ДРУГЕ СЕРЦЕ
Третю добу прокидаюсь о пів на четверту від того, що привиди надто голосно тупають по хаті.
Вже не плакала.
Йшла пити воду, виглядала в вікно, чи береться світати і знов мостилась у гаряче, заповнене липкими сновидіннями ліжко.
Цілісінький день підмічала усілякі неприємні дрібниці:
– що пензлики стали жорсткіші і нахабніші;
– що священні корови з підвіконня поїли все намисто;
– що чай схолодає раніше, ніж пальці затерпають на шершавих боках чашки.
Так від того втомлювалась, що сідала на веранді і вперто мучила себе вишиванням.
Хрестик.
Іще хрестик.
Виглядала за скло, ніби когось чекала, а потім знову.
Хрестик.
До нього ще хрестик.
Втім, з того цвинтаря завжди виходили однакові птахи з кубками в пазурах та ще апетитні полуниці – єдине, що згадувалось з уроків вишивання.
По обіді приходила Анна.
Готувала їсти, базікала безкінечно та ще відводила погляд.
Іноді присідала поряд і довго прислуховувалась, гладила твердого, опуклого живота.
Перепитувала про здоров’я.
Я продовжувала дивитись за вікно, ніби настромлюючи на погляд дерева і будинки. Дотягнутися б врешті до самого сонця, впитись йому в червоного бока і пустити розпеченої, огненної крові, бо хотіла, щоб питали про моє здоров’я, а не про його, і щоб погладили мене, а не того малого покидька, що гоцає мене зсередини, мов шкаралупу.
Нило серце.
Голова йшла обертом.
Ноги, як колодки.
І нирки бісяться.
– Все добре, – кажу я Анні, – самопочуття, як у космонавта. І знов залишилась одна в своєму примарному світі.
Бралася малювати. Доводилось довго і нудно знімати з полотна липке павутиння буденщини.
Воно насідало таким шаром, що вплутувалась комашня і метелики. І була велика спокуса залити їх лаком назавжди.
Мала отак ходити і ходити, з кутка в куток.
Відкривати і закривати кватирки, влаштовуючи каруселі протягів, або підслуховувати, як дихає спляча кицька.
Ще сиділа вечорами в кабінеті, за столом, в спину тиснула зрілістю і кольором дуба височезна шафа, заставлена класикою, а я з серйозністю науковця обирала одну з книжок, брала яскраво-жовтий маркер і, починаючи з самої першої сторінки і закінчуючи самою останньою, закреслювала в усіх-усеньких словах одну і ту ж літеру.
– Теж мені великий митець... На тринадцять сторінок одна літера «щ», –реготала.
Згадувала.
Раніше, до цього інкубаторного періоду, я була однією з тих, кого легко впізнати в місті. З тих, хто обідають соком і бубликами на фонтанах, тих, хто читає і слухає музику на лавках рідного міста, спить і п’є на лавках чужого, такого, в якому на два дні до знайомих заскочив, з тих, хто краде книжки в бібліотеках і ходить на всі фести чорним ходом, з тих, хто носить секондський одяг і 20-літні тітчині кофти, і завжди десь-десь, хоч мають маму і тата, і власну кімнату, і в ній комп’ютер.
Я була однією з тих, хто в найшумніщих компаніях лишався найбільш самотнім, хто відчував у собі стільки крові, хто лінувався бігати наввипередки з часом, що одного разу, наткнувшись на оголошення про «сурогатне материнство» вирішила, що це найкращий спосіб пригальмувати і підзаробити грошенят.
І ось зараз я тут.
В літньому маєтку родини Полякових, чиї авіалінії возять людей ще з тих пір, як над селом протарахкотів перший кукурудзник.
