Анна Малігон. Вірші з часопису &quot;Філео+Лоґос&quot; (&quot;Люблю+Слово&quot;) #16 (2011)

Анна МАЛІГОН

ФУГУ
Прижилися, згорнувши хребти, нерозривно чужі…
Нам хотілося льоду і плакати… вперше… А вдруге
не хоронять нікого. А що то блищить на ножі?
Це не зародок моря, це серце убитої фугу.

Виривай обережно, як око зі сну виривай,
Не від світу цього, не від кухні — воно самородок.
Так блаженно стискаються тільки ворота у рай.
Вибирати не варто, бо вибір і сам тебе “зробить”.

Фугу в синіх одежах бреде вітражами до хмар,
Її тупіт — важкий, її подих — незмінно у спину.
На високому березі вже зачекався човняр,
язиком витираючи крапельки адреналіну.

Фугу міряє танцями вічно солону пітьму,
випускаючи мантри у тихі глибини наосліп.
Хто нутром доторкнутись до неї посміє, тому
будуть довго світити її порцелянові кості.

І ти міцно заснеш у собі, за останні часи
заплативши покорою, першу любов жовтоперу
понесеш у долонях, як Бога… І тетрадоксин
замуркоче по тілу, чистіший за душу паперу.

Тут, на білих диванах, посіяно палеоліт,
бо немає нам руху, як ліків немає від зради.
Під чужими світилами бєшся, мов фугу об лід.
А яка мені радість…?
Скажи, ну яка мені радість?!…

4-5. 10. 2010

***
Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите навиріст
ще не раз пересниться… А нині — мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина
бо зірватися — значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.

Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих
потаємних суглобів, терпкий аромат глибини,
наче перший кальян, і остання надія на видих…
Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони…
Снігурі — не поштові. Їм важко приносити вісті.
Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши…
Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто.

Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…

ТАК НІХТО НЕ ПРОЩАЄТЬСЯ
Так ніхто не прощається… Де не клянуться травою
на живому снігу, де сосна виростає кривою,
де водій утрачає пильність і гасне в літі,
я не стану на лікті…
Так не плачуть занедбані діти, йдучи із дому…
Подолавши себе, суперечки, недільну втому,
причаївши страшну історію за щокою,
я тебе заспокою…
Так ніхто не прощається… Весело… Бо зарано
повертати назад, не пізнавши всього туману,
не дійти до війни, переситившись камуфляжем…
На чужому поляжем…
Піде світло повільно донизу по восковій вені,
заворушиться дим у вікні, безкінечність у жмені.
І, помноживши попіл на попіл, відпустимо кому.
Так не буде нікому…

КАЗКА ПРО СПАЛЕНУ ШКІРУ

а переведи мене через ліс у твоєму горлі
там у темносиній траві гуляють мурахи по жовтих кістках
і блискучі суниці постають із мертвеччини розливаючи солод
а пусти мене по суниці
господи я так хочу лишитись живою
не дихай не говори

ти дівчинко що приручила Степового Вовка
хіба тобі не казали що не треба палити шкіру
де твій суко червоний скальп іди познімай липкі його обіцянки
на чорних покручах минулих дерев
хіба ти не могла його збудити коли він заснув із жуйкою в роті
а то вже був апокаліпсис
бери тепер слоїк зціджуй отруйне своє молоко
на холодного первістка

той хто не знає доріг ніколи не заблукає
я вишкрябала дороги у тебе на спині коли починала кінчати
а шрами лишила собі
хай не осудять тих кому судилася смерть хай осудять мене
венозну артеріальну твою…
заблукай мене заблукай я так стомилася повертатись…

у тридесятому царстві жив хлопчик із ямочкою на підборідді
із воронкою посеред грудей
із комахами в голові: одна півкуля — за маму
інша — за тата
грав собі на сопілочку складав пташок у коробочку
а від музики його потойбічної дикі ягоди проростали

щось тихе та непомітне наче народження пилу
назріває у ті години коли ти мене відпускаєш
дощ нарешті стає дощем і щасливо тікає під землю
пісок хитро ворушиться ловить губами взуття
вишитий хрестиком вовк прибитий над ліжком як охоронець
доки знову не стрепенусь
а переведи мене через ліс

музика рвалася билася шаруділа
терпка безкінечна музика йшла із пташиних очниць
у замкнений простір
а тому хто її посіяв
не могли зупинити кров

***
Розчесавши усі на світі моря, скуштувавши дикого тютюну,
відгризши важку лапу втоми,
він повертає до свого проклятого берега,
де так порожньо й страшно, що птахи вирощують ікла,
а замість товару приходять нові каліки та жебраки.
Він за звичкою промовчить: “Ну, доброго ранку,
вічнозелена купо лайна!”
А місто, як завше, не скаже: “З поверненням, збоченцю!”

