Без тебе
Сумує в келиху вино,
І вітер за вікном співає.
Мені вже, знаєш, все одно,
Що поруч рук твоїх немає.
Тремтить від споминів душа,
Й слова непрошені зринають.
За вітром осінь поспіша
Шукати те, чого немає.
Піду за нею вслід і я
На сповідь, вимиту дощами.
Дороги чорна колія
Рікою стане поміж нами.
Колись, не зараз, як весна
Пробудить мого серця промінь…
Колись я буду тут одна,
А ти – залишишся, як спомин.
У пошуках «себе»
Зморено хвилі шукають небес,
Зорі вечірнюю тишу ковтають,
Місяць із полум’я літа воскрес,
Ніч мідний колос серпом вижинає.
Сонно колишеться мертва сосна,
Що поховала минуле в покорі.
Десь засинає примхлива весна
Під колискову, написану горем.
Північ долонями згорне мене
І позіхне ледь надломленим співом
Чорна завіса раптово пірне
Й, ранком поглинута, буде лінива.
Що принесе фіолетовий дзвін:
Докір, тривогу, занедбану славу.
День стихне кроком, а я – разом з ним
В хвилях чекання життєвого зламу.
«Я»
Я тверда, холодна, байдужа і вперта,
Знедолена, скривджена й часом відверта,
Замріяна й тиха, з прихованим болем,
Покарана щастям і покликом долі,
Незвична, буденна, хоч часом святкова,
То чорна, то біла, а то веселкова,
Я горда й проста, ще – печальна й співоча,
Незвідана, зверхня буваю й пророча,
Незламна я духом, правдива та сильна,
Омріяна щастям, відважна та вільна…
***
Кафе навпроти. Сонний цвіт каштанів.
Травневі коси вітер розпустив.
Раптова зустріч, море хвиль бажаних
І тепла кава – все, як ти любив.
Холодні руки і тривка розмова,
Блакитні очі й світла, дика тінь.
До повороту в часі не була готова,
Та доля наздогнала далечінь.
Та доля річкою розлого розлилася,
І гострі береги звела вона.
В житті – як і за столиком навпроти
За келихом червоного вина.
Люблю
Каменем біль впирається у груди,
Мерзлим мороком б’ється в пітьмі,
І снують в безликих масках люди,
І кричать їх муки, бо німі.
І ніхто тих слів глухих не чує,
Всередині тускло, лід шкребе…
Хтось радіє тихо, хтось сумує,
Я ж сама не чую вже себе.
Тротуаром погляди збираю
І закутуюсь сама в туман.
Серце заболіло, бо кохаю –
І це зовсім не моя вина.
***
Брехня і зрада мокрими руками
Загарбали народне полотно;
Знов плаче Україна під тинами,
А зверху скажуть: «Нам усе одно».
«Кобзар» у лихолітті загубився,
А «Заповіт» диктує монітор.
Шевченко, як завжди, не помилився
І передбачив ницості терор.
Багряне сонце спить в ядрі розпусти,
І правда ковиляє, мов крива,
В серцях і в душах – гармонійна пустка,
Розколена майданом голова.
Чи ж не пророчі є слова Тараса?
А він – воістину, благий пророк:
Його послання – це не гра-прикраса,
Це майбуття правдивого урок.
І ставши на коліна перед богом,
Складім подяку за святий «Кобзар»
Й помолимось за Україну вбогу,
Слізьми Тараса посланого в дар.
Немає коментарів:
Дописати коментар