А в мені гоцає ногами спадкоємець усього цього божевільного статку, бо Анні, прекрасній матері позолоченого недоноска, нема коли його виносити. Я знову стелю собі м’які ковдри, влягаюсь у бархани подушок, я п’ю морквяний сік і слухаю Бетховена, бо дітки від класики стають дуже розумні, я перетворюю своє тіло на желатин і відчуваю, як його випивають сірі слони на довгих ногах з оригіналу Далі над ліжком і, єдине, про що можу думати, так це про три місяці, після яких мене розчавлять, як спілу вишню, вправним рухом пальця видушать кісточку – інкрустованого спадкоємця і кинуть таку м’яку й безхребетну з кишенями заважких срібенників на тротуар, повз стрімкий рух щурячих перегонів. А мого хлопчика, моє друге серденько, що з кожним днем все сильніше б’ється, моє щастячко і мій стержень понесуть, як золоте теля на руках, понад натовпом, від мене, ледь торкаючись пальцями шовкових пелюшок з китицями, гаптованих стрічок бантами, і не бачити мені його оченят, не чути сміху, не ховати таємних поцілунків в ямочках його щічок...
ВЖЕ ВСІ ТО ПРОБУВАЛИ
ПРОЛОГ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНИЙ
Мене втопили. Ага. їй Бо’. Мене взяли цупкою рукою за волосся, за потилицю і зо всієї сили нахилили в бочку з водою. І тримали до тих пір, поки я не перестала дриґати ногами і гнути спину, намагаючись вирватись. Я дивилась у воду. Я бачила брудне дно, бачила шерехаті вигнуті дерев’яні стінки, чула, як сама собі стукала по боках цієї бочки і нічого не могла поробити. І бульбашки. Пам’ятаю, як бульбашки повітря, мого останнього повітря виривались із глотки і ніздрів і лоскотали обличчя, повзучи по ньому й вилітаючи на поверхню.
Врешті, я ослабла, наповнила легені водою і померла.
Так і мало б статись. А тепер, я лежу на підлозі, поряд зі мною моя бочка і дивлюсь я на лампу – велике холодне сонце. Я думаю про те, що померла якось неочікувано і ні за що.
ВЛАСНЕ ЕКСЦЕС
У Саші вкрали лівий черевик. Вона знала, хто міг вкрасти. Або Алік (теж Саша), або його придуркуватий друг Дімончик. Дімончику, кров з носа, як треба, щоб Алік його поважав. Тому, він усюди за ним швендяє і готовий увесь світ перевернути, аби тільки Аліку було смішно. А Аліку, звичайно ж, смішно. Санєчка ж зараз вийде з роздягальні й верещатиме, де її черевик. Як роблять усі дівчатка.
Саша перевзулась назад у кросівки, склала речі в пакет, включаючи й одинокий черевик, і вийшла з роздягальні. На підвіконні спортзалу сиділи Дімончик і Малий Мо (Мохановський Вова, 153 см – зросту). Аліка не було. Саня хотіла, щоб він зараз був тут. Щоб бачив, як їй начхати на його забавку. Натомість, малий Мо клацав телефоном, а Дімончик пропалив Сашку поглядом і завовтузився на підвіконні. Раптом схопився і швидкою ходою пішов слідом:
– Санєчка…
Сашка різко обернулась. Їй аж м’язи зводило від гніву. В животі щось нервово тіпалось.
– Санєчка... Нічого тобі так в кросівках?
– А тобі що? – гаркнула в відповідь.
– Сах, не бісись... Це не я. Але я скажу, де тобі шукати.
– На чорта мені те, що ти тут вякатимеш?.. – здавалось, її пальці так налились кров’ю, що за хвилю могли б луснути. Кров юшила б, як з кранів вода, – ці ваші забави в печінках уже. Погрались би і вернули. Дебіли...
Може б, вона й кинулась на Дімончика і видряпала б йому очі і била б, і кричала, та їй заважав пакет. Важко вицарапувати очі, коли на руці в тебе висне з півкілограма всякого добра в дуже нетривкій упаковці з тягучими ручками.
Дімончик відступив крок назад:
– Саха, тобі черевик треба? То після класника приходь на дах спортзалу.
Він розвернувся і побіг по коридору. Певно, цю фразу, сидячи на підвіконні, раз двадцять повторював. З спортзалу вийшов задуманий Малий Мо. Саня подивилась на нього тупим поглядом, повагалась, але нічого не запитавши, пішла в клас. Мо пішов слідом.
