субота, 30 червня 2018 р.

Ганна Ленок. Вірші: Мамі, Вітри, Моє місто, Хата, Свіча палає

Ганна ЛЕНОК

Навчається у Малинській школі-ліцеї №1 ім. Ніни Сосніної.


МАМІ

Ти чуєш? Наша яблуня цвіте,
Широкими щебече пелюстками.
Ти бачиш? Он весна по місту йде,
Яскраво небо світиться вогнями.
Ти так любила, матінко, весну,
Як цвіт духмяний світ весь обіймає!
Ти так любила... Нене, встань зі сну,
Весну квітучу разом привітаймо!
Без тебе, як без сонечка вона:
Пече мороз, принишк духмяний квітень,
Іржаво плаче яблуня сумна,
Нема комну весну мою зігріти.


ВІТРИ

Догорає свіча. В темінь крапають густо хвилини.
Доплітається день в лабіринтах величних кімнат.
Він стікає сльозами живими на біль скатертини,
Наче дощ, наче вітер, що б'ється в шибки навздогад.
Не тривож, буревій, це засмучене втомлене серце -
Остогидла йому днів веселих скорботна орда.
Хай ридає самотньо, нехай щохвилинно озветься,
Хай себе відшукає і більше не губить в світах...
Увірвись, буревій, у тривожну розхристану душу
І пориви її на широкі поля забери.
Є там простір для них, та й колись відпустити їх мушу,
Бо у світі жорстокім колючі панують вітри.


МОЄ МІСТО

Постає у росяній красі
З сонячного чистого проміння
Те поліське місто на Русі -
Малові колишні володіння.
Все навкруг цвіте, бринить, буя,
І торкає легіт струни-сосни,
Стрімко плине вдаль Ірша моя,
І шумлять дерева стоголосі.
Перший дзвоник, юності літа.
До зорі по тернах нам дорога.
Ґречно нам вклоняються жита,
Як вертаєм до своїх порогів.
Здрастуй, Малин, - скажем знов і знов -
Не одне ростив ти покоління,
І воскресне віра і любов,
Бо цінуєм ми своє коріння.


ХАТА

Геть чорну, ніби років пелена,
Гаряче сонце хвіртку випікає.
За нею груша згорбилась сумна,
Що у криницю грушами ридає.
І ти зі стріхи сивим вже чолом
Стоїш, віконця журиш підозріло,
Мов кажеш: "Не судилось нам обом",
Мовляв, якій козі до дуба діло?
А потім схлипнеш тихо, по-старечи,
Й зайдеться серце: ти, старенька хата,
Як ти змогла завдать собі на плечі
Чіткий, легенький розчерк сіножаток,
Морозний подих зим, садок весною,
Коли безжальний трактор землю риє...
Хатиночко, що сталося з тобою?
Зостатись дико. Вийти - здичавію.


СВІЧА ПАЛАЄ

Свіча палає у кутку. Одна, у темнім безголоссі,
Одній їй світло лить прийшлося,
Із світлом лить сльозу гірку.
І ані вогника. Дріма усе, закуте в диби твані.
Хоч відблиск і останній, хоч промінь світла! Ні, нема.
Нема - і не питай чому. Нема для тебе, свічко, долі.
І не чекай, тремтінням кволим не зворушити пані Тьму.
Одна дотліє - і кінець. Із ґноту серце зачерствіє,
Прозорі сльози скам'яніють, і темінь одягне вінець.
Останній зблиск... За ним нові!
Нехай же зникне тьми гидота!
Берімось за тяжку роботу,
Запалюймо свічки живі!


Ганна Ленок. Вірші: Мамі, Вітри, Моє місто, Хата, Свіча палає / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

пʼятниця, 29 червня 2018 р.

Олег Левченко. Вірші: "Як бульбашка з'являється тимчасовість...", "Коли падає чийсь погляд - ніяковієш...", "Маленький світ повниться соком ідей...", "Дивлюсь на крапку...", "Чалапають...", "деградований час...", "парості з ґрунту...", "напів...", "біля храму...", "Позлітали дерева...", "рош...", "на нове переход-", "краси-во-рот-тя-мить...", "Вузлики тіней прив'язують очі...", "викльовують хлюпом хлюпиків...", "нуд...", "розкритикували...", "жодних...", "на плямі...", "Намащуємо крей емоцій...", "голосіївська осінь...", "романівська весна...", "вже...", "вітраж...", Без назви, "думка...", "без-меж-ні-сто-їть...", Чорний чотирикутник, "а...", "великими літерами слово ЧАС...", "у летаргії...", "З квітки...", "ніби я в тому захваті...", К В І Т К А

Олег ЛЕВЧЕНКО

Народився 1978 року в Житомирі. Навчається на режисерському відділенні Житомирського училища культури. Друкувався у періодичних виданнях, в альманасі "Зустріч'99", колективних збірках "Першість" (2001 р.), "Неабищо" (2002 р.), автор збірок віршів "Подих" (1999 р.) та "Камертон почуттів" (2000 р.).


* * *

Як бульбашка з'являється тимчасовість.
Хтось з'являється, як тимчасовість.
Хтось дивиться на бульбашку,
    як на тимчасовість
в країні спостережливих бульбашок.


* * *

Коли падає чийсь погляд - ніяковієш;
коли падає дощ - ховаєшся під парасоль;
коли падає на груди безсилля - зупиняєшся...
...а якби впало небо?..


* * *

Маленький світ повниться соком ідей,
росте зрушуючи пружну оболонку...
Задивлені очі безмежжя
захоплено спостерігають за тим оживленням,
що має зовні - спокій,
поки, раптом
з бруньки-світу -
       квітка.


* * *

Гілля дерев спіймало небо,
Шалено крутить вітром пружним
В усі боки, та що є духу,
Щоб очманіло навіть сонце.
Земля здіймає чорне пузо,
Щоб уміститись в більший обсяг...
Щоб доторкнутися до неба,
Що заплітається в гілляки.
Земля росте одним курганом -
Їх підняли дерев епохи.


* * *

Дивлюсь на крапку;
вона мені нагадує центр світу -
вона зупинила на собі мій погляд...
...здивувала!..


* * *

Чалапають
     порухи
           по східцях
       вниз
      до
 "."



* * *

На жаль годинники
верлібром не співають -
тік-так,
тік-так,
тік-так...


* * *

деградований час
деградує
крізь сито наших душ
просіюючись
пеклом
нашим переживанням
іти сліпими
світ за очі
ніби
мусимо


* * *

       безпорадний
пора
порад
порядний
          чий
поряд
       без


* * *

Проходжу крізь малюнок
пейзажних роздумів.
Падають звуки дощу
крізь павутиння цокаючого годинника.
Час гостювати сну,
а він не поспішає.
Хтось має бути господарем...
У кожного свої пріоритети
та їх ми не помічаємо.


* * *

парості з ґрунту
хтось
просто так
між рядків думок
нервова напруга
камінням різнобарвним
довгим намистом
переростання у спокій
підтекст переживань
ілюзія перспективи
апофеоз
цівкою
затишок


* * *

напів
   по
   полу- менем
мене
   пло- менем
   полу- м'ям
ру- м'н
зацілований я


* * *

біля храму
продають природу
Неділя Вербна
для охочих
гілля освятити
за так
купуємо Бога
верзеться
духовно ростемо
щоб торкнутись святого
прозвітувавши
опісля літургії
розпродаж


* * *

Позлітали дерева
Тини, огорожі
В розчахнутий позіх
Зеленого неба.
Стіни метеликами
Причаїлися на
Квітах асфальту.
Булькає листя
В лопотючому вітрі,
Нявкають ноги
Присутності нашої.
Я безтурботний
Між аркушем й ручкою
Доходжу до ручки.


