Сергій Мельничук. Проза: Зимове божевілля

Сергій МЕЛЬНИЧУК

Народився у 1978 році в Житомирі. Закінчив Житомирське музичне училище.  Композитор, художник, поет. Його проза друкується вперше.


ЗИМОВЕ БОЖЕВІЛЛЯ
  (оповідання)


ВЧОРА
(з циклу "Вона")
Падав сніг Сніжинки вростали в мене й так ніби співали в мені то був мій сніг Потім прийшла ти Така дивна чарівна бо прийшла без снігу Я спитав тебе Де твій сніг Ти відповіла Дивись дивись мій сніг в тебе на вустах Коли я цілува-вся з тобою було так райдужно.
Було так Я мусив вже повертатися а тебе все не було Дерева похмуро витріщали очі А тебе все не було Коли я трапив під автомобіль то моя кров змила білий сніг І коли я захлинувся вода змила його також Білий сніг що був мабуть життям І потім знову падав сніг білий білий Сніжинки сміючись гукали нас Але ми вже не мали снігу.
( Стах Ожуг, переклад з польської Сергія Мельничука)


…Сніг іде, не спиняючись. Він валить на місто, де лишились тільки я і моє безсоння, суцільною стіною замерзлих крапель. Це самотність - кінець буття, якщо є у цьому світі хоча б один Хтось, крім мене, - це самотність, вдягнена у плаття зими. Вона спустошила темінь своєю білиною, вистелила усі шляхи цією однотонною, безкольоровою субстанцією чистого, змерлого існування. Життя сховалось у найвіддаленішій кімнаті - по той бік стін лабіринту міських вулиць. Наче Хтось постукав у віконну шибку, але одразу втік, лишивши тільки сліди на снігові: ти дивишся на них - обриваючись, вони нікуди не прямують.
Я на самоті і я не сплю, і твердо впевнений, що ніхто в місті, крім мене, не бачить тепер зими за падаючим снігом - за ним чи крізь нього взагалі нічого не видно. Моя позбавлена життя, холодна свідомість поширила свої руки - крила геть з тіла, і я броджу по вулицях тихо сміючись сам з собою та не знаючи межі у леті, снігові та фантазії. Далеко за останньою вулицею, на якій лишились самі покинуті мешканцями будівлі, я вмиваюся безмовністю, знищивши особистість, цей бездушний привид, що змішався з потоком сніжинок, сиплючих донизу з мовчазного неба.
Я також мовчу, хоча мені відомо, що ти спостерігаєш за мною і чекаєш на слово, що я вимовляю. О самотність! Наші тіла народжують в темряві вогонь. Сніг геть вибілів зимову ніч, проте в нас ще є запасний темний куток, в якому ми спроможні задушити одне одного, не звертаючи уваги на обличчя та не обтяжуючи себе чеканням холоду, що все одно наздожене й перехопить горло. Спочатку мені, бо я можу дихати на тебе дуже гаряче… Геть зі світу, де коханню нема іншого притулку окрім мотузкової петлі! Я прагну бачити, як твоє серце тремтить в моїх долонях, не згасаючи!
Так, усе пройшло, Відступило на другий план, щезло - тільки вічний снігопад завис у повітрі, над землею; десь між обважнілими під його гнітом проводами й невидимим Місяцем. Коли дивишся в долину - здається, ніби бачиш новорічну ялинку, де всі штучні сніжинки, зайнявши кожна відведене їй місце, одночасно завмерли під чуткою рукою розвішуючої їх дитини. зблизька напроти: у цій скачці неможливо вбачити ніякого смислу, і прослідкувати за летом якоїсь однієї, певної - неймовірно важко. Якщо за прокинути голову й так довго дивитися вгору - стає трохи моторошно, і зовсім легко, не втримавшись на ногах, звалитися носом в замет: звідси вони бачаться безкровними сірими птахами, що рухаються з шаленою швидкістю назустріч своїй погибелі. Якось шалена крижана красуня обов'язково потрапить до ока, змусивши плакати; бо ж маленькі айсберги - це тільки замерзлі краплини води. Коли я зга-дую власне дитинство, мені спадає на думку саме це: неспинний снігопад та особлива, ні з чим незрівнянна тиша, що свого супроводжує - звуки розтають, торкаючись сніжинок, та зникають у повітряних безоднях.
