***
Я сьогодні віритиму
В твоє бажання
Змінити цей світ,
Виліпити з непотребу
Ідеал свого життя.
Рисунком власного его
Нам дозволено
Розпочати нову сторінку
Нової історії про…
Розвязок твоїх задач
Займатиме все менше часу.
Обридливим смородом
Сьогодні до тебе повернеться
Нова коханка
Зі старими тріщинами і дірками.
Сміхом обертатимусь
Навколо голів тих,
Хто потребує вічності.
Мрією мереживною
Милуватимусь.
Мірами молочними
Гратимусь,
Щоб джокером
Зникнути
Після зозулиного зойку,
Що золою золотою
Припорошить поріг
Порожнього приміщення,
Яке у вічності займатиме
міліметр
Твоєї памяті.
Хижачка
Я сьогодні зм на сніданок твоє серце,
Змастивши його запашною гірчицею.
Воно ще довго перебуватиме в твоєму тілі.
Розчавлене,
Покусане,
Спорохніле.
А ти думатимеш, що я поставила його
В рамочку, щоб милуватися,
Згадуючи твої
Пестощі,
Любощі,
Зізнання.
Ти ще довго плакатимеш
Під дверима, рекламуючи
Власні органи.
Потім думатимеш про самогубство,
Дізнавшись про нові особливості
Мого апетиту.
Коло
Міряєш дні ситом,
Яке він у дитинстві
Подарував тобі.
Мрія летить
Дистихом осені,
Щоб подивитися
В зимові очі мудрості,
Щоб знайти відповіді,
Яких не існує.
Пташечка у грудях чистить дзьобиком
Пірїнки під крильцями —
Лоскітно.
Але мусиш зберігати
Серйозність,
Бо сотні шуляків
чатують, чекаючи.
Чорна комашка ворушиться
Серед книг,
Перечитує параграфи болю.
В минулому вона була
Бджолою,
Що пила нектар з
Квітки віків.
Ти вчора вбила
Кліща самотності,
Який пригрівся
В затишному ліжку.
Завтра варто зробити
Генеральне прибирання
Гідності,
А потім
Підвести очі,
Щоб зловити поглядом
Наступну рожеву ілюзію.
***
Я постукаю в душу —
Тихо.
Ти сьогодні німий,
Мов скеля.
Я кохаю тебе
До крику,
Бо зламала до серця
двері.
Я сьогодні будила
Зорі.
Що неправильно спали
в небі.
Я з тобою була
Не поряд.
І ніколи не стану
Далебі.
Я приснюсь тобі
Рано-вранці,
Після зникну назавжди
В місті.
Захолоне чай
В філіжанці.
Ти заплачеш:
«Hasta la vista».
***
Божевілля малює графіті.
Місто чхає від купок попелу.
Алогічна гармонія Заходу
На базарах сьогодні в попиті.
Поцілунок сонечка схиблений
Пломеніє на щічках листячка,
Їх гойдає вітер нестримано
І краде насолоду з мисочки.
Танго долі ніким не бачене
Закарбується в мозку обраних,
Їхні думи щастям запаморочені
Обертаються в черепах зломлених.
Крик солодкий розірве будиночки
Цього міста, що дихає порохом.
І опустяться руки-напихачі,
Їхні мязи порвуться від холоду.
Мрії вянуть, надія піниться,
Поцілунки купуються грошами,
Але серце надією світиться
І не всі ще кутки розпорошені.
Божевілля малює графіті.
Місто чхає від купок попелу.
Алогічна гармонія Заходу
Ненадовго залишиться в попиті.
Ілюзія
Рожевою ілюзією ранку
Вросла весна
У свідомість.
Божевільні крики
Пташок
Лякають після зимову
Тишу.
Сірі асфальти
Вулиць
Задихаються від купи
Бруду,
Що забиває пори,
Перекриваючи кисень,
Паралізуючи.
Судини міста божевільно
Пульсують.
Печінка втомлена від
Пияцтва.
Вени понівечені
Наркотичними голками,
Мозок божеволіє
Від безкінечного галасу.
Легені отруєні
Газами, фреонами,
Запахами нечистот.
Це і є твій прогрес, людино?
Це і є той клятий
Розвиток,
Про який кричать
ЗМІ на
Кожному кутку?
А маленька дівчинка
Ніжними пальчиками
Пестить тендітні
Пелюсточки під сніжника.
А молода дівчина
Весело всміхається,
Дивлячись на танок
Голубів у небі.
А поважна пані в білому
Плаче від щастя, щойно
Дізнавшись про
Народження онука.
І всім наплювати
На твій прогрес,
Людино!
Ти сама його собі
Вигаджала,
Позолотила,
У рамочку поставила,
Звеличила,
Рекламу продумала,
Імідж створила,
Зморшки загримувала.
Можливо, ти ніколи
Не зрозумієш,
Що за надуманою
Мішурою прикрас
Хтось обовязково
Впізнає неминучий
Кінець.
Можливо, ти ніколи
Не дізнаєшся,
Що є у цьому
Світі щось
Глибше, краще, світліше.
Ти назвеш це
Старомодним сентименталізмом,
Архаїчним мотлохом,
Регресом.
Ти ніколи не зрозумієш,
Що поняття розвитку
Закамяніло
Від цифр, схем,
Алгоритмів,
Від коштовностей,
Кредиток, грошей.
Від шкіри, замші, шовку.
Від запрограмованого світу,
Створеного тобою,
Людино.
***
Бю кольором очей,
Намагаючись зрушити стіну байдужості,
Змінити позицію «кожен за себе»,
Але аморальність мого існування
Заважає повчати інших,
Достойніших,
Кращих,
Щиріших.
Скрегіт зубів стане болісною музикою
Для оточуючих.
Я сміятимусь.
Замість сліз
Видавлюватиму з себе
Маленькі скалки реготу,
Можливо, справжнього,
Можливо, надуманого,
Але мого, вистражданого, маскованого.
Далі буде ранок,
Шматок повітряної свіжості,
Солодке потягування,
Чашка гарячого чаю
Я втечу від байдужості,
Одягну на обличчя вуаль,
Загримую сліди самотності
І вийду на вулицю,
Щоб поглянути в безсоромні
Очі сонця.
Десь народжується нове життя,
Десь чиясь зірка знемагає від
Смертельної хвороби,
Не бажаючи вмирати,
А люди рухаються, скаляться, гризуться,
Одним словом — живуть.
Я ж лише існую,
Твердо знаючи,
Що ти вже ніколи не зявишся,
Щоб знести зміст в беззмістовне,
Логіку в алогічне.
Чому так часто
Ми не маємо взаємності?
Можливо, через власну скупість?
Немає коментарів:
Дописати коментар