* * *

радісна
рай дісна
рай дійсна
райдуга
рай дуда
раду дай
роду дай
род удай
родину
Ра диво
райди Бо


* * *

рош
рошко
рошколана (ромашка)
роксолана
роксолань
русколань
русь
русія
русь і я
рось
росія
рось і я
рос
орс
орсій
орій
орієць
оріянець
оріян
уріян
укріян
україн
українець
укр-індець
укр - отець
укр - ти
україти
у краї ти
у раї ти
у храмі ти
у храм іти
у рабі ти
у рабина
у врат Біг-а
Бога
моя країна


* * *

на нове переход-
жу-ю гумку думок гри-
стих-а продовжуючи соло-
дити-нного язика свого неслухняно-
го-стям поетичностями як коло-
ду-мок


* * *

краси-во-рот-тя-мить
удав-лен-ніс-тю-тюканням
на-голо-ві-тром-боном


БЕЗ НАЗВИ

...............................................
...............................................
...............................................
...............................................
...............................................
...............................................


* * *

мисленням
масленням
маслюком
комплексується
       плаксивий
комплекс
компас
              сивий
              спортивний
    для            експорту
                     ртутним
медляком
      ляком


* * *

Вузлики тіней прив'язують очі,
Як павучки віття лапками водить,
Ніби малює якесь павутиння
В тихім яснім помаранчевім вітрі.
Голосом хриплим регоче природа,
Мабуть щось сталося з мисленням нашим...
Нас запечатує штампами врода...
Хтось домальовує міфами німби.
Ходить електрика денного світла
По обігрітих будиночках душних.
Може комусь з часом знудить від сонця,
Небо на смак ми відчуємо - кислим.


* * *

викльовують хлюпом хлюпиків
жахастиків із хвостиками
карлючками з колю ключ
колосками колючками колінами
на пальмі панельній на панелі
міста міс істини містера житомира
на вулиці вулику укус кусючого
шосе щось є таке самісінького
на кий на кой накісь київського
напів провів повів повії


* * *

нуд
нудисти
    диском
    дустом
на
    дискотеці
        скаутами
              отаманами
                    манять
                 у мандри
                    мандаринами


          * * *

розкритикували
розсекретили
розсекретикували
      секрети
         кували
  й накували
     на
         ковадлах
         кувалдами
         ку         ми
             ва  да
           у      дам
         ку    лда
                   дами
         ку
         ку


* * *

Крила шурхочуть по озеру неба,
Пахощі пишні торкнули вуста.
Вільно пливе у розгойданім леті
Наше спокійне й непевне життя.
Бубки червоні фарбують повітря,
Сонячний ладан тече із кори...
Дика природа вдивляється ніжно
Бростями часу у техно-роки.


* * *

жодних
змін
              грає дзвін
                  а       в
                    є
               гра         нова
                           інноваційних
                              новацій
              гра                  цій
                                      цінних


* * *

земна  осінь
ось
    інь
ось
    іній
      на      ній
осінньою
  синню


* * *

зацикленість
   циклами
   цибатими
   цьомкає
   циркулем
     мислення
         кулеметом
   цирк


* * *

     на плямі
підкреслена лямівкою
    мавка
       вродою    -мальвою
              до    ля  альтом
    до    ямайкою
     до    змійкою
                   до   мі
                      доменом
дому


* * *

Намащуємо клей емоцій
на свої очі, тулуб, руки...
з часом звикаючи,
як до нього пристає бруд...
Наше тіло огортає неприємне відчуття,
до якого теж звикаємо,
увижаючи звільнення:
заклеюванням...


* * *

голосіївська осінь
голос
       сіє
           всяка осінь
гола
       сива
               як   осінь
 красива
у         вас      осінь
максиме


* * *

романівська весна
    манить
рима                 сина тадея що
лірна
рильна
               як
                   мак
                   максим
рильський


* * *

Уникати буденності,
Монодумок -
Нагадувати
Мушу собі.


* * *

Всесвітній сад віє свіжістю
через зачинені вікна
у губку кімнати,
всмоктуючи...
навіть місяць прилип до шибки.


* * *

вікно
вічко       у
кіно   світу
  іконою телевізора
  модного
    одного фільму
               щільне вічко
    Хічко?ка


* * *

вже
      нема
  жениха
в
  женеві
в
  желе
          він
невже
          він
            інший
               шийний
фужерний
фуршетний
фу-
 туристичний


* * *

 вітраж
 ві-раж
ви-разу
     раз
відважності
   два
            настроєм
            нас
      троє
        роєм
        риємо
      граємо
      гра
є
  така
етика


* * *

думка
намагається бути об'ємною
(когось хоче обійняти)
сірич

КУБОМ

* * *

без-меж-ні-сто-їть
пох-мур-ним-бом-бард-увань
світ-о-буд-ова-ці-я-ми-слення


ЧОРНИЙ ЧОТИРИКУТНИК

чорнийчорнобильчорнильно
чорашнімчортополохомчорт
чортівнеючорноючортівнею
чортівнеючорноючортівнею
чортчортополохомчорашнім
чорнильночорнобильчорний


* * *

з боку критики
  рити
    втики
      таки
      тіки
      так


* * *

а
  де
       гра
       грау
         раунд
             унд
адерґраунд


* * *

великими літерами слово ЧАС
             чомусь нагадує ЧАЕС


* * *

у летаргії
   літургія
   літа


* * *

I

над
      хо
          дить
      хо
          хіт
на
    чи
нань
на
    ті
       ло
  вті
       ле
          но
              го
          но
              сом

II

при
      ро
          да
      ро
          бить
      ко
          ло
      ко
          ми
три
     крап
            ки
     кра
           щих
                  запитань


* * *

З квітки
піднімається рука пахощів
і водить когось
за носа.


* * *

ніби я в такому зaхваті
захoпленні
скупчений
завчений
  а
    в
      чім справи
    в         правах
        вах
ніби по-єврейськи
  євро
      пейськи
      пейси
не тільки на вухах лoкшина
        вакцина
в томатному соусі
            ніяке соц-
                       бері
            бери по-нашинськи
на виделочку
    вид
        дело
        справи
        справочку
а я тут ні до чого
у моїй тарілці моя демократія
       до-     раті
ніби як у серіалі
       до       рота
пережовуючи
       живу   чи
       чи
       живу          якщо їм
кому
не в тому справи
а починалось все
ніби я
 аби як
 а
   ви як










Олег Левченко. Вірші: "Як бульбашка з'являється тимчасовість...", "Коли падає чийсь погляд - ніяковієш...", "Маленький світ повниться соком ідей...", "Дивлюсь на крапку...", "Чалапають...", "деградований час...", "парості з ґрунту...", "напів...", "біля храму...", "Позлітали дерева...", "рош...", "на нове переход-", "краси-во-рот-тя-мить...", "Вузлики тіней прив'язують очі...", "викльовують хлюпом хлюпиків...", "нуд...", "розкритикували...", "жодних...", "на плямі...", "Намащуємо крей емоцій...", "голосіївська осінь...", "романівська весна...", "вже...", "вітраж...", Без назви, "думка...", "без-меж-ні-сто-їть...", Чорний чотирикутник, "а...", "великими літерами слово ЧАС...", "у летаргії...", "З квітки...", "ніби я в тому захваті...", К В І Т К А Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

четвер, 28 червня 2018 р.

Костянтин Куликов. Вірші: Ескіз, "Ти схожа на осіннє листя...", До розлучення, "А, мабуть, дурний?.."

Костянтин КУЛИКОВ

Народився 1965 року в Казахстані. З 1990 року живе у Житомирі. Має публікації у періодиці, автор збірки "Я спустился на землю" та серії дитячих книжок "Три кота". Пише українською та російською мовами.


ЕСКІЗ

Слідів нема,
Є тільки білий сніг.
Тільки зима,
Котра вже три хвилини.
Є ніч і я, та ще оцей поріг,
І поруч з ним мені
Й будинку зимно.
І навіть -= ще думки, як з рота пара.
Дим тютюну, як хмара
У повітрі.
Слідів нема...
І навпаки, в палітрі -
Білий папір.
Та в ньому - твір,
Як дар.