Він, потоптавши іржавий пісок, зітре зі щетини пил,
щоб знову піти до неї,
до тієї хороброї дівчинки у червоних гумових чобітках,
що хоче його…
Що хоче його
нових оповідок і жуйок і дивних звірів у великих книжках.

Він посадить її на широке як світ підвіконня,
де чорні пухлини вазонів,
де довгі шиї малахітових кактусів тягнуться крізь камінці,
щоб побачити, що буде далі.
А казка в його долоні, наче маленька мушка,
то стихне, то знову шукає свободу.
І ось він — твій заморський спаситель, твій ірисовий рай.

Що бачила твоя мати, як на неї зійшов благодатний біль?
Чи чула вона звуки сирітського хору,
коли клала тебе на вологі кущі ялівцю?
Хто похрестив тебе з першими переломами,
коли всіх ангелочків було розібрано,
а ти довго дивилась на шторм, а потім
упала в кому?
Він тебе підібрав. Він тебе похрестив. Він тобі берег.

…Жебраки так низько відпускають дим,
що ви наступаєте на нього,
ідучи повз них, тримаючись за руки,

причаївши у горлі кожен свою монетку.
Ідете по місту, де немає цирку, бо нікому не весело,
ідете по мушлях — бо ніхто у них не живе, окрім
приблудного шуму,
ідете відпускати гріхи
покинутим кораблям…

РАВЛИКИ ТА ЖУКИ

щоб не терпіти щоразу гострішого мовчання на тему дітей
вони заведуть великих равликів
годуватимуть їх із долонь як ангелів аби тільки ні в якому разі
не обірвались години її медитативного дозвілля
так
авжеж
равлики
що може бути краще й живіше
навіть не чутно як вони дихають
тільки посеред ночі він випадково торкнеться її щоки
так і не зрозумівши чиї там сліди…

колись вони вміли сидіти поряд а не напроти
він вчив її орудувати китайськими паличками
щоб тільки був привід торкатися її пальців
а потім заплющивши очі довго мусолити згадки
про ті голодні східні вібрації попід шкірою…

вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика
так наче хоче передати якусь нечувану мову
ніби хоче стати одним із його діалектів
щоб він говорив до равликів…

але боже
як боляче часом буває іти по чужій воді

раз на місяць він таки утікає за місто
де має навіжено-гарячу маленьку подружку
таку маленьку що ледве може вмістити її в долоні
що боїться її цілувати аби не зробити їй боляче
тільки подумки взявшись за руки
вони ходять жують травинки
сміються говорять блукають одне в одному заплітаються тінями
ламаючи ноги ребра слова

«двадцять років потому я мала дивне захоплення
ловила різних жуків і живими клеїла на папір
уявляєш тримала жука аж доки він не приклеїться
чорні зелені перламутрово сині жуки помирали на білому
героїчно за дивну дитячу ідею»

він розглядав би вічно колекцію мертвих жуків
щоразу знаходячи серед них когось із давніх знайомих
там серед розкришених лапок і розчепірених крилець
жило щось смачне і забуте
«малá,
ти — золото!»

і коли її губи стискають його найчутливіший нерв
здається
за ними стежать великі очі жуків

ГЛЕНОФОБІЯ
ця лялька була твердою тому і вижила
хоча позбулася одягу та волосся
добре було б заборонити синові чіпати її
але хрін з нею вона і тоді мені не подобалась

а від решти лишилися тільки тяжкі імена та приблудні згадки

Герда Відірвані Руки приходить тоді коли сон пожирає мене
посеред невідкладних справ коли не вистачає вже ні сили ні рук
вона ніколи не зачиняє за собою двері натомість
довгим тонким язиком зшиває мої повіки
«спи-засинай мучителько
видихай павутину плети мені рукавички…»

Луїза Безока
сучка
підкрадається
коли настає година пустити когось під ребро…
а потім засліплює мене так що може проскочити навіть баран
(хоча саме такі найчастіше туди й потрапляють)
а мама казала що колись знайшла у шкатулці блакитні очі Луїзи

Вероніка Німа з вічно гнилою скорботою в
розпоротім гутаперчі…
я вкрала у неї можливість казати «мама»
впустивши у тіло хрущів
а сьогодні не можу склепати ні слова
гублюся у білій прірві паперу
які б голоси не точили мене зсередини…

Але Боже
чому ти сховав і лишив ту
одну
Безіменну?