Я кохав (так, саме кохав, а не любив) зиму більше за що-небудь. У ті часи, по які зараз можу лише оповідати, починаючи з бабиного літа і до самого кінця осені, я чекав на неї, як палкий коханець, байдужий до всього, крім своєї любові - і коли прокинувшись одного разу, бачив, що в кімнаті світліше й тихіше звичайного, - знав, що прийшов мій час: я міг більше ні за що хвилюватися та не звертати уваги на людей, - світ знову чудеснішав та довершені-шав.
Я міг годинами просиджувати біля вікна, дивлячись в долину. Іноді я намагався зупинити свій блукаючий погляд на якій-небудь деталі загальної картинки, однак, коли це вдавалось, то більше вже нічого не бачив. Слідкуючи за асоціа-ціями, що їх танення в невідомості уводить думку далеко-далеко, знову опинявся на самоті в замріяній кімнаті. Тоді я клав голову на руки ї, заплющуючи по черзі очі, дивився ще далі - на верхівки найвіддаленіших дерев, що їх ніколи не бачив раніше. Я уявляв собі, що гуляю по тонких, ледь від чуваних гілках, збиваючи снігові рукавички, що одразу розсипалися на порох. Інколи химерні візерунки сучків складалися в обличчя, яке, затріпотівши од вітру, оживало і, здається, ось-ось мало зійти донизу і почати розмову. Щось чаклунське було притаманним кожній речі, забарвлюючи навіть зовсім звичайні з них у тони дивовижної казковості. Паркани перетворювались на довгі ряди однакових сві-чок зі сніжно-білими капелюхами холодного полум'я; дим, що ліниво виповзав з нагадуючи іграшкові димарів, немов єдиний у тисячі облич дух сну, розчинявся у пануючій довкола і всюди фантастичній вершковій одноманітності.
Подихи міражів, що потрапляли до мого мозку через райдужку, як відбитки дійсно існуючих речей, витонченим фіміамом бавили уяву, примушуючи її постійно балансувати на грані сприйняття та екстатичного відходу від реальності. Мій справжній дім, рай, моє кохання мешкали там, куди я не міг дістатися і чого не міг уникнути, немов на те було накладене якесь закляття. Я мріяв про смерть, вбачаючи в ній ту Жар-птицю, що схопивши її за прикрашений алмаза-ми та золотом хвіст, можливо залишити світ думок та фізичних тіл, трансформувавшись у чисте відчуття.
Це починалось як заклик, що приходив з нікуди, запрошуючи підкорятися йому, змовкнувши та цілком перетворившись на слух. Я не контролював переходу з одного стану в інший; все, що від мене вимагалось - лише бажання, дозвіл на те, щоб перехід здійснився. Ї завжди, без залежно від змісту мрії (для дорослого її можна було б визначити вже як галюцинацію) та її тривалості я відчував особисте, специфічне хвилювання прозріння, що змушувало відкинути й ті останні краплі сумніву, що лишились. Я відчував, як саме моє сприйняття розширюється, стає більш глибоким і сповненим самого себе, щільнішає, клубиться у власному джерелі і знову віднаходиться у нових, не знаних раніше обра-зах, викликаючи тремтіння і подив навіть після того, як були побачені тисячного разу, знову і знову приймаючи в жертву усі розрізнені перед цим душевні рухи… Ось що було неодмінною умовою, перепусткою в інший світ чак-лунств: не залишивши все при вході, не можливо було дістатися всередину; то ж усі раціональні здогадки і жагу дослідження належало відкинути, зустрівшись з істинним переживанням - якщо тільки я справді хотів зберегти його суть недоторканого і не додати їм змоги перетворитися на звичайну посередню ілюзію.
…Ти вся переді мною. Від початку до кінця  ти - осяяне безневинним дитячим захватом безмежно ніжна істота - переді мною, і мені не потрібно більше вимірювати час і відділяти кордони одних речей від інших, шукати помилки у власних обчисленнях та прагнути надати їм слушну, логічно закінчену форму дитячого твору про Щастя. Я тут, поруч - ти можеш розплющити очі та злякатися, нічого не побачивши; простягнути руку - і доторкнутися до власної пульсуючої скроні, не знайшовши більш нічого живого у порожній кімнаті; можеш згадати слова самотнього, що скінчив своє життя, поета, що втратили тепер сенс:
В білій кімнаті без зірок, де колись пройшла гроза, я - те, що мале, велике та незбагненне, чекаю сходу чи заходу сонця, щоб знайти те, що шукаю. В кімнаті не залишилось нікого, крім мене, але я щасливий. У повітрі з'являється ілюзія бджоли. Кружляє над обличчям, зазираючи в очі, зливається зі зіницею та зникає в його глибині.
…можеш нюхати мене, не знаючи і не бачачи, якби то Я - лише невідчутний - блакитний піднебесний розпис далекої блискавиці…
Коли приходила зима, я якось дуже гостро й зблизька відчував, що весь світ зі всіма його проявами на різних рівнях, сфер дій та порядків, - має одну - єдину формулу, ключ до розгадки існування, проте я ніколи не можу збагнути її повністю. Мені подобалося це почуття неможливості, приреченості, стан вічного балансування на порозі відкриття, що руйнує любі уявлення, і про що завгодно. Прекрасна фея знову дотикалася до мене своєю кришталевою зачарова-ною паличкою, запрошуючи стати Маленьким Принцом її країни. Сніг здавався мені морозивом, і я їв його, дивлячись на фею та на зірки, що зникають в чорному тунелі галактики. Мріяв, дивлячись на притихлі яблуні, і з жагою по-глинав з повітря звуки оточуючих сад вулиць. Мріяв про той час, коли я вийду на всі вулиці, ніби паперова кішка, котру одного разу принесли додому і спопелили таємно від мене. Тоді я намагався згасити цей вогонь бурульками, але не спромігся з'їсти жодної - я перетворився на один лише прозоро сяючий холод, і в мене не було вже ні стравоходу, ані шлунку. Так фея зими доторкнулася до мене ще раз.
Знов і знов хотілося довічного передчуття Нового року, нескінченного вечора та снігопаду. Я ще й не знав тоді о мовчанні дхарм, і старі ялинкові іграшки були для мене тією істиною, що потім нею став буддизм. Я практику-вав медитацію, ще не маючи аніякого вербального поняття, але торкаючись у цих не усвідомлених екстазах найвищих височінь всесвіту, пізнаючи довічні архетипи та мандруючи спіраллю прогресу з легкістю ембріона, що полишає утробу матері…
Мій вечір скінчувався. Фарби тускніли, і ніч знову встилала сонним сповиттям очі. Маленький Принц не міг більше грати, бо його рукавиці наскрізь змокли від сотень зліплених снігових кульок. На мить над його головою блимнула полум'яна корона, та в ефірі розчинився солодко-гіркий аромат мигдалю , і за хвилину я вже міцно спав, незрозумілим чином перемістившись з саду, вдягненого в тюль, до свого білосніжного ліжка. Трапилось щось надзви-чайне, але я невідомим чином перебував у спокої, нібито більше нічого не хвилювало мене - ні зима, ні сніг, ані смерть… Здійснивши сходження на власноруч споруджену льодяну гірку, я раптово захитався, вже здійнявши праву руку та збираючись промовити лише усі та мені відомі заклинання; в голові запаморочилось… сірі птахи прискорили свій літ… та я побачив дивних - тим, що посміхаються, але не щасливих - людей у білих халатах, і я відчув їх цупкі гаря-чі руки, в яких сніг танув скоріше, ніж звичайно; і крижаний укол ненависті вже не дав мені можливості сказати, що я зовсім не самовбивця - я просто закоханий в сніг!

Сергій Мельничук. Проза: Зимове божевілля (оповідання) / Зустріч 2000-2001 : [літературно-мистецький альманах Житомирщини] вірші, зорова поезія, оповідання, новели, драматургія, переклади, графіка, екслібриси / Уклад.: Білоус П.В., Левченко О.Г. ; Післям.: Левченко О.Г. - Житомир : [б. в.], 2002. - 60 с. - [Управління у справах сім'ї та молоді Житомирської обласної державної адміністації ; Житомирська обласна організація Спілки творчої молоді України "Liga ArtiS"].