Післємайбуттє – се...
Тут варто би було поставити якесь нудне та пересохле визначеннє зі словника, але знайти сього таки неможливо. Відтак, маю написати своє власне баченнє того мудрого слова, щоби майбутнїм укладникам енциклопедїй було що «засушувати».
Єк одна, абсолютно не втаїмничена в суть «післємайбутности», людина менї сказала, «постфутур не читають, їго пишуть». Заява сильна, але безпідставна. Бо єкщо нас не читатимуть, навіщо тодї усї тї лїтри випитої кави, десятки списаних та перечитаних нотатників з віршами та нескінченнї спроби довести, що назвати постфутурозу «клясиком» є гіршим за триповерхову лайку? В тому то й справа – нас читатимуть. Бо ми – инші. І прислївьє про нове, що є «добре забутим старим» спрацює лише післє того, єк ми підемо (випишемосє /спопсимосє – потрібне підкреслити). Ми є «післє майбутнїго» і, єк дехто думає, то є все. Амба. Крапця. Армаґеддон лїтератури.
Тілько є їдне «але». Післє майбутнєго все їдно ж прийде теперішне, а потїм – минуле. Тобто те, що длє когось є далеким майбутнїм, для когось иншого буде далеким минулим. Земля-то обертаїтьсє по тїй же орбітї і їй, чесно кажучи, до лїхтаря, котрий раз підряд вона то робить… Але ми були, є і полишимось тими, хто внесе остатнє НОВЕ слово до лїтератури. Післє нас будуть повтори, сиріч минуле. І комусь наша творчість колись таки здастьсє «догісторичною», але се буде потїм.
Післє майбутнїго. НАШОГО майбутнїго.
-\-
Тримай стрілки годинника
за руки
мїцно
щоб не намотували час
у тугий клубок нервів
Почепи на небо місяць
свій, власний
більше нї длє кого
а потїм навчисє дертисє
по шпалєрах горизонту
чи писати книжки
із відьємними номерами сторінок
на мові Гіндї
бо хто знає
єкий по рахунку кінець
світу прийде завтра
ми так до них звикли
що динозаври навчились
вимирати за єдну нїч
(цивілїзацья!)
Придивисє уважно
може знайдеш на підлозі
шматок лави -
то рештки вулкану
що вибухнув учора
опівночі
під твоїм лїжком
Тримай стрілки годинника
моцно за руки
і щоранку торкайсє ногами
землї
завтра
Її може не бути
-\-
Завтра було сїгоднї
стерте, мов кіноплївка
Години по колу ходєть -
Небалакучі свідки.
Вчора.
Сїгоднї.
Завтра.
Час полїрує буденнїсть.
Мушу.
Потрібно.
Варто.
Тїнь шелестить по стелї.
Цим косооким вікнам
Сміх смакував солоно.
Пакую валїзи крику -
Вчора було сьогоднї.
-Вогнище-
Єкщо прислухатисє
можна почути
Єк скрипить земна вісь
Єкщо придивитисє
можна побачити
Єк зорі ковзають по орбітї
Але вогонь
плавить нїч на людські голоси
і жмутки диму
тому я лише простєгаю руки
ловлю тепло
незабаром зима.
-\-
Кажете світ є театром
а люди у ньому актори?
Неправда
ми можемо бути і сценою
і глєдачем
сценарьєм
пилом на стїльцєх
і тишею у пустому залї
в очікуваннї на шум завіси
Нам не потрібно масок
людство
зробило саме на собі пластичну операцью
ще до того єк винайшло дзеркала
Але вони
(сила звички!)
все ще гримують маски
і лїплєть їх на потилиці натовпів
Ідеяли ідолїв
гра
страх – колючий дріт
і 220 вольт оптимізму
загадкова посмішка режисера
-Changes-
Ґ. “Н”.
1. (...хаос...)
