***
Осіннє листя під ногами...
Останній промінь на сьогодні
Лоскоче волосся. Всього лиш душа
Вбирає тепло проминулого дня.
Ще пару хвилин — і сіріє знов небо,
Нехдоровий холод у полон бере серце...
Будь ласка, скажіть, що людям ще треба,
Крім любові, бажання, життя і тепла?
***
Так голосно скрізь — шум давно уже мертвий.
На волю пусти тихі сльози з глибин.
На мокрім паркані ворона каркоче...
Так сиро і темно — це страх твоїх снів.
Мов ти у проваллі й нема куди йти,
Нема кольорів, сірість душить думки.
Померти чи жити — нічого не змінить:
Всі мрії, як дійсність навколо, — вогкі.
То не золото вже, заїржавіло листя,
То кров пролилась і лишила сліди,
Холодна земля байдужістю вкрита —
Все спить вічним сном, так само, як ти...
***
Зігрітись сльозави, інакше — ніяк.
Як вимити прикрість й печалі душевні,
Розбити ланцюг компромісу з собою,
Заспокоїти те, що так злісно пече?
Зігрітись сльозами, інакше — ніяк
Не заповнити дивну й суху порожнечу.
Зігрітись словами, що можна і так —
Здійснити від себе зрадницьку втечу.
***
Як це страшно, коли ти знаєш,
Що все скінчиться колись.
Нічого вічного немає,
Окрім сімї, окрім себе.
Як болісно і дивно
Залишати в людині частинку себе.
Як приємно і тепло знати,
Що ти лишився навіки
У чиїхось крихких думках.
Любов прийщла, любов піде
І попрощається зі мною.
Так само дивно, як ввійшла,
Так і полишить серце моє.
Знов стану сенс в житті шукать,
В житті нудному і сірому,
Тихенько капатимуть дні,
Схиляючи мене додолу.
Однак, в душі яскравий образ
Палатиме і день, і ніч:
Ми двоє з тобою,
Ми двоє... двоє, пліч-о-пліч...
Замок
У своїм замку я одна —
Ніщо мені не треба.
Зелені штори, блакитні думи,
І мозок сягає неба.
Пристрасті, злидні, „залізна рука”,
Турботи сердечні і вічні...
Сьогодні зростає людина така,
Що розумом валиться в прірву.
Немає ні щастя, ні горя ніде —
Є лише моя невагомість,
Лиш я і повітря — і щастя прийде —
Знов втратить людина свідомість.
Врата непорушні, залізнії ставні,
Величні вали, високі мури...
Безжальні гармати не треба мені.
Тихіше! Тут мешкає спокій.
Тиша
Блаженна тиша — царство миру.
Інебо, і зелень, і річки потік.
Людина і простір... Але все мовчить,
Чи є тут життя, чи це просто квітник?
Ні жива, ані мертва — я просто існую
Усюди на світі — планеті Земля.
Тут нудно велично, я подих вгамую:
Тут зовсім немає земного сміття.
Шепіт
Хлюпоче вода — щось серцю шепоче,
І каже вона: „Схаменися, мерщій!
Любов — не прийдешнє, вона лиш муркоче
У небі, у річці, у твоїй душі.
У людських очах лишився той вогник,
Що зве у життя, у справжнє життя.
Повіриш мені, хоч ти і не лірик:
Із того вогню вже нема вороття...
Палають верхівки дерев знов у сонці —
Несправжнє кохання в тобі клекотить.
Спали його справжнім, дитино, благаю —
Не дай лиш людині тебе полонить.
Людина — то бог, незалежна істота,
З людиною другом ти можеш лиш буть.
І з другом, повір, вже ніяка турбота
Не сполошить твою вірну путь.
Дитино моя, заспокой своє серце,
Ти знайдеш його, і у правильний час
Відкриються очі, обійми і серце...”, —
Мій друже, нарешті, знайшло щастя нас...
Сила
Ковток життя, ковток повітря —
Все стане на свої місця,
Засяє сонце над Поліссям
І дійде доля до пуття.
Не дай лиш світу золотому
Зламати твоє сильне „я”,
Не дай лиш тому студу злому
Убити весняне гілля.
Бо ти — людина, повна сили.
Твоє життя — цінніший дар.
Тому ти, зіронько, не скигли,
Готуй у відповідь удар.
Немає коментарів:
Дописати коментар