні, усе здалося.
***
Обтрусився яблуневий сніг
На обличчя стежечок-доріг
І духмяним покривалом ліг.
***
Блакитний смуток в зоряних очах.
Самотність синя висне на плечах.
І лиш у серці ще горить свіча.
***
Єство наповнене передчуттям,
Що станеться ось-ось щось незбагненне,
І зміниться усе моє життя...
***
Фантазії, о коні неслухняні,
Не зупинити вас, не вгамувать!
Несете ви мене в краї незнані.
Ода яблуневому цвіту
Білим цвітом,
Білим снігом,
Білим дивом
Яблуні зодягнулись.
Сонцем умитим,
Серцем відкритим,
Ранком привітним
До мене пригорнулись.
І радісно, і так тривожно
Рука ж до гілки, неслухняна,
Вже тягнеться...Не смій, не можна?
Вона – жива чиясь кохана...
Пахне духмяно,
Пахне весняно,
Пахне так гарно!
Незаплямований рай.
Квітне роса
І небеса,
Цвіт – на косах.
Цвіте душі, не облітай!
Слова всі зношені й чужі
Тьмяніють у безсиллі.
Як тісно й щемно вже душі
В солодкім божевіллі!..
Земле моя
Земле моя!
Своїми потрісканими долонями
Ти лагідно доторкуєшся до моїх ніг.
І вустами спраглими та солоними
Цілуєш, як любляча мати, стопи мені.
Земле моя! Іду полями твоїми безмежними
Милуюся квітами тихими, ніжними,
Росою на павутинні-мереживі...
Усім, на що лиш гляну, земле, я тішуся!
Сила любові
Новела
– Бабуню, почитай казочку!
Людмила Петрівна сіла у крісло і пригорнула до себе непосидючу онучку. «Жили собі...» – читала бабуся. ІІомітивши, що дівчинка заснула, вона ніжно погладила світлу голівку. На серці було тепло і радісно. «Я дуже щаслива, – повторювала жінка. – Я дуже щаслива...»
– Сашко, я маю тобі щось дуже серйозне сказати.
Чоловік занепокоєно подивився на Люду.
– У нас з тобою буде дитина!
У нього не було від радості слів. Немов пір’їнку, він підхопив молоду дружину і закружляв з нею. А потім обережно притулив до себе і ніжно поцілував.
Місяці летіли швидко, немов діти на санчатах з гірки. Усе до міліметра в оселі було пройняте очікуванням. Тут жила велика любов, якою хотіли огорнути нового члена молодої сім’ї. Усе наче говорило до майбутнього гостя: «Ми тебе чекаємо. Ми тебе любимо».
Ранок. Холодний і похмурий. Такий, як і вчора. Але щось у ньому не так. І світ не такий, як учора, він – безбарвний, перекинутий, чужий і далекий...
Вони мовчки сидять у кімнаті. Все позаду. Небезпека минула. Лікарям вдалося врятувати Люду. Але дитина..,
– Кохана, не впадай у відчай. Ми – молоді. Усе в нас налагодиться. Ми зможемо подолати ці випробування.
Люда дивилася на стіну. Їй здавалося, наче частина її вмерла і тепер те місце болить пусткою. Вона дізналася, що вже ніколи не зможе народити дитину, – і ця правда шматувала серце, яке так прагнуло дарувати материнську любов.
Олександр потерпав від своєї безпорадності і, як слід подумавши, запропонував дружині взяти на виховання сироту.
Оленка лежала в колисці, немов царівна. “Яка ж ти крихітка, – шепотіла Людмила над немовлям. – Як же могла мати від тебе відмовитись? Як могла залишити?”
Подружжя раділо. Адже тепер вони – справжня повноцінна сім’я.
Але знову біда увійшла у їхній дім. Незрозуміло, як сталося, що усиновителям не було відомо, що вони взяли з дитбудинку дівчинку з дитячим церебральним паралічем. Про це вони дізналися, коли обстежили Оленку.
Лікар-педіатр співчутливо запитав у молодих чоловіка і дружини, що вони робитимуть, чи повернуть дитину назад.
– Ні, – в один голос відповіли йому.
Важко, ой як важко було виховувати доньку! Як, проте, раділи, коли вона невпевнено слабкими ніжками зробила перший крок! Здавалось іноді, що не вистачить терпіння, але здатися – то означало зрадити надію, що сяяла в блакитних очах Оленки. І не відомо звідки бралася дивовижна сила, яка долала усі труднощі, перемагала всі негаразди.
Пішла донька до школи. До звичайної школи.
Вчителька дивувалася здібностям дівчинки-інваліда. Тим більше, що спочатку вона переживала чи вийде щось із цього. Адже діти дражнили Оленку, бо вона не була схожа на них. Вони глузували з неї, що її, третьокласницю, ще й досі батьки возять взимку на санчатах до школи і забирають після уроків додому. А згодом по черзі самі почали возити Оленку, щоб допомогти її батькам.
Оленка зростала щасливою дитиною. Бо їй не бракувало любові та уваги, бо до неї доброзичливо ставилися. Фізичні вади, які спочатку відлякували однолітків, згодом у їхніх очах ставали непомітними. Адже дівчинка була веселою, доброю, щедрою і завжди готовою допомогти.
Важко довелося попрацювати батькам та Оленці – і донька закінчила школу, а потім і інститут.
Здавалося, що доля віддячує щастям за минулі страждання. На випускному вечорі в інституті батьки познайомилися з майбутнім зятем. А через два роки вони тримали на руках, немов курчатко, золотоволосу онучку.
Людмила Петрівна сиділа у кріслі, пригорнувши до себе онуку, яка посміхалася уві сні. Щасливі думки бабусі раптом перервав стук у двері. Здивована таким пізнім візитом, господиня відкрила двері. На порозі стояла блакитноока блондинка середніх років.
“Ви – Людмила? – у тремтячому голосі відчувалася нерішучість і втома.
— Я – мати вашої Оленки! Рідна мати...
Немає коментарів:
Дописати коментар