* * *

Ти схожа на осіннє листя.
Народжуючись навесні,
Все літо мріяло: у відстань
Летіти. До блакитних снів,
Чекали ще на іншу долю,
Відроджуючись кожен день.
Солодка їх була прозорість...
...Кутка не відшукала, де
нема життєвих негараздів.
Ти мріяла усе життя,
Щоб фантастичне свято скласти
Навколо свого майбуття...
Ти схожа на осіннє листя,
Що, долетівши до землі,
Собі знайти не в змозі місця.
Дощем осіннім ненавмисно
Вмивається, як то слізьми,
Та й мерзне так аж до зими.


ДО РОЗЛУЧЕННЯ

Знов зміни, знову незалежність
Від себе, від своїх прохань.
Тече життя в якусь безмежність,
Не має значення бажання.
І тільки хворе почуття
Свого обмеженого кола
Минає далі, в майбуття.
В мені, навколо -
Тільки ніч,
Яка ще має відступити.
Яка відносить безликість
У безмежну віддаль.
Вона забуде, що була
Моїм коханням.
Розправить два свої крила
Ще до світання.


* * *

А, мабуть, дурний?
І всі мої бажання
То може тільки сни?
Авжеж. Твого прохання
Ніколи не торкнусь.
Навіщо мені відчай?
Напевно, ще навчусь
Змінювати обличчя.
Коли мене покличе
Твій голос - відвернусь.


Костянтин Куликов. Вірші: Ескіз, "Ти схожа на осіннє листя...", До розлучення, "А, мабуть, дурний?.." Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

середа, 27 червня 2018 р.

Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан

Олександр КУЛЕШ

Народився 1979 року у селі Можари Овруцького району на Житомирщині. Навчається на факультеті іноземних мов Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка. Автор книг прози "На хуторі Курина Сліпота", "Колодязько". Член Національної Спілки письменників України. 


ПОДУШКА

Галка ревла. З її вим'я повільно скапувало недоссане молоко. А з очей лилися справжні коров'ячі сльози. Якби могла - вилилася б сама через огорожу, в щілину, аби знайти та повернути дитя. Маленьке телятко несміливо стояло на нещодавно впалому сніжку і з цікавістю дивилося на безбарвних людей, які вивели його, віддерли від матері. Вперше у житті телятко побачило світ. Живучи під материним вим'ям у хліві із самими тільки стінами та гноєм, воно побачило стільки багато світла, зраділо. Воно відчувало світло кожною клітиною, кожним рецептором, приємно мружачись. П'янке світло! Раптом світло почало тускніти і з кожною секундою більше та більше. На очі телятку пеленою насувався темний біль. Ноги підкошувалися. Нічого не розуміючи, тендітне телятко почало пручатися, вириваючись з тенет безбарвних людей. Вирватися! Побігти до світла - далі, далі... Ні! До матері під вим'я! Щоб більше ніколи не бачити, не відчувати цього нового. Телятко хотіло на свободу. Не судилося... від чергового удару молотком по голові телятко впало у сніг. Ще якусь мить воно дригало ніжками, ніби втікаючи, і важко дихало, здихало... бо із маленьких ніздрів надувалися кров'яні бульбашки.
Галка ревла. Ревла годину, другу. Чекала дитину. Не вірила, що її більше не приведуть. Коли у хліві зібрався вечір, то рипнули двері. Але в них ввійшло не Галчине дитя, а хазяйка. Доїти, здоювати. Галка доїтися не давала. Крутилася, обнюхувала хазяйку, ніби запитуючи найважливіше. Заспокоївшись ззовні, вона не змогла заспокоїтися всередині. Всередині, десь із серця до горла котився згусток болю, що випорскувався ревінням. Поклавши голову на дверцята, Галка думала про втрату і з сумом дивилася у бік відчинених воріт хліва, що показували квадрат світла, замальований частиною двору. Скоро картина двору оживилася людиною. То був хлопчак, який, ставши на порозі хліва між гноєм та землею, простягнув не на повну руку якусь чорну, перев'язану мотузкою подушку. Але то з першого погляду подушка. Галка впізнала, винюхала шкіру своєї дитини. На запитання хлопчика: "Мамо, куди це покласти?", хазяйка відповісти не встигла, бо була потужно гримнута копитом у живіт, бо Галка раптом сповнилася люті. Лють здоровенною силою коров'ячого тіла навалилася на дверцята. Розтягуючи повітрям видиху по нижній губі кров'яно-слинний згусток, хазяйка заверещала: "Біжи!" Хлопчик побіг, ще встиг, поки Галка ламала дверцята, сховатися у хаті. Галка теж побігла. Люд на вулиці лякався скаженої корови, яка з піною на губах, з піднятим хвостом бігла по дорозі ревучи. Але ніхто, ніхто не бачив її сліз.


ЗАГАДКА ПРО...

Від тонкого рота старої вчительки у всі боки гострими промінчиками розходилися зморшки - сплющене сонце. Наразі воно розплющувалося і звідти теплом викочувалися слова. І не обов'язково вдумуватися у зміст того, що вона говорить. Важливо чути, чути монотонний потік заплетених в орнаменті слів. У шкільному коридорі було чутно, як стара вчителька, несучи плетену торбинку з молодим качаном всередині, шаруділа по червоних дошках підлоги. Школа мовчала. І тільки з дальнього кутка було чутно молодий гомін. Відчинивши заклеєні безконтрольним голосінням двері, вона відразу здивувалася тим, що учні, побачивши її, змовкли. Повісивши торбинку, сіла уважно, без зайвої метушні. Тремтячими, здавалося, від радості руками вона вхопила шкільний журнал. Вчителька вперше за останні декілька років сиділа на стільці перед класом впевнено, відчувала силу, була легкою... У тиші їй, старій, легко. Поправивши на скронях слабкі посивілі пасма волосся, вона полізла у кишеню за окулярами. Їй для чогось треба було роздивитися у журналі прізвища учнів. Прізвища мовчали. Аби їм заговорити, треба мати на висохлому носі окуляри. "Що це таке?" - спитала подумки сама себе стара вчителька, дивлячись крізь окуляри і нічого не бачачи, крім жагучої білизни. Білизна безболісно встромилася їй у очі і мовчала. Зате не мовчали обплутані екстазом веселості діти.
"З чого вони сміються?" - подумала вчителька. З внутрішнього боку прозорих круглячків окулярів були заздалегідь навмисне наклеєні папірці за розміром. Папірці, які, мов скальпель у виразку, врізалися їй у душу. Стара вчителька мовчки сиділа і навіть не відчувала, як щоки розмальовуються слізьми. Під невщухаючий регіт вона, як та гімназистка, вибігла з класу. І тільки окуляри на підлозі та торбинка з качаном залишилася, як загадка про останній урок старої вчительки.


