Віталія ВЛАСЮК
Життя як бренд
Кожен з нас має свої маленькі слабкості. Одна з моїх — вивчати людей. Завжди хочеться знайти в оточуючих щось, що робить їх іншими, не такими, як усі. Один з моїх гарних знайомих каже, що в кожній людині можна розгледіти дух. Він каже, що люди, грубо кажучи діляться на дві категорії: ті, котрі живуть так, як усі і ті, які все своє життя шукають свій шлях. Вона була з другої категорії, вона шукала…
Люди — дивні істоти. Здавна моя улюблена фраза. За оцими типовими дівочими повадками і справді ховалася дивна істота. Вона була людиною-брендом. Дивлячись на неї, згадуєш усі ці картинки шикарного життя кінозірок та такі несправжньо-щасливі очі дівчат з реклами. Все в ній було так точно підібрано, що здавалося на неї працювала бригада стилістів, а вона лише слідувала їх забаганкам. Ідеальне волосся, ідеальна постава, впевнена хода.
Всі люди асоціюються з чимось. Вона була для мене жовтою трояндою. Типовою трояндою, але жовтою. Ніби чіплялася своїм плетючими колючками- гілочками за міцну опору життя. І приваблювала усіх цим кольором щастя та багатства. Хоча насправді залишалася лише трояндою. Дивлячись на неї усім хотілося доторкнутися до життя людини-бренда. Здавалося, що лише доторкнувшись до неї ти вже станеш чимось більшим.
Довгокоса блондинка на підборах — перше, що я подумала, коли її побачила. І довго не намагалася шукати чогось глибшого в ній. Занадто вже глибина була добре схована. Вона здалася мені чимось не живим, навіть шаблонним. Я чітко уявляла собі, як вона сидячи у кафе розповідала подругам про новий манікюр. І, здавалося, що там вже більше нічого немає. Лише мішура чи фантик. Таке собі миле озерце посеред мільйонів інших. Мені здавалося, що я навіть бачила все її життя з самого його початку. Маленька родина, гарний будинок, єдина донька і купа грошей. У 23 — тато купить їй нове авто, а вона так ніколи і не стане нормальним водієм. А в 24 вона вийде заміж за місцевого олігарха і буде зовсім задоволена його пересічним рівнем інтелекту. І влітку вони поїдуть засмагати на морі, ніби задля того, щоб відпочити. Хоча їх життя буде і так одним великим затяжним відпочинком. Я навіть поступово втрачала інтерес до її персони. Шаблон, думала я…
Передчасні висновки часто бувають передчасними, як не банально це звучить. Я бачила її в двоповерховому будинку в тихому районі міста. А вона прокидалася щоранку в маленькій халупці в центрі. Я гадала, що вона має басейн або принаймні душову кабіну з гідромасажем. А вона щоранку вмивалася холодною водою з криничного відра, яку матір приносила для неї. І оця маленька халупка в центрі була усім їхнім сімейним багатством. ЇЇ матір була ще досить привабливою жінкою, але життєве розчарування, здавалося так і висіло над її головою. І її донька була для неї єдиною надією на порятунок. І тому усе їх життя, ніби завмерло в очікуванні того прекрасного принца, котрий витягне їх з життя, яке було зовсім не їхнім. Вона, дівчина-бренд, так не вписувалась у цю маленьку халупку. Усе, що вони з матірю мали — це лише віру. Однак, принц, чомусь все не зявлявся. І ставало все більш зрозумілим, що доля, чи, може Господь, мали для них інший шлях. Який варто було будувати самим.