Весь класник (класну годину) Саша сиділа в глибокій зажурі. Час від часу вона влягалась щокою на холодну парту і дивилась через вікно на небо. їй було видно край даху спортзалу, але нічого особливого в тому даху вона не бачила. Спину палив настирливий погляд Дімончика. Алік на класник не прийшов. Йому дозволялось, він був 7-кратним відмінником, він був в усіх гуртках і секціях, їздив на олімпіади і, напевно, переводив бабусьок через дорогу. Усі вчителі при ньому закочували від задоволення очі. Тому й прощались цьому зірковому хлопчику злегка побитий двієчник чи поцуплені чужі черевики. «Хлопчик росте, в ньому завжди було багато енергії».
Саша примружилась від сонця. Вона думала, чи йти на дах. Черевик же повернути треба. Чи мо’, перебісяться і самі завтра вернуть? А як не повернуть?
Коли АнПална розпустила клас, Сашка виходила передостанньою, за нею повз з рюкзаком у руці знервований Дімончик.
– Ти підеш?
– Якого чорта ти причепився? Що ви там вже намудрували? Відро води на мене виллєте, так?
Дімончик йшов слідом.
– Чого мовчиш? План ваш розгадала чи що? Дибілля... Придумати нічого ліпше не могли.
Саша пройшла крізь спортзал, вийшла з задніх дверей, спокійно поздоровалась – з ковтаючим окурок фізруком і обійшла будинок. На стінці, що без вікон, тягнулась нагору тонка металічна драбинка.
Санька різко розвернулась і важким поглядом обігріла Дімончика – ти перший! Нема чого мені під спідницю заглядати. Дімончик взяв з її руки пакет і рюкзак, накинув їх на плече і поповз по драбині вгору. Ось тобі і джентльменство перед знущанням.
На мить зверху зиркнули дві голови: Алікова і Дімончика.
Саша сміливо поповзла по драбинці. Біля самого краю даху їй подавали руки обидва хлопці. Коли вона вже геть вилізла на брудний, закиданий склом дах, Дімончик підхопив її під лікоть і, раптом міцно вхопивши за обидві руки, вивернув їх за спину. Саню звернуло і нагнуло. Сам собою вирвався здивований і переляканий зойк. Алік швидко нахилився і заклеїв їй рот товстим, явно заготовленим раніше шматком віконного скотчу.
Саня забрикалась, взялась вигинатись, навіть раз вдарила боляче Аліка по коліну. Хмуре обличчя того на секунду пересмикнуло болем, а далі очі залило пеленою гніву. Він піднявся у весь зріст, підійшов упритул...
«Якась секта... Що вони хочуть з мене?!»
... і поклав обидві руки на стегна Санєчки. Та застогнала. З очей бризнули сльози.
– Довго тягнути будеш?.. Давай все швидко..., – голос Дімончика хрипів, низький і серйозний. Алік задер спідницю і стягнув однотонні блакитні трусики. Саня завила. Вона почала сильніше впиратись і як могла пручатись.
Від страху м’язи геть ослабли. Алік мотнув головою і Дімончик потягнув її вниз – вкласти на гальку, якою було засипано дах будинку. На якусь мить їй призвільнили руки і вона спромоглась вирвати одну і вдарити Дімончика по носі. По обличчю того поповзла густа стрічка крові. Алік кинувся на Саньку, геть збив її з ніг і звалив на гальку. Дімончик розтер кров по щоці, очі в нього зрадливо почервоніло. Хлопець вивернув Саньці руки над головою так, щоб їх можна було затиснути між коліньми і притиснути до даху. В цей час Алік розстібнув ширінку і розвів Саньці ноги. Стегна взялися спазмом і холодом. Все тіло перетворилось в один великий згусток липкої чутливості, всі нервові рецептори напружились.
За мить Санька з жахом відчула в нутрі своєму щось чужорідне. М’язи спазматично стиснулись в слабкому намаганні витіснити «не своє». Стегна звелись так, що аж завили болем м’язи на внутрішній стороні ніг. Саша нічого не могла бачити. Очі заливало туманом сліз і жаху. Її тіло стало їй чужим.