СТЕПАН

Червоний густий слиз розмірено, чіпляючись, стікав у дірку раковини. З губ застиглого в позі готового до обшуку Степана звисали розтягнені краплини слизу, які з великим небажанням піддавалися невпинному струменеві води, що текла з крана. Завершивши єдину знану в житті процедуру чищення, Степан заходився жадібно їсти зміцнений потік хлорованої води.
Розслаблена горлянка повільно пульсувала. По закінченню водної процедури у "ванній кімнаті" знаходитися було вже не актуально. Підхопивши зшиту, здавалося, із самих дірок торбу, Степан вислизнув у фойє своєї великої хати. Там Степан мав багато гостей. Струмінь людських тіл, невидимий багатьом, відразу ж лупцював його на очах.
Перемігши огиду до страшного, кумедно пошарпав у свою спальну кімнату. Як і чекалося, у ній прямо в одязі і в основному з розкритими заслиненими ротами спала безліч безтурботних гостей. Щоправда, більше було там не сплячих гостей, які з напруженням відсовували свої ноги, як поміж рядами пластмасових крісел сунувся Степан, шукаючи місце і собі. Нарешті, як сів у крісло для нездорового спання, то поліз брудними руками закачувати штанину на тій нозі, що дозволяла йому зручно ходити. Оголивши протеза, Степан підвівся і пішов у залу чекання. Але на Степана там ніхто не чекав. Хоч він і був хазяїном хати, але про це ніхто не знав. Подолавши опір перших тяжких скляних дверей, він зупинився у цьому склобетонному квадраті, який розділяв хату Степана з хатою Господа.
Напівупавши на бетон, як оберемок полін, безпосередньо під вивіскою "Вхід у місто", поміж парою скляних воріт, Степан смачно простягнув свою напівдерев'яну ногу. Заклопотані люди синусоїдами шмигали по обидва боки від зайнятого медитацією Степана. В очах багатьох людей Степан бачив дике мерехтіння туги за втраченим. Рабське служіння панові Часу змушувало їх штовхати поперед себе життя, не дивлячись вбік, не озираючись назад. З кожним роком мрії цих людей обростали густою смердючою ватою плісняви. У Степана мрій не було, були тільки наміри. Він сидів з зачиненими очима і тільки малював в уяві образи, навіяні акустикою падаючих у його миску монет.
Втішало тільки одне - що люди самі приносили йому в хату гроші.
Степан добре порівнював себе з акваріумною рибкою і добре розумів, що доля його - це не збіг обставин, не вплив, а наслідок того, що він ніколи не намагався покинути свій звичний акваріум. Степан знав, що його акваріум стояв серед безкрайого моря.
Раніше він цього не розумів. Снів він також не розумів... Ніколи. Розбудив Степана знайомий міліціонер. Він завжди його розбуджував, аби наглянув. Міліціонер був напрочуд добрим, а тому ніколи не конфіскував зароблених  грошей, а запихав їх Степану у кишеню. Далі він мовчки за шкірку скидав жебрака зі східців.
У Степана іноді з'являлася підозра, що цей міліціонер - збоченець.
Шкутильгаючи від хати по заслиненому тротуарі у місто, він незграбно перекладав монети з однієї кишені хренчика брудних кольорів у інший, рахуючи приємне очима.
На "головне" вистачало. Значить, вистачало на один день життя.
Веселі весняні струмочки, які розділяли дорогу з тротуаром, приємно шаруділи, створюючи атмосферу спокою для тих, хто їх сприймав, незважаючи на ревіння міста. Степан сприймав.
Він міг шукати харч для душі у брудних калюжах. Відірвавши увагу від струмочків, він звернув вправо, у вуличку без струмочків. Закута у кайдани бруду вода не мала змоги вирватися та об'єднатися у струмочок; лише де-не-де у відбитки підошов стікалася в озерця вода. Степан нехтував дощечками, очевидно, покладеними задля спасіння від забруднення взуття. Та й стрибати з таким протезом навіть і кенгуру не зуміло б. Скоро репаний палець Степана ритмічно загримав у прозоре скло на першому поверсі червоного будинку. Фіранки роззявилися, і між них, як язик між зубів, просунулося суворе обличчя. "Сдєлка" відбувалася через кватирку. З грошима Степан розлучався без жалю. Він навіть тіла свого не жалів... за самогон.
Степан чув  собі пустоту, роз'їдаючупустоту серця. Степан не міг собі щось запропонувати, бо не знав, хто він є. Йому нічим було знати, бо замість того апарату, яким це знають, у нього - порожнеча. Він ішов з наміром заповнити її напівпрозорою отрутою. Повернувши з брудної вулиці на вулицю струмочків, Степан, сам не розуміючи чому, пошкутильгав швидко-швидко, ніби втікаючи, ніби шукаючи.
Зрізаний конус протеза ненав'язливо розчавлював поодинокі грудки асфальту, які не без допомоги людей відділилися від тіла тротуару та отримали свободу. Через цих свободолюбців в асфальті утворилися вибоїни.
"Модель суспільства", - подумав Степан і відразу ж упав, заціпившись протезом у ямі.
Лежачи на нечистому тротуарі, Степан відчував, як його обличчя палає болем. Ні, не від травм після падіння, а, так би мовити, травми душевної, яка прийшла, коли він почув, як пляшка розбилася, і відчув, як жадана рідина звільнилася від скляного саркофагу. Ставши навколішки, він, ковтаючи слину, дивився, як собака на кицьку, на втрачену, безглуздо втрачену радість. Степан втратив мету. Відчай лився з нього, як фонтан води з кита, відчай невидимого плачу.
Здивовані перехожі з огидою обходили бомжа-каліку, який, стоячи на колінах, лизав забруднений весною тротуар.


Олександр Кулеш. Проза: Подушка, Загадка про..., Степан / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

вівторок, 26 червня 2018 р.

Ірена Криворучек. Вірші: "Крізь століття і простір...", Кельтське, Філософічне ліричне, "Схиблений світ...", Не просто дощ

Ірена КРИВОРУЧЕК

Навчається на філологічному факультеті Житомирського педагогічного університету ім.І.Франка.


* * *

Крізь століття і простір,
Крізь страждання і біль,
Ми шукаємо острів,
Де все складно і просто...
Тільки б стало нам сил!


КЕЛЬТСЬКЕ

Смарагдові хащі
Обіймають чаклунське бурштинове серце
Обпалюючого вогню - перевтілення у поєднанні
Смак власної крові і сліз
розтоплює ліс.
Очищує все
Із собою несе,
Злітає,
Змітає,
Згоряє світ
Згасає квіт -
Вогненний слід
Останніх літ.
Пронизує тонким променем
Крізь усе Я,
Крізь саме серце
Яскравий біль,
Мов хірургічний скальпель -
Лезо ледь вловиме.
Я - на жертовнику
Проте не відступлюсь


ФІЛОСОФІЧНЕ ЛІРИЧНЕ

Доторкнись до моєї руки -
Відчуєш струни болю -
за тебе.
Відштовхуєш, відпалюєш струни серця,
Що прагне тебе збагнути.
І врятувати.
Чому? Хіба я твій біль?
Спробуй затамувати подих,
Спробуй відкрити рани
До Сіроокої Леді Лади,
Що прагне їх залікувати, загоїти
Не бійся востаннє повірити в Щастя
Не будуй страшенні вежі-кола
Невже не бачиш - серцем своїм
До терену твоїх страждань
доторкнулась -
не відсахнулась...
А ти впевнений - відступлюсь...


* * *

Схиблений світ
Схиблена роль
І сценарист
Самотньо спостеріга за всім

Схиблений світ -
Дивний пароль
І марення зі спеки
Запливають в дім.


НЕ ПРОСТО ДОЩ


1

Грає дощ
Баладами срібними
Теплий дощ
рідними
нерівними
Кольорами райдуги
Твоїх очей.

2

Де твій світ?
Де серце ховається
Зір політ
грається
в казку перевтілення
Сотні разів.

Chorus:
Відкрий обійми, наче струни дощу.
Скажи єдине, що у неба,
що у тебе
прошу.
Сотні років.
Тисячі.
В долі прошу.

3

Крок ступи
По вітрянім просторі
Розтопи
росами
і грозами
стіни-мури межі нас -
ти покохай


Ірена Криворучек. Вірші: "Крізь століття і простір...", Кельтське, Філософічне ліричне, "Схиблений світ...", Не просто дощ / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

понеділок, 25 червня 2018 р.

Володимир Кравчук. Вірші: "О гори...", Сонет, Соломія Салогуб

Володимир КРАВЧУК

Народився 1982 року в Житомирі. Навчається у Києві. Друкувався в періодиці.


О
гори!
О блакитноокі,
до сонця тягнеться високо.
Ви пронизали серце їй, блакиті синьо-голубій.
Навіщо я,
проста людина,
за вами
в піднебесся лину,
хоч
незабаром
джерелом
впаду
з поламаним
крилом?


СОНЕТ

Вона стояла мовчазна у тьмі,
Її лице було мені знайоме:
Таке смиренне, тихе і невтомне,
Таке, як бачив у своєму сні.