***
Віршики, телеграми, розтрощені диски Менсона,
вона, худорлява десятикласниця,
хоронить своїх бабусь і складає рюкзак.
Він, ще не кінчений, але вже наркоман,
чатує на неї біля дверей.
Її спідниця із шкірозамінника їдко пахне
солодкою, рідною дешевизною.
Її сонце гірке та вічне,
як передсмертна жовч на складеній ковдрі.
І така безпорадна відсутність моря,
і така непроглядна відсутність силабо-тоніки
у її тоненьких блокнотах…
Отже, їм потрібно на південь.
Їхні квитки напрочуд схожі,
різняться однією лиш цифрою.
Їхні долі напрочуд різні,
схожі тільки солоні фрагмени біля води.
Вона така ж випадкова на його короткому трафіку,
як і він у її богемних лексемах.
Віршики, телеграми,
два життя на одній плацкарті,
а далі — плівка надто пошкрябана,
годі вдивлятись.

Колись одна із бабусь
таки наважилася прийти:
влилася згустками темної музики через кватирку:
ану чи впізнає?
Простягнула нитку голосу у вушко памяті:
ану чи впустить?
Ні, не впустила.
Тільки просила
більше ніколи сюди не носити від нього
віршики, телеграми.
Віршики, телеграми…

***
Ми, не спіймані фоторамками, підемо далі,
де маківки болю уже позгорталися,
де легко тане льодяник місяця над урвищем ночі,
де нема часу на пошуки вдалих рим,
бо треба гнати слова без права спіткнутися.

…А слова — то лише половина безсмертя...

Наші злети, смарагдові рани, коштовні синці,
наші босі ніжки на білих кахлях
і ридання під шум води
наживо вписано у чорні щоденники матерів.

Хто знайде твій улюблений светрик
поміж забутих речей?
Хто відпустить тобі на плечі легкий онлайновий дощ?
Кому заманеться ввести в пошук твоє імя,
щоб знайти притулок мовчанню?

Ми не вірили в те, що за вікнами.
Ми шукали вікна всередині себе,
натикаючись на решітки.
Але щастя було до сміху просте:
на балконі, вночі, обійнявшись,
повільно курити й дивитсь, як дим, наче повітряний змій,
мяко стирає з губ нерозкриті слова…

…Адже слова — то лише половина безсмертя…

ЛЕТАРГІЙНИЙ ТРИПТИХ
1.
Не натягуй мені простирадло на очі, спинися,
я жива, тільки трохи заснула, і знов мені сниться
та покірна країна, мости, жебраки та собаки,
каталожні дівчатка, блакитні солдати, елітні бараки,

все, що буде затягнуто мохом, зеленою замшею,
і тоді я прокинуся (а не прикинуся) старшою
за усе, чим жила і чого досягнути боялася.
А ти вийми губами із мене отруйне яблучко.
чорний лікарю, вийми,
розхитавши обійми.

Розпадається вечір на друзки ворон, покидає палату
золота літургія. І знову сусідка патлата
на балкон вибігає у шортиках, ЕРІКСОН руха,
істерично, мов щойно убитого друга.

А ти тільки здригнешся, зламавши тоненький грифель посеред слова “пробач”.
Лікар? Ну який же ти лікар? Так, приватний «палач»…
2.
Ти стихаєш, ти переходиш на «вібро», ти
слухаєш серце чотирикамерне
хитрого плоду, що треба вибрати,
не відгадавши його руками.
Сині солоні коні, серпи скажені
переганяють і сунуть поперед страху,

і продавчиня фруктів за паранджею
більше схожа на росомаху.

А петлі плетуться, плетуться, переплітаються…
Мокрі ворони циклічно сповідують готику.
І хлопчик, що назавжди прощається,
щиро вірить антибіотикам,

а тобі, летаргічній, поміж очей нести
мокротиння одуреної весни…
3.
Згортається — а ти її погладь,
проступиться — ніхто її не вдержить,
…і шприц несе троянську благодать,
як підліток щось ніжне і найперше.
Тоді, як дітьми бавляться ножі,
така червона настає розрада…
Ми там удвох, і нам обом по шість,
і крадених плодів не перебрати.

А пробудившись тут, серед повій,
у піні перемішаних мережив,
ти був уже ментолово не мій
а потім загубився і не стежив,

як проступа знекровлена печать,
як тіло розпадається на зліпки.
Згортається — а ти її погладь.
Розгорнеться — а я тисячолітня.

Мутніє аварійка — як від лап
відбився вечір — сіра панорама.
Кінчає в біле гордий ескулап,
не розпочавши темного роману,
бо ніколи. Бо треба підрости
тій дівчинці. Бо він — порядне падло.

Горбатяться, повзуть мої мости,
повзе мені на очі простирадло…