Яна ГІЧИНОВСЬКА
Народилася 22 січня 1986 року в с.Климентіївка Баранівського району. З 1986 року сім’я переїхала в смт. Полянка. З того часу навчається у Полянській ЗОШ.
Диявольський будинок
– Давайте в щось пограємо, – запропонував Клід близнючкам, що сиділи поруч.
Дівчаткам було по шість років. Але на відміну від Кліда, вони відчували себе юними леді.
– А в що? – поцікавилась Калюті, дивлячись на нього своїми блакитними, як літнє небо, очима.
– Ну, давайте лазити по деревах, – трішки подумавши, відповів Клід .
– Та ти що! – здивувалась Улула. – У нас же нові сукні. І сьогодні неділя.
Калюті та Улула були схожі, як дві краплі води. В обох – чудові блакитні оченята і довге кучеряве волосся золотого кольору. Сьогодні вони були в сукнях того ж кольору, що й очі. Дивлячись на них, можна було подумати, що вони казкові юні феї. Клід замислився, в що їм пограти. А дівчатка цим часом розглядали все навколо себе. Сиділи вони на лавочці в дворі двоповерхового будинку, в якому проживало десять сімей. А ще поруч стояв старий будинок з горищем.
У вівторок тут сталася величезна траґедія. Вона сколихнула всю округу. Приблизно опівдні трирічний хлопчик Маро, граючись з іншими дітьми в хованки, забіг у порожній будинок і не повернувся. Дорослі хотіли туди зайти, та двері виявились замкненими зсередини. Чоловіки спробували їх вибити, та де там. Після всіх спроб склалося враження, що будинок зачарований або там живуть демони, адже через вікна не лише не було нічого видно і чути, а й вони не бились. Двері на горище теж не піддались. На другий день двері відчинились, але коли дорослі все обдивились. Маро там не було. Правда, одні двері були замкнені, але звідти не доносилось жодного звуку. Після цього траґічного випадку дорослі замкнули двері й наказали дітям ні за яких обставин навіть близько не підходити до того злощасного будинку.
До дітей підійшла чотирнадцятилітня Фіа. Вона була двоюрідною сестрою зниклого Маро. Траґедію вона пережила дуже важко. Але оскільки вона була відмінницею у навчанні, то не підтримувала версію дорослих щодо того, що в будинку живуть демони, або він зачарований. Все це вона вважала казкою. Щоб довести свою версію, вона тихенько взяла в батька ключ від будинку, а на його місце поклала інші.
Тепер вона йшла до будинку, але оскільки в дворі були діти, вона підійшла до них.
– Довго ще тут сидітимете? – запитала, бо свідків їй не було потрібно.
– Хочете піти зі мною в старий будинок?
– Ні! – відповів Клід. – Батьки казали, щоб ми туди не ходили, тому що там живе зло.
– Ну, якщо так, то я сама зайду, а ви почекаєте мене надворі, – просто так, – відповіли діти, не замислюючись.
“Діяти потрібно швидко, – подумала Фіа, – а то ще батько побачить підміну”. А вголос сказала:
– А що ж ви робитимете?
– Нічого, – відповіли близнючки.
– Тільки нікому ні слова. Гаразд?
– Гаразд, – погодились діти і пішли слідом за нею.
Хоч вони і пішли з Фіа, та до будинку все ж не підійшли, залишились віддаль. Фіа легко відімкнула замок. Двері тихо відчинились. Перед нею був невеличкий коридорчик, троє дверей і, в самому кінці, сходи на горище.
Фіа переступила поріг. В коридорі було світло і зовсім не страшно. Вона пішла далі. Але, ступивши три кроки, почула, як щось позаду неї стукнуло.
Дівчинка швидко повернулась і завмерла: двері буди зачинені.
Вона злякалась і кинулась назад, рвонула за ручку. Двері не піддалися. Вдруге, втретє – нічого...
“Зараз я їх покличу”, – подумала Фіа і кинулась до вікна. Та скільки вона не стукала, не гукала, діти її не чули і не бачили. Вона була ізольована від навколишнього світу. Вона знала, її не шукатимуть. Діти за її проханням скажуть, що вона поїхала до бабусі. Але, згадавши, як вони намагались врятувати Маро, втратила всяку надію на порятунок. Хіба що вона сама знайде вихід.
Ця думка привела її у відчай і вона, впавши на підлогу, розридалась.
Плакала Фіа довго. А коли закінчилися сльози, вона глянула у вікно. Сонце вже хилилось на захід. Дітей ніде не було. На лавочці сиділи два її сусіди.
Фіа розуміла, що бачить їх востаннє, проте малесенька надія все ж лишилась у її серці. Вона подумки попрощалася з усіма і пішла оглядати кімнати, адже зовсім скоро стемніє.
Фіа відчинила перші двері. В кімнаті було порожньо. І що дуже дивно, хоча тут вже п’ять років ніхто не живе, ніде непилинки. Підлога чиста, наче її щойно вимили.