Я розучилась писати вірші
вони застрєгають
камінцєми у горлї
кричать рвутьсє назовнї
і душать єдин єдного
як дикі таргани
стримлєть на кінчику ручки
тягнутьсє
павутиннєм беззмістовности
єка тепер різницє
я розучилась
писати вірші
думати
відчувати
дихати говорити жити
водоростї заплїтають небо
вікна ковтають стїни
присмак безсоннє
біль спогади памьєть
починаютьсє на їдну й ту ж лїтеру
немає
розучилась писати вірші
задихаюсь кисну
панїка
Нїка
вже давно не існує розплавлена у дзеркало
у єкому тепер єкась незнайомка
усміхаючись
камьєніє минулим
Єк банально
слова кришатьсє піском
три крапки
верлїбри кришатьсє льодом
єка різницє
може я нїколи і не вміла
писати віршів
(знак запитання)
дїлитисє киснем із иншими
я пророкую минуле
навпіл
коли не відкриєш змінам двері
вони пролїзуть у вікна
починати спочатку
натхненнє вже давно тхне
плАчу безсоннєм
плачУ розплявленим сонцем
минуле
має погану звичку
розтєгуватись у майбутнє
пастка для втїкачів
спробуй знайти
власний голос
посеред лушпиння тиші
зміст
знак оклику
крапка
2. (...близьких і далеких...)
Шукаю стару себе
єк шпарину
де б заховатись
будую гнїздо
із чужих слїв образів болю фраз
свої вже давно роздала
жебракам емоцьї
а десь там далеко
клени заплутались
у сїтєх прозороокого міста
і трамваї дзвенєть пилом втоми
я роздивлєюсь
крізь кілометри
наче крізь збільшувальне шкло
артерьї вулиць
і клїтини сїрих будинків
із ядрами
самотнїх сердець у них...
3(...зміни...)
зміни перемальовують все
крім власної невблаганности
проламують броньованї
двері самовпевнености
стигнуть
шклом безсоннє у вікнах
часом хочетьсє
перекинути світ
навиворіт
сховати страх у кишеню
може, не помітєть
що ти безрука
і ще й досї
вишиваєш власне обличчє
на канві
морського прибою
мушлєми
зміни лишають тебе слїпою
доки не втиснуть у рамці
брутальної світлини
9 х 12
а світ десь там назовнї
чорнилами кисню
переписує твої думки
радїосиґналами пульсу
то хто із вас помер
а хто народивсє?
-Копірайт-
/постфутуризм/
Піґулки абортїв
(сама собі)
від понївечених віршів
(дїяґноз невідомий)
Годуватиму яблуками ненависти
(найгіркіші дозволенї)
власну совість
ми із нею
таки знайшли спільну мову
(спілкуємось на миґах)
Скажете, безґлуздє?
(риторично? Зайвий
знак запитання?)
А гомерам зрячим
“Одісеє”
теж була постфутуризмом…
/Вголос/
… Навчитисє б читати
власнї думки….
… Підбираючи слова
не вдависє кісточками…
… Привласню копірайт
на слово “але”…
…Єкщо нам поставлять памьєтник я сама його витешу із твоєї брехнї…
… Спати…
PS Тїльки не забудь
котрий із лїхтарів
то вимикач сонця
-\-
Ґрафїка провулків на тролейбусних вікнах
Місто зморщене оцтом кислотного лїта
Бачиш чуєш торкнешсє
своїх шести відчуттїв
Де пальцї свідомости
урбанїстично ослїпли
вьєне символїка і троєндове листє
(кому все одно потрібнї квіти?)
Дивись
без очей закритих
і в окулярах власного іменї
(ким би ти не був)
Що, обпіксє
?????????
То у мого
оптимізму
просто
зіпсувавсє
настрій
-НАйТемнїший відТїнок білого-
На восьмому поверсї
кресленнє міста
підглядаю у худу
замкову
шпарину
за власними емоцьєми
нитками стїн шкляніє
полотнище
спеки
суглоби кімнат втомились
прикидатисє живими
у
нагромадженнї
слїв
що тешуть тепло
на
спроби неминучої
стар(л?)ости
Там у коридорах звуків
можна знайти моє
напівпьєне
нарештї
-390 С-
[цикл]
–1–
Снїг Злиже З Асфальту
Відбитки Лїтер
Бачиш Єк
Тєгнетьсє
Плївка Повітря Крізь Легенї
?Ґени?
Натисни Play
Буде Не Так Холодно
Поглинати
Гріхопіднєттє
Усе Відносно Самого Себе
Стане Иншим Чи
Просто Занадто
Таким Самим
Може Тодї Побачиш
Єк/Чому Я Ненавиджу
Телефоннї Дзвінки
Хрестиками
На Торішнїх Календарях
–2–
Мій Мозок Надто
Схожий На
Венецью
По Довгим Каналам
Звивин
Пливуть Надто Красиві
Човни
Із Надто Потворними
Людьми
–3–
Прибій Запах Осенї
Залишить На Березі
Довгі Холоднї Мушлї
Трамваїв Тролейбусїв
І Гладенько-Лискучо-Мокру
Гальку Авто
Доки Вода Не Випьє Весь Пісок
І Дитина, Схожа На Янґола
–
?Чи Янґол Схожий На Дитину?