Її ранок мав би починатися з багатого сімейного сніданку. А вона навіть не встигала випити чашку кави, бо не могла змусити себе прокинутися до цього неймовірного виру життя вчасно. І вона бігла працювати…Не у шикарний офіс в центрі міста, біля якого припаркує маленьке авто. Ні, її щоденний шлях нарахував десятки маленьких продуктових магазинчиків, де продукція її компанії повинна була стояти на кращих місцях і продаватися завжди. І потрібно було вміти слухати пересічних продавців, вміти розуміти власників магазинів, вміти казати і обіцяти їм саме те, що ті хотіли чути…
Здавалося, що чоловіки мали б їй дарувати оберемки квітів і водити її в ресторани. Вона мала б навчатися у престижному вузі і при цьому не знати нічого. А вона не ходила до вузу, а заробляла гроші на навчання. І єдиним від чого вона не мала сил відмовитись були вечірні посиденьки у маленькій кавярні у центрі міста. Вона не мала сотні чоловіків навкруг, хоча, я певна, приваблювала багатьох. Оце її сяйво успіху не лишало нікого байдужим.
Про що вона мріяла… Мабуть, про каблучку та вінчання в маленькій сільській церкві. Але її мозок казав їй, що дівчині-бренду потрібен олігарх. Їй було потрібно оце сяйво успіху, за яким вона женеться усе своє життя. І вона ховалася від справжніх почуттів, насправді лише прагнучи зрозуміти свою власну душу. На високих підборах вона цілий день бігала по місту, виглядаючи так, ніби тільки-но вийшла з лімузину. Хоча насправді працювала в компанії, яка продавала горілку. І оце горде обличчя дівчини-бренда стало невідємним козирем в роботі. Вона вміла бути простою милою дівчиною. Однак, завжди намагалася приховати в собі оцю глибоку дитячість, прикриваючись маскою, яку сама і створила. Вона була людиною-брендом, який позиціонував себе високо.
А вночі їй іноді здавалося, що зупиняється її серце. Дитячі травми давали про себе знати. І вона так боялася, що оце маленьке життя великого бренду зупиниться завчасно. Так і не встигне вона стати всесвітньо відомою. І не розпуститься повністю її бутон. Будучи молодою та наївною, вона вірила, що щастя у достатку. І вона так чітко бачила себе у шикарному костюмі від кутюр у маленькому червоному Ферарі.
І ось вона проходить повз магазин зі швейними машинками. Зупиняється на хвилину. Її кредитна картка вже давно стала вірним джерелом задоволення потреб. А гаманець — напівпустим. Але ще й досі щось каже їй, що дитячі мрії повинні збуватися. І вона несе її додому, куплену в кредит, дитячу мрію, дівчини-дизайнера. І їй здається, що тепер бренд оживе, засяє своїми талантами. Всі вихідні проходять у муках творінь. Нічого не виходить одразу.
Вона посеред ночі прокидається з картинкою маленької білої сукні в голові. Мати сварить її за ввімкнене світло посеред ночі, каже, що вона абсолютно позбавлена глузду. А вона дивиться на неї поглядом людини, яка свято вірить у фільм Секрет. І каже: «Ти бачиш наш будинок, так от через чотири роки у нас буде новий..» Оці палаючі очі і впевнене мовлення могли б змусити кого завгодно повірити у її слова. Вона вміє підіймати голову до небес і точно знає, що небеса її не залишать. Вона любить казати, що Господь хоч і всесильний, однак не такий дурний, щоб просто змарнувати її. Бо вона не може лишитися там, де їй не місце.
І наступного дня маленька біла сукня вже рекламує новий бренд в усіх продуктових магазинах міста. Справжня модель дефілює впевнено по своєму подіуму життя. Бо як же можна виглядати як картинка з реклами, а жити у фільмі жахів.
Отаке воно життя дівчини-бренда, який неминуче стане тим, як себе позиціонує… Віра ніколи не буває безпідставною.
Княгиня у полі
Наші предки залишають в нас багато чого. І тут вже не важливо хто ти і де ти. Вони стоять за тобою, як стіна, яка або підтримує тебе у страшні години, або тягне тебе у них. Вона походила з знатної польської родини, яка була за щось покарана і переселена в маленьке село. Але оцей їх гонор та піднята високо голова ніколи не давали забути оточуючим про холодні камяні стіни вкраденого родинного замку. І вже ніхто не памятав насправді чи ота дивна легенда про цікаве минуле сільської родини була правдою. Та ще й досі усі в селі помічали їхню незрозумілу принциповість та порядність. Здавалося б, жінка, що доїть корів та не вміє читати ніколи не могла б бути знатного роду. Та її найкраще вибілена хатина в селі й неймовірного порядку обстановка в ній, і оця природна короткість і одночасно самоповага багато кого переконували у правдивості легенд. Вона не була сільською простачкою ніколи. З нею не проходили лайливі жарти, та й ніколи ніхто не намагався з нею жартувати погано, бо як з княгинею — жартувати погано. Вона не вміла читати, та звідкись знала польську. Вона доїла корів на фермі, але найповажніші люди, що заїздили до села віталися з нею поважно. Усі в селі ще й досі побоюючись називали її на імя та по-батькові.
