Наталка ЗУБАРЕВА
***
Вітер тихенько на полі цілує пшеницю.
Блиснуло око трави – і пожовкло умить.
Хтось-таки зловить оту рудохвосту лисицю.
Ой, це ж дорога – і спина вже їй не болить.
Падає сонце на землю, і зоряні кози
Місяць на небі сумлінно для всіх випаса.
Тільки людина ковтає безпомічні сльози:
Боже! Невже помирає на світі краса?
– Та-а-к! – закричали простори, від холоду сині, –
Ми у свинцевих, озоново-кислих дірках.
Атом дарує тепло ще наївній дитині.
Скрегіт зубів – й мертва доля цвіте на гілках.
Я прокидаюся. Щоки вікна рожевіють,
Чубчик будинку розчісує мляво іржа...
Наші сріблясті озера повік не зміліють!
Раптом до мене оскалилась хитра межа.
Скільки пожити ще треба, аби зрозуміти
Вакуум серця і берег планети хиткий,
Щоб не злетіть з прадідівської чудо-орбіти?
Світ доброокий, людино, хоч ззовні леткий!
***
Сіроокі хмари тануть в високості,
Сонячні цимбали у мажорній млості.
Гей, струнка веснянко, в синьому намисті,
Гарячіє п’яно хай життя у місті!
Пахощі дарує свіжа зелениця,
І тамує спрагу юності криниця,
І грозиться вітер жартома берізці,
А вона брунькує у своїй колисці.
***
Хвицнув вітер батіжком
Чорногриві хмари.
Місяць скаче бережком,
Розплітає чари.
І несуть вони вогонь
Срібної омани,
І шепоче оболонь:
– Прилітай, коханий...
По зірках стрибає Віз
І мудрує казку.
Хтось йому габу прогриз –
Скинув щастя в’язку.
***
В чорні литаври каміння
Річка у розпачі б’є.
Хмара плете павутиння
Й дим з насолодою п’є.
Краплі загуслих віків
Падають в серце Землі.
Сонця гарячих биків
Люди зловили малі.
Хто ж тепер крикне в майбутнє
Нашим нащадкам привіт?
Швидко тече незабутнє,
Рветься у сутінки світ...
Наталка Зубарева. Вірші / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2003 - #5. - 40 с. - С.29-30.
Немає коментарів:
Дописати коментар