Осіння мініатюра
Ідеш, а небесна гармонія лоскоче твоє серце і у пелену любові загортає твою душу. Осінь… Ця вже без нього. Від неї солодкаво віє самотою, лірикою без дна. Вона прагматична до сліз. Але іноді, коли дощові хмари очистять своїми вологими перлами небо і ледь помітний промінчик сонця опуститься на чиєсь цнотливе молоде лице, вона раптом потайки пронесе кронами дерев вересневий усміх і зникне, кружляючи в танку небесних чародійок.
А ти йтимеш далі. Київська метушня щомиті бентежитиме тебе, змушуючи твоє тіло битися в нестерпних конвульсіях. Ти ненавидітимеш чорний дух міста і одночасно кохатимеш його до нестями; місто, де живе твоя екс-любов, місто — привид твого колишнього життя, місто, чий погляд завжди нагадує тобі прірву його очей, місто, яке князеві хотілося завоювати попри все, місто, яке тепер поїдало його ізсередини... Місто... А все-таки… Диво... Глобальне потепління спричинило цвіт каштанів.
Природо, великий Майстре довершеності! Спричини у наших душах глобальне потепління.
***
Витвори у своїй свідомості для мене казковий світ. Адже насправді обєктивного світу не існує, він може бути лише створений нами, хоча неглибокими людьми й сприймається як даність, готове. Я ж не хочу тліти у байдужості дійсного світу, волочитися за ним, плестися, попадаючи раз у раз у такт бездарній музиці для загалу. Гратиму краще першу скрипку, принаймні у пєсі своєї долі.
Філософія чи...?
Філософе, прекрасний, незрівнянний,
Лишіть матерію сувору хоч на мить.
Легка незграбність, молодість духмяна
Ще грають в вас, хвилину зупиніть,
В моїй уяві, збудженій до краю,
Субстанціально виражена тінь.
Думок химерних матові примари
Штовхають розум в ординату змін.
Прозорих суджень товпище за муром
Мого єства. Лиш матрицю пізнать.
Ідеї світ статичність нівелює,
І 2x2 ще може бути пять.
***
Бліда змія впилася в очі хижо,
Направду жало тягне до руки.
На чоловіка хлинули думки
Гіркі, звабливі, радісно-нервозні...
Давай станцюєм твіст на струнах ночі,
Крізь вогкі пальці, змочені в вині.
Пізнай мене. Ми в темряві одні.
Сумні, дурні. Живемо час від часу...
Він пє, ковтає жадібно, нестримно,
Мільйони шпильок в горло упялись.
Солодка трута тягне тіло вниз.
Він хоче жити зараз, тут, тепер...
Готовий трунок. Зирить в очі смерті.
Цілюще шитво випє без терзань.
У світі забагато зайвих знань.
Дивак сьогодні не на жарт відвертий…
Зведи у небо очі, милий друже,
Ти сам спаситель власного життя.
Іде-простує стомлений кістяк.
Поглянь... навколо... й не чини гріха.
Немає коментарів:
Дописати коментар