Яскравий вогник тлів в її очах,
Здалось, що й смиренності немає,
І звір сидить в душі її. Хто знає
Чи правда це, чи так, душевний страх?

Чому ти янголом прийшла до мене?
Чому в думках я бачу одкровення?
Чому переді мною стала ти така?

Чарівна посмішка - моя душа сміється,
Сльоза - й серденько пташкою у клітці б'ється,
Кохання це - лишень мара.


СОЛОМІЯ САЛОГУБ

Солов'ї саду співали
Сріблясті співанки,
Скоро сонечко сховалось
Самотнім серпанком.
Соломія сумувала:
"Стрункий Семен Салогуб"
(Скрипаля собі скохала -
симпатяга, самолюб).
Скажи, солодке серденько,
Семену самотньому:
"Сватайся, соколику,
сватайся сьогодні!"

Спека сплинула; смаглява
Соломія Салогуб
Сизокрилого скрипаля
Смакувать саджала суп.


Володимир Кравчук. Вірші: "О гори...", Сонет, Соломія Салогуб / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

неділя, 24 червня 2018 р.

Роман Колесник. Вірші: Білий (Мей Свенсон), Питання, Живучи ніжно

Роман КОЛЕСНИК

Народився 1978 року в селищі Городниця Новоград-Волинського району. Навчається на факультеті іноземних мов житомирського педуніверситету ім. Івана Франка. Перекладає з англійської мови.


Мей Свенсон

БІЛИЙ

Що більше
моря, що на сонці піниться,
сяйва опівнічного місяця,
лебедів серед кучерявих хмар?
Полярного ведмедя, що лапою
вигрібає ямку в снігу,
фарфору, ікла, яйця,
білка ока,
полотна, що обвиває
коричневі стегна індійця?
Напнутого вітрила
на зеленій хвилі,
берези з чорним намистом,
молока у блюдці
для блакитноокого кота,
парашута блідої поганки,
свіжих соснових стружок,
цвіту вишні
після дощу?
Що більше?
Ця сторінка перед тим,
як замажеться грязюкою слова.

Мей Свенсон - народилася в Юті 1913 року, автор десяти книжок поезії, сім з яких відзначені нагородами. Померла 1989 року у Нью-Йорку.


ПИТАННЯ

Тіло мій дім
мій кінь мій пес
що я робитиму
коли пропадеш ти
Де спатиму
Як їздитиму
Що вполюю
Куди ж я піду
без свого горба
палкого та жвавого
як розгледіти
через каламуть майбуття
небезпеку або скарб
коли Тіло мій добрий
світлий пес умре
серед хмар
як сховатись?


ЖИВУЧИ НІЖНО

Моє тіло - камінь заокруглений
гладенькими рубцями.
Моя голова - коротка змійка,
що всовується, висовується.
Мої ноги простягаються із рукавів
або назад втягаються,
як і підборіддя.
Моя спина - мій дах.
Я завжди вдома.
Мандрую там, де гуляє мій дім.
Це ніжний камінь.
Він плаває в озері
або серед мулу спочиває.
Моїй плоті живеться м'ягко
у своїй кістці.


Роман Колесник. Вірші: Білий (Мей Свенсон), Питання, Живучи ніжно / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

субота, 23 червня 2018 р.

Марія Козлова. Вірші: "Ти вже не мій...", "Я вогонь, а не холодний вітер...", "Мої фарби - лише кров і сльози...", "Ховаються від ніжності, від снів..."

Марія КОЗЛОВА

Народилася 1981 року в м. Житомирі. Закінчила Житомирську СШ №26. Має музичну освіту. Навчається на ІІІ курсі Житомирського інженерно-технологічного інституту на факультеті економіки та менеджменту. Захоплюється малюванням, музикою, англійською мовою. Друкувалась у періодиці та у поетичній збірці молодих поетів "Первоцвіт". 


* * *

Ти вже не мій.
Ти мій колишній.
Сонце - мій свідок.
Сніг, той, що випав,
Для мене - торішній.
Пам'ять і серце здала
напрокат.
Я вже не та дівчинка ніжна,
Я вже не та, котру ти кохав.
Зима, на жаль була сніжна-сніжна.
Сніг мене справжню від тебе сховав...


* * *

Я вогонь, а не холодний вітер,
Гострий ніж, а не м'яка пір'їна!
Я малюю з вогняних палітр,
Різко, а не тихо слово рине!

Я покличу радість, сонце в вікна
Привітаю правду - й кривда скисне!
Я - до всього у житті апривітна
(Перчене смачніше, аніж пісне!)

Я не можу плакати, жалітись.
Я не можу скиглити і в'яти.
Я - здорова, сильна. Я навіки
Зможу пута суму розірвати!..


* * *

Мої фарби - лише кров і сльози.
Я не певна, де дно, а де дах.
Мій діагноз - суцільні неврози
Мої ліки - вино і вода.

Загубилась у темряві світла.
Намагалась шукати себе.
Я спалила усе, що розквітло,
І суддею обрала тебе...

Мої друзі -жасмин і суниці.
Вороги - тільки спека і ніч...
Я живу лиш тому, що це сниться.
Я та дзеркало - вдвох - віч-на-віч...


* * *

Ховаються від ніжності, від снів.
Шукають лиш розбіжності без слів...
Пливуть за течією - і тремтять,
Убогістю своєю мерехтять...

Хай падаю - я знову постаю!
Я переможу, душу відстою...
...Таврую їх - і їм прощаю знов.
Це - іспит, тест, це - проба на любов...


Марія Козлова. Вірші: "Ти вже не мій...", "Я вогонь, а не холодний вітер...", "Мої фарби - лише кров і сльози...", "Ховаються від ніжності, від снів..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

пʼятниця, 22 червня 2018 р.

Вероніка Кавун. Вірші: Горище, Сон, Тут Я Там (Спокій Між Світами), Вузол

Вероніка КАВУН

Навчається у СШ №23, виграла можливість закінчити школу в Америці. Має дві поетичні збірки "Задзеркалля", "Завтра" (2001 р.).

ГОРИЩЕ

По жилах течуть спогади
часом гіркі
часом солодкі
чи солоні, наче кров.
Мозок звалище
фотокарток імен фраз
липкого павутиння облич
і уламків часу
із чиїмись ініціалами
На підлозі засохла кров
відбитками літер
чи тільки здалося?
На то сліди
під якими й досі скрипить підлога.
Тут можна знайти все
привиди міста комашню
героїв зі старих книжок
вони туляться по кутках
потроху висихаючи на пилюку
як і все тут
я люблю занурювати руку у пил
під його товстим шаром
намацувати апельсинову шкірку місяця
він також злякався
і дрижить під моїми пальцями
тут повно пасток
прихованих та відкритих
для мишей і людей
ступай по дошках обережно
бо небо із якого їх витесано
вже давно прогнило
і ось-ось ковтне твої підошви
Тут повно таємниць
та чомусь ніхто не повертався сюди вдруге
вони бояться не вміють
читати спогади
часом гіркі
часом солодкі
чи солоні наче кров
Спогади із минулого
чи майбутнього.

СОН

Намалюй на мапі власний материк, підніми з-під океану. Атлантики чи просто відколи від уяви безлюдний острів відроджений чотирма стінами простору. Най це буде твоя особиста планета, і поки астрономи ламають голови над цією загадкою природи, відшкреби душу від жовтого нальоту та іржі і скупай у океані, котрому набридло бути солоним. Над тобою небо, під тобою небо, у тобі небо... Спробуй розмалювати його старими акварелями - нехай Бог посміхнеться на твої спроби допомогти. А потім візьме твою долоню у свою і виведе на небі ваші імена. Ви довго блукатимете по воді, що приємно лоскоче ноги... Аж поки годинник не зліпить реальність докупи у стару звичну планету Земля.
6:00. Почався новий день.

