***
Я питаю в долі : „Де моя сопілка?”,
Бо ношу лиш торбу, а в ній — любов,
Як тягар найтяжчий. Хоч би мені дірку,
Щоб хоч по краплинці вилилось воно.
Босими ногами топтати свою стежку,
Мріями-казками звеселяти світ.
Хочу безнастанно сльози пити з глека
І більше ніколи не губити їх.
Де моя сопілка? Чом мовчить небога?
Чи прийде для неї променевий час?
Знаю, любов в торбі не тяжка то ноша,
Це моя сопілка, моя благодать.
***
Море квітів усипає горе.
Різнобарвя, грають кольори.
Мажорне затуля мінорне,
Мов у дитинстві, кольорові сни.
Матіола виконала соло.
Голос пристрасті блукає по землі.
По бороді тече і мед, і солод.
Картина радості на неясному тлі.
Чую звуки. Розпростерті руки.
Море квітів, упади сюди!
Я сюди впаду і буду слухать,
Як на тлі неяснім можна розцвісти.
***
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволиш очима.
Мені здається, що то я
За щось жорстоке зачепилась.
Лукаво місяць усміхнеться.
Всі наші погляди увись.
Зірка затруситься, зірветься
Та й визволителю до ніг.
Тече енергія нестримно
У темних товстих проводах,
Те саме, що і в наших жилах,
Може і зорі визволять.
Застрягла зірка в проводах.
Ти її визволив очима.
Тобі сіяти у ночах
Буде вона, як і хотіла.
Ромашки
Зівялі ромашки схилились, мов ми.
Були ми ромашки, а стали людьми.
Нас небо очистить скупою сльозою
І, може, поверне надію на долю.
Вечором раннім закриється небо,
А вітер пелюсточки рватиме легко.
Заморені вітром ромашки зівялі,
Схилилися разом, але ж не упали.
Ми не впадемо, ромашечко моя,
Бо виживуть завжди, коли разом двоє.
Дивись в мої очі, вглядайся в лице,
Схились, якщо треба на моє плече.
Під нами тікає крихка опора.
Ромашки ми стали тепер із тобою.
Зівялі ромашки під грізним дощем
До пізньої ночі шепталися ще.
***
Маленький космосик мовчить і схлипухає,
Шле мені невичерпне натхнення.
Я неначе вода — холодна й невидима.
Ледь токаюсь до тебе. Це — Всесвіт.
Розминулись комети, сліди залишилися.
Кличе туди розтривожене сяйво.
У цю мить так здається, неначе я —
Кожна піщинка на березі. Радість.
Підступило до горла, а може, прилинуло.
Я жахаюсь таких фарб барвистих,
Бо сама, іще поки холодна й невидима,
Незворушно милуюсь. Подих.
***
Сонячний зайчик
Присів на хвильку
Мені на зошит,
Мабуть, спочити.
Залишу писання,
Закрию — піймався!
Всередині зошит
Буде сіяти.
Сів хитрющий
На зошит зверху.
Склала я руки,
Поглянула в дзеркало.
***
Слідом за твоєю тінню
Світло моєї душі
Простує собі відкрито
І сяє ясніш від свічі.
Живе одним дотиком дива,
Говорить у сні, кричить,
Якась невловима сила
Полумям ясним горить.
Видно здалека блаженство.
Хтось стукає в серце мені.
І я відчуваю відверто
Прохання твоє: впусти.
***
Піщаний годинник ти ніс у руках,
Щоб дати мені нове бачення,
А я нерозумна гадала дістать
І нести твій час до призначення.
Сліпну, втрачаю реальності.
Крізь щілини вийти нестримно
Я хочу, не бути зайвою,
Я хочу нести твій годинник.
Ізвідси туди пісок сиплеться.
Жагуче болить мені спина :
Привязана тугими нитками
Я сонце несу за плечима.
І так, я ні в чому не каюся,
Реальність замінюють сни.
Живу, вірую, сподіваюся
І часу не прагну знайти.
Піщаний годинник ти ніс у руках
І дав мені нове бачення.
Я з легкістю сонце своє понесла —
Ти виконав своє призначення.
Жегліовати
Дай мені спокою, мамо,
Бо ніхто більш не може дати.
Трутизна прокидається рано
І мене покликає не спати.
Довгий погляд на дні озветься.
Тиха пристань колише очі.
Жегліовати невпинно рветься
Серед дня і глухої ночі.
Дай мені доторків пальців
І тепла гарячого миру,
Бо думки повстають, як повстанці,
Обіймають твою дитину.
Поїть трунком убога божниця,
Таже кличе знову до себе.
Там стоїть невичерпна криниця,
Там я гірко ковтаю небо.
Прошу спокою, як жебрачка,
Та златищу соромно брати.
Я засну, як колись було наче,
З ще не висохлим словом «мати».
Жегліовати із словом мати,
Щоб не втонути невинно.
Що вона може шептати —
В неспокійнім сні не дитина.
***
Сміх і втома,
Береги і дно.
Я неначе вдома
Бачу вічний сон.
Де лише надія
Споглядає час,
В те, що бачу вірю,
Думаю про нас.
Днями і ночами
Дотик, потім звук.
Вічними ділами
Власних грішних рук.
Лясне по обличчю
І кудись втече,
Бо тобі те звичне,
Що мені пече.
Грішно і безкарно
Твій знайомий сміх
Вічними снігами,
Холодом обпік.
Нерви й ейфорія,
Безлічі питань,
Кліпаючи вії,
А очі без дна.
Я не маю часу,
Я не маю слів,
Я удома наче
На оцій Землі.
Знову сміх, зітхання,
Береги і дно.
Не мої чекання,
Сам сюди прийшов.
Розсіяна память,
Синхронність подій,
Бо я тільки наче
Вдома на Землі.
Не дивися гірко,
Смійся, як сміявсь,
Бо тобі те дивне,
Бо твій дім Земля.
Хочу попрощатись.
Йди і відпусти.
Страждати, сміятись —
Вічні мої сни.
***
Малиновий жар серед зелені.
Неподалік неприродний намет,
І в неприродному клекоті
Відчути хочеться все.
Хочеться зняти весь одяг,
Змити облуду сірого міста.
Бачу стежину, отож ще можна
Піти і назавжди втекти звідси.
Розпашілі обличчя і голови
Стишує запах хмизу,
І одразу стає дуже соромно:
Як я тебе тут залишу?
Довгождано хруснула гілка,
Обірвалися вниз останні страхи.
У наметі життя прожити
І стежиною в вічність піти.
Зрідка втрапляє зуб на зуба.
Благословенні, а не приречені
Плечем до плеча люди.
Цілий день, сонцем бавлячись,
Ми не вірили слову „люблю”.
Ким ми завтра з тобою станемо?
...Ходімо ближче до вогню.
Немає коментарів:
Дописати коментар