Народилася в м. Житомирі 1979 року. Після закінчення ЗОШ №24 вступила до Житомирського державного педаґоґічного університету імені Івана Франка. Нині працює в педаґоґічному ліцеї вчителем української мови і літератури. Аспірантка кафедри укр. літ. ЖДПУ. Друкувалася в альманахах “Зустріч ’99", “Зустріч “2000-2001”, часописі філолоґічного факультету “Філео+Лоґос”. Має збірку поезій “Цілість” (2001р.).
Сліди на льоду
-1-
годиться почати спочатку
з якого початку?
скільки початків
готували розчахнуті двері
для зрушень різко відчутної змори
зразком сторінок перекинутих
визначали надійність підпори
отже із засіву
згорни необманному плинові подув цілунку
смак самослави розумну угоду
прийме благодушно за примху –
ти так переможно дивився
коли сто тисяч епох тому
тобі підкорилася жінка
отже з народження
у дім увійшовши мій
лиши здивування невтіленим
на переході з пустелі нещирих
до безнастанності страти відгадками
під приводом вдиху
впусти мене в себе
забудь
серед мадонн класично нещасливих
що в непростимих шуканнях гармоній
розрушливий поголос
для балакучих створили
-2-
Нездоланність мети в час лихий перейшла дорогу,
з-під поступливих вітрові трав вихилясом втікала,
волочити її за собою – то вершини терпіння сягнути,
повернутись, де тричі по три
відкриттям новим знаки притягують,
спромоглася у них гімн і плач Титана з’єднати в корону.
Колінкуючи тихо, де відстань жахає безоднею
(обдумані ролі завжди бездоганно захоплюючі),
ту корону на ньому лише визнавала –
він не впасти зумів й не змаліти
у безпеці облич, що за вікнами черги чекали, –
від пожежі хай тіло рятує його біля ватри.
-3-
а звідси немає поступу далі
назад не вростеш не проб’єшся у когось неквапом
розкладаєшся звично на погляду кований атом
голос пишеш по нотах заступаючи світло в порозі
і мольбою вистрілюєш набридливість виправдань чесних
і чесність
бо де істини тільки надумані
де стовбичать фантомом не дихають
там де ідоли всі невидимі
раптом пирснеш сонцем розпаленим
на колиску де руки матері
розкидаєшся в світ штормами засніженими
як ті сотнями в інших позичені вирази
як ті шлюби що люди у них нелюблені
гра що в ауті стала суттю
мрії мріяли не здійснитися
Голос із куліс
-1-
о сивий щасливцю!
що зчитував ти у роздертих очах тієї юнки?
і досвід не знав, що вищість нехтує вічністю?
не мені життя твоє – нерозтоплену брилу – міряти,
та навіть якщо усі свої сльози
ти ладен докупи зібрати
і розбавити ними лейтмотив своєї мудрості,
під приглушений гавкіт годинника невпинності
вислизатиму із нечесності,
із абсурдної вигадки про милосердні дарунки долі,
бо, готуючи найкраще для юності,
до клітки вела вона
лева
-2-
о гінкий, як бамбук,
що за тисячу літ будеш сивим,
ні до чого тобі те, що слабким з висоти –
наче знак відкидання себе
від пригнічення знищених духом;
на літерах тих струпи,
і соромом плаче правда,
із тісняви сумніву й суму вигулькує;
якщо висиплеш їх на долоню,
без розбору вкинеш до рота –
і на губах – олов’яний присмак припаю,
то я ненароком сама себе обдурила,
то з чернеток отих переписаних
час нові вирізати маски
-3-
Прихід мій не виправдать жодним приводом,
Як спогаду сон нервово-нерівний,
Не можеш купити його, то хоч викради,
Та і ця можливість відверто сумнівна.
Ні слова про вдячність, чеканням за вік розпанахану,
І криком про натяк корисливих багнень присмачену,
Відколи не змінює ні кольору, ані запаху,
При серці коханих не має ніякого значення.
Волосся доріг до новітніх подій розкидано,
Лабіринтами здогадів плутано водить нас,
Угору здійняти б його непережитими кривдами,
Та куля остання з більярдної якось викотилась.
Якби ми про щастя співали щасливо,
Це був би дует, а не тріо.
* * *
То тільки альбіносам – носити альби,
осипати презирством невпевнених і непевних,
змушувать їх не зближатись, себе обминати,
відвертати від них свою голову;
манірно долоні попереду себе – оступися.
Де зводяться стіни, годилося б бути і вікнам,
а як же долоні? –
Не хочу(!!!) таких вікон (!!!)
У твоїх (!!!) долонях!
Що надбалось виснажливо-рівно,
ділилось на всіх, та від причастя, не знаного досі,
однак верталася решта,
попсована, правда, зневажена,
і гірко безлюдько
(піст же одвічний його особливий)
ловив її, розкинувши широко руки.
А в ногах пробивались не терни,
а лаври,
і так пасувало це
до чесної альби.
* * *
Ще тебе відголубить остання з твоїх переваг,
Надолужить раптовими кривдами. Безумовність їх має рацію.