ТУТ    Я     ТАМ
  ( СПОКІЙ МІЖ  СВІТАМИ)

Тут є початок - у ритмі втоми
Там є кінець  - у верлібрах міста
Я посміхаюсь комусь чужому
Хто облітає пробачень листям
   
Тут гори знов підіймають комір
 І вікна тут протікають світлом
А я сміюсь і міняю колір
Тих перевтілень, побитих вітром

Там ліхтарі заплітають площі
У вулиць довгі і сиві коси
А я  живу і сміятись хочу
Я - перший сніг.
Я - дощу волосся.
   
Щоранку тут - сотворіння  світу
Щоночі там - хрест і воскресіння.
Я посміхаюсь і тихо квітну.
Я - літня  злива.

 ВУЗОЛ

Комусь неважливо
куди іти
хтось на піску передбачень
відобразить прямокутність симпатії
Простота вражає
своєю заплутаністю
Це все, чим еволюція
може похвалитись
а я щоранку
малюю нове  обличчя для Бога
але щоразу знаходжу у ньому
свої риси
Вони ріжуть полотнище навпіл
і стирають із пам'яті
всюдисущі
Куди і Навіщо
Я забуваю
своє сонце вдома
і знову роздираю руками темряву
клянучи свою забудькуватість
я хочу знайти те , що  шукаю
зрозуміти
беззмістовне
але світ, як словник
підсовує сотні своїх відповідей
Вони як бульбашки на воді
охоронці пустоти
Вірші думають
що знають все
хоча насправді вони просто всотують
холодну вологу безпорадності
Я - мала дитина
що за все життя
вивчила лише  одне слово:
" Чому?"

Вероніка Кавун. Вірші: Горище, Сон, Тут Я Там (Спокій Між Світами), Вузол / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

четвер, 21 червня 2018 р.

Наталя Зубарева. Вірші: "Простір поля у свічаді...", "Коні часу б'ють копитом..."

Наталя ЗУБАРЕВА

Учениця 11 класу гуманітарної гімназії №23. Переможиця  конкурсу на Житомирщині "О мова моя, душа голосна України!" (2001 р.)

* * *

Простір поля у свічаді
Віддзеркалює дощем.
Ми у зоряній Елладі
Відкриття космічні тчем.
Ген, покошені вітрами,
Хмари весело іржуть.
І загоюються рани,
Витікає з серця ртуть.
І трикутники пташині
Коливаються вгорі,
 І в лелечиній пір'їні
Бачу осінь на порі...


* * *

Коні часу б'ють копитом -
В наше серце лине мова.
Українським пахне житом,
Чарівна і барвінкова.
Я вклоняюсь Україні
За її співучі звуки.
За волошки ніжно-сині,
І життя зелені луки.
Хай матусі колискову
Чує кожне покоління.
Вірність дому, вірність слову
Проростає, як насіння!

Наталя Зубарева. Вірші: "Простір поля у свічаді...", "Коні часу б'ють копитом..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

середа, 20 червня 2018 р.

Роман Здорик. Вірші: Присутність, Сходи, Нуль, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно

Роман ЗДОРИК

Про себе (р.н. 1980): "Народився. Вчився. Пишу. Вперше зачепив плетиво думок, рим та слів у '93 році. Надряпав у зошит. Потому шкрябаю як можу і як хочу. По закінченню школи пішов у мандри... Ішов - ішов і пришвендяв до житомирського державного університету. Тепер не жалкую. Нині намагаюсь вкусити з того чи іншого боку граніт науки ( вже 5 рік), втім, не досить активно, бо я народжений не для наукової роботи, а для мистецтва, я народжений бути кращим".


ПРИСУТНІСТЬ

Щовечора до мене приходить одна й та сама
дівчина
із присмаком присмерку,
я жену її геть у нічне безгоміння,
однак вона
постає з нього знову, неначе б нічого не скоїлось.
Очі її переливами міняються у люмінесценції місяця
цятками радощів,
та обличчя гіпсоване, скуте гіперболою болю,
зорить у безвість...
Так відбувається щовечора...


СХОДИ

Спускався
сходами
тиші
у вірші,
де рими
незримо
зимні...
у помаранчі сонця
долоня ця
стелилась
об перила...
долонею
зима вся
Підіймався


НУЛЬ

Ми - неомитці немарні Гольфстріму
римною,
homo futuris,
без нас українська література б
загнила, загинула, загнулася зовсім,
в нуль...


ПРО БІЛІ БЕМОЛІ

Білих бемолів бриніли пісні...
Бруньками сонця під срібним дощем
стиха сипались ліхтарні вогні,
вмиті краплинами, а не плачем.
Рук твоїх змерзлих трояндовий цвіт
випестив - випустив з полону вуст...
Білі бемолі сховались під спід
вій твоїх віяла й сіяли блюз.


ПРО НЕЇ І ТРОШКИ СУМНО

Пелюстки пальців
плелися у вальси -
їм було боляче розлучатися...
Час тане і тоне
у морі твоїх долонею...
Солоні
сльотаві спалахи сліз
доводять життя теорему: там, де вичерпується твій під'їзд -
знову розпочинається са-мот-ність...


Роман Здорик. Вірші: Присутність, Сходи, Нуль, Про білі бемолі, Про неї і трошки сумно / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

вівторок, 19 червня 2018 р.

Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне...", "Ці дні осиплються в душі..."

Валерія ДМИТРУК

Народилася 1978 року. Закінчила Високопічівську середню школу №2, зараз навчається в Житомирському училищі культури ім. Івана Огієнка на бібліотечному відділі. Життєвим орієнтиром для неї є слова Ф.М.Достоєвського про те, що "краса врятує світ". Тому й шукає краси в навколишньому світі, у стосунках з людьми, у мистецтві. Особливо надихає на творчість класична музика.


* * *

Вам все одно? Скінчилися казки,
Їх не покличеш знов у тихий вечір.
Холодний вітер наляга на плечі.
З його кишені випали зірки.
А ви байдуже дивитесь у даль.
Сухі слова беззвучно опадають...
У світі іншім, може, пригадають
Старої казки лагідну печаль.
Для нас усе згоріло, відійшло,
Це все уже - не музика для серця,
Воно, принишкле, ледве-ледве б'ється...
Вмирає казка... Так, вам все одно.


НОКТЮРН

Десь мріють квіти. І летить
Сумна мелодія Шопена, -
Мов тихий легіт, що на мить
Єднає вічність безіменну.
Букет конвалій на вікні,
Дивись у сутінки прозорі, -
Там за вікном туман принишк,
Він спочиває... Гасли зорі
І аромат конвалій тих,
Сплітав із нотами серпанок...
...і знов прийшов на землю ранок.


* * *

Старий ставок уже не кличе, -
Поснули квіти на воді,
Де відбивалися обличчя,
Колись такі ще молоді.
А може, образ залишився
В дрижанні тихому води...
Он клен, він спогадами впився,
І тихо кличе нас: "Ходіть!"
Я підійду, я все згадаю, -
Сумним свічадом спить ставок...
О, як далеко нам до раю!
Як жовкне пам'яті листок...


* * *

У нас і рай і пекло зібрані в одне,
Єдина суть змішала біле й чорне.
У дзеркало, неначе у вікно,
Подивишся - і темрява огорне.
І у тумані вже не відрізнить,
Чия рука торкається обличчя.
Яка крихка оця єдина мить, -
Ось знов її розбили протиріччя.
І тихо тінь відділиться твоя.
Й востаннє їй розбили протиріччя.
І тихо тінь відділиться твоя.
Й востаннє їй подивишся у очі.
"Я кров твоя, я маячня твоя", -
Прощаючись, крізь сутінки шепоче.
Розбите скло... Ці сльози крижані...
А тінь твоя пішла крізь ночі й дні,
Й роздвоєність оцю тобі лишила.


* * *

Ці дні осиплються в душі
І тихо згинуть самотою,
А може, десь в якімсь житті
Я розмовлятиму з тобою.
А може, десь покине ніч
І тінь байдужості розтане,
І знов, як завше, віч-на-віч,
Любов переді мною стане.
Легким видінням давніх літ,
Торканням теплим мрій далеких...
З криниці пам'яті привіт
На крилах принесуть лелеки.