Саня болісно точно відчувала, як від тертя об гальку знімається шкіра на спині, сідницях, на вивернутих лопатках. Їй вигинало поперек. Руки пекли вогнем, особливо в розвернутих суглобах. Внизу живота гуло, спазми рвали тіло на шмаття, легені судомно здригались від того, що слизові оболонки від сліз поспухали, а крізь закладений ніс неможливо було дихати.
Це тривало декілька хвилин. Дімончик не відривав погляду від очей Саньки навіть тоді, коли Алік встав і заправився. Саша лежала, впираючись пустим, далеким поглядом високо в небо. Її тіло раз по раз судомно здригалось, а худі коліна звелись разом.
– Треба їй це зняти, вона, здається, задихається, – видавив він врешті хриплим, низьким голосом.
Алік витягнув з кишені теніски цигарку, запалив і схилився над Санькою. Потім акуратно і швидко відірвав шматок скотчу від обличчя.
Вона декілька разів важко й голосно вдихнула. З кожним ковтком повітря її тіло вигиналось і стріпувалось. Врешті, Дімончик опустив їй руки і допоміг сісти. Алік подав трусики.
Саша дивилась на гальку, відчувала як пашить спина і між ногами і відчувала кров. На чорну спідницю раз по раз падали великі прозорі сльозини.
Алік сів навпроти прямо на гальку й уважно на неї дивився, глибоко затягуючись. Дімончик сидів поряд, заглядаючи через плече.
Саня вже не кричала. Дихання вирівнялось і м’язи розслабились. В голові шуміло. Гупало серце. Десь крізь шум пробивався далекий, незрозумілий і винуватий голос Аліка:
– Сань, ну, ти пробач... Ти ж зрозумій, мені ж треба. Я ж лідер... Вже всі в класі то пробували, а я що, самий лівий?.. Сань, ти ж розумієш, та курва мала, Тонька, вона б ніколи не дала...
Дімончик закурив. Саня повільною, ватяною рукою втерла очі. Було дуже сонячно. Шум у голові стихав, його місце зайняло сюрчання коників і верески якихось малих пташок. Алік ще говорив і говорив, здається, погрожував. Після чого встав, пішов до дальнього кута даху, приніс звідти черевика, вклав його в Санькин пакет, знов сів і знов закурив.
Дімончик сидів поруч. Він нервово сіпався на кожен рух Саньки.
Через 15 хвилин розглядання гальки Сані вже не здавалось це таким страшним. Тіло гуло, на зап’ястях розбухали синці, але нутро наливалось дивним, порожнім спокоєм. Сашка важко піднялась. Її хитало. Дімончик підхопив її під лікоть, таким чином і підтримуючи, і стримуючи. Алік уважно слідкував за кожним їх рухом. Саня забрала лікоть, вивільнилась з рук Дімончика і, похитуючись, пішла до драбини. Взяла свій пакет і рюкзак, скинула з даху (глухий удар) і перелізла на драбинку. Дімончик декілька разів, як сурок, мелькав очима від неї до Аліка. Той тупо дивився на Саньку. За мить дівчина спустилась з драбини, одягла рюкзак на плечі, взяла пакет, поправила спідницю і повільно пішла додому. Все, чого їй зараз хотілось, це прокинутись в своєму ліжку, щоб цього дня ще не було, щоб вона забула форму і не перевзувалась і не лазила ні на які дахи...
За двадцять хвилин вона дійшла до свого дому. В хаті було порожньо і прохолодно. Саня кинула речі біля дверей, дійшла до свого ліжка і закуталась в ковдру. Не було сили плакати. Повільні хвилі усвідомлення того, що сталось, поступово напливали на неї. Очі втупились в синю квіточку на шпалерах. Ноги посіпувало, а тіло продовжувало боліти.
Прокинулась Санька вранці від того, що мама штурхала її в плече. Воно віддавало гострими стрілами болю. Саша застогнала і розплющила очі.
– Сонечко, вставай, кицюню, що ж це ти спиш так довго? Вчора я тебе не будила, думаю, хай поспить. Тобі боліло щось, рибко? – мама пішла на кухню, на ходу продовжуючи говорити, – правильно. Краще всього поспати. Збирайся в школу, а я вже біжу. Треба раніше бути, бо сьогодні рейд керівницький обіцяли.
