Наталя РОМАНОВА
***
Вона ішла... Сліпило сонце очі.
Ясне і тепле, добре, вогняне.
І розцвітали задумки дівочі,
І в грудях билось серце бунтівне.
Ішла і посміхалася...
Так дивно.
І ні до кого, й разом з тим – до всіх.
А сонце світить чесно й незрадливо,
А у душі її – і щастя, й сміх.
І всі їй усміхаються. Так втішно.
Й вона сміється: сонце ж бо – її,
Для неї сяє й пригортає ніжно.
Належать їй всі мрії весняні!
Дивилася у небо небайдуже,
Не йшла – летіла. Казка, а не світ!
А під ногами – хлюпала калюжа,
Тут мав скінчиться мрій її політ.
А вона йшла, під ноги не дивилась,
Бо погляд линув в синю височінь.
А всі сміялись...Щастя їй відкрилось,
Його не огорне ніяка тінь!
Буває часто так. Бо світ – не казка.
Театр це: трагічний і смішний.
Щасливий той, хто бачить лиш прекрасне:
Яскраве сонце, а не яр страшний.
Наталя Романова. Вірш / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004 - #6. - 52 с. - С.30.
Немає коментарів:
Дописати коментар