Валерія Дмитрук. Вірші: "Вам все одно? Скінчилися казки...", Ноктюрн, "Старий ставок уже не кличе...", "У нас і рай і пекло зібрані в одне...", "Ці дні осиплються в душі..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

понеділок, 18 червня 2018 р.

Олександра Горицвіт. Вірші: Долі, Чорнобривці цвітуть, "Наснилась осінь раннього дитинства...", "Спить Случ у сповитку німої криги...", З мороку сьогодення

Олександра ГОРИЦВІТ


ДОЛІ

Даруй мені, доле, високу любов -
До пари високій печалі...
Подалі тримай від порожніх розмов,
Котрі не зараджують справі.
Даруй мені, доле, визнання людське.
Дешевої слави - не хочу!
В житті, що нехай би й було нелегким,
Не трапила б доля пророча...
Даруй мені, душе, молитву святу,
Що лиш поміж щедрими ходить.
Даруй мені мудрість, якщо упаду,
І з безвісти душу підводить.
Даруй мені, доле, спокус не зазнать
Лихого, лукавого роду.
І Бога в дорозі зуміть розпізнать,
І віри не втратить в народ свій.



ЧОРНОБРИВЦІ ЦВІТУТЬ

Чорнобривці цвітуть - вереснева пора.
Запашне оксамитове море!
Урочисті букети несе дітвора,
Наливаючи трунком простори.
Чорнобривці мої, цвіт добра і тепла
В не надуманих мріях дитинства!
Стільки бачила квітів, та їм не змогла
Так, як вам, - променисто, - радіти.
Чорнобривці років, чорнобривці надій.
Чорнобривцями пахнуть турботи.
Чорнобривці для мам, для бабусь, для синів -
Для всього працьовитого роду!
... Чорнобривці цвітуть. Заступили жнива,
Хлібороби в поля поспішають...
І хоч скажуть по тому:
"Хліб - всьому голова" -
Чорнобривцями хліб заквітчають.


* * *

Наснилась осінь раннього дитинства:
Далекий грім... антонівки в росі...
Й бабусина жалка сирітська тризна,
В скупій єдиній вилита сльозі.
І рушники із оксамитом квітів,
На них стьожками - щедрості шляхи.
Їх збережу в собі, цілому світу,
Щоб в вишиванках слова донести
Древлянську пісню, з правіку воскреслу,
Шуми гаїв й стодоли золоті
Веселки в небі житнє перевесло,
Що зманювала душу у світи.
Спливають роки. Людність кличе в місто.
Та серце не прийме його яси...
...Наснилась осінь раннього дитинства,
Далекий грім й антонівки в росі...


* * *

Спить Случ у сповитку німої криги,
Очеретами заблукала тиша.
Руда полівка між осок прошмигне,
День іній на лозині заколише...
Спить Случ... То що ріці з віків наснилось -
Древлянські гони? Половецькі стріли?
Тут сонце Перунове закотилось,
Дажбогові сліди в росі згубились.
Тут сходила зоря живої віри.
Щоб... висвітить на пращурах кайдани...
Викрешувались гнів і біль безмірний
Солоними кріпацькими сльозами.
Добро звитяг й державності твердь цільну
Кували запорожців дужі груди...
Спить Случ... Нехай їй сниться Україна,
В якій не нам, то дітям - гідно жити!


З МОРОКУ СЬОГОДЕННЯ

Кажуть: діти на янголів схожі,
Їхні сльози - то божа роса...
Ну, а з чим їх буття ототожнить,
Гірше пекла? Живцем - в небеса б.
Кволі плечка і руки тендітні,
І голодні думки і серця...
На майданах, сільських і столичних,
Скрізь їх руки, що просять хлібця!
Скрізь їх долі, жахаючі болем -
Недитячим, скорботним, німим...
Скрізь їх долі, скривджені долі.
Як же ж, певно, обниціли ми,
Що майбутнє своє дозволяєм
Безборонно колічить безпуттям
І губити їх страхом жебрачим.
Нам такими під Богом - не бути...
...а допоки - на ранки до діток
новоспечені йдуть Миколаї
із державних палаців великих
і дарують... обіцянки раю.


Олександра Горицвіт. Вірші: Долі, Чорнобривці цвітуть, "Наснилась осінь раннього дитинства...", "Спить Случ у сповитку німої криги...", З мороку сьогодення / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

неділя, 17 червня 2018 р.

Ольга Городецька. Вірші: "Розгорни...", "Гілку квітучої вишні...", "Розбиваються...", "Все наболіле...", "Зими - як кпини...", "Ширяння над хмарами...", "Зрісся..."

Ольга ГОРОДЕЦЬКА

Студентка Житомирського педагогічного університету ім. Івана Франка.


* * *

Розгорни
тайнописи Бога
і себе розбуди
в дорогу.
Молитви не забудь
малахітові:
в тобі, відкритому,
паленіють
літери
вищого;
на горищі свідомості -
вітер свище,
виглядаючи
Божі витоки,
і на кожному кроці -
виклики
в небувале...
Все, що в тобе ввірвалось,
принеси
на алтар
цьому світові...
Спокусися
стежиною
світлою...


* * *

Гілку квітучої вишні
запам'ятай,
коли ринешся
в інші простори.
Зачекай,
це не так вже й просто -
зберегти неповторність
Землі,
виписаної
на космічнім панно
невідомим художником...
Тільки ти все одно
збережи
ці дощі,
і цей спалах осені
розтривожений,
і цей сніг
під небесною стелею...
Зір рушник
вже розстелений,
гуркотять кораблі -
Їм би знятися
в небезпеку і терни...
В просторій імлі
щоб тобі не зламатися,
бережи
Землю...
Просто
бережи
Землю...


* * *

Розбиваються
о стогін нового дня...
Циклічність -
як гімн повторенню
на гострому лезі
досвіду...
А ще вдосвіта,
перед творенням
Бог вмивався
прозорою
плазмою
сонця,
що зумовило
рух по колу...
Потім хтось кволий,
простягаючи руки,
вловлював
сонячні грона
й молився...
Як канати,
на землю зронені
зігріваючі промені...
Тепер напоїлися...
Виривайся
із пащі циклів,
що засмоктує
і заводить у хащі часу
стрічених подорожніх...
Спробуй знову
зіткати дорогу у плазму,
мінливу і вічну...
Часом
нею вмивається Бог,
на грані відчаю
від циклічності
буття...


* * *

Все наболіле
збуджує тіло...
Роздягається вечір,
кидає одежу на стіл...
відчуттям де жа в'ю
я здригаюсь
у нього в обіймах -
і до тебе пливу...
пружні вигини тіл
знемагають,
розплескують іскри -
так кохаються виміри,
викресаючи істини
з нас.
Я зливаюсь з тобою
як тіні
розприсканих ритмів,
час
поволі сплива
на роздягнену пам'ять
м'ятним присмаком
півночі...
Руки-крила розкинувши,
ми до зір
дістава...


* * *

Зими - як кпини,
невпинні,
невинні,
розлиті, розбиті,
відкриті,
вимиті
веснами...
перехрестями -
на дорозі у літа
і осені,
скошені,
зношені,
вивчені пам'ятю,
плямами
на сторінці життя
сонячними
занотовані...
Трохи втомлені
від не - буття -
розламайтеся, вирвіться,
вилийтесь,
вилайтесь
снігом...
сніг - як ніжність...
передчуттям
виглядаю вас пильно,
зими сиві і сині,
вічні,
миттєві,
звільнені -
завітайте снігом липневим
у вирій мій...