Саня сіла і спустила з-під ковдри ноги. Вони стали ще худіші.
Гримнули двері – мама пішла.
Саня не могла не йти в школу. Її вже двічі ловили на прогулах, а на третій точно викличуть маму. Буде гірше. Вона дізнається про оцінки, і про прогули, і про поведінку.
Все, що сталось вчора, видавалось поганим сном. Тіло нило, спухало і місцями кровоточило. Довелось блузу відривати від присохлої шкіри. В лопатку врізався шматочок битого скла. Зап’ястя посиніли. Ними неможливо було поворушити. Сашка так-сяк дійшла до ванни і довго мокла під душем. Шум води нагадував учорашній шум в голові. Саня переклала підручники в рюкзаку, одягнула сіру кофту з довгими рукавами і спідницю нижче коліна. Мокре волосся не сушила, так, витерла і зібрала в пучок. До школи, здавалось, сто років йти. Малі діти з пузатими портфелями обганяли її і сторожко оглядались. Було душно і сонячно. Саня намагалась ні про що не думати.
Алік стояв між задніми партами і притискав до себе Тоню, дівчину невисоку та найапетитніше сформовану в класі. Вона хихикала й іноді злегка виривалась з обіймів. Дімончик сидів за своєю партою з опущеною головою, а відтак вгору з-під світлої сорочки стовбурчились дві лопатки. Час від часу він ловив на собі гнівний погляд Аліка, який награно сміявся і «намагався поводитись, ніби нічого й не сталось». За декілька хвилин до дзвінка двері відчинились і в клас напівпрозорою тінню впливла Санєчка Лоц. Аліків регіт застряг у горлі. Від такої переміни і Тоніне хихикання повисло в повітрі. Алік і Дімончик, мов зазомбовані, не зводили погляду з Саньки. Та пройшла до свої парти, кинула портфель і лягла щокою на холодну дошку, відвернувшись до вікна. Дімончик посірів.
Алік прийшов у себе, часто заморгав, а тоді звів очі на Тоньку. Та дивилась, очікуючи пояснень. Алік занервував, а тоді зробив грайливо-енергійний вираз обличчя і, притягнувши Тоню ближче до себе, басонув на весь клас:
– Не по погоді одягнулась, Лоц! Перегрітись не боїшся?..
Саня не ворухнулась. Тоня залилась гучним гоготом. За нею ще декілька таких же дівчат.
Всі чекали реакції від Саньки. Натомість, з місця схопився Дімончик. Обличчя йому перекосило від здивування і гніву. Він підскочив до Аліка і з усієї сили мазонув того кулаком в обличчя. Потім ще кілька разів по нирках і врешті гепнув коліном у живіт. Аліка зігнуло.
– Су-у-ука-!.. – просичав крізь зуби Дімончик і вийшов з класу.
СТЮАРДЕСА
Вона була стюардеса.
І феміністка.
В небі вона ходила в короткій формі, турботливо цікавилась про самопочуття у «зелених» пасажирів і посміхалась.
В неї була шикарна, стюардеська, відшліфована перед дзеркалом посмішка. На землі в неї була довга чілка на очі і сумний, повний трагедій погляд. Трохи червоні очі.
В небі у неї блакитна коротка спідничка, біла блуза, ідеальний макіяж, вкладене в кучерики волосся, акуратний манікюр і шпилечки. В небі вона –частина великого світу Жінки, Що Пестить Погляд Чоловіка.
На землю вона спускається, щоб влазити в старі джинси, розтягнуті футболки, часто курити, розпатлувати волосся і ненавидіти, ненавидіти, ненавидіти чоловіків.
Там, зверху, все було просто.
Любочка – напарниця, цокотлива мушка, небесна хвойда, завжди в колготках сіточкою із яскраво-червоними губами. Коли вона розповідала про безпеку в літаку, чоловіки пітніли і замовляли багато алкоголю. Для Любочки було «невдало злітати», якщо хоч би раз під час рейсу її не затисли в вузькому проході. Вона мала тисячу номерів у телефоні, їй завжди було до кого поспішати на землю. «Мій Сьомочка – це ж золотко. Кличе в ресторан. Обіцяє ловити вже в аеропорті. Приємно буде зіскочити з літака і в лімузин...» – вона заливалась гучним сміхом, – «Як принцесу».
