Воля
Що той кумарь говорив вчора про відповідальність? Що нібито ми щось зобовязані? Морозяно. Не піду сьогодні до школи. Гайда з старшокласниками до закинутого садочку. Там весело, вогнище. Не забути б сірники. А там звечора зосталось? Так, якщо мати не перевіряла кишені. Бо від мене таки тхнуло вчора димом і не схоже на дим від деревини чи паленої шини. Ні не піду до школи: знову будуть доскіпуватись за прогули. А я що? А там — вогнище, весело...
Дивний сон з дитинства... А чи було воно? Сьогодні як і тоді морозяно. Та зараз я знаю, що у людини поруч з її вибором йде й відповідальність за цей вибір, що від передозування наркотиків щодня в світі помирає сила-силенна людей, як от мій сокамерник. Безглузда ціна за химерну ейфорію. Це як вчинок, що породжує врешті-решт звичку, бранником якої й стає людина. Хочеться все більше і більше свіжості й гостроти відчуттів. Сьогодні й сонце світить якось по-особливому, а ти стоїш, переминаючись з ноги на ногу на цьому клаптику позбавлення волі, вдячний єдиному, що є у тебе — обмеженій дійсності, обмежений навіть в своїх думках, а воно світить якось по-особливому зловтішно, оскалює своє проміння, чеше тобі щоку, засліплює брунатним світлом очі.
Сьогодні я виходжу на волю...
Місто запорошено вдивляється в очі. Зелень, що ледь пробилась, вмивається від сну й надірвано кричить: ”Вже весна! Як ви можете не помічати її?”.
Жвачки
Жмичка людей за вікном вечірнього тролейбуса. Масік дрімає у мене на плечі.
Все одвічне підкорене спокійній таємничості, що ледь вчувається у кроках снігопадів, у меланхолії спадаючого сонця. І радісно, коли визирає зі шпальт календарів твоя посмішка, така поодинока в морі людського розчарування, занепокоєна подіями минулого дня, непідвладна чварам, тому і чарівна, що ледь розпачлива — і все підкорено в цю мить їй — увесь той всесвіт, що в тобі і маленький атом життя, яке вирує навколо тебе. Залишилось так мало і, водночас, так багато: звільнити свої переживання, заскорублі від частого пережовування та перемішування потайки у тобі, що сновигають лабіринтами твоєї душі і просяться, скавучи, вирватись назовні. Задосить. Я загубився за мішурою днів, годин, хвилин. Я знову подолаю цю вічність. Натомість — втішна посмішка, що пригортає все довкола.
Мимоволі ловиш на собі погляд дівчини на передньому сидінні. Вона жує. Зупинка. Їдемо чимало. Заходять двоє дівчат.
Що у вас за проїзд? — потойбічний голос кондуктора.
Жвачки.
Новий рік... Жмичка людей за вікном.
Мисик
Здавалось, що це мав бути звичайний день, якби не моє знайомство з Мисиком. Ми просто стояли в гастрономі і пили каву. Власне, все сталось значно пізніше. Ми затримали таких саме як і він: чумазих, заляканих, жебракуючих. А йому було достатньо пройтись поглядом по коридору, коли його вели на освідчення — вихопити і закарбувати в своїй свідомості мисик простору; і без того виринаючий в його спогадах, що поновлювались щоразу, набуваючи щось нове, напевно, дорослішання.
Є мережа, є покриття, є сітка: покриття всевидячим оком пантрує нас по закавулках, мережа давно вже запанувала їхньою свідомості, а сітка перетворила їх на кіберменів, що звечора побираються, вдаючи з себе обділених блазнів, і лише вночі проявляється їхнє справжнє агресивне єство, що готове щомиті вибухнути слізьми:
„Я більш не буду. Мене примусили старші...” — соплі — безглуздий вид стрілялки: примусити повірити в дитячу безневинність, хоча непевне знаєш, що з часом виловиш його там само.
Скільки ж невимовної туги було в цих очах! А десь там був омріяний Інтернет-клуб, до якого дітлахи так і не потрапили цього дня.
На їх чекала інша, і вже не віртуальна, а спорожнююча реальність, хоча в ній теж були вікна залитого світлом нічного міста.
Немає коментарів:
Дописати коментар