* * *

Ширяння над хмарами -
вже надкосмічність...
Прогалини
у розумінні Бога -
Єдина трагічна невдача
людства,
бо небо -
єдина спокуса,
що веде до щастя...
Сміливим створінням,
на жаль чи на щастя,
шляхи у блакить
не завбачено...
Тож, розмахом крил
вивіряється хист
до прозріння.
Летіть без упину
на заклик
призначень й побачень
з нащадками
ґречного Бога...
Віддайтесь дорогам,
що долями вам
передбачені...
На розрізі ризику й руху
у розмасі крил
голос вічного слухай...
У нім - твоє щастя,
і радість,
і вдячність...


* * *

Зрісся
чи зрікся
передчуттів -
все одно розтривожив
вічність.
Нерозгаданий орієнтир
шле тобі вітер
і кличе
кинути
затишний дім,
рватися в прірву невтомно...
Смолоскипом накреслять
Пунктиром
Стежку до справжнього дому,
Де ілюзій немає й дзеркал,
Жалюзі - вже не ґрати на вікнах...
Пам'ятаю, ти цього прохав,
Тож готовий погратись із вітром?


Ольга Городецька. Вірші: "Розгорни...", "Гілку квітучої вишні...", "Розбиваються...", "Все наболіле...", "Зими - як кпини...", "Ширяння над хмарами...", "Зрісся..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

субота, 16 червня 2018 р.

Жанна Ганько. Проза: Країна морфологія

Жанна ГАНЬКО

Народилася 1985 року, навчається у школі №24 м. Житомира. Це її перша публікація. "У вільний час, - зізнається дівчина, - люблю читати, слухаю музику, дивлюсь телевізор, розгадую японські головоломки, займаюся спортом. Мене приваблює професія журналіста..."


КРАЇНА МОРФОЛОГІЯ

Одного разу Андрійко повертався додому зі школи, сумний, у поганому настрої, авжеж, а хто буде веселий, коли заробить двійку, а отримав він таку оцінку з української мови.
" Ну не вивчив я правило про прислівник, хіба вже обов'язково ставити двійку? І чому, коли я чогось не вивчу, мене завжди питають?" - так думав Андрій, йшовши додому.
Дома він відразу сів за уроки. Хлопчик зробив усі домашні завдання, крім української мови. Як він не хотів, як не старався, ніяк не міг зрозуміти правило про прислівник. Нарешті Андрійко знемігся й заснув.
І сниться йому, що потрапив він у якусь невідому країну. І чує хлопчик, що хтось гукає його. Андрійко озирнувся, подивився на нього здивовано й питає:
- Хто ти?
- Я прислівник, наймолодший принц короля іменника.
- Де я? - знову запитав Андрій.
- Ти в королівстві Морфологія. Ходімо я познайомлю тебе зі своїми родичами.
Увійшовши у королівський двір, хлопчик здивовано озирнувся навкруги: все тут було якесь дивне, і мешканці були якісь незвичайні. Король прийняв їх дуже ласкаво. Він запитав Андрійка, хто він такий, звідки він, і дав йому декілька порад. Далі прислівник познайомив хлопчика зі своїм дядьком Дієсловом - це був стрункий, гарний, жартівливий чоловік, який не любив сидіти без діла і весь час працював. Потім Андрій зустрів старшого брата Прислівника - це був Прикметник. Він відразу засипав хлопчика запитаннями: "Які в тебе очі? Яке ти любиш морозиво - шоколадне чи фруктове? Якого кольору твоє волосся? Який в тебе ніс?" та багато інших. Так що в Андрійка аж голова пішла обертом. Вони ще довго ходили по королівському палацу, ознайомилися з багатьма частинами мови, хлопчик був у захваті.
Нарешті вони вийшли у величезний сад: "Розкажи мені про себе", - порушив мовчанку Андрійко.
- Гаразд. Я самостійна частина мови, яка ніколи не змінюється, трохи схожий на свого батька, трохи на свого брата та свого дядечка, я виступаю обставиною, рідше - означенням, а ще рідше присудком, - Прислівник розповідав і розповідав, а коли закінчив, спитав хлопчика: "Зрозумів, хто я такий?" "Так, нарешті зрозумів!" - радісно вигукнув Андрій. І прокинувся. Він довго роздивлявся навкруги, не розуміючи, де він, адже хлопчик вже встиг звикнути до своїх нових друзів.


Жанна Ганько. Проза: Країна морфологія / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].

пʼятниця, 15 червня 2018 р.

Леся Бур'ян. Проза: "Воно дихало і бачило, і, може, відчувало..."

Леся БУР'ЯН

Народилася в с. Половецьке Бердичівського району 1981 року. Навчається на філологічному факультеті Житомирського пеуніверситету ім. Івана Франка. 


* * *

Воно дихало і бачило, і, може, відчувало... Воно знало, що ця зірка може впасти і тоді буде золотою зіркою в багнюці. Невесело? Воно подумало, що ця в'язка синя темрява впаде на нього і накриє зеленими голками чорного сонця. Подумало... Погано, що ніхто цього не знає. Ні? Ні? Ні...
 Знову вони. Вони біжать летючи, сидять ходячи, самі того не помічають. Дивно; вони - не зірка.
Воно знало, що зірка потребує його дотику, але боїться їх. Воно намалює ніжність самотнього холоду і чи йому і зірці - буде темно при світлі, що належить їм, і яскраво-червоною в темряві вічності. І вона це знає, але впаде. Впаде; так і залишиться мережаним осіннім листком, на який з темного тротуару поглядало зірчасто-білими очима невідоме нам тепло...

Ти знову несеш її сюди. А може, це вона веде тебе вже вкотре? Вона.., вона... В такі спалахи саме вона - і, знову суди. Вона... А ти?..
Тут можеш впасти біля білих зірчасто-прозорих плям і тебе накриє ціле небо. Вгадуєш вічність думок, думки вічності, але зовсім про це не думаєш.
Чудово! Класно! Вони знову танцюють! Зовсім не дивно. Через прив'ялі, жужмом зібрані тонкою павутинкою, фіолетові стебельця трави - бачиш. А вона відчуває. Вона.., вона... Дивно, що саме вона, ти і ці дивні тамуючи русалки - дерева?!!
Все починає кружляти... Припиняєш. А вона? Вона виривається і, звільнившись від тяжкої ноші мумій, падає. Знову злітає - падає... Ти стримуєш її. Не дивно; бо ти - людина, а вона - твоя душа...

Зараз воно хворіє. Лише іноді намагається підняти дві згасло-блискучі зірочки - бачить їх. Жахливо! Чому? Воно віддавалось їм у руки, але золоте павутиння хижацтва врізалося в його вічні спалахи. Вже обережніше - не дивно!
Вони хапають його обома руками, впиваються ненажерливими іклами в прозору хмаринку тільця, залишаючи по собі жовто-зелені плями радості - насолоди.
- А воно?
- Воно хворіє...
- А якщо загине?
- Загинуть і вони...
- А ліки?!!
- Вони не зрозуміють.
- Чому?
- Вони - лише люди, а воно - щастя...

Дві сонячні краплини впали тобі на руку... Ніби росинки, а, може, - дві піщинки.
Сонячне дерево затремтіло стовбуром, торкнулося віттям по - дитячому безмежних очей. Розумієш, що вони ніколи не зрадять тебе. Стає затишно-дико... Вони супроводжують навіть в залізних пазурах сьогодення!.. Бо ж вони єдине, що тримає тебе і тут...
Раніше все було навпаки. Золото осіннього листя, срібло сліпучого снігу, діаманти сліз, перлини дощу. А зараз? Відчуваєш, що живеш цілу, нікому не потрібну, вічність - погромлений мурашник: безлад, бруд, уламки.
Невже ж ти зневіришся? Кинешся в цю мілку безодню?.. Ступаєш майже впевнено, як по власному серцю. Підходиш...
...Вони ніби виринули з темряви... відвертаєш очі від тисяч тих, хто стоїть над прірвою і, захлинувшись, повзеш назад...
Іноді так і трапляється - спогади рятують тебе від темної безодні...


Леся Бур'ян. Проза: "Воно дихало і бачило, і, може, відчувало..." / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].