Їх переслідували незрозуміло за що, чи за те, що вони були й дійсно знатного роду, чи за те, що їх впертість та намальована на обличчі аристократичність була не до смаку жодній владі. Їх репресували і забирали в них усе майно. Дітей їх роду стабільно залишали без батьків. А вони через три покоління знову підіймалися. Хто зна, та щось вони знали ці люди.
І вона була з їхнього роду. Добре потріпана життям, вона нагадувала авто у стилі ретро. Вже трохи застаріле, однак таке ще й досі несамовито сповнене шарму і сенсу. Було видно, що чи то роки, чи то гени багато чого заклали в неї. В ній було стільки глибини, що варто було бути і справді сміливим, щоб насмілитися заглянути у ті темні глибокі води, що насправді були із найчистіших джерел. І скільки разів і вона сама і оточуючі намагалися зламати в ній оцю аристократичність, та не вдавалося. Вона не була із тих, що носитимуть біжутерію замість справжніх прикрас, вже краще — нічого. Їй не варто було хизуватися, ні, варто було навпаки ховати оцю інтелігентність. Вона не вміла бути гнучкою. Всі казали, що її можна гнути, гнути, але вона не зламається — прогнеться трішки — і випрямиться відкинувши усіх, як жердина. Здавалося б, у двадцять першому сторіччі вже давно відсутні усі аристократичні манери та й не мають вони значення. А вона щей досі називала людей, які погано щось робили — безрідними. І так було у всій їх родині. Вони знали звідки і куди йщов їх рід.
Життя навчило її багато чому. І її діти росли без батька. І вона сама попри всі негаразди виховала двох дітей. І тепер вона сама копала картоплі в полі. Чому? Не тому, що діти її покинули, не тому, що їй воно було потрібно. Ні, тому, що оця впертість не давала їй сил просити когось про щось, чекати від когось чогось. Життя могло б бути набагато легшим, якби вона вміла пливти за течією, якби вміла хоч трохи обманювати і прогинатися. І тепер оцей дух їх роду був в її дітях. І вони так само рвалися куди тільки можна було рватися. І вони так само не вміли бути там і з тими, хто був не по їх смакам.
І їй іноді так хотілося сказати їм, щоб вони не робили таких же важких помилок. Вона так прагнула розплавити у них оцю жесть вигнанного роду. Іноді їй би хотілося, щоб вони вміли бути такими як усі. Щоб вміли лишитися в селищі. Вміли радіти життю і заробітку в 800 гривень. Вміли бути такими як усі. Ну хоч трохи остепенилися. Щоб не працювали по 15 годин на добу. Не мусили проходити важкі уроки життя. Може, навіть, щоб вони не мріяли. Щоб вміли знайти собі пару серед простих людей, розуміли їх і приймали. Щоб не читали ночами занадто розумні книжки. Не намагалися просувати свої ідеї. Їм би легше було.
Та серце так і грілося від того, що її діти — її роду. Вони не здадуться. Вони не сидітимуть на одному місці, а в часи революцій таких як вони або карають першими, або роблять королями. Лишилося лише дочекатися. Її рід мав своє продовження і далі він піде. І рано чи пізно, душі усіх повернуться до спокою вкраденого маєтку.
Віталія Власюк. Життя як бренд. Княгиня у полі. Статті / Філео+Логос (Люблю+Слово): Літературний часопис філологічного факультету Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2010 - #14. - 140 с. - С.129-134.
Немає коментарів:
Дописати коментар