В кімнату Фіа не зайшла, адже не знала, замкнуться за нею двері чи ні. Вона зачинила двері й пішла до наступних. З цим проблем у неї теж не було. Ця кімната вразила Фіа ще більше. В кімнаті стояло два ліжка, покриті чудовими червоними покривалами. Біля вікна стояв стіл з овочами та фруктами і два стільці.
Фіа страх як хотіла сюди зайти, але спершу потрібно заглянути в третю кімнату. Та як Фіа не старалась, треті двері не піддалися. Вона хотіла заразом оглянути і горище, але дуже стомилась і трішки боялась. Дівчинка повернулась у кімнату. Двері за нею не зачинились, що її підбадьорило. Вона повечеряла і лягла спати. Сон миттєво її переміг. Останнє, що вона подумала це: “Ранок мудріший за вечір”. Перше, що їй спало на думку після того, як відкрила очі, було як грім серед ясного неба.
“Цього не може бути, – твердила Фіа дивлячись, як на столі замість овочів стоять салати і варена картопля. – Сюди хтось приходив. Але хто?”
Хоч Фіа цього і злякалась, та до столу сіла. “Не вмирати ж з голоду через страх?” – подумала вона.
Поївши, кирпата чорнява дівчина вирішила піднятися на горище. Але двері туди були замкнені. Вона повернулася в кімнату, лягла на ліжко і замислилась.
“Цікаво, – думала Фіа. – Як діють ці замки? Адже якщо вони самі замикаються і відмикаються, значить, між ними є якийсь зв’язок. Але який?”
Думала вона довго, але вихід все ж знайшла. “Все було саме так, – думала дівчинка, – Маро зайшов у будинок і двері зачинилися, як і за мною. Я думаю, він сидів у моїй кімнаті (дивно, відколи це вона моя). А на другий день він зайшов у ту кімнату, що з замком. Тільки двері за ним замкнулися, як вхідні відімкнулись. Ці двері не відпускають лише дітей, адже дорослі вийшли. Я впевнена, якщо я відімкну треті двері, вхідні відчиняться самі.”
Та, видно, не судилось їй так швидко звідти піти. Цілий день намагалась вона зрозуміти механізм замка. Не змогла. І на другий і на третій дні – теж.
Нові страви на столі її вже не дивували. Правда, вона намагалась дізнатись, хто їх приносить. Для цього вона прикинулась, що спить, а сама крізь повіки слідкувала за кімнатою, та нічого не відбувалось. Але варто їй було хоч на хвилинку заснути, як на столі стояли нові страви.
І ось нарешті в п’ятницю, на п’ятий день її перебування тут, Фіа дуже пощастило.
Коли вона вранці знову мудрувала над замком, їй здалося, що хтось відчинив двері на горище. Фіа дуже злякалась, але і зраділа, адже їй можуть допомогти. Вона стояла і не ворушилася. Коли той, на кого вона так чекала, з’явився, то виявилося, що це красивий хлопець сімнадцяти років. Правда, Фіа не була впевнена, що це не привид. У нього було світле волосся і карі очі. Одягнений він був у білі штани і теніску.
Хлопець так сподобався дівчинці, що вона на мить забула, що хотіла попросити. Та швидко опанувала собою і мовила:
– Відімкни, будь ласка, замок.
Він нічого не відповів. Підійшов до дверей, і тільки вони відчинились, хлопець зник.
Тепер Фіа була вільна, але вона вирішила спочатку зайти в цю, третю, кімнату. Ця кімната була точнісінько така сама, як і її. Раптом її увагу привернув якийсь рух на ліжку. Вона кинулась туди. Швидко стягнула ковдру.
– Маро! Маро, ти живий, – в сльозах радості говорила Фіа, обіймаючи братика.
Враз вона згадала, де вони, схопила Маро на руки і помчала до виходу. По дорозі вона подумала: “Дорослі були праві щодо будинку. Його потрібно замкнути, він – небезпечний. Але спочатку віднесу додому Маро.”
Вона швидко перебігла подвір’я. На лавочці сиділи Клід і одна з близнючок, але Фіа так поспішала, що не розгледіла хто. Діти дуже зраділи її поверненню і чимдуж помчали за нею.
Радості дорослих не було меж. Разів з десять переповідала вона, що сталось. Їй було байдуже, повірять вони чи ні, головне, вона казала правду.
Раптом Фіа згадала, що не замкнула дверей. І прожогом кинулася з кімнати.
Вибігши у двір, вона побачила, як Клід і близнючка переступили поріг диявольського будинку.
– Ні! – закричала Фіа й кинулась до них. – Стійте! Не йдіть! – Та здалось, ніби вони не почули. Клід оглянувся і пішов далі.
“Тільки б встигнути. Ще п’ять кроків”. Але двері закрились перед її носом.
– Ні! Поверніться! – у відчаї кричала Фіа, смикала двері, стукала, та вони її вже не чули.
Яна Гічиновська. Диявольський будинок : проза
/ Зустріч 2002 - 2003: літературно-мистецький альманах Житомирщини: вірші, оповідання, малюнки. / Упоряд. : Білоус П.В., Левченко О.Г. – Житомир: бібліотека ЖОО СТМУ “Ліґа АРТІС”, вип.10, 2003. - 106 с. - С.13-16.