–
Зеленкуватим Від
Надміру Голосом
Скаже
“Годї Метушитись
Час Заснути”
–4–
Кактус Маґнїтофону
Розквітає Раз На Мінус
Тисєчу Років
Ламана Шерсть
Стирчить Звідусїль
Шпичаками Голосїв
Він Косооко Мружачись
Вкотре Нїколи Здмухує
Пилюку
По Кутках
Чийогось Мого Мареннє
Сторінками
Сонця
В
Клїтинку
–6–
Дзичаннє Комара Тупими
Шпицєми
Вьєже Вьєзку
Візерунчату Тишу
Рукава Балкони Пальцї
Втомились Тримати Ламкі
Будинки
Тїло Загусне І У Гама-Променях
Сну
Між Двома Зіницями
Станеться Маленький Чорнобиль
Доведеться Вбивати Туристїв
Най Приходять Думають
Що Я Старий Зморшкуватий Замок
Вкритий Мохом
А Я
Малий Прищавий Ембріон
Вкритий Тїлом
-\-
З правом на
повну безправнїсть
у жовтуватих флакончиках тїла
етикетка штрихкод
все за правилами
стоїмо на полицєх
мовчимо епохально
чекаємо поки
на нас перевірять чергову реклямну
хіть
а те, що нас називають людьми
це теж непоганий
реклямний хід
-Сїтї мого City-3-
У залїзобетоннїй коробцї містя
напханїй
до країв лахміттєм розмов
місиво перетлїлого жовтого листє
парасольок
плащів
підьїздїв
авто
Стукайте
перед тим як залїзти в душу
чи колупатись в замку відмичками поглєдїв
місто мерзне під мряки холодним душем
“ви не потрете спинку
асфальту мокрого?”
Знаєте
місту теж страшенно незатишно
жити в гуртожитках ваших взаємних я
вештатись
смїтниками
кавьєрнєми
ратушами
а вечорами ховатись під плед сміттє
перегортаючи вулиць потертї обкладинки
я проминаю абзаци мокрих підьїздїв
місто
маршрутки
люди
тролейбуси
памьєтники
і монотонних днїв
ластівьєчі гнїзда
-\-
Gospody чуєш єк holodno
як тїнї хлебчуть підгнилї калюжї
крокуючи поруч із нами
за звичкою чи то їм
просто подобаєтьсє бути
барабанними паличками
на носороговій шкірі напнутих площ
Ми ґазетними
шпальтами дощу
гістерично стукаємо каблуками по землї
??Є ХТО ВДОМА??
Смикаємо двернї ручки квітїв
зазираємо в замкові
шпарини метро
!!ВІДЧИНЇТЬ!!
ЧИ ХОЧ ПЕРЕДАЙТЕ ПОВІДОМЛЕННЄ КАБЛУКОВИМ ТЕЛЕҐРАФОМ ЩО ЩЕ ЖИВІ
НА ТОМУ БОЦЇ ЗЕМЛЇ
??НЕ ВТОМИЛИСЬ ХОДИТИ НАВИВОРІТ??
Переварених шлунком голодного міста
нас відригують вулицї
з дахїв
балконїв
під колеса машин
прємо в стерильний унїтаз неба
!!ДОМЕСТОС – І НЇЄКИХ МІКРОБІВ!!
Себто
янґолїв
...
-\-
Наснилось повітрє
нїби я вмію дихати
бачити й навіть
– невже? –
чути
Прокидаюсє
Знов тї ж самі
щербатї єсна могил
усміхаютьсє
Ласкаво просимо!
Земля пережовує
рештки колисьлюдей
...
Важко бути хрестом
єкщо на тобі
нїкого не розпинали
-\-
Холодно.
Тролейбуси розправляють кістляві крила
готуютьсє летїти у вирій
-\-
Нїч роз(к?)рита на жовтї квадрати
єк шахова дошка
ти крок
я крок
ти вдих
я видих
ти сон-
я -це
Шах
і
мат
обом
Вероніка Кавун. Останнїй zошит постфутуриzму: поетичний збірник / рецен. Мистецька ґільдія «Nеабищо». - Житомир : бібл. Мист. ґільд. «N», випуск 5, 2003. - 56с. - ISBN 5-7592-0645-Х
Немає коментарів:
Дописати коментар