Ходжу по битому склі
Ходжу по білому снігу, як по битому склі. Ходжу по битому склі, як по білому снігу. Небезпека, страх, кров... Холоне, крижаніє душа, але розум усе осягає.
– Що ти спізнала в житті? – питає Лілі, смакуючи французьке шампанське. – Ти куштувала дорогі вина, тобі дарували сукню за кілька сот доларів, ти побувала в чужих краях, як перелітна птаха... Ти хотіла вбити когось?
Я... Я спізнала любов, відчувши блаженство і тугу, я заглянула в прірву безвихідності, але втрималась... Я спізнала все, бо любила, але мене ніколи не любили так, як би мені цього хотілося. Тому я ще чекаю, тому я живу так, ніби ходжу по білому снігу, як по битому склі.
Самотність
Інколи дивишся на розлитий водою світ, де нерозмитими лишилися тільки думки, і сльози підступають під горло. „Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? Що сподіваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями , принаймні три із них? Яка сила штовхнула тебе у світ доріг, де вже не однієї зазнав поразки , і чому не хочеш повернутися додому? Чому не бажаєш зажити звичайним мирним життям, що тобі заважа? Невже самотність?”
Що таке самотність? Я рідко задумуюсь над цим питанням тоді, коли залишаюсь сама вдома і відчуваю тиху самоту, жовту, як осіннє листя, сіру, як дощ, холодну, як сніг. Буває вона незвична ота самотність. Коли лишаєшся сам на сам з кімнатою, без вірного друга, і відчуваєш якусь гіркоту на душі, тобі хочеться плакати, та не можеш, адже вже доросла. Хочеться особливого, гарного зворушення, хоч і знаєш: те гарне – біль у душі. За кожне гарне, вділене тобі у світі, майже завжди треба платити мішок гіркоти, отож і гарного мимоволі починаєш остерігатись: відходиш від світу, залишаєшся в собі, і тоді тобі нічого не треба, тільки самота. Саме вона стає твоєю найкращою подругою життя – назавжди.
Ось так люди стають самотніми, гублять упевненість у житті. І все-таки задалося б, що в тих сіро-зелених товщах я щось бачу. Ніби розмиті білі стіни, наче палац, який казково вивищується від землі до неба. Прислухалась і почула тиху, але напрочуд гармонійну музику. Так, у тому палаці співали: то був не такий спів, який знала я. Був то спів великої природи, спів трави, дерев, листя, водяних струмків. Була то музика, яка не тривожить серця, а втихомирює його...
Немає коментарів:
Дописати коментар