Ще був Костя. Другий пілот. Він був чоловіком двоюрідної сестри. З ним було приємно посидіти в кафе, поговорити за кавою. Він завжди був надто добрий. Це ж він і влаштував Віту в стюардеси. Ледь не розпластався в коржик, вибиваючи місце. Після кожного рейсу запрошує її до себе в гості. Іноді вона навіть доїжджає з ним в таксі до центру міста, але врешті завжди передумує. Костя починає нервувати. Він завжди боїться повернутись додому і побачити щось таке, чого не хотілося б бачити. Когось такого, про кого краще не знати в подружжі. Костя боїться ще й того, що Віта теж знатиме дещо, про що в родині не слід знати. Вона відбріхується, виходить з таксі й обіцяє, що «наступного разу – обов’язково». Вона не хоче, щоб цій великій, добрій дитині було погано. Вона їде в «жіночий ресторан».
«Горлиця» – ресторан її подруги. Ну, ресторан... Ну, кафетерій, десь, кафешка... Так, малий ганделик.
Ганделик цей робився на «світлій мислі». Сюди мали приходити не пузаті, смердючі фанати футболу і не підлітки по пиво. Сюди мали приходити люди літературного, мистецького, художнього крою. Вони мали б тут виступати на імпровізованій сцені, виливати свої душі на таких же геніїв, як вони самі і шукати розради та компанії. Натомість, світла ідея під цупкими ручками суспільства здеформувалася в зовсім іншу: примітивнішу, грубішу і водночас болючішу. Сюди щовечора наповзало холодних, сірих, не обігрітих поеток і піснярок, з гітарами і вимоклими в сльозах зошитами. Вони напихались на дивани, розглядали акваріуми з синюватим світлом, випивали галони кави і виливали галони смутку. Всі вони чекали одного – принца. Романтик-поет, наслуханий легендами про мистецько-кавний острівець на околиці міста, він мав би широко розчинити двері, ввійти, бризнути з очей снопом світла, вихопити з темряви одну-єдину (мене-мене, а не мою миршаву сусідку), підійти, впасти на коліна, читати вірші, співати пісні, закочувати очі і врешті-решт забрати з собою в ніч, щоб там, десь, завести сім’ю народити діток і бути, як всі, нормальною, звичайною, щасливою жінкою. А талант свій розпустити на колисанки рум’яним немовлятам.
І навіть якби вони, поетки-пісенниці літали щоденно усіма рейсами, і по сорок разів на добу бачили високу усміхнену стюардесу в короткій спідниці, – вони б ніколи, ні за які гроші, не впізнали б її в зашураній подрузі хазяйки, що з’являлась тут раз у декілька місяців.
Віта любила це місце. Саме місце. Бо вона сама привозила сюди в акваріуми екзотичних заморських рибок, фосфоричні фігурки фламінго та інших птахів, якими була прикрашена вся стеля. Це вона що два роки вішає власноручно табличку «ремонт» на двері і збирає все барахло по коробках.
Вона вкладає в це місце душу, звозить сюди весь світ і терпіти не може цих сірих мишей, які перетворили її чудове, любе кубелечко в Дім Молитви Великому і Могутньому Чоловікові. Віта саморучно повикидала б їх звідси за те, що ті ніколи не розуміли свого щастя, не вміли пишатися своєю свободою, своїм талантом, своїм пухом і перами.
Віта влітала в «Горлицю», збирала шумну компанію і до ранку виживала найбільш зазомбованих.
А потім, пролежуючи тижні на дивані в кімнаті хазяйки ресторана (свого дому на землі вона не мала), хотіла повіситись. Бо була сама, бо не цікавила чоловіків на землі, бо не вміла посміхатись, стоячи ногами на асфальті, бо врешті-решт «миші» в своєму примітивному бажанні були стовідсотково праві...
Але Віта не мала права цього робити, бо вона – феміністка, бо вона повинна ненавидіти чоловіків.
Немає коментарів:
Дописати коментар