Народилася 8 жовтня 1982 року в смт. Нова Борова Володарсько-Волинського району. В 1999 році закінчила із золотою медаллю Новоборівську ЗОШ №2. Того ж року вступила до Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, де сьогодні є студенткою факультету романо-германської філолоґії на кафедрі перекладу з анґлійської та ґрецької мов.
Монолоґ закоханої, або Ще один переспів світової класики
Можеш нічого не говорити. Я все розумію. Вже не перший рік.
Ніби вперше розглядаю до болю знайомі обрії. “Приїхала подихати свіжим повітрям?” – запитуєш тим часом, як у твоїх очах світиться і свідомість, що тільки ти – єдина і постійна причина того, що я насолоджуюся цим свіжим повітрям на заздрість реґулярно. Вкотре повертаюся з твердим наміром сказати тобі щось, що викличе тебе на відвертість. Слова, тисячі слів, ретельно обдумані, прив’язані до тисяч, десятків тисяч можливих ситуацій. І вкотре – повне фіаско. Люди, обставини, час – мільйони речей з воістину божевільним натхненням перешкоджають мені знову і знову.
“Привіт”, – лагідно усміхаються твої споконвічні уста, промовляючи до мене. Скільки разів це повторювалося: вранці, при світлі дня, надвечір, після заходу сонця. З кожним твоїм “привіт” починається ще одне моє нове життя. Тож якщо полічити, скільки разів разом з твоїм привітанням я народжувалася до життя після чергової – більшої чи меншої – розлуки, то, мабуть, більше від мене це вдалося зробити самій лише природі з приходом тепла щовесни.
Скільки ми не бачилися? Теоретично – два тижні. Фактично ж півтора-два місяці. Саме стільки часу минуло з того дня, коли ти поводився зі мною по-справжньому відверто. Сьогодні ти хотів мене бачити, я це відчула. Про жіночу інтуїцію – це все нісенітниці. Та як же я можу не відчувати, що ти думаєш, чого хочеш, коли в мені більше тебе, ніж мене. Ти усміхався, але мені видалось, що ти трохи засмучений чи скоріш, навіть розчарований. Ти дорікнув мені: “Я був у Києві; а ти ж мені казала, що коли у тебе немає занять, завжди буваєш вдома...” Невже ти дзвонив мені, коли я була на тому дурнуватому дні народження?
Ти привітався з усією компанією, але зупинив очі на мені і нібито зніяковів. Принаймні так мені здалося, бо ти, уникнувши мого красномовного погляду, поспіхом, хаотично чогось почав шукати по кишенях і – о полегшення – дістав із однієї з них декілька смаглявих рівненьких горішків. Волоських, з горіха, що росте у тебе в дворі і якого я, ідучи до тебе, чомусь ніколи раніше не помічала. Ха-ха, чомусь. Чим же було його помітити? Може, головою, яку я бозна-коли втратила через його хазяїна?
Здається, горішки, які ти простягнув мені на своїй ніжній, акуратної форми долоні, що так часто мене колись торкалася, було три. І я не встигла навіть вчасно зорієнтуватися, щоб відмовитись за своєю давньою звичкою, яка, я знаю, тобі не до вподоби, оскільки вона щоразу, коли я відмовляюся з’їсти яку-небудь цукерку чи яблуко, які ти мені пропонуєш, нібито доводить, що мені нічого від тебе не треба. Які дурниці – твій автентичний вираз – приходять тобі до голови! (Нехай мені пробачать точну цитату ті, хто розуміється на українських напівфразеолоґізмах типу “спало на думку”, який слід було б вжити замість вищезгаданого “прийти в голову”, але, мабуть, сивочолим і не дуже поборникам чистоти української мови, як і мені, теж іноді траплялося забувати свою благородну ідею, коли помилялися дорогі їм вуста). Знаєш, не дуже зручно їсти, коли від хвилювання руки тремтять так, що нічого не можна втримати і доводиться класти їх якось так, щоб не було видно, що зі мною відбувається.
Я взяла один горішок з твоєї долоні і машинально поклала собі до кишені, навіть не подякувавши. Ти мусив швидко йти, тож розмови, як майже завжди на вулиці, у нас не вийшло. Одна з моїх подруг навздогін тобі зауважила: “А мене він ніколи не пригощає смачними горіхами, такими, що тільки-но з дерева”. “Ну, а мене пригощає, як бачиш”, – усміхнулася я сама до себе, вдавшися до найдоцільнішого способу відповісти на її репліку.
Дорогою додому я тримала руку в кишені, міцно стискаючи у долоні заповітний горішок. Мені пригадався дитячий фільм-казка “Три горішки для Попелюшки” і те, що Попелюшка дістала з тих трьох горішків: із 1-ого – костюм мисливця, з 2-ого – бальну сукню і з 3-ого, вже наприкінці фільму, коли Принц її нарешті знайшов, – весільне вбрання. Можеш вважати мене несусвітньою дурепою, але мені здалося, що горішок, який ти дав мені, казковий. Ще б пак, бідна Попелюшка отримала свої скарби з рук звичайного слуги, а я – із рук свого принца. Але що ж робити? Горішок у мене лише один, а костюмів має бути три (за лоґікою казки – по одному з горішка ). Значить із мого я зможу дістати лише якесь одне вбрання. Я розмірковувала : Попелюшка отримувала те чи інше вбрання відповідно до розвитку подій, тож не дивно, що весільну сукню вона отримала останньою, як вінець її щастя.
Я роздумувала над тим, яке вбрання може бути в горішку, подарованому самим принцом, який, я сподіваюся, кохає свою Попелюшку. Коли люди кохають однин одного, вони повинні одружитися – переконувало мене серце. Тож звідси не могло випливати жодного іншого висновку, крім того, що в горішкові, який лежав у мене в кишені, була пречудова весільна сукня. Але подумавши трохи, я вирішила, що не буду розбивати горішок, аби довідатись, що всередині, хоча мені надзвичайно цього хотілося.
Розумієш, я просто боюся, що замість прекрасних весільних шат там може виявитися звичайне горіхове зернятко. Пам’ятаєш, щоб казка мала щасливий кінець, принц мусить докласти багато зусиль, аби здобути свою наречену. Саме це його самозречення і не відступання перед труднощами, а не жодна сукня чи будь-який інший казковий аксесуар і є дивовижними і здатними перетворити буденну оповідь на казку. У силі його любові до неї і полягає вся казкова дивина і чудовність. І саме тому він і є принцом – не за приналежністю до королівської родини, а за готовністю боротися за свою кохану. Був Принц і була його Попелюшка. Є ти і є я. Але чи стане нам мужності, любий мій принце, на нашу власну казку із щасливим кінцем?
Немає коментарів:
Дописати коментар