Із північного боку пришестя – коробиться знак,
І в сліпому повітрі його відчуваєш пальцями.
На поверхнях зразки лиш не знайдених досі глибин.
Хто шукав серед них, укладаючи власні реєстри?
Здриганням нервовим під серцем колись до стрільби
усі помисли, як до води, приведуть перехресні.
Перем’яті торканням недбалим клялися листи.
Час любові таки пропорційний до болю зради,
І підгледіть, як плаче над ними Месія, – спи! –
Приймеш як єдино важливу для тебе ваду.
* * *
Чутливість завмерла ховається в щирість долонь,
Так важче торкатись вогню, та, певно, не зрадять очі,
Величну сміливість – праобраз струнких колон –
Створила Історія віри, печальна напрочуд.
Образлива навіть можливість можливих замін,
Де іншого вибереш сам зі злості хіба що,
Бо ж різні відтінки зманюють нас на землі
І там, на шпилі найвищої башти.
Вигнанцям своє повертання з надривних облав,
Із вироків спішних, з хитлявості першопричин.
До ущелин таємних я добиралася вплав –
Присутність мою до дихання їх доточи.
* * *
Відокремленість власну обережно згортаєш у саван
(наближеність вимови і смислу прозора й невипадкова),
незахищений зойк – неминучість страшного ризику,
такого надуманого, із ціною виваженою:
втрачаю єдине: спокій долонь твоїх
на театральному обличчі книги,
де ім‘я й заголовок – у відголосок.
Обертання мої обретінням не стануть,
усміх – лише стилізація безпрограшних рішень,
прикмет прорахунку –
то усе тільки числа, за ними рвуться слова,
закодовані вище з немовлених свідчень на відстань.
* * *
Відпускання вітрів – як зникання розмитих фарб,
Невластивих мазків у зужитім життєвім спектрі,
То тепер із бездоння засмутою – прах,
Що здіймає на глум доказовістю версій.
Стиль затишшя із роду відрадних мовчань,
Цінувателів вірних неспілих осінніх траґедій,
Неймовірно, що ще озиратись не час
На сліди необмежених вітрових злетів.
Змій
Сідай
розкажеш мені казку
одну на двох
у прагненні святості як в ланцюгах
позащіплювану
та безвольність навмисну її
у тобі я давно видивилась
тож і собі перейняти схотілося
втілення те
неперевершено-вивершене
слухай
із голосів наших дощ компонує фантастику
й на неприступнім асфальті втрачає свідомість
так під ногами пливуть перевтілені в заздрості
ті голоси назавжди подаровані злому
ця дріб’язковість
складається вічно клаптями
і так негарно стирчить в замаскованих затишках
може разом благаймо повернень
можна померти
вже коли сумнів лише перегорне безмежність
так пропадеш
пропадеш у прикрасах співчутливості
кільцями вихор скрутився на плечах любого
якщо нам довелось спокуситися сумнівом
то чи витримати найблагородніші гори вибачень?
що за дитинство у формі сутність вбачати
слабкостей зливи ховать у безформенні барви
і все життя за стандартом розбить на квадрати
і по одному на кін викидати як карти
вчасно тепер самообманом ожити
встелити порохом всі передбачення
для недомовлень
для словесних прогулянок по відчуваннях чутливих
і незрадливих
буваєш причетним
до кількості вторгнень до серця
до вмісту жалості
у навіть найменшому жесті
а пісня єдина ще варта схиляння
у бій відбивань себе понесла
не для слави
дуетом кричатимем зойки врізаючи в стіни
і дивуватися будемо з їх безпорадного тону
але ми ж то самі благословляли ці зміни
так виправдань більше для двох на одному троні
граючись
враження світлом люб’язності кинеш
так узвичаєно
все навкруги забувати
* * *
Зичить минуще забути, заснути, не знати,
Не підіймати із дна, що було первиною,
Задум героя не збавить ні крику, ні горя,
Бо до суду безумців провадять самі лиш герої.
... Губи змінились відтоді,
спинилися зморшкою втоми у кутиках,
не пасмом витягуєш їх,
збиваєш вірою і недовірою.
А мов того й не було ніколи,
мов складалась мозаїка заново без основи,
мовби чиста вода відганяла все бачене й знане,
випивали її у грубощах спраглих,
стулену з дихання атмосфери.
... Похапцем вчуся жалощів,
обережно, майже пестливо
доглядаю людську порожнечу,
дим за і перед зіницями,
масні, несформовані обриси
невдах у минулому,
давно для них бережу наготований камінь,
тільки б самій не спіткнутись випадком об нього.
Нав’язливо сіпаються з-за ліній контролю,
встигають втомитися, схилити голову,
обважнілу від зайвої паніки;
як я гукну? ти почуєш? спинися,
дій одночасність і думка назустріч –
розмова,
спогад, як казка, загадкою в морок
викаже, викаже знову.
... О, та вина, що колись милосердя і розум народить, –
то ціна за життя;
у вигадках років, розтятих на ще дрібніші,
розмножених у фатальності здійснень,
обминає привітність кумира,
бо і йому судилося у героїчному задумі
бути незгаданим.
Немає коментарів:
Дописати коментар