***
Кочує час від заходу до сходу.
Ти що, його берешся обігнать?
Чи, може, просто взяв собі за моду
Батожить спокій – вічно поспішать.
Цілується без свідків сонце з лісом,
Народжуються квіти на стеблі.
Світанок різнобарвну занавісу
Вибілює до білого в золі.
А суєта суєт і поспіх мури
Нам перед дивом хоче спорудить...
Як часто ми, людиська-самодури,
Встигаєм все, окрім хіба що жить.
Видовище
Бочкоподібний тулуб похитується, бо короткі ноги ляпотять по асфальту. Товсті пальці – обрубки – тримають булку і, відщипуючи від неї шматки, запихають до малодіаметрового рота. Давиться, шамкає – намагається одночасно жувати і говорити. Тільки, коли розмовляє, привертає до себе мою увагу: предивно тоді жестикулює руками, як перекинутий на спину жук лапами.
Крізь землю ледь прокльовується трава, і раніше гарні сірі горби тепер стають схожими на буханці хліба, вкриті гидкою зеленою цвіллю. Погода бундючиться. Противна холодна мжичка коле у щоки, як їжак.
Ідемо поруч – Славко і я. Не знаю, звідки він узявся – як із-під землі виринув. На душі у мене ... точніше, на серці у мене кепсько. Звичайно, як тоді, коли ламаються стереотипи. До сьогодні гадала, що у мені – ні краплі жорстокості. Я – поза варварством і вандалізмом. Я – соціалізована і адаптована. Я – добросердна і м’якосердна. Я... аж ні!
Вона не подобалася мені своєю звичкою до пустомельства і підлещування. Ту свою неприязнь не розцінювала як злобу. Сміятися ж із чужого нещастя... тихо, таємно від усіх, але щиро, подумки. Це – жорстоко. Але ж я – добра. Злість ота – миттєва, незрозуміла, таємнича, підсвідома.
... Котяча жорстокість – теж інстинктивна, та її результат – пошматовані тіла мишей і горобців, – не помічаю, як промовляю вголос.
Результат – дрібниця, от процес – видовище. Очі в кота стають божевільні, злісно-радісні. А шмат живого м’ясця тріпотить у зубах і пищить препаскудно. Дивина!
Дивина?
Ніколи не бачила. Жаль, видовище те короткочасне, особливо, якщо жертва потрапляє до кота-професіонала.
Хворий.
Хворі – коти, які не їдять мишей і горобців.
Ти бачив?
Бачив? Що? Останні конвульсії живої істоти?
Це жорстоко. Знаєш, я сьогодні теж була жорстокою.
І від того так сумуєш? Мабуть, вибрала невідповідний спосіб для реалізації свого потенціалу до жорстокості. Кожна людина є носієм зла, більшого чи меншого. Смерть тварини – природний кругообіг. Дивлюся на смерть – і мої садистські потреби задовольняються.
Я боюся дивитись на смерть. Але щось таємне, містичне, жахливе мене захоплює...
А безпорадні?
Безпорадні?
Каліки. Тобі подобається спостерігати за каліками?
Ти несеш дурниці. Це жорстоко. А жорстокості маємо уникати, не помічати. Оминаючи факти, уникаємо причин.
Мовчить. Занурює руки майже по лікті у роздуті кишені. Висипає на асфальт трохи хлібних крихт. Біля наших ніг лопотить зграйка голубів – голубуватих і сизих. Славко по-котячому прудко цапає одного птаха. Білого – як сніг. Надворі – весна.
Особливий, – кажу я і проводжу пальцем по голубиній голівці.
Візьми його.
Беру. Славко нащось тримає за лапки, не відпускає.
Пусти, або тримай сам.
Мить. Відчуваю, як тільце птаха нервово тріпнулось моїх руках. Дикий крик-плач. У пінцетах пальців однієї руки Славко стискає голубині лапки, у другій – ніж. У моїх долонях – зламаний, жертва, каліка. Не тямлю себе від жаху, випускаю птаха. Летить – як викинутий аркуш. Опускається на землю. Безпорадно тріпотить крилами.
Видовище. Вражає. Хіба ні? Хіба можеш не відреагувати на плід жорстокості?
Божевільний, – промовляю з удаваною байдужістю і швидко йду геть.
Відреагувати емоційно на вчинене не можу. Це означало б помітити зло – переступити через свої принципи. А то боляче, коли ламаються стереотипи. І я – спокійна, хоч видовище таки, справді, було незвичайним, вражаючим.
Немає коментарів:
Дописати коментар